Модуль 2 соціальні інститути та методологія їх вивчення

Тема 10. Економіка та праця

1. Економіка як об’єкт соціологічного аналізу.

2. Розподіл праці як суттєва характеристика економічної системи.

3. Типи економічних систем.

4. Сучасні тенденції розвитку економіки.

Вивченню економічних інститутів у соціології надається велике значення, оскільки економіка в більшому чи меншому ступені впливає на всі інші сфери життя суспільства. Полювання і збирання, скотарство, землеробство, промислове виробництво – ці різноманітні способи добування засобів до існування впливають на життя людей. Розподіл благ, розходження в економічному становищі тих, хто ці блага робить, значною мірою визначають соціальну нерівність будь-якого типу. Багатство і влада не обов’язково супроводжують один одного, але як правило, багаті належать до найбільш впливових груп суспільства.

Сучасні соціально-економічні теорії виходять з наукової думки ХІХ – початку XX ст., що ставить питання про історичне місце капіталізму, тобто про те, чи мають інші цивілізації «наздоганяти» Захід, чи їм властивий свій шлях розвитку. К. Маркс уперше сформулював і обґрунтував тезу про те, що суспільство проходить у своєму розвитку через певні етапи (формації). Капіталістична формація спочатку склалася на Заході, але потім вона неминуче поширюється і на інші регіони. Теорія Маркса розглядає економічні фактори як основу всесвітньо-історичного розвитку.

У концепції капіталізму М. Вебера позначився інший підхід до генезису і специфіки капіталізму на Заході. Вчений розглядав його з погляду духовних, релігійно-культурних передумов. Саме М. Вебером були закладені методологічні і теоретичні підстави для включення культури в низку особливо значущих факторів. Для М. Вебера становлення капіталізму на Заході є результатом конкретного накладення різних історичних і культурних факторів, а не дії історичної закономірності, і Схід бачиться йому не як наступний за Заходом «другий ешелон» капіталістичного розвитку, а як низка унікальних цивілізацій (індійська, китайська, мусульманська), релігійно-культурні системи яких принципово відмінні від християнства взагалі і протестантизму зокрема.

Якщо в першій половині XX ст. розвиток економіки розглядався як насадження ринкових механізмів через запозичення західних зразків культури (вестернізація), то приблизно з 70-х років стало визнаватися різноманіття світових цивілізацій і особливостей їхнього розвитку (А. Турен, С. Хатінгтон, Ш. Ейзенштадт та інші).

Відмова від парадигми вестернізації, визнання значущості внутрішніх соціокультурних факторів у процесі руху до сучасності привертає пильнішу увагу дослідників до змісту незахідного культурного надбання і можливих аналогів інших цінностей, що могли б скласти духовну основу модернізації. Критика вестернізації нині звичайно сполучається з відстоюванням позитивної ролі традиційної спадщини в процесі модернізації. Однак дослідники досить швидко дійшли висновку, що аналогії західних і східних культур завжди принципово неповні і поверхневі, а специфіка східних культур реально має більш глибокі корені.

Ш. Ейзенштадт показав, що суть модернізації полягає не у швидкому зламуванні традиційних інститутів і цінностей та заміні їх на сучасні («західні», «ліберальні», «загальнолюдські» і т. ін.), а у формуванні нових структур і рівнів комунікації, що обумовлюють взаємодію внутрішнього і запозиченого, та формування на цій основі «синтетичних» цінностей і інститутів. Таким чином, модернізація з’являється не як універсальний і лінійний, а як багатоплановий і внутрішньо суперечливий процес.

Механізмами модернізації суспільства як і раніше є ускладнення соціальної реальності, ріст різноманіття соціально-економічних і культурних ролей, поглиблення розподілу праці і диверсифікованості соціоекономічних інститутів, майнове розшарування, розгалуження управлінських функцій і т. ін. Одночасно відбувається й інтеграція – підтримка загальних ідей, цілей, цінностей, що утримують соціокультурну систему суспільства від розпаду в процесі розвитку. Таким чином, економічний розвиток, динаміка суспільства визначаються процесами диференціації, а його стійкість, стабільність – інтеграцією.

Однією з суттєвих характеристик економічної системи сучасних суспільств є розвиток надзвичайно складного і різноманітного поділу праці. Працю можна визначити як рішення задач, пов’язане з витратою розумових і фізичних зусиль, що має своєю метою виробництво благ і послуг, які задовольняють людські потреби. Наймана праця або професійна діяльність – це праця, що виконується в обмін на регулярну платню чи винагороду. Праця в усіх культурах є базисом економічної системи, або економіки, яка складається з інститутів, що виробляють і розподіляють товари і послуги.

Праця поділяється на величезну кількість різного роду занять, виконання яких вимагає спеціалізації. У традиційних суспільствах несільськогосподарська праця була пов’язана з оволодінням ремеслами, досвід такого роду здобувався протягом довгого періоду учнівства. Працівник звичайно брав участь у всіх етапах виробничого процесу від початку до кінця. З виникненням сучасного промислового виробництва багато традиційних ремесел практично зовсім зникли, а ті, що залишилися, перетворилися на складові частини більш масштабних виробничих процесів.

Контраст між розподілом праці в традиційних і сучасних суспільствах дійсно дуже великий. Навіть у найбільших традиційних суспільствах звичайно існувало не більш двадцяти-тридцяти повноцінних ремесел, разом з декількома іншими спеціалізованими заняттями, такими як заняття купця, солдата або священика. У сучасній індустріальній системі існують багато тисяч різних професій. У традиційних співтовариствах велика частина населення (зайнята в сільському господарстві) була в економічному плані самодостатня, забезпечуючи себе продовольством, одягом та іншими необхідними продуктами. Навпроти, однією з головних рис сучасних суспільств є бурхливий ріст економічної взаємозалежності. За деякими незначними виключеннями переважна більшість людей у сучасних суспільствах не виготовляє споживані матеріальні блага.

В індустріальній економіці працю можна розділити на три сектори: первинний, вторинний і третинний. Пропорційний склад робочої сили, зайнятої в цих трьох секторах, різний для різних стадій індустріалізації. Первинні галузі пов’язані зі збором і видобутком природних ресурсів. Первинний сектор економіки включає сільське господарство, лісову промисловість, рибальство та інші видобуваючі галузі. На перших стадіях індустріального розвитку більшість робітників було зайнято в первинному секторі. У міру зростання використання машин і збільшення кількості фабрик, велика частина робочої сили переходить до вторинного сектору. Вторинні галузі перетворюють сировину на промислові товари. Третинний сектор пов’язаний з індустрією послуг, з тими видами діяльності, що, не виробляючи матеріальні блага прямо, пропонують іншим будь-які послуги. Медики, викладачі, менеджери – приклади видів діяльності, що звичайно відносять до сфери обслуговування.

Розподіл на первинний, вторинний і третинний сектори дозволяє виявити відмінності між типами суспільств. У більшості країн третього світу три чверті робочої сили зайнято в сільському господарстві, а залишок розподіляється приблизно порівну між виробництвом і обслуговуванням. З іншого боку, у промислово розвинених країнах лише незначна частина населення зайнята в сільськогосподарському виробництві. Іншою важливою рисою індустріальних суспільств є розширення сектору послуг.

Адам Сміт, один із засновників сучасної економіки, ще у своїх роботах кінця XVIII століття визначив різноманітні переваги, що надає розподіл праці, у термінах росту продуктивності. Його найвідоміша робота «Багатство народів» починається з опису розподілу праці на фабриці шпильок. Працюючи поодинці, людина може зробити в день десь біля двадцяти шпильок, однак якщо розбити завдання на низку простих операцій, ті десять робітників, виконуючи спеціалізовані завдання, у співробітництві один з одним здатні зробити в день 48000 шпильок. Таким чином, кожен учасник спеціалізованого процесу робить у 240 разів більше, ніж якби він працював сам.

Ці ідеї досягли свого найбільш повного вираження в роботах Ф. У. Тейлора, який ще на початку XX в. довів, що ефективна праця залежить не тільки від знарядь і предметів праці, але й від таких факторів, як організація праці, а також навички, досвід, професійна підготовка і вправність робітника. Він, по суті, висунув ідею наукової організації праці на робочому місці за рахунок спеціалізації дій працівника. Тейлоризм дуже вплинув на організацію промислового виробництва і технологічних процесів у багатьох країнах, хоча вплив цей в кожній країні був різним.

Ф. Тейлора цікавило підвищення ефективності промислового виробництва, але він приділяв мало уваги тому, як продукцію варто продавати. Масовому виробництву необхідний масовий ринок, і промисловець Генрі Форд був одним з перших, хто побачив і використав цей факт. Фордизм позначає систему масового виробництва в поєднанні з культивуванням масового ринку. Одним з найважливіших нововведень Г. Форда був винахід конвеєра. Кожен робітник на конвеєрі Г. Форда мав особливе завдання, наприклад, установка лівобічних дверних ручок на автомобільні двері, що рухались на конвеєрі. Підвищивши виробничу ефективність, Г. Форд зштовхнувся з проблемами, пов’язаними з конвеєрним виробництвом. Число прогулів і рівень плинності робочої сили стали незабаром надзвичайно високими. За повідомленням начальника відділу кадрів, у 1913 році вартість навчання нового робітника у Г. Форда складала всього 38 доларів, настільки прості і рутинні задачі перед ним ставилися. Однак, оскільки щорічна плинність робочої сили дорівнювала 50000 чоловік, загальна вартість їхньої підготовки наближалася до 2000000 доларів у рік. Г. Форд намагався налагодити дисципліну серед робітників, розширюючи свій вплив за межами заводу. Премії і можливість одержання позик від компанії залежали від раціонального способу життя робітників і від обмеження споживання ними алкоголю та тютюну. Компанія навіть заснувала своє «соціологічне відділення», щоб стежити за приватним життям робітників.

Метод Форда, застосований на великих заводах, орієнтувався на масовий ринок і використання конвеєру. Він став основою автомобільної промисловості усього світу і був прийнятий в інших галузях. Здавалося, що метод Форда являє собою щасливе майбутнє великих галузей промислового виробництва. З низки причин цього не відбулося, і «пік» фордизму вже пройдений. Фактично, по-справжньому він затвердився лише в деяких областях промисловості, і найбільше – в автомобільній. Подібна система може бути прийнята тільки на виробництвах, що випускають стандартну продукцію для великих ринків, тому що установка механізованих виробничих ліній незвичайно дорога. Як тільки система впроваджена, вона виявляється негнучкою. Щоб змінити продукт, який випускається, потрібні великі капіталовкладення. До того ж виробництво такого роду легко копіювати, а тому фірмам в країнах з дорогою робочою силою важко конкурувати з фірмами в тих регіонах, де доходи населення нижчі.

К. Маркс був одним з перших авторів, які усвідомили, що розвиток сучасної промисловості зводить багато видів роботи до одноманітних, нецікавих завдань. З точки зору К. Маркса, розподіл праці відчужує людей від їхньої роботи. У традиційних суспільствах, відзначає він, праця нерідко була виснажливою: селяни обробляли свої ланки, часто працювали, не розгинаючись, з ранку до ночі. І все-таки вони могли самі організовувати свою працю, для виконання якої було потрібно безліч знань і навичок. Але багато промислових робітників практично ніяк не впливають на характер виконуваних завдань, вносячи лише невелику частину в процес виготовлення цілого продукту, і зовсім не можуть уплинути на те, кому і як він зрештою продається. Праця, таким чином, стає чимось далеким, завданням, яке робітник повинен виконати для одержання винагороди, але яке за своєю суттю його зовсім не приваблює.

К. Маркс вбачав основне протиріччя в самій ідеї сучасного суспільства. З одного боку, розвиток промисловості створює незвичайне багатство, набагато більше, ніж у суспільствах попередніх типів. Але при цьому величезна маса людей, чия праця є джерелом багатства, позбавлена будь-якого реального контролю над працею, яку вони виконують. К. Маркс аналізує складові відчуження праці. По-перше, праця є зовнішньою відносно робітника, не є частиною його природи, і отже, він не реалізує себе в ній, але заперечує, відчуваючи при цьому почуття приниження, а не задоволення. У процесі праці робітник не розвиває свої духовні та фізичні сили, а виявляється виснаженим фізично і спустошеним духовно. Отже, робітник почуває себе затишно тільки в години дозвілля, тоді як на роботі він почувається безпритульним. Його праця є не добровільною, а примусовою, підневільною. Вона не є задоволенням фундаментальної людської потреби, а тільки стає засобом для задоволення інших потреб. Для К. Маркса відчуження пов’язане не тільки з почуттями байдужності або ворожості до праці, але з усією структурою промислового виробництва в умовах капіталізму. Відчуження виражається у відсутності в робітників фактичного контролю над умовами своєї праці. Однак більш пізні дослідження відчуження в соціології концентрувалися на відчуттях і орієнтаціях робітників, а не на об’єктивній стороні праці.

У сучасному суспільстві переважають економічні системи з ринковими відносинами, що базуються на обміні товарів і послуг на гроші. Такий тип економічних систем називається капіталізмом. Капіталізм передбачає право володіти приватною власністю, вкладати її як капітал у підприємства і отримувати прибуток від цих капіталовкладень. Ініціатива і конкурентоздатність є символами цього суспільства. Рушійною силою для розвитку сучасного капіталізму була промислова революція, що супроводжувалась політичними змінами. Капіталовкладення в нові заводи й устаткування, розробка нових видів продукції, утворення нових ринків збуту вимагали участі в управлінських процесах, у законодавчій і виконавчій владі. Підприємці, банкіри, промисловці прийшли на зміну феодалам –землевласникам, ставши найбільш могутнім класом суспільства.

Економічна система, що виникла в результаті промислової революції, спочатку була незалежною від уряду. Цю свободу підприємництва тоді називали laisser faire – невтручанням з боку держави, тобто можливістю підприємців діяти на власний розсуд, йти на ризик і отримувати прибуток.

Будучи незалежним, капіталізм спочатку вимагав від держави забезпечувати контроль за дотриманням контрактів і створювати умови безпеки приватного підприємництва. Пізніше, у XVIII і XIX ст. поступово починає мінятися «дикий» характер капіталізму. Опір жорстокій експлуатації з боку найманих робітників і широкий рух середнього класу за здійснення реформ призвели до того, що бізнес усе більш підпадав під контроль урядових органів. Держава в межах своїх можливостей стала впливати на соціальні конфлікти, перерозподіляти доходи шляхом оподатковування і вживання заходів з соціального захисту громадян. У промисловій і банківській сферах були встановлені нові, усталені правила. Так, наприклад, у США на межі XIX і XX ст. були прийняті антитрестовські закони, спрямовані проти різних форм монополій, покликані перешкодити пануванню корпорацій над конкурентами. Пройшовши тривалий шлях розвитку, сучасний капіталізм, при всіх своїх протиріччях, у змозі забезпечити більшість жителів промислово розвинених країн матеріальними благами, включаючи товари і послуги.

Соціалістична економіка являє собою таку соціальну систему, при якій уся або велика частина власності належить державі. При її формуванні передбачалося, що це буде суспільство загального достатку, вільне від експлуатації, де немає протиріччя між розумовою і фізичною працею, а також сільськогосподарською і промисловою. Держава як апарат примушення, зрозуміло, повинна за таких умов поступово вимерти.

Як показала практика, радянська «соціалістична» економіка, досягши певних успіхів, заснованих на концентрації державної власності і строгому контролі за виконанням детальних багаторівневих довгострокових планів, прийшла в остаточному підсумку до стагнації. Тотальне панування держави, відсутність конкуренції, несамостійність господарських суб’єктів, жорстка система цін і розподілу, що відкидає в корені ринковий принцип – усі ці фактори зробили економіку неефективною. Особливо це проявилося в ході змагання з ринковим капіталізмом. Слід зазначити, що в сучасних капіталістичних країнах деякі господарські елементи тією чи іншою мірою регулюються державою, але в «соціалістичному» суспільстві це стосувалося практично усіх видів виробництва. Закони попиту та пропозиції на економіку впливали незначною мірою.

У теперішній час у нашій країні існує економіка перехідного періоду, що відкриває можливості на шляху до ринкових відносин, котрі припускають вільні ціни, конкуренцію, самостійність господарських суб’єктів, рівноправність усіх видів власності. Відбувається досить швидкий, хоча і не завжди підготовлений, перехід державної власності в приватну, акціонерну, колективну. В цілому цей процес протікає надзвичайно болісно. Особливо страждає населення, велика частина якого звикла до турботи з боку держави.

Україні в найближчі роки треба буде розв’язати складний комплекс проблем економічного розвитку, деякі з них пов’язані із соціально-психологічними особливостями більшості населення, психологією пасивності, безініціативності, небажанням брати на себе відповідальність і відповідати самим за свою долю, родину, свою справу. Важко переборюється неповажне відношення до багатства, невміння, а іноді і небажання заробляти гроші.

Зрозуміло, у всіх економічних системах у тому чи іншому ступені присутні ринкові принципи. Так було й у Радянському Союзі, де діяла споживча кооперація. У Китаї, В’єтнамi і деяких інших країнах держава встала на шлях розвитку вільного підприємництва і торгівлі. Таким чином, усе залежить від ступеня втручання держави. Вона може володіти власністю і здійснювати загальний політичний контроль (як це має місце у Великобританії) або цілком контролювати економіку (Куба, Північна Корея). У сьогоднішньому цивілізованому суспільстві можна виділити три основні ринкові системи: 1) традиційні системи приватного підприємництва, що керуються в основному ринковими інтересами; 2) системи приватного підприємництва, де уряд не тільки обкладає податком підприємства (оборонні, транспортні), але і субсидіює їх або купує готову продукцію; хоча вони залишаються приватними, на них значною мірою впливають державні органи; 3) державна система підприємництва, підлегла плану. Вона мала місце в СРСР, сьогодні зберігається в деяких країнах Азії й Америки.

Сучасні економічні системи розвиваються убік інтернаціоналізації. Ця тенденція має глобальний характер. Європейці та північноамериканці надають іншим країнам грошові позики. США і Японія здійснюють прямі інвестиції в економіку інших країн, їх фірми, вкладаючи частину свого капіталу в іншу країну, створюють у ній свої філії. На цій основі утворюється транснаціональна корпорація – комерційне підприємство, що засноване в одній країні, але діє й в інших країнах.

Інтернаціоналізація економіки в усьому світі вирішально вплинула на країни, що приймають іноземні капіталовкладення. Протягом останніх десятиліть відбувається інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі, значно прискорився прогрес в області технології. Очевидно, що для країн, які приймають інвестиції, приплив іноземного капіталу означає створення умов для більш ефективного виробництва, підвищення заробітної плати місцевих робітників, ліквідації безробіття, але і створює низку труднощів, пов’язаних з «переносом» національних економік убік інвестора.

Інтернаціоналізація економіки породжує також і деякі соціальні проблеми. Іноземні інвестиції ведуть до занепаду місцевих ремесел і народних промислів (оскільки вища зарплата залучає людей у транснаціональні фірми, а місцеве виробництво позбавляється кращих працівників). Виникають і культурні протиріччя між вимогами іноземних фірм і особливостями національного менталітету. Закордонні інвестори, зокрема, ніяк не можуть зрозуміти, чому деякі українські чиновники не тільки згодні приймати хабара, але і просто вимагають його. Найчастіше прямі іноземні інвестиції сприяють посиленню економічної нерівності, оскільки економічний розвиток виявляється більш вигідним для вищого класу, ніж для бідних. Крім того, збільшується і міжрегіональна нерівність. Виникають проблеми й у країнах, що здійснюють інвестиції за кордоном. Так, американські профспілки постійно стурбовані погрозою наповнення свого ринку дешевими імпортними товарами і, внаслідок цього, скорочення робочих місць на американських підприємствах. Тому вони призивають до обмеження обміну товарами і капіталом між країнами. Профспілки вважають, що експорт американської техніки і капіталу послабляє економіку США, зменшуючи її технічну перевагу над іншими країнами.

Характеризуючи сучасні економічні тенденції, не можна не торкнутися і питання про те, що транснаціональні фірми можуть впливати на будь-яку державу. Звичайно виділяють три типи підприємств, що діють за межами своєї країни. До першого типу відносять державні фірми, що вкладають частину свого капіталу в закордонні країни. Така фірма вважає себе частиною своєї національної держави, а іноземна комерція грає в її діяльності незначну роль. Другий тип являє собою транснаціональну фірму, співробітники якої стають «своїми людьми» у тій державі, де вони працюють. Тут наймають персонал з місцевих жителів, установлюють гарні стосунки з їхнім урядом і намагаються дотримуватися місцевих законів. Третій тип можна віднести до числа справді транснаціональних підприємств: фірма не виказує особливого інтересу до урядів, як своєї країни, так і тієї, де знаходиться в цей момент. Фірми такого типу не мають патріотичних почуттів і національних забобонів у питанні інвестицій за кордоном, їм ніщо не заважає вкладати капітал у багатьох країнах, одержуючи величезні прибутки. Саме подібні «безконтрольні» міжнародні корпорації найбільше сприяють посиленню експлуатації слаборозвинених країн.

Розширення міжнародної торгівлі, поява багатонаціональних корпорацій і зростання міжнародної комерції обумовили виникнення ще однієї тенденції в сфері сучасної економіки: народи стали залежати один від одного ще в більшій мірі, ніж будь-коли раніше. Так, валютна криза в деяких країнах Південно-Східної Азії восени 1997 р. негайно похитнула усю світову фінансову систему. Виникаюча взаємозалежність вимагає координації спільної діяльності і вмілого керування з боку не тільки національних урядів, але і міжнародних організацій.

Таким чином, сучасний світ вступає в період глобального ринку, на місце ідеологічного і військового суперництва поступово приходить суперництво економічних інтересів держав, а також зростаючий вплив транснаціональних корпорацій, що не знають державних кордонів і за впливом перевершують більшість політичних співтовариств. Серед видних фахівців у зв’язку з цим йде полеміка про роль держави в умовах панування ринку. Очевидно, тільки держава може забезпечити справедливий і суспільно-прийнятний розподіл вигод від ринкової економіки. Вона здатна поліпшити моральний клімат і зміцнити повагу до цінностей демократії і соціальної справедливості. В умовах Україні до важливих кроків у цьому напрямку відносяться: реалізація закону про прожитковий мінімум, що усуває масову бідність, недопущення відставання пенсій від темпів інфляції, збільшення державних асигнувань на потреби освіти, науки, охорони здоров’я, сферу суспільних послуг, державне регулювання цін і якості медичних послуг і ліків та ін. Необхідно здійснювати міри щодо зменшення соціальної диференціації доходів і зниження соціальної напруженості. Існуюча ж нині диференціація доходів скоріше може бути названа більш точно – поляризація.

Тенденція переходу більшості країн до ринкової економіки не означає в майбутньому повну уніфікацію моделей суспільного устрою і перетворення всіх країн на копію однієї великої, що претендує на ідеальність і загальність супердержави. При зміцненні єдності, цілісності світу – він перетворюється на усе більш складне, різнобарвне утворення, що включає в себе збереження самобутніх, неповторних типів цивілізаційного устрою суспільства.

Резюме.

1. Працю можна визначити як рішення задач, пов’язане з витратою розумових і фізичних зусиль, що має своєю метою виробництво благ і послуг, які задовольняють людські потреби. Наймана праця (професійна діяльність) – це праця, що виконується в обмін на регулярну платню чи винагороду.

2. В сучасній економіці працю можна розділити на три сектори: первинний, вторинний і третинний. Первинні галузі пов’язані зі збором і видобутком природних ресурсів. Первинний сектор економіки включає сільське господарство, лісову промисловість, рибальство та інші видобуваючі галузі. Вторинні галузі перетворюють сировину на промислові товари. Третинний сектор пов’язаний з індустрією послуг, з тими видами діяльності, що, не виробляючи матеріальні блага прямо, пропонують іншим будь-які послуги (медики, викладачі, інженери).

3. У сучасному суспільстві найбільш розповсюдженим типом економічних систем є капіталізм, основою якого є ринкові відносини, що базуються на обміні товарів і послуг на гроші. Капіталізм передбачає право володіти приватною власністю, вкладати її як капітал у підприємства і отримувати прибуток від цих капіталовкладень.

4. Соціалістична економіка являє собою таку систему господарювання, за якої уся або велика частина власності належить державі. При її формуванні передбачалося, що це буде суспільство загального достатку, вільне від експлуатації, де немає протиріччя між розумовою і фізичною працею, а також сільськогосподарською і промисловою. Держава як апарат примушення, повинна за таких умов поступово вимерти.

5. У сучасному світі виділяють три основні ринкові системи: 1) традиційні системи приватного підприємництва, що керуються в основному ринковими інтересами; 2) системи приватного підприємництва, де уряд не тільки обкладає податком підприємства (оборонні, транспортні), але і субсидіює їх або купує готову продукцію; хоча вони залишаються приватними, на них значною мірою впливають державні органи; 3) державна система підприємництва, підлегла плану. Вона мала місце в СРСР, сьогодні зберігається в деяких країнах Азії й Америки.

6. За сучасних умов в Україні, тільки держава може забезпечити справедливий і суспільно-прийнятний розподіл вигод від ринкової економіки. До важливих кроків у цьому напрямку відносяться: реалізація закону про прожитковий мінімум, що усуває масову бідність, недопущення відставання пенсій від темпів інфляції, збільшення державних асигнувань на потреби освіти, науки, охорони здоров’я, сферу суспільних послуг, державне регулювання цін і якості медичних послуг і ліків та ін. Також необхідно здійснювати міри щодо зменшення соціальної диференціації доходів і зниження соціальної напруженості.