Тема 9. Соціальна стратифікація

1. Визначення соціальної стратифікації.

2. Кастова та класова структура суспільства.

Особливостії соціальної структури в сучасній Україні.

3. Функції соціальної стратифікації.

4. Види та форми соціальної мобільності.

Під соціальною стратифікацією розуміється наявність у тому чи іншому суспільстві великої кількості соціальних утворень, представники яких розрізняються між собою нерівним обсягом влади і матеріального багатства, прав і обов’язків, привілеїв і престижу. У такому ієрархічно побудованому розподілі соціокультурних благ виражається сутність соціального розшарування, за допомогою якого в будь-якій соціальній системі виникає можливість стимулювати одні види діяльності та взаємодії, терпимо ставитися до других і стримувати треті. Іншими словами соціальна стратифікація – це система, за допомогою якої суспільство розподіляє категорії людей за ієрархією.

Висуваючи постулат нерівних доходів, соціальних можливостей та престижу, що лежать в основі соціального розшарування, прихильники теорії стратифікації спираються на безпосередні спостереження і на аналіз історичного матеріалу: де б не виникало соціальне середовище, воно завжди виявлялося певним чином організованим, тобто одні люди і групи виступають як лідери, інші – як виконавці; у ньому є більш, а є менш поважані члени співтовариства; залежно від статусу розподіляються привілеї та нагороди, права й обов’язки. Без такої ієрархізованої шкали відносин неможлива ефективна взаємодія, будь-який вид діяльності є нерезультативним.

Зазначене вище дозволяє розглянути фактори та підстави, на яких базуються процеси соціальної стратифікації. Природна основа цих процесів – соціальні зв’язки людей, тобто в даному випадку мова йде про системно-функціональну доцільність, що спонтанно самоорганізується, і відповідно до якої в будь-якому суспільстві вибудовується ієрархія статусів, ролей, норм. Стратифікований характер взаємодії людей дозволяє підтримувати соціум в упорядкованому стані і тим самим зберігати його цілісність і границі. Ця підстава дозволяє виділити в процесах розшарування економічні, державні, політичні та інші структурні одиниці (класи, професійні групи, соціальні інститути та ін.); аналізувати їхні характеристики (норми діяльності, ролі, соціальні статуси), а також їхні взаємозв’язки і взаємини, що розрізняються між собою за рівнем стійкості структурної складності.

Існує ціннісно-символічна основа стратифікації. Вона пов’язана з осмисленням соціальних норм, з наділенням соціальних ролей тим чи іншим оцінним змістом та інструментальним значенням. Будь-яка комбінація ролей, статусів і норм знаходить у суспільстві чи групі міцність тільки в тому випадку, якщо вона виправдана і позитивно позначена в уявленнях переважної більшості членів. Раціонально-психологічна легітимізація різних ціннісних шкал дозволяє людям легко орієнтуватися в системі ролей і статусів, погоджувати їх із власними потребами, вибудовуючи свої дії з розрахунком на певний результат. Цей рівень аналізу націлений на вивчення ціннісних переваг, символів різних соціальних шарів.

Наступна підстава стратифікації пов’язана з поняттям міри – це границі, у яких відбувається впорядкування соціальних зв’язків і ціннісних уявлень. Мова йде про систему мотивацій, що заохочують одні дії і відносини, і про систему заборон, що попереджають інші. Таким чином, мотиваційно-репресируючі підстави немов би задають межі, у яких розвиваються доцільні (для даного суспільства в даних умовах) форми організації і відхиляються руйнівні. Природу і значення мотивацій покарання легше аналізувати в період різкої зміни стратифікаційних моделей (воєн, революцій, реформ і т. ін.), коли колишня мотиваційна система може швидко руйнуватися, а нова ще не закріплена. На цьому тлі, як правило, послабляється інституціонально-репресивний контроль, але оголюються і підсилюються базисні, первинні типи зв’язків і норм (родинні, етнічні, територіально-сусідські); у цих умовах також оживають кримінальні мотиви і стимули досягнення вигідного статусного положення. Подібна ситуація дозволяє без зусиль вичленувати різні типи мотивацій, що у стійкі еволюційні періоди соціального розвитку не виявляються настільки чітко.

Антропологи на прикладі давніх і невеликих співтовариств простежили позитивний зв’язок між: по-перше, територією і природним середовищем; по-друге, задоволенням споконвічних (первинних) потреб людини і, по-третє, формами взаємодії, ціннісно-стимулюючими системами. У низці робіт показана також зміна соціальної структури в суспільствах, що знаходяться в стані переходу від суспільства традиційного до модернізованого. Наприклад, було виявлено, що рангові диференціації можуть бути прямо пов’язані з розміром популяції. Отже, можна говорити про вплив демографічного фактору на стратифікацію. На стратифікаційні процеси впливають і такі антропологічні якості людей, як стать, фізичні, психологічні здібності, а також ознаки, освоювані з перших днів життя, – сімейно-родинні зв’язки, етнонаціональні стереотипи та ін.

Кастова система – це соціальна стратифікація, заснована на розшаруванні суспільства за соціальним станом, тобто за походженням. Ця система є закритою, оскільки лише походження визначає долю людини, імовірність соціальної мобільності, заснованої на індивідуальних досягненнях, незначна або взагалі відсутня. Кастові системи твердо розподіляють людей за категоріями, у рамках яких вони залишаються усе своє життя.

Багато аграрних суспільств є зразками кастової системи. Наприклад, у традиційних індійських селах проживає велика частина населення цієї країни. В Індії система каст складається з чотирьох категорій: це брахман, кшатрій, вайш’я і шудра. Однак на місцевому рівні кожна складається із сотень субкастових груп (або джаті).

У кастовій системі сам факт народження людей формує їхнє подальше життя. По-перше, традиційним кастовим групам відповідають певні професії, тому протягом багатьох поколінь члени однієї родини виконують однотипну роботу. Хоча в Індії певну діяльність (наприклад, заняття сільським господарством) можуть виконувати всі, касти розрізняються тим, що роблять їхні члени (священики, перукарі, фахівці з вироблення шкіри, прибиральники і т. ін.). У Південній Африці білі усе ще займають більшість престижних робочих місць, а чорношкірі виконують некваліфіковану фізичну працю. По-друге, підтримці твердої соціальної ієрархії сприяє інститут шлюбу, відповідно до якого подружжя повинно належати до однієї категорії; «змішані» шлюби заборонені, оскільки тоді виникає плутанина з розподілом дітей за кастовими категоріями. Таким чином, система вимагає, щоб люди одружувалися з рівними собі. В соціології дане явище називається ендогамним шлюбом. В Індії батьки традиційно вибирають чоловіків своїм дітям, і часто ще до того, як ті досягають юнацького віку. До 1985 р. у Південній Африці міжрасові шлюби (і навіть статевий зв’язок) були заборонені законом; у теперішній час вони дозволені, але оскільки більшість чорношкірих і білих усе ще живуть у відособлених районах, вони як і раніше є винятковими. По-третє, кастові норми наказують людям залишатися серед «собі подібних». Індуси підтримують цю сегрегацію, вважаючи, що «чиста» з ритуальної точки зору людина, яка належить до більш високої касти, буде «опоганена» контактом з людиною більш низького положення. Апартеїд у Південній Африці був улаштований за тим же принципом. Нарешті, кастові системи спираються на сильні культурні упередження. Індійська культура побудована на моральному принципі, відповідно до якого людина розділяє довічну приналежність до певної професії незалежно від її характеру. Хоча в Південній Африці законів апартеїду більше не існує, більшість людей усе ще проводять різницю між «білою» і «чорною» професійною діяльністю.

Кастові системи існують в аграрних суспільствах, тому що сільський уклад життя залежить від розвинутого почуття обов’язку і дисципліни. Касти зберігаються в сільських районах Індії навіть через десятки років після формального їхнього скасування; влада їх зменшилася у великих містах, де люди мають більше можливостей у виборі роботи і партнерів для шлюбу. Так само стрімка індустріалізація Південної Африки зробила більш важливими особистий вибір і права людини, тому скасування апартеїду було лише питанням часу. У розвинених індустріальних країнах зберігаються деякі елементи кастової системи, однак взаємодія з людьми, виходячи винятково з расової або гендерної приналежності, у сучасному світі може обернутися обвинуваченнями в расизмі або дискримінації за статевою ознакою.

Сільське господарство диктує збереження протягом життя людини встановленого порядку, створеного кастовими системами. Але індустріальне виробництво залежить від розвитку таланта людей, що призводить до утворення класової системи – соціальної стратифікації, заснованої як на походженні людини, так і на індивідуальних досягненнях.

Класова система більш відкрита: для людей, що одержали освіту й опанували відповідні навички, характерна соціальна мобільність відносно соціальних позицій батьків. Соціальна мобільність стирає класові розбіжності, так що навіть близькі родичі можуть мати різний соціальний стан. Границі стираються також, коли люди переїжджають на проживання в іншу країну або з сільської місцевості в місто, прагнучи одержати освіту і знайти роботу. Як правило, знову прибулі погоджуються на низькооплачувані посади, у такий спосіб просуваючи інших нагору соціальними сходами.

Поділ людей за расовими, статевими ознаками або соціальним походженням в індустріальних і постіндустріальних суспільствах розглядається як неправильний, усі мають рівні політичні права і є рівними перед законом. Крім того, у суспільствах, де рівень доходів високий, професія людини не визначається його походженням, а є предметом його особистого вибору. Більший індивідуалізм також виявляється у свободі обрання дружини.

У порівнянні з аграрними суспільствами, де касти – норма життя, індустріальні суспільства рухаються до мерітократії – соціальної стратифікації, заснованої на особистих заслугах. Оскільки члени індустріальних суспільств повинні мати широкий діапазон здібностей (крім навичок ведення сільського господарства), стратифікація заснована не тільки на походженні, але і на особистих «заслугах», під якими мається на увазі виконувана робота, а також те, наскільки добре з нею справляється людина. Сприяючи розвитку мерітократії, індустріальні суспільства прагнуть установити рівність можливостей, хоча при цьому очікується, що люди досягнуть нерівних результатів.

Якби запанувала абсолютна мерітократія, соціальний стан цілком залежав би від здібностей і зусиль людини. Така система відрізнялася б розвинутою соціальною мобільністю, в ній стиралися б соціальні категорії у міру того, як люди безупинно пересувалися б по системі нагору чи вниз залежно від досягнутого. У кастових суспільствах «заслуга» припускає завзяту працю, що вимагає низької кваліфікації, наприклад, у сфері сільського господарства. У кастових системах вважаються гідними поваги ті люди, що покірно виконують свою роботу і залишаються «на своєму місці».

Звичайно, кастові системи влаштовані так, що людський потенціал витрачається марно, але вони відрізняються високим ступенем упорядкованості. І тут криється відповідь на важливе питання: чому індустріальні і постіндустріальні суспільства зберігають деякі особливості кастових систем (наприклад, право спадкування станів), не стаючи мерітократіями. Це пов’язано з тим, що в іншому випадку знижується значущість родини та інших соціальних груп, а економічна ефективність не все вирішує в суспільстві. Таким чином, класові системи, що існують у країнах з високим рівнем доходів, поступово стають мерітократіями. Так підвищується ефективність і продуктивність праці, але зберігаються елементи кастового суспільства, що дозволяє підтримувати існуючий порядок і соціальну єдність.

Статусна узгодженість – це ступінь узгодженості соціального стану людини за різними параметрами соціальної нерівності. Кастова система відрізняється обмеженою соціальною мобільністю і високою статусною узгодженістю, так що стан людини, обумовлене критеріями багатства, влади та престижу, залишається тим самим протягом усього життя. Особлива ж мобільність класових систем призводить до меншої статусної узгодженості. Низька статусна узгодженість означає, що класи менш твердо визначені, чим касти.

Коли йдеться про соціальну стратифікацію будь-якого суспільства, доречно проводити аналіз його розшарування на вищий, середній та нижчий класи. Більшість вчених вважають, що саме від кількості представників середнього класу залежить ефективний розвиток економічної та політичної складових суспільства.

Для середнього класу характерні такі основні стандартні параметри: сталі доходи, достатні для задоволення широкого кола матеріальних і соціальних потреб; значний рівень добробуту (розмір валового внутрішнього продукту, що припадає на одну особу), який дає змогу забезпечити процвітання власної сім’ї; наявність особистої власності та певної кількості майна (насамперед нерухомості); зазвичай високий рівень освіти; усвідомлення себе щасливою людиною, часткою спільного благополуччя; висока тривалість життя.

Зазначмо, що більшість названих параметрів в Україні ще або не склалася, або не набула відчутних проявів. Середня тривалість життя чоловіків у нашій країні становить 61,7 року, а жінок – 73,4 (Україна за цим показником передостання в Європі), чисельність населення щорічно зменшується на 200–300 тис. осіб, відбувається депопуляція. За таких умов у нашій країні ускладнено швидке формування середнього класу.

Серед характерних ознак середнього класу – наявність певних матеріальних цінностей: приватного будинку (або великої квартири), машини, відеотехніки, побутових приладів довготривалого користування, меблів; можливість раз на рік відпочивати всією сім’єю тощо. Якщо 70% новостворених сімей за 10 років досягають таких стандартів, це означає, що в країні створено умови для формування середнього класу. В Україні, на жаль, такі умови відсутні. Навпаки, в нас сформована держава з репресивною, схильною до монополізації кланово-корпоративною економікою, що не сприяє формуванню середнього класу. Основними ознаками такого типу економіки є: непомірні податки, через які вилучається 90% доходу фізичної чи юридичної особи; надмірна регламентація підприємницької діяльності; існування майже в кожній галузі та сфері фінансово-промислових груп, які зрослися з владою, монопольно контролюють бізнес і перерозподіляють на свою користь гроші та власність.

Вищий клас в Україні, що становить від 3 до 5 % від кількості усього населення, володіє переважною більшістю матеріальних ресурсів, у той час як більшість населення України можна віднести до нижчого класу, основні зусилля якого спрямовані на підтримання більш-менш гідного рівня життя (для цієї верстви населення проблематичною є купівля нерухомості або товарів довгострокового споживання).

Відповідно до тези Девіса-Мура, соціальна стратифікація благотворно впливає на функціонування суспільства, бо інакше неможливо пояснити той факт, що певна форма соціальної стратифікації є в кожному суспільстві. К. Девіс і У. Мур відзначають, що існують сотні професій різної важливості. Деякі види роботи досить легкі і можуть бути виконані майже кожною людиною, інші – складні і вимагають таланту та всебічної (і дорогої) освіти. Відповідно, чим функціонально більш значуща виконувана робота, тим вище винагорода, що надає суспільство. Ця стратегія сприяє росту продуктивності та ефективності праці, оскільки винагорода – заробіток, престиж, влада і дозвілля – заохочує людей виконувати важливу роботу краще, старанніше. Таким чином, нерівна винагорода вигідна окремим людям, а сама її система (яка і лежить в основі соціальної стратифікації) краща для нинішнього типу суспільства в цілому. Автори визнають, що будь-яке суспільство може бути егалітарним, але тільки в тій мірі, в якій люди дозволяють будь-якій особі виконувати ту чи іншу роботу. Рівність також припускає, що той, хто виконує її погано, одержує таку ж винагороду, як і той, хто успішно з нею справляється. Така система явно не стимулює людей працювати, прикладати максимум зусиль, що зменшує ефективність суспільного виробництва.

Теза Девіса-Мура змушує замислитися, чому усюди існує певна форма стратифікації, але вона не дає ясного розуміння того, яка винагорода має бути призначена за ту чи іншу роботу і наскільки вона повинна розрізнятися. Автори тільки вказують, що робота, яку суспільство вважає цінною, повинна винагороджуватися відповідно.

Хоча теза Девіса-Мура – важливий етап у розвитку соціологічного аналізу, вона викликає критику. Наприклад, Мелвін Тумін задається питанням, як оцінити важливість якого-небудь заняття. Очевидно, ми не можемо сказати, що найважливіша та робота, за яку більше платять. Це помилкова логіка (передбачається, що виконання цінної професійної діяльності високо винагороджується, а потім і визначається важливість роботи за рівнем даної винагороди; теза вірна винятково за визначенням). Можливо, високий рівень виплат, наданих суспільством, скажімо, адвокатам, – це результат навмисних зусиль юристів, які прагнуть обмежити прихід нових фахівців у свою область і в такий спосіб збільшити попит на їхні послуги.

Крім того, виникає питання, чи дійсно оплата праці відбиває внесок людини в розвиток суспільства? Будь-яка зірка шоу-бізнесу чи професійний футболіст, який грає в більш-менш відомому клубі (наприклад, такому як «Металіст», «Динамо» або «Шахтар»), заробляє набагато більше, ніж лікар швидкої допомоги або вчений. Але чи зможе хто-небудь стверджувати, що пекти, танцювати чи грати у футбол важливіше, ніж рятувати життя людей чи розробляти нові технології?

Теза Девіса-Мура ігнорує, що соціальна стратифікація може перешкоджати розвитку індивідуального таланту. Ті, хто знаходяться у привілейованому положенні від народження, діти багатіїв, політиків мають багато можливостей розвивати свої здібності, чого позбавлені обдаровані діти бідняків.

Крім того, припускаючи, що соціальна стратифікація приносить користь усьому суспільству, прихильники тези Девіса-Мура ігнорують ще один факт: соціальна нерівність призводить до конфліктів і навіть революцій. Ця критична точка зору дозволяє звернутися до парадигми соціального конфлікту, у рамках якого зовсім інакше пояснюється соціальна ієрархія.

Термін «соціальна мобільність» позначає рух окремих людей і груп від одного соціально-економічного положення до іншого. Вертикальна мобільність – це рух нагору або вниз соціально-економічними сходами. Люди, чия власність, доходи і статус зростають, рухаються нагору – для них характерна висхідна мобільність; тоді як для тих, хто рухається в протилежному напрямку, характерна низхідна мобільність. У сучасних суспільствах існує також значна горизонтальна мобільність, що означає географічне переміщення людей з одних регіонів, міст та певних населених пунктів в інші. Вертикальна і горизонтальна мобільності нерідко сполучаються одне з одним. Наприклад, хтось, хто працює в тій чи іншій організації у якомусь місті, може бути переведений з підвищенням у філію даної фірми, розташованої в іншому місті або навіть в іншій країні.

Масштаби вертикальної мобільності в суспільстві є головним індикатором «відкритості» суспільства, що показує, якою мірою талановиті люди, народжені в нижчих шарах суспільства, можуть піднятися нагору соціально-економічними сходами. У цьому сенсі соціальна мобільність являє собою важливий аспект політичного життя, особливо в країнах, прихильних до демократичних уявлень про рівність можливостей для всіх громадян.

Важливе значення мало дослідження, проведене в 1960-х рр. Пітером Блау й Отісом Дадлі Данкеном. Їх праця залишається найбільш детальним обстеженням соціальної мобільності з усіх, що коли-небудь, проводилися в одній країні. Дослідження проводилося в США. Вибірка становила 20 тис. чоловік. Вони дійшли висновку, що в Сполучених Штатах вертикальна мобільність існує в значному обсязі, але майже всі пересування відбуваються в рамках дуже близьких одна одній професії. Переміщення на більш «значну відстань» зустрічалися рідко. Хоча низхідна мобільність також спостерігалася у кар’єрах окремих людей, вона мала місце набагато рідше, ніж мобільність висхідна. Причина такого положення полягала в тому, що число робочих місць для «білих комірців» і кваліфікованих фахівців зростало набагато швидше, ніж кількість місць для «синіх комірців», що і надало можливість дітям робітників перейти до розряду «білих комірців». П. Блау і Д. Данкен підкреслюють важливість освіти і навчання у здобутті певних шансів на успіх окремої людини. На їхню думку, що висхідна соціальна мобільність зазвичай є характерною для економічно розвинених суспільств у цілому і сприяє соціальній стабільності й інтеграції.

Напевно, найвідоміше міжнародне дослідження соціальної мобільності було здійснено Сеймуром Мартіном Ліпсетом і Рейнхардом Бендіксом. Вони проаналізували дані по дев’ятьох економічно розвинених країнах – Великобританії, Франції, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Японії, Данії і Сполученим Штатам, – зосередивши увагу на пересуванні чоловіків з видів діяльності, пов’язаних з фізичною працею, на робочі місця «білих комірців». Усупереч очікуванням вони не знайшли свідчень тому, що Сполучені Штати є більш відкритим суспільством, ніж європейські країни. Загальний показник вертикальної мобільності по лінії «сині комірці – білі комірці» у Сполучених Штатах склав 30 %, в інших суспільствах він варіюється від 27 до 31 %. С. Ліпсет і Р. Бендікс дійшли висновку, що в усіх економічно розвинених країнах відбувалися подібні зміни в напрямку росту числа місць для «білих комірців». Це призвело до «хвилі висхідної мобільності», приблизно однакової за розмірами, у всіх цих країнах. Інші соціологи висловили сумнів у висновках Ліпсета і Бендікса, стверджуючи, що якщо звернути більше уваги на мобільність низхідну, а також якщо врахувати більш далекі соціальні переміщення, то між країнами виявляться дуже істотні розходження.

Більшість досліджень соціальної мобільності, подібно згаданим вище, зосереджували увагу на «об’єктивних» вимірах мобільності, тобто, скажімо, на тому, в якому обсязі існує мобільність, у яких напрямках вона відбувається і яких частин населення торкається. Гордон Маршалл і Девід Фірт у своєму дослідженні соціальної мобільності пішли іншим шляхом; вони досліджували «суб’єктивні» почуття людей, пов’язані зі зміною їхнього класового становища. Автори побудували своє дослідження як відповідь на те, що вони назвали «безпідставною думкою», що є розповсюдженою серед соціологів, про нібито подібний вплив соціальної мобільності на відчуття благополуччя в окремих індивідів. На ділі ж деякі респонденти стверджували, наприклад, що соціальна мобільність породжує відчуття занепокоєння, ізоляції та нестабільності; тоді як інші дотримувались більш оптимістичних поглядів, вважаючи, що поступово люди обов’язково адаптуються до свого нового класу.

Використовуючи матеріали, що відносяться до десяти країн – Болгарії, колишньої Чехословаччини, Естонії, Німеччини, Польщі, Росії, Словенії, Об’єднаного Королівства і Сполучених Штатів, – Г. Маршалл і Д. Фірт досліджували питання про те, чи пов’язана класова мобільність з посиленням почуття задоволеності або незадоволеності такими аспектами повсякденного життя, як сім’я, громада, робота, доход і політика. У цілому автори знайшли мало підтверджень наявності зв’язку між приналежністю респондентів до визначеного класу і їх загальною задоволеністю життям. Це виявилося справедливим як щодо людей, які перемістилися з робітничого класу до середнього класу, так і щодо тих, хто, навпаки, спустився соціальними сходами вниз.

Хоча мобільність низхідна є менш поширеною, ніж мобільність висхідна, проте вона являє собою досить явище, що досить часто зустрічається. Мобільність цього типу дуже часто пов’язана з психологічними проблемами і тривогами, оскільки люди виявляються не в змозі вести колишній спосіб життя, до якого вони вже звикли. Звільнення з роботи – одна з головних причин низхідної мобільності. Так, люди похилого віку, що втратили роботу або взагалі не можуть знайти собі нове місце роботи, або знаходять роботу тільки з нижчим за попередній рівнем доходу.

Резюме.

1. Соціальна стратифікація – це наявність у тому чи іншому суспільстві великої кількості соціальних утворень, представники яких розрізняються між собою нерівним обсягом влади і матеріального багатства, прав і обов’язків, привілеїв і престижу.

2. Кастова система – це соціальна стратифікація, заснована на розшаруванні суспільства за соціальним станом, тобто за походженням. Ця система є закритою, оскільки лише походження визначає долю людини, імовірність соціальної мобільності, заснованої на індивідуальних досягненнях, незначна або взагалі відсутня. Кастові системи твердо розподіляють людей за категоріями, у рамках яких вони залишаються усе своє життя.

3. Класова система більш відкрита: для людей, що одержали освіту та опанували відповідні навички, характерна соціальна мобільність відносно соціальних позицій батьків. Соціальна мобільність стирає класові розбіжності, так що навіть близькі родичі можуть мати різне соціальне становище. Границі стираються також, коли люди переїжджають на проживання в іншу країну або з сільської місцевості в місто, прагнучи одержати освіту і знайти роботу.

4. Термін «соціальна мобільність» означає рух окремих людей і груп від одного соціально-економічного положення до іншого. Існує вертикальна мобільність – сукупність взаємодій, що сприяють переходу індивіда з одного соціального прошарку в іншій та горизонтальна мобільність, яка означає, що при змінах в житті людини її соціальний статус не змінюється, вона ніби переміщається в тій самій площині що й раніше (горизонтально), наприклад при зміні місця роботи залишається на тій же посаді.

5. Вертикальна мобільність може бути висхідною або низхідною. Для людей, чия власність, доходи і статус зростають, рухаються нагору характерна висхідна мобільність; тоді як для тих, хто рухається в протилежному напрямку, характерна низхідна мобільність.

6. Масштаби вертикальної мобільності в суспільстві є головним індикатором «відкритості» суспільства, що показує, якою мірою талановиті люди, народжені в нижчих шарах суспільства, можуть піднятися нагору соціально-економічними сходами.