Тема 11. Політичні системи

1. Влада та авторитет як основа політики.

2. Типи політичних систем.

3. Соціальні функції політики.

4. Революція, тероризм та війна як різновид політичної боротьби.

Політика – це суспільний інститут, що розподіляє владу, задає шляхи розвитку суспільства і виробляє рішення. Кожне суспільство спирається на владу, визначену Максом Вебером як здатність досягати бажаних цілей всупереч опору інших. Її реалізація – переважна справа уряду, офіційної організації, що керує політичним життям суспільства. Однак, на думку М. Вебера, лише деякі уряди досягають від свого народу покори за допомогою безпосереднього диктату. Набагато частіше населення країни поважає (або як мінімум приймає) існуючу політичну систему.

Кожному великому, складному за своєю структурою суспільству важко існувати, якщо влада виходить винятково з принципу сили, – тоді життя перетворюється на суцільний терор. Соціальна організація залежить від консенсусу між членами суспільства про те, які його цілі (культура), і прийнятні шляхи їх досягнення (культурні норми).

Отже, кожне суспільство прагне до легітимізації своєї влади. Саме тому М. Вебер приділив основну увагу такому поняттю, як авторитет влади, що здобувається людьми не примусово, а законним шляхом. М. Вебер указав три способи трансформації влади в стабільний авторитет, кожний з яких відповідає певному рівню економічного розвитку суспільства.

Традиційна влада спирається на загальну переконаність у сталості, святості встановлених здавна традицій, у природній законності органів влади, властивих їм переваг і привілеїв. Вона немов би входить у колективну пам’ять суспільства таким чином, що люди вважають соціальний устрій майже священним. Так сприймалися в стародавності китайські імператори, подібним же чином затверджувалася еліта середньої Європи. В обох випадках влада традиції була досить сильною, щоб люди за будь-яких обставин вважали представників правлячої у спадщину династії майже богоподібними істотами.

Однак з розвитком промисловості традиційна влада занепадає. Цю форму влади підривають спеціалізація, без якої неможливі промислове виробництво та сучасне наукове мислення, а також соціальні зміни і культурна диверсифікованість, що є наслідком імміграції.

Харизматична влада спирається на пануючу віру у велич, святість, перевагу однієї особи над усіма, її героїзм; основа такої влади виявляється в проекції на неї образа батька нації, вождя, безперечного лідера, якому підкоряються охоче, добровільно, за переконанням, з особистої відданості. На відміну від традиційної влади харизматична не стільки пов’язана із соціальною організацією, скільки є ознакою винятково сильної і привабливої для оточуючих особистості.

Історія знає чимало прикладів, коли ті чи інші члени суспільства ставали харизматичними лідерами. Харизма зміцнює положення визнаного лідера і робить більш переконливим заклик того, хто претендує на таку роль. Харизматичні люди здатні перетворити аудиторію на послідовників, створивши при цьому свої власні правила і кинувши виклик існуючому стану речей. Оскільки харизматична влада виходить від конкретної людини, будь-який ініційований нею рух після смерті такого лідера неминуче переживає кризу. Відповідно, на думку М. Вебера, живучість харизматичної організації залежить від перетворення харизми на рутинний порядок, тобто від трансформації харизматичної влади в деяке сполучення традиційної та бюрократичної.

Раціональний (або бюрократичний) характер влади спирається на домінуюче переконання в законності встановленого порядку, визнання більшістю обґрунтованості права державних органів на здійснення влади.

М. Вебер вважав бюрократію організаційним кістяком раціонально мислячих сучасних співтовариств. Сприяючи бюрократії, раціональний світогляд руйнує традиційні звички та звичаї. Члени сучасних суспільств, де рівень доходів високий, не благоговіють перед минулим, приймаючи за принципи справедливості формально введені правила, і в першу чергу – закони.

На раціонально встановлених правилах вибудовані також численні владні відносини, що зав’язуються в повсякденному житті. Наприклад, влада деканів та викладачів, які ведуть заняття в аудиторії, пов’язані з тими посадами, що вони обіймають у бюрократичних системах вищих навчальних закладів. Міліціонери також є посадовими особами, які представляють місцеві владні органи. На відміну від традиційної подібна раціональна, легальна влада випливає не з приналежності людини до тієї чи іншої родини, а з тієї посади, що вона займає у формальній урядовій структурі.

Протягом людської історії суспільства мали різні політичні системи. Навіть сьогодні, на початку XXI ст., окремі країни світу продовжують організовуватися відповідно до різних моделей та конфігурацій. Хоча зараз більшість суспільств називають себе демократичними, тобто такими, котрі керуються народом, інші форми політичного правління продовжують існувати. Розглянемо два основних типи політичних систем: демократію та авторитаризм.

Демократія – тип політичної системи, при якому влада здійснюється народом як єдиним цілим. Але члени демократичного суспільства рідко прямо беруть участь у прийнятті рішень: одна лише величезна їх кількість робить це неможливим. У реальному житті реалізується система репрезентативної демократії, що віддає владу в руки обраних лідерів, підзвітних своїм виборцям.

Форма, яку приймає демократія у певному контексті, залежить від того, як розуміються її цінності та цілі і яким з них надається перевага. Демократія в цілому вважається політичною системою, найбільш придатною для встановлення політичної рівності, захисту свобод, суспільних інтересів, для задоволення потреб громадян, сприяння моральному саморозвитку і забезпечення ефективного прийняття рішень, що враховують загальні інтереси. Значення, що надається кожній з перерахованих вище цілей, може вплинути на те, чи вважається демократія в першу чергу формою народної влади (самоврядування і саморегулювання), або ж вона розуміється як основа для підтримки прийняття рішень іншими (наприклад, групою обраних представників).

При так званому спільному демократичному правлінні (або прямій демократії) рішення приймаються спільно тими, кого це безпосередньо стосується. Це оригінальний тип демократії, що практикувався в стародавній Греції. Ті, хто були громадянами, а саме скромна меншість, регулярно збиралися, щоб обговорювати насущні проблеми життя і приймати стосовно них рішення. Спільне демократичне правління має дуже обмежене значення в сучасних суспільствах, де політичні права має основна частина населення, і було б просто неможливо всім активно брати участь у прийнятті всіх рішень, що їх стосуються.

Прикладом прямої демократії в сучасному світі може служити проведення референдумів, де люди висловлюють свої думки з певного питання. Пряме опитування великої кількості людей стає можливим завдяки спрощенню проблеми до одного-двох питань, на які необхідно одержати відповідь. Референдуми регулярно використовуються на національному рівні в багатьох країнах Європи, щоб прийняти важливі політичні рішення.

Практика показує, що спільне демократичне правління у великому масштабі є недостатньо гнучким, крім особливих випадків, таких як спеціальний референдум. Сьогодні більш поширеною є представницька демократія, тобто політичні системи, у рамках яких рішення, що стосуються певної громади, приймаються не всіма її членами, а людьми, спеціально обраними для цієї мети. В області національного керування, представницька демократія набуває форми виборів у конгреси, парламенти або аналогічні національні органи. Представницька демократія також існує на інших рівнях, там, де приймаються колективні рішення, наприклад, усередині загальнонаціональної громади, у великих містах, округах, невеликих містечках та інших регіонах. Сучасні великі організації воліють вести свої справи, використовуючи представницьку демократію, вибираючи невеликий виконавчий комітет, що буде приймати найважливіші рішення.

Країни, у яких виборці можуть вибирати між двома та більше партіями і де більшість дорослого населення має виборче право, звичайно називаються ліберальними демократіями. Більшість країн Західної Європи, США, Японія, Австралія і Нова Зеландія – усі ці країни попадають у дану категорію. Зовсім недавно до цього списку додалися країни Центральної і Східної Європи і колишнього СРСР.

Якщо демократія заохочує активну участь громадян у політичних справах, то в авторитарних державах народна участь заперечується або сильно скорочується. У таких суспільствах потреби та інтереси держави є пріоритетними порівняно з потребами звичайних громадян, і не створено легального механізму опозиції уряду чи відсторонення того або іншого лідера від влади. Авторитарні уряди існують сьогодні в багатьох країнах, деякі з них називають себе демократичними. Могутні монархії Саудівської Аравії і Кувейту, а також керівництво М’янми (Бірми) строго обмежують громадянські свободи населення і позбавляють його значної участі в державних справах.

Азіатська країна Сінгапур часто приводиться як приклад так званого «м’якого авторитаризму». Причина цьому – правління партії народної дії, що жорстко тримає владу в своїх руках, але при цьому забезпечує високий рівень життя своїх громадян, беручи участь практично в усіх аспектах життя суспільства. Сінгапур відомий своєю безпекою, громадянським порядком і суспільним залученням всіх громадян. Хоча недавній економічний спад, безумовно, вплинув на життя країни, економіка Сінгапуру бурхливо розвивається, на вулицях чисто, люди працюють і бідності практично не існує. Навіть невеликі порушення, такі як розкидання сміття чи паління в громадських місцях, обкладаються великими штрафами; поліція має величезну владу при затримці громадян по підозрі в тих чи інших порушеннях. Незважаючи на такий явний контроль, народ дуже задоволений своїм урядом і миряться з соціальними нерівностями, мінімальними порівняно з багатьма іншими країнами. Хоча Сінгапуру, можливо, і не вистачає демократичних свобод, версія авторитаризму в цій країні значно відрізняється від тих, що властиві більшості диктаторських режимів.

Політика як соціальний інститут виконує різноманітні функції. Розглянемо найважливіші з них.

1. Функція забезпечення цілісності і стабільності суспільства. Політика здійснює цю функцію завдяки здатності уловлювати тенденції суспільного прогресу й у руслі цих тенденцій формулювати загальні цілі, розробляти проекти майбутнього, визначати соціальні орієнтири, вишукуючи для їхнього здійснення необхідні ресурси. Політика може запропонувати варіанти бажаного майбутнього, у яких представлені політично значущі інтереси груп, шарів, індивідів, держави, у тому випадку, якщо вона здатна інтегрувати соціально неоднорідні групи.

2. Функція мобілізації і забезпечення ефективності загальної діяльності. Крім формулювання цілей поступального розвитку, політика забезпечує їхню реалізацію шляхом створення мотиваційного механізму, надаючи індивіду ефективні можливості для задоволення його соціальних потреб, зміни його соціального статусу за допомогою влади.

3. Управлінська і регулятивна функція. Політика не тільки виражає владно значущі інтереси і потреби різних груп суспільства, але і забезпечує їхню взаємодію, впливає на них шляхом прийняття політичних рішень. Впливаючи на інтереси груп, політика керує соціальними процесами і регулює їх, використовуючи соціальне примушення і насильство.

4. Функція раціоналізації. Зримо представляючи групові й індивідуальні інтереси, політика виробляє загальні правила та механізми їхнього представництва і реалізації. Тим самим політика раціоналізує конфлікти і протиріччя, попереджає їх або цивілізовано вирішує.

5. Функція політичної соціалізації. Відкриваючи широкі можливості реалізації групових і індивідуальних інтересів, політика включає особистість у соціальні відносини, передаючи їй досвід і навички перетворюючої діяльності, ефективного виконання ролей і функцій.

6. Функція інтеграції. Здійснюючи керування різними сторонами життя суспільства, політика як соціальний інститут інтегрує розвиток різних сфер суспільства.

7. Функція соціального захисту. Ця функція виражається у створенні гарантій прав і свобод особи, забезпеченні суспільного порядку, громадянського миру й організованості.

Успішне виконання політикою всіх цих функцій гарантує послідовність та поступальність у розвитку суспільства. Нажаль в Україні більшість з цих функцій або не виконується політичними інституціями, або виконується не на належному рівні, що призводить до дестабілізації як політичної складової сучасного українського суспільства, так і майже всіх інших (знижується інвестиційна привабливість України, занепадає культура, бракує коштів та уваги з боку держави на розвиток науки та освіти, через що відбувається втрата кадрів найвищої кваліфікації, тощо).

Політика завжди припускає існування розбіжностей щодо цілей суспільства і засобів їхнього досягнення. Тому політичні системи прагнуть до того, щоб протиріччя вирішувалися за певними правилами. Однак іноді політична активність виходить за межі прийнятої практики.

Політична революція – це скинення однієї політичної системи заради встановлення іншої. На відміну від реформи, що припускає зміни в рамках існуючої системи, революція означає зміну всієї системи як такої. Навіть зміщення одного лідера новим, що називається державним переворотом, «не дотягає» до масштабів революції, оскільки такі зміни відбуваються тільки «у верхах». Реформа на відміну від революції рідко переростає в насильство.

Жодна політична система не має імунітету проти революції; не можна також стверджувати, що в результаті останньої до влади неминуче приходить уряд якого-небудь одного типу. У США, наприклад, після війни, що виявилася революційною, на зміну влади британської монархії прийшов демократичний уряд. Французькі революціонери в 1789 р. теж скинули монархію, але лише для того, щоб підготувати ґрунт для її повернення в особі Наполеона. У 1917 р. російська революція призвела до зміни монархічного правління соціалістичним урядом, який йшов за ідеями Карла Маркса.

Незважаючи на величезну розмаїтість революцій, їм усе-таки властиві деякі загальні риси:

1. Зростаючі чекання. Хоча здається, що революції ймовірніші в тому випадку, коли інтереси народу відверто зневажаються, історичний досвід свідчить про зворотне: більшість революцій відбулися в той час, коли життя народу поліпшувалося. Революційний ентузіазм підживлюється не стільки нестерпним гнітом, скільки зростаючими чеканнями.

2. Бездіяльний уряд. Революційні настрої міцніють, коли уряд не хоче або не може проводити реформи, особливо якщо така вимога йде від могутніх шарів суспільства.

3. Лідерство радикально настроєних інтелектуалів. Англійський філософ Томас Гоббс відзначав, що інтелектуали нерідко виправдовують революції, а університети стають центрами, де готується кардинальна зміна політичної системи.

4. Установлення нової легітимності. Скинути одну політичну систему нелегко, але ще сутужніше закріпити досягнутий успіх і зберегти завоювання революції на довгі роки. Деякі революційні рухи, засновані на ненависті до колишнього режиму, сходять нанівець після приходу до влади нових лідерів. Революціям також варто побоюватися контрреволюційних настроїв, що інспіруються скинутими керівниками. Саме тому перемігші революції так швидко і безжалісно розправляються з ними.

Тероризм – це довільні акти насильства або погрози його застосування з боку будь-якої людини чи групи, які використовують його як політичну стратегію. Як і революція, тероризм – політичний акт, що порушує правила усталених політичних систем. Для тероризму є характерними чотири відмінні риси.

По-перше, хоча терористичні акти засуджуються майже всіма державами, терористи прагнуть представити насильство як легітимну політичну тактику. Крім того, зневажають каналами, установленими для ведення переговорів, або відсторонені від них. Отже, терор – стратегія слабкої організації, що прагне заподіяти шкоду ворогу, який сильніше неї. У наш час тероризм став майже звичайною справою.

По-друге, тероризм є не тільки зброєю окремих груп, але і деяких урядів, що використовують його як зброю проти свого власного народу. Державний тероризм – використання насильства, як правило, без санкції закону, тими, у чиїх руках знаходиться влада. Він є узаконеною формою в деяких авторитарних і тоталітарних державах, що виживають за рахунок погроз і залякування.

По-третє, демократичні суспільства в принципі відкидають тероризм, але вони особливо уразливі для терористів, тому що надають своїм громадянам усі можливі громадянські свободи і не мають розгалуженої поліцейської мережі. На відміну від них тоталітарні режими широко практикують державний тероризм, але одночасно з цим їх численний репресивний апарат робить практично неможливим здійснення таких актів одинаками.

По-четверте, виникає питання і з визначенням самого тероризму. Влада переконана, що має право підтримувати порядок за будь-яку ціну, навіть використовуючи силу, але називають опозиціонерів, які вдаються до силових методів, «терористами». Прихильністю до різних політичних поглядів можна пояснити, чому одну й ту ж людину одні вважають «терористом», а інші – «борцем за свободу».

Війна – організований збройний конфлікт між людьми з різних країн, що керується їхніми урядами. Зрозуміло, війна настільки ж стара, як і саме людське суспільство, однак тепер особливо гострою стала необхідність зрозуміти її феномен. Оскільки з’явилася технологічна можливість знищити самих себе, будь-яка війна становить безпрецедентну небезпеку для всієї планети. Більшість наукових досліджень, що стосуються цього питання, у підсумку спрямовані на підтримку миру, усунення війни як засобу вирішення конфліктів (але не обов’язково на припинення узагалі всіх політичних зіткнень).

Для багатьох людей війна – екстраординарна подія, хоча протягом всього XX ст. то в одному, то в іншому куточку Землі спалахували воєнні конфлікти. Настільки часте виникнення воєн може навести на думку про те, що збройна конфронтація є природною для людства. Незважаючи на те, що більшість тварин агресивні від природи, результати досліджень не дають ніяких підстав для тверджень, що і люди готові з будь-якого приводу боротися один з одним.

Куінсі Райт установив п’ять факторів, що сприяють війні:

1. Сприймані погрози. Держава розпочинає війну у відповідь на погрозу своєму народу, території або культурі. Наприклад, погроза воєнного конфлікту між США і колишнім Радянським Союзом утратила свою гостроту після того, як обидві країни стали менше боятися одна одну; у 2001 р. Росія навіть підтримала антитерористичну операцію, що проводилася Сполученими Штатами.

2. Соціальні проблеми. Коли внутрішні проблеми викликають майже загальну фрустрацію, лідери відвертають увагу суспільства і, знайшовши зовнішнього ворога, розв’язують воєнний конфлікт. Деякі аналітики вважають низькі темпи економічного розвитку Китайської Народної Республіки в минулому причиною її ворожого відношення до В’єтнаму, Тибету і колишнього Радянського Союзу.

3. Політичні цілі. Керівники держав іноді використовують війну як політичну стратегію. Наприклад, бідні країни Алжир та В’єтнам вели війни проти іноземного панування. Для могутніх держав, таких як США, війна – це періодична демонстрація сили, засіб зміцнити свій престиж на міжнародній арені.

4. Моральні цілі. Уряди держав дуже рідко визнають, що воюють заради збільшення власних багатств або влади. Керівництво намагається «надати» воєнним кампаніям моральний вигляд, прибігаючи до образів «свободи» та «батьківщини» і об’єднуючи навколо них свої народи. Наприклад, адміністрація США представляла недавню атаку афганських талібів і мережу Аль-Каіди в цій країні як типовий випадок боротьби добра зі злом.

5. Відсутність альтернатив є п’ятим фактором, що сприяє виникненню війни. Хоча підтримка загального миру – прямий обов’язок ООН, однак її успіхи у пом’якшенні напруженості між різними країнами світу дуже скромні.

Іншими словами, причини війни кореняться в соціальній динаміці, як на національному, так і міжнародному рівні. Більш того, навіть війна повинна вестися за певними правилами, а їх порушникам загрожує обвинувачення у здійсненні військових злочинів.

Резюме.

1. Політика – це соціальний інститут, що займається розподіленням влади та задає шляхи розвитку суспільства і виробляє суспільно важливі рішення. Кожне суспільство спирається на владу, під якою розуміється здатність досягати бажаних цілей всупереч опору інших.

2. Виділяють три типи влади, кожний з яких відповідає певному рівню економічного розвитку суспільства: традиційна, харизматична та раціональна (бюрократична).

3. Традиційна влада спирається на загальну переконаність у сталості, святості встановлених здавна традицій, у природній законності органів влади, властивих їм переваг та привілеїв.

4. Харизматична влада спирається на пануючу віру у велич, святість, перевагу однієї особи над усіма, її героїзм; основа такої влади виявляється в проекції на неї образа батька нації, вождя, безперечного лідера, якому підкоряються охоче, добровільно, за переконанням, з особистої відданості.

5. Раціональний (або бюрократичний) характер влади спирається на домінуюче переконання в законності встановленого порядку, визнання більшістю обґрунтованості права державних органів на здійснення влади.

6. Існує два основних типи політичних систем: демократія та авторитаризм. Демократія – тип політичної системи, при якому влада здійснюється народом як єдиним цілим. Сьогодні більш поширеною є представницька демократія, тобто політичні системи, у рамках яких рішення, що стосуються певної громади, приймаються не всіма її членами, а людьми, спеціально обраними для цієї мети. Авторитаризм – політичний режим, коли одна людина або партія жорстко тримає владу у своїх руках, політичні права та свободи громадян є суттєво обмеженими.

7. Віддавна й дотепер існують певні правила ведення політичної боротьби, проте історії також відомо багато випадків, коли такі правила порушувались. До так званої «політичної боротьби поза правилами» відносяться: революція, тероризм, війна, що, нажаль, і досі є досить розповсюдженими соціальними явищами майже у всьому світі.