Тема 13. Освіта

1. Освіта як соціальний феномен.

2. Соціальні функції освіти.

3. Система освіти в Україні.

4. Зміст і головні складові Болонського процесу.

Розвинених форм освіта як соціальний інститут набуває в XIX ст., коли виникає масова школа і проблеми освіти опиняються в центрі уваги наукової громадськості. Так, наприкінці XIX ст. розгорілася дискусія про сутнісну роль знання, основні питання якої були поставлені напередодні класиком позитивістської соціології Гербертом Спенсером у серії статей, написаних у 1860 р. і виданих після його смерті книгою «Освіта: інтелектуальна, моральна і фізична» (1912). Г. Спенсер доводив, що освіта є засобом забезпечення ефективного контролю над життям людини. Він поставив проблему порівняльної цінності різних систем передачі знання, для рішення якої пропонував «природний метод освіти». Цей метод ґрунтувався на ідеї подолання диктату держави і на розвитку вільної та доцільної системи освіти, що тільки і може стати по-справжньому живильною і продовжуватися протягом усього життя людини.

Увага до питань освіти особливо підсилилася на рубежі XIX–XX століть під впливом низки об’єктивних факторів, серед яких були: зміщення пріоритетів в економіці від аграрного до індустріального сектору в країнах Європи і США; міграція сільського населення в міста і ріст потреб підприємств у персоналі, навченому роботі з машинами; загострення соціальної дезадаптації, викликане різкими зрушеннями в соціальній структурі під впливом ринкових відносин. Доступ до освіти виявився в центрі соціальної боротьби і наукових дискусій, у підсумку чого була визнана суспільна доцільність масової освіти та активізувалися соціальні дослідження школи.

Вивчення освіти як соціального інституту у значній мірі пов’язано з працями Еміля Дюркгейма. Будучи професором педагогіки, він цікавився зв’язками соціальних інститутів, розглядаючи взаємозалежність їхніх функцій і структур. Наприкінці 1890-х років в університеті Бордо і на початку XX ст. в Сорбонні Е. Дюркгейм читав для вчителів цикли соціологічних лекцій про освіту. У серії лекцій «Суспільство й освіта» він відзначав, що економіка і політика залежать від освіти, що готує індивідів до певних ролей у суспільстві. У роботі «Моральна освіта» Е. Дюркгейм говорив про функції школи в суспільстві, головна з яких – передача і зміцнення моральних цінностей, що є основою соціального порядку.

Зростання інтересу до соціальних аспектів освіти було обумовлено активними суспільними виступами позитивістські орієнтованих діячів науки і вищої школи в багатьох країнах Європи і США, а також швидкими процесами соціальної дезінтеграції в Європі й у США. Поряд з цим усередині самої шкільної практики під тиском економічних і політичних вимог назрівали важливі зміни.

У більшості країн, що переживали бурхливу індустріалізацію та ріст міст на рубежі XIX-XX ст., у той час існували порівняно слабкі і навіть кількісно недостатні системи суспільних шкіл. Вони цілеспрямовано створювалися і контролювалися державою і церквою в першу чергу як засіб політичної консолідації громадян, і іноді, як це було в Німеччині, в ім’я цілей «відродження нації». Не випадково настільки популярною була фраза, що «франко-прусська війна виграна прусським учителем».

Визнання суспільної доцільності масової освіти, що фінансується державою, у різних індустріальних країнах відбулося в основному в XIX ст. (трохи пізніше у Великобританії) і було обумовлено «зовнішніми проблемами державної влади». В основі визнання такої доцільності лежали, на думку американських дослідників, п’ять соціальних міфів: міф про цінність особистості; міф про націю як суспільство, що складається з особистостей; міф про закономірність прогресу; міф про соціалізацію дитини як ключа до формування характеру дорослої людини; міф про державу як захисника нації і гарантії прогресу.

Масова школа була розрахована на 4–5 років навчання і була доступна для міської бідноти. У сільській місцевості переважали 2–3-річні парафіяльні школи, що не мали стандартних програм. Вони створювалися з ініціативи місцевої церкви і діяли під її наглядом. Поряд з масовою школою існувало дуже вузьке коло приватних і дорогих навчальних закладів для дітей заможних сімейств, після якого лише і відкривався шлях у коледжі та університети.

Усупереч соціальній міфології, що супроводжувала особливу політичну зацікавленість держави в масовій освіті, все-таки існувала занадто очевидна нерівність у доступі до освіти за класовими, статевими, расовим та етнічними ознакам. Ця нерівність була одним з основних питань соціальної боротьби в європейських країнах.

Така боротьба була особливо гострою в США на тлі масового притоку іммігрантів. Прагматична й оптимістична філософія лідерів США другої половини XIX ст. була багато в чому співзвучна з ідеями про соціальну функцію суспільної освіти і давала підтримку їх теоретичному розвитку. Різними, у тому числі пануючими, шарами населення розвиток масового доступу до освіти став розглядатися як засіб соціального умиротворення, забезпечення в суспільстві політичної стабільності і демократії, а також підготовки кваліфікованої робочої сили для бурхливо зростаючої промисловості.

Слідом за таким визнанням перед педагогами і громадськістю виникали питання: кому і як повинна служити школа й освіта в цілому, чиї і які цінності і стандарти вони будуть передавати молоді? Ясно, що ці питання не могли не породити боротьбу різних владних, класових, національних, професійних, релігійних, культурних, філософських і, тим більше, наукових інтересів у будь-якій країні.

Поширення нового соціального знання про освіту відбувалося досить швидко. У Франції соціальна сутність освіти розглядалася в роботах Еміля Дюркгейма, у Німеччині – у наукових працях Макса Вебера. Заслугою М. Вебера вважається розробка проблем взаємодії соціальних інститутів і теорії бюрократії, на основі яких тільки і став можливий принципово новий аналіз школи як соціальної системи.

Американське Соціологічне Співтовариство намагалося у своїх офіційних виданнях переконати працівників освіти у важливості визнання школи не просто як місця, де відбувається передача знань, але як соціального процесу, організація і процедури якого вимагають соціологічного обґрунтування.

Самі американські соціологи пояснюють особливу увагу до соціальних аспектів освіти в США наприкінці XIX – початку XX ст. трьома головними обставинами: держава тут була більшою мірою зацікавлена у розвитку вільної суспільної освіти; американців відрізняє особлива віра в цінність освіти як головного засобу демократичного суспільного устрою; промислові кола США, порівняно з діловими людьми інших держав, частіше виявлялися попереду в усвідомленні ролі науково-технічного прогресу й енергійно сприяли його прискоренню, робили великі інвестиції в систему освіти.

Але справжнім століттям освіти стало XX ст., коли освіта перетворилася на розгалужену диференційовану систему установ, у яку включені величезні маси населення.

У соціологічній літературі виділяють наступні соціальні функції освіти: гуманістичну (виявлення і розвиток інтелектуального, морального і фізичного потенціалу особистості); професійно-економічну (підготовка кваліфікованих фахівців, які володіють широкими знаннями, а також навичками інформаційної і дослідницької діяльності); соціально-політичну (придбання певного соціального статусу, підготовка не тільки фахівця, але і громадянина); культурну (освоєння індивідом раніше накопиченої культури, розвиток її творчих здібностей); адаптаційну (підготовка особистості до життя і праці в суспільстві).

Від реалізації соціальних функцій залежить якість підготовки фахівців, формування громадянської позиції, ціннісних установок і світогляду майбутніх фахівців. Поряд з названими існують соціально організуючі (організаційно-управлінські) функції системи освіти. До них можна віднести такі функції: соціального відтворення (репродуктивна); соціального переміщення (зміна соціального статусу); культурно-репродуктивна; комунікативна; селективна; соціального регулювання і контролю; інструментальна.

Щодо вищої освіти зміст цих функцій складається в наступному.

Функція соціального відтворення полягає в тому, що вища освіта репродукує різні сторони соціального життя, усі види спеціального навчання відтворюють соціально-професійну структуру, з його допомогою відбувається накопичення матеріального і духовного багатства суспільства.

Функція соціального переміщення вказує на те, що за допомогою освіти змінюється положення людини в суспільстві, люди одержують можливість зайняти в ньому більш високий статус. Студент, який вийшов з родини робітників, може переміститися, наприклад, у соціальний шар менеджерів, потрапити в наукову сферу і т. ін., а може і залишитися в колишній соціальній групі. У будь-якому випадку його соціальний стан зміниться – зі стану учня він переміститься в категорію фахівця.

Культурно-репродуктивна функція відбиває динаміку впливу вищої освіти на збереження і збільшення культурних цінностей.

Комунікативна функція виявляється через двосторонній зв’язок по каналу «освіта – навколишній світ». Цінності, якими збагачуються студенти в період навчання, в абсолютній своїй більшості відтворюються іншими сферами життєдіяльності суспільства: економікою, політикою, наукою, культурою і т. ін.

Селективна функція відображається в природній диференціації студентів за здібностями, предметними і професійними симпатіями.

А функція соціального регулювання і контролю формує почуття подяки, громадянську позицію, місцевий патріотизм. Тут мається на увазі вплив на соціальну самосвідомість тих, хто навчається, факту приналежності навчального закладу до державної системи, до місцевих органів самоврядування чи до приватного бізнесу. У школі й особливо у вузі відбувається вироблення поважного відношення до державно-правових актів, до цінностей ринкових відносин і системи вільної демонстрації, традицій і звичаїв своєї нації, свого регіону, міста.

Під інструментальною функцією варто розуміти розробку шляхів і способів соціалізації студентів, пошуки ефективних технологій залучення до праці, до адаптації молодих фахівців на виробництві.

В сучасних умовах глобалізації в освіти починають формуватися нові функції. Глобальний процес формування високоавтоматизованого інформаційного середовища суспільства створює безпрецедентні можливості для розвитку людини, більш ефективного рішення її чисельних професійних, економічних, соціальних і побутових проблем. У той же час використовувати ці можливості зможуть лише ті члени суспільства, які будуть мати необхідні знання й уміння, що дозволяють орієнтуватися в новому інформаційному просторі.

У сучасному світі об’єктивно виникає раніше невідома форма нерівності – інформаційна. Задача перспективної системи освіти полягає в тому, щоб знизити гостроту цієї нерівності за рахунок надання людям можливостей підвищення своєї інформаційної культури. Освіта – один з основних засобів розвитку більш глибокого і гармонічного рівня розвитку людства, що дозволить боротися з убогістю, неграмотністю, гнобленням і війною.

На сучасному етапі розвитку людського суспільства освіта виходить за рамки національних держав, стає міжнародним інститутом. Внаслідок інформаційно-технологічної революції значно зростає потреба в постійному відновленні знань і підвищенні кваліфікації; освіта перетворюється на безупинний процес протягом усього життя людини. В цілому мова повинна йти про створення чіткої системи безупинної освіти, що враховує і можливості конкретного індивіда, і потреби суспільства. Безперервність ця зобов’язана забезпечуватися багаторівневою структурою системи освіти, розмаїтістю навчальних закладів, наступністю освітніх і освітньо-професійних програм.

Таким чином, освіта в суспільстві виконує особливу соціально значущу роль, від ефективності реалізації якої залежить прогресивний розвиток країни. Держава, усе населення в цілому і кожна людина окремо зацікавлені в тому, щоб розвиток і вдосконалення системи освіти відбувалися найбільш оптимальним способом, щоб вона зосереджувалася не тільки на рішенні своїх проблем, але і цілеспрямовано, планомірно реалізовувала свої соціальні функції. На жаль, українська система освіти сьогодні стикається з труднощами і проблемами, яким немає місця в розвиненій цивілізованій державі. Вони повинні бути переборені в процесі реформи.

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

Повна загальна освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа (1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ – основна школа (5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа (10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початковою допрофесійною підготовкою), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об’єднань.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є: технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.

Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ – коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІV рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, навчальні теле- та радіопрограми тощо.

Органами державного управління освітою в Україні є Міністерство освіти і науки; міністерства і відомства України, які мають навчально-виховні заклади; Вища атестаційна комісія (ВАК) України; відділи (управління) освіти місцевих державних адміністрацій.

Центральним органом державного управління освітою в Україні є Міністерство освіти і науки. Його повноваження визначено законом України «Про освіту» та «Положенням про Міністерство освіти України». Міністерство бере участь у виробленні державної політики в галузі освіти та втіленні її в життя, визначенні основних напрямків розвитку освіти, здійснює координаційні, науково-методичні, контрольні функції та державне інспектування, забезпечує зв’язок з іншими державами, організовує впровадження в практику досягнень науки і передового педагогічного досвіду, проводить атестацію та акредитацію навчально-виховних закладів.

Найбільш прийнятним способом реформування української вищої школи на сьогоднішній день є модернізація його за європейським зразком, великою підмогою в цьому плані може стати Болонський процес, задача якого – приведення вищої освіти в європейських країнах до єдиних стандартів і критеріїв.

Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болоньї (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів «Болонської декларації». Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року.

Болонський процес містить у собі наступні ключові моменти:

1. Чітка уніфікація студентських документів, що підтверджують рівень і якість засвоєних знань, для зіставлення вищої освіти в різних країнах. Такі міри мають забезпечити зайнятість європейських громадян з вищою освітою і міжнародну конкурентоздатність європейської вищої освіти.

2. Дворівнева система вищої освіти. Великою проблемою в багатьох країнах став надмірний перелік спеціальностей і спеціалізацій, причому як у Європі, так і в Україні. Існують також значні відмінності між ученими ступенями, одержуваними в університетах і академіях. Для забезпечення стандартизації ступенів і спеціалізацій планується перейти на дворівневу систему освітньо-кваліфікаційних рівнів: бакалавр і магістр. Бакалавр – це фахівець, що може працювати за спеціальністю або продовжити навчання, перейшовши на другий рівень – у магістратуру. Ступінь магістра припускає наявність більш глибоких фундаментальних знань студента й орієнтує його на наукову кар’єру. Навчання на першому циклі повинне складати 3–4, на другому – 1–2 роки. Післядипломна освіта здійснюється в докторантурі, що дає можливість одержати учений ступінь доктора наук після 7–8-річного навчання. У країнах-учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь, наприклад, доктор філософії з відповідних сфер знань – природничих наук, соціогуманітарних, економічних та ін.

3. Впровадження кредитної системи за Європейською кредитно-трансферною системою (ECTS). Кредитами називаються умовні одиниці, у яких визначається обсяг освіти. За кожною такою одиницею стоїть певна кількість освоєних понять, зв’язків між поняттями, напрацьованих навичок, тобто загальна трудомісткість отриманих знань і умінь, включаючи самостійну роботу студентів і здачу ними проміжних і підсумкових іспитів, інші види навчальної роботи. Для одержання європейського диплома бакалавра потрібно накопичити 180-240 годин кредитів, а ступеня магістра – додатково 60-120 годин. Саме систему кредитів розглядають як засіб підвищення мобільності студентів при переході з однієї навчальної програми на іншу, включаючи програми післядипломної освіти. ЕСТS стане багатоцільовим інструментом визнання і мобільності студента, засобом реформування навчальних програм, а також засобом передачі кредитів вищим навчальним закладам інших країн. Кредитна система є акумулюючою і дає можливість врахувати всі досягнення студента, не тільки навчальне навантаження, але й участь його в наукових дослідженнях, конференціях, предметних олімпіадах і т. ін. Умовою нарахування кредитів в окремих країнах є вимога: навчальне навантаження повинне включати 50 % і більш самостійної роботи студента. Завдяки накопичувальній системі кредитів студент зможе вступити до університету однієї країни, а закінчити його в іншій; перемінити в процесі навчання університет чи обрану спеціальність; закінчити навчання на будь-якому етапі, одержавши ступінь бакалавра або магістра, продовжити освіту в зручний для себе період життя.

4. Посилення мобільності студентів, викладачів, адміністрації вузів. Для усвідомлення і затвердження конкурентоздатності своїх знань і умінь кожен студент повинний мати можливість хоча б короткий час навчатися і стажуватися за рубежем, а завдяки цьому в основному вузі він може скоротити кількість годин, присвячених вивченню іноземних мов. Мобільності студентів сприяє цілеспрямована підготовка до здачі мовних тестів типу TOEFL, тестів для вступу до магістратури з економіки GRE, менеджменту GMAT та інших.

5. Створення порівняльних критеріїв і загальної методології для вузів усіх європейських країн. У теперішній час країни Європи інтенсивно займаються створенням мережі агентств з контролю якості та акредитації. Передбачається заснувати акредитаційні агентства, незалежні від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка студентів буде ґрунтуватися не на тривалості чи змісті навчання, а на знаннях, уміннях і навичках, що придбали випускники. Одночасно з цим будуть установлені стандарти транснаціональної освіти.

6. Приведення вищої освіти в різних країнах до єдиних стандартів. Це стосується розробки подібних навчальних планів, тренінгів, досліджень.

7. Впровадження в життя концепції безупинного (довічного) навчання, що дозволяє людині одержати протягом життя кілька дипломів і учених ступенів, а університету – значно поліпшити фінансово-матеріальне забезпечення за рахунок надання інформаційно-матеріальної бази для бажаючих продовжити навчання. В основі цієї концепції лежить ідея LLL (Life Long Learning) – освіти, що дорівнює усій довжині життя.

8. Партнерство студентських організацій і офіційних освітніх інститутів.

9. Підвищення привабливості (промоція) і конкурентоздатності європейської вищої освіти.

10. Працевлаштування випускників. Одним з важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників повинні бути застосовні і використані на користь як народу своєї країни, так і інших країн Європи. Академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребуваними на європейським ринку праці, професійне визнання кваліфікацій варто спростити і полегшити. Для визнання кваліфікацій, привласнених певним вузом, планується повсюдно використовувати додатки до диплому, рекомендовані ЮНЕСКО.

Для повного включення в Болонський процес недостатньо формального впровадження його принципів. Однією з головних задач є забезпечення прозорого і строгого контролю якості освіти, у першу чергу ліцензування та акредитації. В Україні такі схеми введені давно, але вони недосконалі, постійно переглядаються і доповнюються. Останнім часом вимогливість експертизи істотно зросла, однак проблема її якості залишається досить гострою. Саме Болонський процес буде могутнім стимулом для перегляду принципів і методології контролю якості освіти за міжнародними стандартами, дозволить залучити до цієї роботи іноземних експертів і позитивно вплине на якість підготовки студентів.

Непростим для нашої країни є питання підготовки наукових і викладацьких кадрів для вищої школи. У нас функціонує система вищої атестаційної комісії (ВАК), якої немає в жодній цивілізованій державі. Багато фахівців вважають, що ця система – рудимент у науковому світі, від якого варто відмовитися. ВАК щороку вводить нові правила, що, по суті, не допомагають відбирати кращі кадри, а інколи, зводять систему одержання наукових звань до абсурду.

Однією з найважливіших проблем залишається працевлаштування випускників вузів. Створення європейського простору вищої освіти буде сприяти високій мобільності та конкурентоздатності знань і умінь українських громадян. В умовах соціально-економічного стану, у якому знаходиться Україна зараз (безробіття, нестача робочих місць, низька заробітна плата, слабкий соціальний захист), може виникнути патова ситуація: посилення міграції громадян України в країни Європи в пошуках гідної роботи, витік інтелектуального надбання з країни. Тому рішення освітніх проблем в Україні, згідно з болонськими домовленостями, вимагає інтенсивного розвитку виробництва, створення значної кількості нових робочих місць, забезпечення молоді, відповідно до українського законодавства, правом першого робочого місця, що дотепер залишається тільки гаслом.

Освіту в Україні можна і потрібно зробити рентабельною, високоефективною і конкурентоздатною. Це – не формальна примха наших європейських колег, а вимоги часу і реальних потреб нашого суспільства.

Резюме.

1. Освіта – це соціальний інститут завдяки якому члени суспільства забезпечуються важливими знаннями. Розвинених форм освіта набуває в XIX ст., коли виникає масова школа і проблеми освіти опиняються в центрі уваги наукової громадськості. Увага до питань освіти особливо підсилилася на рубежі XIX–XX століть під впливом багатьох факторів, серед яких були: зміщення пріоритетів в економіці від аграрного до індустріального сектору в країнах Європи і США; міграція сільського населення в міста і ріст потреб підприємств у персоналі, навченому роботі з машинами; загострення соціальної дезадаптації, викликане різкими зрушеннями в соціальній структурі під впливом ринкових відносин.

2. У сучасному суспільстві освіта виконує низку важливих соціальних функцій, зокрема: гуманістичну (виявлення і розвиток інтелектуального, морального і фізичного потенціалу особистості); професійно-економічну (підготовка кваліфікованих фахівців, які володіють широкими знаннями, а також навичками інформаційної і дослідницької діяльності); соціально-політичну (придбання певного соціального статусу, підготовка не тільки фахівця, але і громадянина); культурну (освоєння індивідом раніше накопиченої культури, розвиток її творчих здібностей); адаптаційну (підготовка особистості до життя і праці в суспільстві).

3. Одним з найважливіших завдань сучасної системи освіти полягає в боротьбі з раніше невідомою формою нерівності – інформаційною. Задача перспективної системи освіти полягає в тому, щоб знизити гостроту цієї нерівності за рахунок надання людям можливостей підвищення своєї інформаційної культури. Освіта – один з основних засобів розвитку більш глибокого і гармонічного рівня розвитку людства, що дозволить боротися з убогістю, неграмотністю, гнобленням і війною.

4. Структура освіти в Україні включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.Повна загальна освіта є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти.

5. Після розпаду СРСР змінилися суспільні цінності та система суспільних відносин, тому система освіти, зокрема вищої потребувала певних змін. Найбільш прийнятним способом реформування української вищої школи на сьогоднішній день є її модернізація за європейським зразком, великою підмогою в цьому плані може стати Болонський процес, задача якого – приведення вищої освіти в європейських країнах до єдиних стандартів і критеріїв.