Тема 8. Девіантність та злочин

1. Біологічні та психологічні пояснення девіацій.

2. Аналіз девіантної поведінки з погляду різних соціологічних теорій.

3. Злочин як вид девіантної поведінки.

4. Форми соціального контролю.

Під девіантною поведінкою звичайно розуміється поведінка, що суперечить існуючим у суспільстві нормам, традиціям, звичаям. Часто девіантна поведінка визначається як аномальна, незаконна, патологічна, така, що відхиляється. Подібна поведінка стає об’єктом для виправлення чи покарання за допомогою форм соціального контролю.

Іноді границі девіантної поведінки невиправдано розширюються, охоплюючи усі форми порушень поведінки у здорових та хворих людей, або звужуються до соціально-психологічних розладів, властивих тільки здоровим людям. Очевидно, що порушення поведінки бувають двох видів. Перший включає відхилення здорової людини, власне девіантну поведінку, другий – порушення поведінки при нервово-психічних захворюваннях, у цьому випадку мова йде про клінічний прояв захворювання.

Найчастіше девіацію розглядають як вільний вибір або особистий недолік того чи іншого індивіда, однак багато в чому такий тип поведінки конструюється суспільством. При аналізі девіацій варто враховувати наступні фактори:

• норми не є абсолютними, вони міняються з часом, а значить, і змінюються оцінки тих чи інших видів поведінки;

• нормативні системи значно відрізняються в різних країнах;

• самі норми найчастіше є неоднозначними і неоднаковими для людей з різним матеріальним і соціальним станом у суспільстві;

• у сучасному плюралістичному суспільстві поведінка девіантна з погляду однієї людини може розглядатися як нормальна з погляду іншої;

• у певних верств населення можуть виникати розбіжності щодо правомірності й законності існуючих норм і правил.

Іншими словами, існує проблема згоди відносно того, що вважати девіацією. Те, що має вважатися «нормальним», залежить найбільше від обставин, від культурного і соціального контекстів. Наприклад, досвід і поведінку юродивих, шаманів, йогів, кришнаїтів за західними стандартами можна діагностувати як явне психологічне захворювання. Навпаки, честолюбство, технократія, революції, міжусобні війни, що вважаються нормою на Заході, викликають крайнє здивування в індіанця-шамана і сприймаються ним як симптоми божевілля. Інцест, що відхиляється більшістю існуючих суспільств, був соціальною нормою в цивілізаціях давніх єгиптян і перуанських інків. Гомосексуалізм, ексгібіціонізм, груповий секс у деяких культурах (наприклад, жителів деяких тихоокеанських островів) ритуалізувалися і освячувалися. В ескімосів прийнято поступатися своїми дружинами, і в той же час існують культури, де подружня невірність карається смертю. У деяких культурах дотепер канібалізм вважається нормою. Таким чином, жоден стиль поведінки не є девіантним сам по собі: хто і за що буде сприйматися як девіант, залежить від суспільства.

Було би помилкою розглядати відхилення тільки в негативному контексті. Генії, що розвивають нові ідеї в науці, політиці, мистецтві, філософії чи інших областях людської практики, часто викликають недовіру, нерозуміння, недоброзичливість у звичайних людей.

Виходячи з цілей і спрямованості девіантної поведінки, можна виділити її деструктивний, асоціальний і протиправний типи. До першого з них відносяться відхилення, що заподіюють шкоду самій особистості (алкоголізм, самогубство, наркоманія та ін.). Поведінка, що відноситься до другого типу, наносить шкоду спільності людей (порушення трудової дисципліни, дрібне хуліганство і т. ін.). Третій тип поведінки, що відхиляється, пов’язаний із серйозними порушеннями не тільки моральних, але і правових норм, призводить до серйозних негативних наслідків для суспільства (убивство, тероризм і т. ін.).

Вчені вже давно ставлять питання про причини девіації. Існує безліч теорій, що пояснюють девіацію різними причинами – фізіологічними, психологічними, соціокультурними, соціально-економічними та ін. Розглянемо деякі з них, акцентуючи увагу на тому, що основне значення вони надають одному з вищезгаданих факторів: людині, нормі чи групі.

Основна ідея біологічних концепцій девіантності полягає в тому, що схильність до девіації задана на біологічному рівні, вона генетично обумовлена. Аномалія душі якось виражається в аномаліях тіла: більшість злочинців біологічно дегенеративна чи дефектна. Яскравим представником такого підходу до пояснення девіації наприкінці XIX ст. був італійський лікар і криміналіст Чезаре Ломброзо. Згідно з теорією Ч. Ломброзо, «кримінальний тип особистості» є результатом деградації до більш ранніх стадій людської еволюції.

Певних антропологічних особливостей у жінок Ломброзо не виявив, відзначивши лише, що вони сильніше за чоловіків піддаються впливу соціальних умов. Єдине, що видає жінок-злочинниць – це рання сивина і зморшки, особливо на щоках. У чоловіків про кримінальні схильності свідчать, на думку італійського вченого, пізня сивина, зниження загальної чутливості (включаючи болісну), більш розвинута ліва половина тіла. Спостереження у в’язниці дозволили вченому виявити, наприклад, в убивць – масивну нижню щелепу, різко виражені лобові пазухи, далеко розставлені вилиці, довге обличчя, густе чорне волосся, короткі кисті рук при досить довгих руках. У злодіїв Ч. Ломброзо відзначав збільшений обсяг голови, темний колір волосся і кучерявеньку бороду. У ґвалтівників – вузьке чоло, короткі руки і короткі кисті рук, малий ріст при великій вазі, низький розумовий розвиток.

Пізніше ідеї Ч. Ломброзо були цілком спростовані, але теза про те, що на злочинні схильності впливає біологічна будова організму, спливала в історії науки ще не одного разу. У 1940-х рр. американський лікар і психолог Вільям Шелдон звернув увагу на будову тіла правопорушників. Залежно від будови фігури можна виділити наступні групи людей: ендоморфи – м’яке велике тіло, помірна повнота; вони товариські, вміють ладнати з іншими людьми, але не можуть протистояти своїм бажанням; мезоморфи – сильні та стрункі, активні, не занадто чуттєві; ектоморфи – тонкі, тендітні, ранимі та вразливі, дуже чуттєві. Початий Шелдоном аналіз показав, що до здійснення девіантних учинків найбільше схильні мезоморфи.

Згодом почалися спроби пов’язати кримінальні схильності з певним набором хромосом у генетичному коді людини. Передбачалося, що серед злочинців непропорційно велика частка чоловіків з додатковою У-хромосомою. Однак подальші дослідження в цьому напрямку виявилися суперечливими.

У середині XX століття біологічні теорії були витиснуті іншими концепціями, що приділяли основну увагу психологічним і соціокультурним факторам девіації.

На психологічні трактування злочинів вплинули ідеї 3ігмунда Фройда, незважаючи на те що сам З. Фройд не проводив досліджень в області кримінології. Вчені, що спираються на ідеї З. Фройда, припускають, що в деяких людей розвивається аморальна або психопатична особистість. Психопати описувалися як замкнуті на собі люди, що знаходять задоволення в насильстві як такому. Однак у ході досліджень не вдалося виявити таких психологічних особливостей, що були б характерні для всіх категорій девіантів. Звичайно, психологічні особливості особистості, її потреби і мотиви, впливають на девіантну поведінку, але не здатні пояснити її цілком. На сьогодні більшість соціологів і психологів при поясненні поведінки, що відхиляється, намагається враховувати і психологічні, і соціальні, і культурні фактори.

Уперше соціологічне пояснення девіантної поведінки дав відомий французький соціолог Еміль Дюркгейм, пов’язавши девіацію з аномією, тобто масовим відхиленням від існуючих у суспільстві норм у періоди змін і криз. Термін «аномія» Е. Дюркгейм уперше використав у роботах «Про поділ суспільної праці» (1900) і «Самогубство» (1912). На думку вченого, при швидких соціально-економічних змінах члени суспільства втрачають значущість соціальних норм, у них відсутні стандарти соціального порівняння з іншими людьми, що дозволяють оцінити свій статус і вибрати відповідно до нього зразки поведінки.

Розвиваючи концепцію Е. Дюркгейма, американський соціолог Роберт Мертон у 1940-і роки модифікував поняття аномії. Поняття «аномія» він використовував для позначення напруженості, що виникає в поведінці індивіда в ситуації, коли прийняті норми вступають у конфлікт із соціальною реальністю. В умовах, коли суспільство проголошує певні цілі (наприклад, досягнення матеріального благополуччя), воно вказує на арсенал легальних засобів для їхнього досягнення. Девіантом вважається той, хто використовує заборонені, незаконні засоби (рекет, торгівля наркотиками та ін.). Р. Мертон запропонував і класифікацію типів девіації.

Конформізм має місце, коли члени суспільства приймають культурні цілі і використовують для їхнього досягнення схвалювані суспільством засоби. Інновація спостерігається, коли індивіди дотримуються культурно встановлених цілей, але відкидають затверджені суспільством засоби їхнього досягнення (так звані злочини «білих комірців» – розтрати, шахрайства, ухиляння від сплати податків). Ритуалізм полягає в тому, що члени суспільства відкидають культурні цілі, використовуючи схвалювані засоби їхнього досягнення (наприклад, бюрократи). Ретритизм має місце, коли індивіди відкидають і культурні цілі, і загальновизнані засоби їхнього досягнення (наркомани, бродяги, відлюдники). Сутність заколоту полягає в тому, що бунтівники відкидають культурні цілі суспільства і засоби їх досягнення, але при цьому заміняють їх новими нормами і правилами.

У своїй теорії аномії Р. Мертон приділяє значну увагу цінностям культури, відхилення від яких призводить до девіантної поведінки. Ця ж ідея докладніше розроблялася американським соціологом Л. Коеном у теорії делінквентних субкультур. Ця теорія виходить з того, що аномія призводить досить великі групи індивідів (у першу чергу молодих) до пошуку нових форм поведінки, що не відповідає розповсюдженим у суспільстві цінностям. Так виникають субкультури, у яких усе те, що засуджується пануючою культурою (агресивність, крадіжки, вандалізм і т. ін.), визнається як нормальні засоби досягнення самовираження і поваги з боку інших. Л. Коен виділив у найбільших містах Америки цілі райони, де злочинність стала способом життя. На його думку, члени злочинних угруповань крадуть, влаштовують бійки та акти вандалізму, щоб виразити своє неприйняття респектабельного суспільства.

Пізніше американські соціологи Р. Ліндем і К. Філмор установили зв’язок між пристосуванням до навколишнього середовища і девіацією. Експериментальним шляхом вони встановили, що чим краще пристосування молодих людей до соціального оточення, тим менше в них зв’язків з однолітками-правопорушниками, і навпаки. Тим самим була підтверджена висунута ще в 1930-х рр. Е. Сазерлендом теорія диференційованої асоціації, відповідно до якої девіації навчаються, зокрема – у групах однолітків.

М. Беккер у своїй книзі «Аутсайдери» звернув увагу на політичний аспект девіації. Він відзначав, що впливові групи (судді, законодавці, лікарі) можуть нав’язувати суспільству певні стандарти поведінки. Ярлик девіанта здобувають більш слабкі групи, чия поведінка оцінюється сильними групами як така, що суперечить існуючим нормам. М. Беккер, як і інші прихильники теорії стигматизації, стверджує, що жоден вчинок сам по собі не є кримінальним або некримінальним. «Негативність» дії залежить від того, як навколишні оцінюють таку дію і реагують на неї.

Майже всім людям властива девіантна поведінка, пов’язана з порушенням будь-яких норм. Наприклад, багато хто іноді забував сплачувати за проїзд у громадському транспорті, перевищував швидкість їзди, переходив дорогу в неналежному місці, робив дрібні крадіжки, вживав алкоголь у неповнолітньому віці, брав участь у заборонених видах соціальної практики. Прихильники теорії стигматизації називають таку поведінку первинною девіацією, визначаючи її як поведінки, що порушує соціальні норми, але вислизає від уваги правоохоронних органів.

Вторинна девіація відбувається, коли факт девіації стає надбанням громадськості. На людину наноситься «стигма», клеймо, з нею починають обходитися як з девіантом і очікувати від цієї людини відповідної поведінки. Під стигмою розуміють очевидні соціальні ознаки, за наявності яких люди виключаються з числа нормальних. Прикладами явної стигми може бути помітна інвалідність або заняття проституцією. Стигма сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера. Подібний статус придушує всі інші статуси індивіда у формуванні його соціального досвіду й у результаті відіграє роль пророцтва, що самореалізується.

Що саме може бути стигмою – залежить від конкретного суспільства, але стигма завжди пов’язана з дискримінацією людини або групи. Природньо, люди, які мають такий ярлик, прагнуть його позбутися. Для цього вони застосовують різні моделі поведінки – хтось намагається заперечувати девіацію і протестувати проти таврування, інші намагаються сховати стигму, а хтось починає сам вірити в неї і поводитися відповідно.

Під злочинністю зазвичай розуміють відносно розповсюджене і стійке соціальне явище, що представляє суспільну небезпеку, ступінь якої визначається карним законодавством.

В міру вивчення проблем злочинності усе більша кількість факторів, що впливають на її динаміку, потрапляє в поле зору дослідників. До них можна віднести: соціальний стан, рід занять, освіту, злиденність, декласування (або руйнування, ослаблення зв’язків між індивідом і соціальною групою).

Безумовно, на стан злочинності в Україні впливають перехід до ринкових відносин і поява таких феноменів, як конкуренція, інфляція, безробіття. Злочинність в Україні якісно змінюється: підсилюються агресивно-руйнівні мотиви поведінки; збільшуються злочини, що супроводжуються насильством і знищенням матеріальних цінностей; відзначаються зростання обороту продажу зброї, її продаж і широке застосування, що зумовлює ріст числа розбійних нападів і поширення навмисних убивств.

Інтенсивно розширюється кримінальна база за рахунок маргінального шару люмпенізованих груп населення (безробітних, бездомних, що знаходяться за життєвим рівнем нижче риски бідності), зокрема серед молоді. Особливе місце посідають злочини, скоєні співробітниками або колишніми співробітниками правоохоронних органів. Помітно набирає темп злочинність у сфері тіньової економіки, особливо пов’язаних із податковими махінаціями, виплатами зарплат «в конвертах», поверненням ПДВ і т. ін. «Карний» тип злочинця змінюється на «інтелектуальний». Процвітають економічні, посадові злочини, хабарництво, виготовлення і збут цінних паперів. Злочинність, більшою мірою, набула рис організованої.

Загальновідомо, що поширення інформації про ріст злочинності викликають тривогу і страх у громадян, тому що вони приходять до висновку, що правоохоронні органи не справляються зі своїми обов’язками. Насправді ж повідомлення саме про низький рівень злочинності свідчать про те, що діяльність злочинних елементів не завжди долається. Здається, що сьогодні ніхто не зможе відповісти точно на питання: який рівень злочинності насправді? Статистичні дані не є переконливим показником цього рівня. Вони не фіксують величезне число злочинів. Наприклад, жертви зґвалтувань найчастіше воліють не звертатися до правоохоронних органів, досить часто неврахованими залишаються і пограбування, злодійство, особливо дрібне, злочини проти дітей.

Більш точні дані щодо рівня злочинності можуть дати дослідження жертв злочинів, а також найбільш криміногенних районів. Подібний аналіз дозволяє отримати більш повну інформацію про рівень злочинності, дає можливість виявити характерні риси жертв злочинів, довідатися, які саме люди найчастіше стають жертвами. Такий аналіз може слугувати і свого роду контролем, і давати більш правдиву інформацію відносно боротьби правоохоронних органів зі злочинністю.

Вперше поняття соціального контролю було введено в науковий обіг французьким соціологом Г. Тардом. Спочатку це поняття позначало засіб повернення злочинців до життя в суспільстві, пізніше Г. Тард став розуміти під соціальним контролем один з факторів соціалізації.

Т. Парсонс розглядав соціальний контроль не тільки як засіб протидії будь-якій поведінці, що відхиляється, але і як спосіб підтримки соціальної стабільності.

Соціальна поведінка впорядковується і регулюється за допомогою соціальних норм і цінностей. Соціальна норма – це побажання, розпорядження, очікування та вимоги, що визначають рамки соціальної взаємодії. Соціальні норми являють собою орієнтири поведінки людини, вони показують їй правила і форми прийнятої поведінки, характер відносин, цілі та способи їх досягнення.

Правові норми закріплюються текстуально, видаються і скасовуються компетентними органами, прагнуть чітко встановити межі припустимої поведінки. Моральні норми текстуально не закріплені, спираються на суспільну думку, мають характер оцінювання і діють через психологічні механізми.

Норми формують звички, звичаї і традиції. Звичка – це стійкий спосіб поведінки, що не зустрічає негативної реакції групи. Звичай – це форма поведінки, морально оцінювана групою. Традиції являють собою історично сформовані і соціально схвалювані форми поведінки або відносини до будь-чого. У більшості сучасних суспільств найбільш важливі і значущі норми здобувають правовий статус і закріплюються в законах.

Соціальна поведінка, що відповідає визначеним у суспільстві нормам і цінностям, позначається як конформістська. Основною задачею соціального контролю є відтворення саме конформістського типу поведінки.

Для контролю за дотриманням норм і цінностей застосовуються соціальні санкції. Санкція – це реакція групи на поведінку соціального суб’єкта. За допомогою санкцій здійснюється нормативне регулювання соціальної системи і її підсистем. Їх можна розділити на негативні (покарання, засудження) і позитивні (заохочення). Негативні санкції пов’язані із соціально несхвалюваними порушеннями норм. Залежно від ступеня твердості норм вони можуть розподілятися на покарання й засудження: форми покарань – адміністративні стягнення, обмеження доступу до соціально значущих ресурсів, судове переслідування і т. ін.; форми засудження – вираження суспільного несхвалення, відмова від співробітництва, розрив стосунків і т. ін.

Застосування позитивних санкцій пов’язується не тільки з дотриманням норм, а з виконанням низки соціально значущих послуг, спрямованих на збереження цінностей і норм. Формами позитивних санкцій можуть бути нагороди, грошові винагороди, привілеї, схвалення і т. ін.

Поряд з негативними і позитивними виділяються формальні і неформальні санкції, що розрізняються залежно від інститутів, які їх застосовують, та характеру їхньої дії: формальні санкції здійснюються офіційними інститутами, що санкціонуються суспільством – органами охорони правопорядку, судами, податковими службами, пенітенціарною системою; неформальні санкції застосовуються неформальними інститутами (друзі, родина, сусіди).

Формальні негативні санкції виявляються в покараннях, передбачених правовою системою суспільства, насамперед у штрафах, накладанні арешту, позбавленні волі, конфіскації майна. Формальні позитивні санкції виявляються в публічному схваленні з боку політичних інститутів, державних нагородах і преміях, наданні пільг, призначенні на високі посади.

Неформальні негативні санкції виявляються у формі невдоволення, глузування, саркастичних зауважень, проявів недружності та ворожості, відмові від допомоги й ін. Неформальні позитивні санкції виражаються у визнанні, росту авторитету, слави і пошани, доброзичливому відношенні тієї групи, до якої належить індивід.

Можна виділити чотири групи санкцій, що допомагають визначити, яку поведінку індивіда можна вважати корисною для групи: правові – система покарань за дії, передбачені законом; етичні – система осуджень, зауважень, що випливають з моральних принципів; сатиричні – глузування, зневаги, усмішки і т.ін.; релігійні санкції.

Французький соціолог Р. Лап’єр виділяє три різновиди санкцій: фізичні, за допомогою яких здійснюється покарання за порушення соціальних норм; економічні, що блокують задоволення актуальних потреб (штрафи, пеня, обмеження у використанні ресурсів, звільнення); адміністративні (зниження соціального статусу, попередження, стягнення, відсторонення від займаної посади).

Процес застосування санкцій з метою забезпечення дотримання соціальних норм складає основу соціального контролю. Система соціального контролю має складну структуру: зовнішній контроль, який здійснюється за допомогою санкцій; внутрішній контроль чи самоконтроль, що забезпечується соціалізацією і служить засобом саморегулювання поведінки індивіда; непрямий контроль, обумовлений ідентифікацією індивіда з певною групою і відповідним прийняттям її норм і слідування цим нормам.

Ефективність соціального контролю залежить від оцінки суспільством або групою значущості існуючих норм, від результатів соціалізації, ступеня інтеграції суспільства і рівня його інституціоналізації. Дослідники підкреслюють, що жорсткість негативних санкцій не призводить до однозначного підвищення ефективності соціального контролю. Тому в більшості рекомендацій щодо підвищення ефективності соціального контролю акцент робиться на превентивних (попереджувальних) заходах.

Найбільшою мірою вплив соціального контролю випробовують на собі індивіди з поведінкою, що відхиляється, – так звані, девіанти.

Резюме.

1. Девіантна поведінка – це така поведінка, що суперечить існуючим у суспільстві нормам, традиціям, звичаям. Часто девіантна поведінка визначається як аномальна, незаконна, патологічна, «ненормальна». Але те, що має вважатися «нормальним», залежить від обставин, від культурного і соціального контекстів.

2. Вчених достатньо давно цікавлять причини девіації. Існує велика кількість теорій, що пояснюють девіацію різними причинами – фізіологічними, психологічними, соціокультурними, соціально-економічними та ін.

3. Основна ідея біологічних концепцій девіантності полягає в тому, що схильність до девіації задана на біологічному рівні, вона генетично обумовлена. Аномалія душі певним чином виражається в аномаліях тіла: більшість злочинців біологічно дегенеративна або дефектна. Згодом біологічні теорії були витиснуті іншими концепціями, що приділяли основну увагу психологічним і соціокультурним факторам девіації.

4. Вперше соціологічне пояснення девіантної поведінки дав Еміль Дюркгейм, пов’язавши девіацію з аномією, тобто масовим відхиленням від існуючих у суспільстві норм у періоди змін і криз. У своїй теорії аномії Р. Мертон приділяє значну увагу цінностям культури, відхилення від яких призводить до девіантної поведінки. Ця ж ідея докладніше розроблялася американським соціологом Л. Коеном у теорії делінквентних субкультур.

5. Девіантна поведінка стає об’єктом для виправлення чи покарання за допомогою форм соціального контролю, що найчастіше проявляється у вигляді санкцій. Санкції бувають позитивними або негативними; формальними та неформальними; фізичними, економічними та адміністративними.

6. Під злочинністю зазвичай розуміють відносно розповсюджене і стійке соціальне явище, що представляє суспільну небезпеку, ступінь якої визначається карним законодавством. В Україні особливе місце посідають злочини, скоєні співробітниками або колишніми співробітниками правоохоронних органів, помітно набирає темп злочинність у сфері тіньової економіки, особливо пов’язаних із податковими махінаціями, виплатами зарплат «в конвертах», поверненням ПДВ і т. ін.