Тема 14. Наука та технологія

1. Визначення поняття «наука». Відмінності науки і технології.

2. Інституціоналізація науки.

3. Моральний імператив науки Р. Мертона.

4. Роль науки і технологій у сучасному суспільстві.

Наука є центральним соціальним інститутом в усіх сучасних суспільствах. Дедалі у більшій і більшій мірі саме існування сучасного суспільства залежить від передового наукового знання.

Навколо поняття науки взагалі (як і навколо поняття кожної окремої науки) ведуться завзяті дискусії. Але все-таки можна сказати, що слово «наука» вживається в двох значеннях: широкому і вузькому. У самому широкому значенні термін «наука» виступає синонімом «знання». У більш вузькому – він означає особливий вид свідомої соціальної діяльності, метою якої є пізнання природи і суспільства. Наука є свідомою діяльністю, спрямованою на опис і пояснення природних і суспільних явищ шляхом відкриття законів, яким вони підкоряються. Визначена в такий спосіб наука є вираженням діяльнісного відношення людини до оточуючого світу і до себе самої, а отримані за допомогою науки знання повинні служити людині для оволодіння світом.

Спроби дати більш точне визначення науки призвели до появи значної кількості її дефініцій. Так, у самому широкому значенні слова науку, на відміну від інших видів культурної діяльності (мистецтва і т. ін.), визначають як сукупність істинних і систематизованих знань (фактів, категорій, принципів, законів, теорій, систем) про природу, суспільство і пізнання в їхньому історичному розвитку. Інша розгорнута дефініція науки як соціальної категорії полягає в тому, що наука є специфічною формою суспільної свідомості, сукупність пов’язаних з останньою видів людської діяльності, відповідних методів і прийомів дослідження, за допомогою яких здійснюється об’єктивне, істинне відображення реальної дійсності, проникнення в саму сутність природних і соціальних феноменів, окремих цілостей і всього універсуму, відкриваються закони їхнього існування і розвитку, внутрішні і зовнішні зв’язки і тим самим забезпечуються можливості для творчої людської практики.

З огляду на існуючі дефініції, науку як особливу соціальну діяльність можна визначити в такий спосіб: наука є сукупністю правдивих знань про світ і людину, що отримані людьми за допомогою певних методів і характеризуються об’єктивністю, спільністю, систематичністю, точністю і здатністю розвиватися. Така дефініція науки вказує на той факт, що наукові знання виникають із прагнення людини пізнати світ з метою більш легкого ним оволодіння. Наукові знання тому виражають активне відношення людини до світу, що її оточує і частиною якого є вона сама.

Особливість наукового пізнання полягає в тому, що воно зорієнтоване на вивчення об’єктів, які містяться в самій діяльності вченого й досліджуються як такі, що підпорядковані об’єктивним законам функціонування й розвитку. Саме ця особливість відрізняє наукове пізнання від інших форм пізнавальної діяльності людини. Будь-яке відображення предметів об’єктивного світу в мистецтві водночас висвітлює ціннісне до них ставлення митця. Тому художній образ – це таке відображення об’єкта, яке містить відбиток людської особистості, її ціннісних орієнтацій. Не врахувати таке взаємопроникнення – означає зруйнувати художній образ. Особливості людської життєдіяльності, певні оцінні судження не містяться в знанні (закони І. Н’ютона не дозволяють судити про те, що любив чи що ненавидів І. Н’ютон, тоді як, у творах Х. Рембрандта відображається особистість самого Х. Рембрандта, його світовідчуття, ставлення до соціальних явищ).

Від розвитку науки залежать не тільки матеріальні умови існування суспільства, але і саме уявлення про світ. Наприклад, у період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. період відбулася своєрідна ланцюгова реакція революційних змін у різних сферах знання: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і квантової теорії), у хімії (квантова теорія). Виникає кібернетика і теорія систем, які відіграли важливу роль у розвитку сучасної наукової картини світу. В процесі всіх цих революційних змін формувалися ідеали і норми нової, некласичної науки. Вони характеризувалися відмовою від прямолінійного мислення та розумінням відносної істинності теорій і картини природи. На противагу ідеалу єдино істинної теорії, яка відображає об’єкт, що досліджується, допускається існування й істинність декількох відмінних один від одного описів тієї ж самої реальності, оскільки в кожному з них може міститися фрагмент об’єктивно-істинного знання. Найбільш яскравим зразком такого підходу були ідеали і норми пояснення, опису й доказовості знання. Якщо у класичній фізиці ідеал пояснення й опису передбачав характеристику об’єкта «самого собою», не вказуючи на засоби його дослідження, то в квантово-релятивістській фізиці в якості доконечної умови об’єктивності пояснення й опису висувається вимога чіткої фіксації специфіки засобів спостереження, які взаємодіють з об’єктом.

Якщо наука може бути визначена як система логічних методів, за допомогою яких здобувається знання про природу та світ, то технологія являє собою практичне застосування цих знань.

Цілі науки і технології різні. Наука має на меті пізнання природи. Метою технології є застосування знань про природу на практиці. Технологія (хоча б і примітивна) практично є в усіх суспільствах. Наукове знання вимагає розуміння принципів, що лежать в основі феноменів природи. Таке знання необхідне для розвитку передової технології. Зв’язок між наукою і технологією утворився порівняно недавно, але призвів до виникнення науково-технічної революції, розвитку процесу модернізації, процесу, що радикально змінює сучасний світ.

Наука як сукупність істинних і систематизованих знань про світ виникла на досить пізньому етапі історії розвитку людського суспільства, хоча від самої своєї появи людина прагнула пізнати світ, що її оточував. Однак на початкових етапах розвитку суспільства і людини не існувало умов для наукового пояснення світу, а науковому погляду на світ передувало релігійне і засноване на здоровому глузді його пояснення, що існує і сьогодні, незважаючи на всю розвиненість наукових пізнань світу. Корені релігійних уявлень ідуть у людську практику і досвід, хоча їхні творці і прихильники заперечують цей факт, стверджуючи, що вони являють собою «божественні одкровення», істини, що йдуть від божества (Будди, Христа, Мухаммеда), а тому є вічними, незмінними і не можуть бути піддані об’єктивній перевірці, але вимагають тільки того, щоб у них вірили. Повсякденні знання (знання здорового глузду) ґрунтуються на життєвому досвіді людини, придбаному нею насамперед у процесі її виробничої діяльності. Своєю елементарною істинністю вони забезпечували і полегшували людині здійснення його практичної діяльності. Саме такими знаннями про навколишній світ повинна була володіти людина на ранніх етапах історії людства. Такі знання, на які людина спиралася в боротьбі з природою, забезпечили не тільки її існування, але і подальший розвиток. Однак, хоча знання здорового глузду більш істинні, ніж релігійні, і тим самим більше наближені до науки, все-таки і їм властиві недоліки. Це, насамперед, несистематизований характер знань, що також є неперевіреними і найчастіше однобічними. Однобічність таких знань виникає насамперед з обмеженої практики індивіда і соціальних груп, у яких ці знання виникають. Це знання, що не є досить загальними в теоретичному плані, і багато з них взаємно виключають один одного.

Отже, наука в історії людського суспільства виникла порівняно пізно. Як особлива форма пізнання вона з’явилася лише в XVII ст., а терміни «наука» і «вчений» ввійшли у вживання приблизно з 1840 р. Уперше їх ввів професор Кембріджського університету У. Уевелл. У цей час наука набула самостійності як особлива форма пізнання й особлива соціальна діяльність, визнана в якості такої суспільством. У цей період особливі групи людей почали свідомо, за допомогою строгих системних методів перевіряти знання, засновані на повсякденному досвіді. Їхня робота забезпечила появу наукових знань, що усе більше відрізнялися об’єктивною істинністю, що виступала основою успішного застосування цих знань на практиці як для зміни ходу подій, так і для їхнього передбачення. Однак, хоча наука як особлива форма пізнання й особлива соціальна діяльність з’явилася тільки в XVII ст., наукові знання і наукове мислення існували, іноді в зародковому вигляді, також і до появи науки – у рамках інших систем мислення: метафізичного, теологічного і філософського.

Упродовж XVII – XVIII ст. ідеали і нормативи дослідження мали форму загальних настанов щодо механічного розуміння природи. В основі науки лежала ідея зведення будь-якого знання про природу до фундаментальних принципів механіки. Ідеали, норми й онтологічні принципи природознавства XVII – XVIII ст. спиралися на специфічну систему філософських основ, де домінуючу роль відігравали ідеї механіцизму. В якості епістемологічного складника цієї системи постало уявлення про пізнання як спостереження й експериментування з об’єктом природи, який відкривав розуму таємниці свого буття. В ідеалі він мав бути відокремленим від речей. Цей період у розвитку науки можна охарактеризувати як класичне природознавство. Критика класичного природознавства наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. призвела до радикальних змін в основах науки. Нова система пізнавальних ідеалів і норм забезпечила значне розширення сфери досліджуваних об’єктів, відкриваючи шляхи до освоєння складних саморегульованих систем (пізніше цим почала переважно займатися синергетика). Ідея історичної мінливості наукового знання, відносної істинності онтологічних принципів науки поєдналися з новими уявленнями про активність суб’єкта пізнання. Відтак він постає вже не як віддалений від досліджуваного світу, а, навпаки, перебуває всередині нього. Зароджується розуміння того, що відповіді природи на людські запитання визначаються не лише структурою самої природи, а й тим, як людина формулює своє запитання. Поряд з природничими науками починають активно розвиватися соціогуманітарні. Такий розвиток науки призводить до роздвоєння світу на «дві культури»: на гуманітарну, культуру суб’єкта з його світом емоцій, художнім освоєнням дійсності, зі світом оцінок і цінностей, і на культуру об’єктивного знання, де діють кодекс чіткості, емпіричної верифікації теоретичних тверджень, передусім законів природи, які тлумачаться як абсолютно незалежні від суб’єктивного уявлення про об’єкт.

В останню третину ХХ ст. відбулися нові радикальні зміни в основах науки. Найвищою цінністю науки стаєть знання про реальний світ, світ об’єктивних сутностей, тобто знання істинне, об’єктивне й достовірне за своїм характером. Відтак пізнавальна діяльність перетворюється в дослідницьку. Основною ціннісною настановою стає накопичення та розширення наукового знання. Акцент передусім робиться на утвердженні та розвитку нової соціокультурної традиції. Особливого значення набуває результат діяльності. Цінність вченого полягає лише в тому, що він дослідник, виробник (а не володар) знання. Соціально-організовані структури нової науки виникають як відмова від попередніх форм. Наука по-новому ставиться до природної реальності, до можливості її пізнання. Спостерігається певна самокритика в самій науці. Змінюються організація наукової діяльності. Відбувається об’єднання формально рівних суб’єктів пізнання, дослідників, що сприяє встановленню порядку роботи. Змінюється предмет і характер оцінки діяльності вчених. Якщо раніше оцінювався сам учений (через екзамени, диспути), то, починаючи з Нового часу – лише його внесок у прогрес науки. З виникненням наукових співтовариств пізнавальна діяльність відокремлюється від «навчання». Основною формою винагороди в науці стає визнання наукового внеску вченого, що стає умовою його зарахування до певного наукового співтовариства.

Як бачимо, інституціоналізація науки – порівняно недавній феномен. Аж до початку двадцятого століття наука існувала головним чином у формі непрофесійних занять представників інтелектуальної еліти, виступала як форма пізнання істини як такої. Її стрімкий розвиток у XX столітті призвів до диференціації і спеціалізації наукового знання. Необхідність оволодіння спеціальними дисциплінами порівняно вузького, спеціалізованого профілю визначила виникнення інститутів тривалої підготовки відповідних фахівців. Технологічні наслідки наукових відкриттів зробили необхідним залучення в процес їхньої розробки й успішного промислового застосування значних капітальних вкладень, як приватних, так і державних.

Потреба в координації спеціалізованих досліджень призвела до виникнення великих дослідницьких центрів, а потреба в ефективному обміні ідеями, інформацією – до неформальних співтовариств учених, що працюють у тих самих чи суміжних областях. Наявність подібної неформальної організації дозволяє окремим ученим бути в курсі напрямків у розвитку наукової думки, одержувати відповіді на специфічні питання, відчувати нові тенденції, оцінювати критичні зауваження щодо своєї роботи. У рамках неформальних співтовариств були зроблені видатні наукові відкриття.

Інституціоналізація призводить до більш чіткого вираження і визначення соціально значущих функцій науки, що у свою чергу змінює роль, статус, престиж науки в суспільстві. Ознакою інституціоналізації, є оформлення наукової діяльності і діяльності спеціальних установ в якості відносно самостійної сфери громадського життя. Інституціоаналізація, виникаючи на основі взаємодії науки із суспільством, забезпечує підвищення ефективності наукової діяльності, призводить у цілому до зростання ролі науки.

Виникнення співтовариства вчених, усвідомлення зростаючої ролі і призначення науки, соціальної значущості та етичних вимог до вчених визначили необхідність виявити і сформулювати специфічні норми, дотримання яких повинно стати важливим обов’язком учених, принципи і норми, що утворюють моральний імператив науки. Формулювання таких принципів було запропоновано Робертом Мертоном у 1942 р. У їхньому числі: універсалізм, коммуналізм, незацікавленість і організований скептицизм.

Принцип універсалізму (або об’єктивності) характеризує об’єктивну природу наукового знання (це завжди істинні знання, що відповідають реальності). Існують загальні критерії і правила доказу. Наукова цінність знання не залежить від того, ким і коли воно отримано. Цей принцип вимагає, щоб об’єктивно оцінювався результат досліджень і репутація була заснована на реальних заслугах.

Принцип комуналізму (або загальності) вимагає, щоб наукове знання належало всьому науковому співтовариству і ставало загальним надбанням. Воно не повинно бути особистою власністю вченого чи корпорації. Цей принцип вимагає відкритості науки.

Принцип безкорисливості вимагає служіння істині. Вчений діє в ім’я досягнення істини, а не в корисливих особистих цілях.

Принцип організованого скептицизму вимагає, щоб наукове знання не приймалося на віру. Вченим мають бути властиві критичність і сумлінність у перевірці отриманих результатів.

Надалі Р. Мертон запропонував доповнити перелік імперативів «емоційною нейтральністю». Іншими вченими активно відстоювалися як моральні принципи науки інтелектуальна скромність, неупередженість, оригінальність, незалежність наукової діяльності і наукових концепцій та ін. Положення Р. Мертона спиралися на абстрактну модель чистої науки, а тому справедливо піддавалися критиці. Реальна наукова діяльність не завжди відповідає цим нормам. Змагальність у науці часом виключає відкритість, учених цікавить не тільки істина, але і визнання пріоритету. Американський соціолог Ян Мітроф у своїх роботах доводить, що існує не одна, а принаймні, дві низки протилежних норм. Так, нормі емоційної нейтральності протистоїть норма емоційної переваги. Необхідна сильна, навіть нерозумна відданість ідеям для того, щоб домогтися перемоги. Норма універсалізму врівноважується нормою партикуляризму, відкритість – таємністю, що дозволяє уникнути передчасного розголосу й упевнитися в надійності даних і т. ін.

Критика Р. Мертона справедлива в тому сенсі, що немає чистих, абстрактних норм науки, вони по-різному діють у певних суспільних умовах у взаємозв’язку з загальсоціальними нормами і випробовують вплив безлічі факторів. Але це не означає, що варто відкинути моральний імператив науки Р. Мертона. Він відбиває особливості природи і високе моральне призначення науки, яка орієнтується на об’єктивну істину. Р. Мертон зовсім не виключав інших принципів. Він говорив про амбівалентність вченого, тобто про суперечливість, подвійність, маючи на увазі протиріччя в системі норм, необхідність обліку різних норм. Р. Мертон описує пари норм: наприклад, дослідник прагне пізнати нове, але він не повинен піддаватися моді; для нього значущі оцінка і визнання, але він змушений відстоювати свої ідеї всупереч загальним думкам; для нього необхідна ерудиція, він має знати попередників, але це не повинно заважати творчому підходу. Наукове знання універсальне, воно не належить жодній нації, але всяке наукове відкриття робить честь нації, яка йому сприяла. Найперший обов’язок ученого – виховувати нове покоління, але він не повинний допускати, щоб навчання віднімало всю його енергію. Для молодого вченого немає більшого щастя, чим навчатися у видатного майстра, але він має прагнути стати самим собою та ін.

Величезна заслуга Р. Мертона полягає в тому, що він продовжуючи кращі традиції методології науки, звернув увагу на моральний зміст наукової діяльності, на органічну єдність особливостей творчої діяльності і моральності. Науково-дослідна діяльність за своєю природою, унаслідок прагнення до істини, вимагає об’єктивності, чесності, самокритичності, сумлінності, відповідального відношення до справи. Одночасно всі ці характеристики є моральними нормами.

Моральна чистота, скромність відповідають характеру наукової діяльності, якщо вона пов’язана з об’єктивним науковим аналізом процесів. Учені, що строго дотримуються логіки у висновках, фактах, є, переважно, чесними і сумлінними. І навпаки, якщо результати спотворюються, пристосовуються до ситуації, це характеризує псевдовчених, аморальних особистостей. Моральна чистота, говорив А. Ейнштейн, є запорукою адекватного відображення буття. Внутрішня логіка науки, соціальні механізми її функціонування такі, що вони вимагають об’єктивності, народжують почуття відповідальності і, тим самим вимагають моральних імперативів.

Таким чином, існує складна і суперечлива система норм. Актуалізація тих чи інших норм, особливостей нормативного регулювання залежить від конкретних реальних соціальних процесів.

Значна частка наукового знання в сучасних індустріально розвинених країнах використовується для створення високорозвинених технологій. Вплив технології на суспільство настільки великий, що дає підстави для висування технологічного динамізму у головну силу суспільного розвитку в цілому (технологічний детермінізм). Наприклад, технологія виробництва енергії накладає явні обмеження на спосіб життя даного суспільства. Використання лише мускульної сили обмежує життя вузькими рамками невеликих, ізольованих груп. Використання сили тварин розширює ці рамки, дозволяє розвивати сільське господарство, з’явитися прибавочному продукту, що веде до соціальної стратифікації (розшаруванню на класи, групи, шари), появі нових соціальних ролей непродуктивного характеру. Поява машин, що використовують природні джерела енергії (вітер, воду, електрику, ядерну енергію), значно розширила поле соціальних можливостей. Соціальні перспективи, внутрішня структура сучасного індустріального суспільства незмірно складніше, ширше і різноманітніше, ніж у будь-якому минулому. Саме нові технології дозволили скластися багатомільйонним масовим суспільствам. Стрімкий розвиток комп’ютерних технологій, небачені можливості передачі й одержання інформації в глобальному масштабі передвіщають (і вже ведуть) до серйозних соціальних наслідків. Дедалі більше виявляється вирішальна роль якості інформації в підвищенні ефективності як наукового, промислового, так і соціального розвитку. Той, хто є лідером в розвитку програмного забезпечення, удосконалюванні комп’ютерного устаткування, комп’ютеризації науки і виробництва, – той лідирує сьогодні й у науковому і промисловому прогресі.

Однак конкретні наслідки технологічного розвитку безпосередньо залежать від характеру культури, у рамках якої цей розвиток відбувається. Різні культури приймають, відкидають чи ігнорують технологічні відкриття відповідно до існуючих норм, цінностей, очікувань, пануючих прагнень. Теорія технологічного детермінізму не повинна бути абсолютизованою. Технологічний розвиток має розглядатися й оцінюватися в нерозривному зв’язку з усією системою соціальних інститутів суспільства – політичних, економічних, релігійних, військових, сімейних та інших. Разом з тим технологія є важливим чинником соціальних змін. Більшість технологічних нововведень прямо залежать від росту наукового знання. Відповідно підсилюються технологічні нововведення, що у свою чергу веде до прискорення соціального розвитку.

Прискорений науковий, технологічний розвиток викликає до життя одну з найсерйозніших проблем: можливі результати такого розвитку з погляду їхніх соціальних наслідків для природи, навколишнього середовища і для майбутнього людства в цілому. Термоядерна зброя, генетична інженерія – лише деякі приклади наукових досягнень, що містять потенційну загальнолюдську загрозу. І тільки на загальнолюдському рівні такі проблеми можуть бути вирішені. За своєю суттю мова йде про зростаючу необхідність створення міжнародної системи соціального контролю, що орієнтує світову науку в напрямку творчого розвитку на благо всього людства.

Центральною проблемою сучасного етапу розвитку науки в Україні є перетворення статусу науки з об’єкта директивного планового державного керування і контролю, що існував в рамках державного постачання і забезпечення, в економічно і соціально самостійний, активний соціальний інститут. В області природничих наук відкриття, що мали оборонне значення, впроваджувалися в наказовому порядку, забезпечуючи привілейоване положення відповідних наукових установ, які обслуговували військово-промисловий комплекс. Промислові підприємства за межами цього комплексу в умовах планованої економіки не мали реальної зацікавленості в модернізації виробництва, впровадженні нових, науково обґрунтованих технологій.

В умовах ринку переважним стимулом промислового розвитку України (і наукових розробок, що його забезпечують) стає попит споживачів (де держава – один з них). Великі господарські одиниці, виробничі об’єднання, компанії, чиї успіхи в конкурентній боротьбі (у боротьбі за споживача) в решті-решт будуть залежати від успіхів у розвитку наукомістких технологій, самою логікою такої боротьби ставляться в залежність від успіхів у розробці і впровадженні новітніх технологій. Тільки подібні структури, що мають достатній капітал, здатні робити довгострокові вклади в дослідження фундаментальних проблем науки, вирішення яких веде до виходу на новий рівень технологічного, промислового розвитку. У подібній ситуації наука як соціальний інститут здобуває самостійне значення, роль впливового, рівноправного партнера в мережі соціально-економічних взаємодій, а установи науки одержують реальний імпульс до інтенсивної наукової праці – запоруки успіху в конкурентному середовищі.

В умовах ринкової економіки роль держави в нашій країні має виражатися в наданні державного замовлення на конкурсній основі підприємствам, що володіють сучасною технологією, заснованою на новітніх наукових досягненнях. Це повинно скласти динамічний імпульс для таких підприємств у справі надання економічної підтримки науковим установам (інститутам, лабораторіям), здатним забезпечити виробництво технологіями, що гарантують виробництво конкурентоздатної продукції.

За межами прямої дії законів ринку залишаються, головним чином, науки гуманітарного циклу, чий розвиток є невіддільним від характеру й особливостей того соціально-культурного середовища, у рамках якого формується і саме суспільство, і його соціальні інститути. Саме від розвитку таких наук багато в чому залежить суспільний світогляд, його ідеали, моральний вигляд. Великі події в даній сфері часто передвіщають, призводять до вирішальних соціальних зрушень (наприклад, філософія Просвітництва). Природничі науки відкривають закони природи, науки гуманітарного циклу прагнуть пізнати сенс людського існування, природу і характер суспільного розвитку, багато в чому визначають суспільну самосвідомість, роблять вклад у самоідентифікацію народу – усвідомлення свого місця в історії та у сучасній цивілізації.

Вплив держави на розвиток гуманітарного знання внутрішньо суперечливий. Державне правління може сприяти таким наукам (і мистецтву), але проблема полягає в тому, що і сама держава (як і суспільство в цілому) – важливий (якщо не найважливіший) об’єкт критичного наукового аналізу дисциплін суспільствознавчого циклу. Насправді гуманітарне знання як елемент суспільної свідомості не може прямо залежати винятково від ринку чи від держави. Саме суспільство, знаходячи риси громадянського суспільства, має розвивати гуманітарне знання, поєднуючи інтелектуальні зусилля його носіїв і забезпечуючи їх підтримку. У розвитку суспільства беруть участь класи, соціальні шари, маси людей. Технічний прогрес зароджується в дослідницьких колективах. Але один факт незаперечний: ідеї, що рухають суспільством, великі відкриття і винаходи, що перетворюють виробництво, народжуються тільки в індивідуальній свідомості, тут зароджується усе велике, чим пишається людство, що втілюється в його прогресі. Але творчий інтелект – це надбання вільної людини, вільної економічно і політично, яка знаходить своє людське достоїнство в умовах миру і демократії, гарантом якої виступає правова держава.

Резюме.

1. Наука – це сукупність правдивих знань про світ і людину, що отримані людьми за допомогою певних методів і характеризуються об’єктивністю, спільністю, систематичністю, точністю і здатністю розвиватися. Така дефініція науки вказує на той факт, що наукові знання виникають із прагнення людини пізнати світ з метою більш легкого ним оволодіння. Наукові знання тому виражають активне відношення людини до світу, що її оточує і частиною якого є вона сама.

2. Від розвитку науки залежать не тільки матеріальні умови існування суспільства, але і саме уявлення про світ. У цьому криються істотні відмінності науки і технології. Якщо наука може бути визначена як система логічних методів, за допомогою яких здобувається знання про природу та світ, то технологія являє собою практичне застосування цих знань.

3. Технологія (хоча б і примітивна) практично є в усіх суспільствах. Наука в історії людського суспільства виникла порівняно пізно. Як особлива форма пізнання вона з’явилася лише в XVII ст., а терміни «наука» і «вчений» ввійшли у вживання приблизно з 1840 р. Уперше їх ввів професор Кембріджського університету У. Уевелл. Однак, наукові знання і наукове мислення існували, також і до появи науки – у рамках інших систем мислення: метафізичного, теологічного і філософського.

4. Потреба в координації спеціалізованих досліджень призвела до виникнення великих дослідницьких центрів, а потреба в ефективному обміні ідеями, інформацією – до неформальних співтовариств учених, що працюють у тих самих чи суміжних областях. Розвиток науки визначив необхідність виявити і сформулювати специфічні норми, дотримання яких повинно стати важливим обов’язком учених, принципи і норми, що утворюють моральний імператив науки. Формулювання таких принципів було запропоновано Робертом Мертоном у 1942 р. У їхньому числі: універсалізм, коммуналізм, незацікавленість, організований скептицизм та емоційна нейтральність.

5. Значна частка наукового знання в сучасних індустріально розвинених країнах використовується для створення високорозвинених технологій. Вплив технології на суспільство настільки великий, що дає підстави для висування технологічного динамізму у головну силу суспільного розвитку в цілому.

6. Центральною проблемою сучасного етапу розвитку науки в Україні є перетворення статусу науки з об’єкта директивного планового державного керування і контролю, що існував в рамках державного постачання і забезпечення, в економічно і соціально самостійний, активний соціальний інститут. У подібній ситуації наука як соціальний інститут набуває самостійного значення, роль впливового, рівноправного партнера в мережі соціально-економічних взаємодій, а установи науки одержують реальний імпульс до інтенсивної наукової праці – запоруки успіху в конкурентному середовищі.