Розділ 2 Спільний ринок країн Меркосур – лідер південноамериканської інтеграції і сфера особливих інтересів Бразилії

2.1. Аргентинсько-бразильське зближення і особливості становлення Меркосур

Причини традиційних протиріч між Бразилією і Аргентиною, пов’язані із проблемою домінування на регіональному просторі в сучасних умовах, активної глобалізації двосторонніх політичних, господарських і інформаційно-технологічних зв’язків стали анахронізмом. У зв’язку з цим зусилля владних структур в обох країнах були спрямовані на якісне поліпшення двосторонніх відносин протягом 10-15 років. Результатом цих зусиль, які кардинально вплинули на характер і форми інтеграційного процесу стало нове розуміння цілей і завдань регіональної інтеграції і перехід до здійснення найбільш широкого зближення на основі ліберальної доктрини.

Нове розуміння цілей і завдань регіональної інтеграції відобразилося в тому, що об’єднавчі процеси не приведуть до створення відокремлених угруповань, а підключать країни регіону до єдиного світового господарського комплексу шляхом утворення відкритого регіонального економічного простору і реалізації програми господарсько-правових і політичних заходів як на національному, так і на регіональному рівнях.

У зв’язку з цим звертає на себе увагу готовність регіональних держав Аргентини і Бразилії до відмови від гегемоністських претензій (гаслом Аргентинсько-Бразильського співтовариства були слова «разом заради зростання» [32]) і усвідомлення владними структурами єдності інтересів обох країн в умовах зростаючої тенденції поліцентризму в світовому господарстві, і утворенню ряду мегаринків як на регіональному, так і на субрегіональному рівнях.

Ще в 1979-1985 рр. Аргентиною і Бразилією було підписано більше двох десятків угод, протоколів спільних заяв, причому рахунок їм відкрила угода, яка врегульовувала скандал, пов'язаний із будівництвом і використанням гідроенергетичних комплексів «Корпус» та «Ітайпу». За цей же період сторони створили чотири тимчасові комісії: з використання водних ресурсів, з взаєморозрахункам і торгівлі, з питань розвитку і використання ядерних технологій. Комісії були наділені консультативними повноваженнями, і в такому статусі працювали до 1986-1987 рр., коли їх статус був підвищений до регулятивних, і вони отримали право на власний бюджет [33].

Інвестиційна і галузева кооперація двох країн дозволила звести нанівець «війну інвестиційних пакетів і проектів», а також врегулювати дисбаланс в двосторонній торгівлі промисловою продукцією. Більше того, почалося формування єдиного індустріального каркасу. Це все, наряду із спробами створити спільну систему розрахунків на квазівалютній основі (план «Гаучо»), сприяло різкому зниженню протиріч в сфері двостороннього товарообміну, а також поклало початок спільному проникненню на ринки певних країн [34].

Стійкі економічні зв'язки між Аргентиною і Бразилією сприяли розробці в 1986 році Програми інтеграції та економічного співробітництва (Programa de Integracion y Cooperacion Economica) з надання преференційних торговельних режимів і розвитку промислового співробітництва. Інструментом її реалізації стали двосторонні галузеві угоди, що визначили рамки переговорів щодо поліпшення доступу на ринок товарів, які представляли взаємний інтерес. Від самого початку акцент робився на кооперації, передусім в машинобудуванні, енергетиці, галузях високих технологій, з метою створення сприятливих умов для довгострокового розширення аргентинсько-бразильської торгівлі. Менше уваги приділялося зближенню фінансових і банківських систем, інтеграція в соціальній сфері довгий час залишалася за межами порядку денного [35]. За перші 3 роки сторони підписали 24 угоди щодо активізації взаємної торгівлі та інвестицій, в ядерній енергетиці, біотехнології та транспорті.

У 1988 р. підписано Договір про інтеграцію, співпрацю і розвиток (Tratado de Integracion, Cooperacion y Desarollo), який поставив за мету ліквідацію всіх бар'єрів у торгівлі товарами та послугами протягом 10 років. Але Договір не мав детально розробленої програми і фактично залишився політичною декларацією [36].

Таким чином, тактика поступового пом’якшення протиріч між двома країнами шляхом ліквідації причин, які призводять до появи і розвитку конфліктних ситуацій, в значній мірі виправдала себе. Успіхи інвестиційної і виробничої кооперації дозволили перейти до здійснення другого етапу співробітництва: створення єдиного господарського простору шляхом лібералізації субрегіональної торгівлі.

У 1990 р. Аргентина і Бразилія підписала Буенос-Айреський договір, який містив: термін торговельної лібералізації – до 5 років; мету – формування спільного ринку; принцип поступового скорочення митних бар’єрів на автоматичній і лінійної основах [37]. Зафіксовані зобов'язання пізніше взяли Парагвай і Уругвай, що стало основою Асунсьонського договору, підписаного в березні 1991 р. про створення Спільного ринку країн Південного конуса, або Меркосур (Mercado Comun del Sur - Mercosur) [38]. Таким чином, угруповання об'єднало 4 країни – Аргентину, Бразилію, Парагвай і Уругвай.

Вступ двох малих країн (Парагвай і Уругвай) було викликано конкретними причинами. Для Уругваю – торгова лібералізація між Аргентиною і Бразилією могла негативно позначитися на преференційному доступі товарів на аргентинський і бразильській ринки (преференційний режим діяв на невзаємній основі). Для Парагваю велику роль відігравав політичний момент, оскільки після багаторічного військово-політичного режиму членство в Меркосур розглядалося як важливий фактор демократизації країни.

Два основних документа блоку – «Асунсьонського договір» 1991 р. і додатковий «Протокол Оуро-Прето» 1994 р. окреслили найважливішу мету – інтеграцію чотирьох держав-членів шляхом:

• Вільного обігу товарів, послуг і робочої сили.

• Встановлення єдиного митного тарифу в торгівлі з третіми країнами.

• Прийняття єдиної торговельної політики.

• Координації в області макроекономічної політики.

• Гармонізації законодавства у відповідних сферах [39].

Вироблення принципових основ функціонування південноамериканського спільного ринка відбувалося в руслі концепції «нового регіоналізму», який передбачав конвергенцію економічних доктрин, реалізацію спільної макроекономічної і єдиної торгової політики. Це передбачало появу наддержавних інститутів, рівень повноважень яких поступово б зростав: від консультативних до функціональних. Такі інститути були створені в 1991-1992 рр. у відповідності із Асунсйонським договором, уставом спільного ринку і Бразильським протоколом для врегулювання протиріч:

• Рада спільного ринку (в складі міністрів закордонних справ);

• Група спільного ринку – виконавчий орган, який постійно функціонує і має адміністративний секретаріат із штаб-квартирою в Монтевідео;

• 10 технічних комісій, які підпорядковані групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, макроекономічної політики, наземного та морського транспорту, промислової технології, сільського господарства та енергетики [40].

В січні 2002 р. був підписаний, а з 1 січня 2004 р. набрав чинності «Протокол Олівос», що реформує цей механізм. Згідно з цим документом, вперше в історії загальною ринку передбачалося створення Постійного касаційного суду зі штаб-квартирою в Асунсьйоні. Саме ці практичні дії дозволили ще більше знизити конфліктну інерцію і перевести процес господарського зближення партерів в широку і масштабну кооперацію [41].

Варто відзначити, що на початковому етапі становлення, Меркосур був об’єднанням, яке стабілізуючим чином впливало на економіку країн-членів блоку. Так, стримування інфляції здійснювалось зростанням імпорту, а регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного падіння.

Дискусії між представниками Аргентини і Бразилії в органах співтовариства розгорнулися практично відразу ж після завершення організаційного оформлення структури Меркосур. Найбільш гострий характер набуло обговорення наступних проблем:

• проблема лібералізації торгівлі: графік відміни внутрішньозональних обмежень, темпи зниження тарифних ставок, списки преференцій і виключень;

• єдиний зовнішній митний тариф: терміни введення ставки ЄЗМТ, списки зовнішніх преференцій;

• проект уставу Митного союзу;

• субрегіональна інфраструктура, особливо шляхи телекомунікацій;

• можливість приєднання Чилі до Асунсйонського договору та програма лібералізації торгівлі [42].

В рамках Меркосур гарантувалася стабільність поставок енергоносіїв. У 1993 р. приймаються «Основні напрямки енергетичної політики», котрі розглядали енергоносії в якості стратегічного товару і встановлювали принцип пріоритетного забезпечення країн-членів Меркосур нафтою і природним газом за світовими цінами.

Так, за аргентинсько-бразильського угодою від 1995 р. бразильська нафтова компанія «Петробраз» отримала право на розробку і експлуатацію родовищ природного газу Агурагуе в провінції Сальта. Відповідно до цієї угоди співробітництво охоплювало всю технологічну лінію - від видобутку газу до його переробки і реалізації. Газопровід пов'язав провінцію Сальта і штат Сан-Паулу.

В середині 90-х років основою галузевої взаємодії в Меркосур стає нафта. Аргентина перетворилася в найважливішого постачальника нафти для Бразилії. Останнім часом у зв'язку з відкриттям великих родовищ нафти, розташованих на шельфі Атлантичного узбережжя Бразилії, в галузевому співробітництві велику роль стали грати природний газ і електроенергія.

Бразильсько-аргентинське зовнішньоекономічне співробітництво перетворилося на фундамент інтеграційного процесу в рамках Меркосур. У відносинах між двома сусідніми державами визначилися головні галузі господарського взаємодії: енергетика, автомобільна промисловість, поставки до Бразилії продукції аргентинського АПК, закупівлі Аргентиною різноманітних бразильських промислових товарів і устаткування [43].

Важко переоцінити і зовнішньополітичне значення Спільного ринку. Його потенційна цінність в тому, що Меркосур може відігравати роль геополітичної та економічної противаги політиці США – традиційного гегемона в Західній півкулі. Об'єднання зосереджує 45% населення всієї Латинської Америки і більше 50% її промислового потенціалу. Бразилія розглядає Меркосур як перший крок до більш широкої регіональної інтеграції, а саме – створення зони вільної торгівлі в Південній Америці. В перспективі, в кінці 1993 р. Бразилія висунула пропозицію про формування протягом десяти років Південноамериканської зони вільної торгівлі (САФТА) [44].

Підписання Асунсйонського договору поставило крапку в розвитку конфліктної інерції в аргентинсько-бразильських відносинах, оскільки ліквідувало одну з головних причин протистояння регіональних держав – тарифні і нетарифні торгові бар’єри. Широка виробнича кооперація між Аргентиною і Бразилією, яка отримала розвиток у 1986-1991 рр. створила умови для активних спільних дій в економіці країн , які підписали разом із Аргентиною і Бразилією договір про створення спільного ринку.

Успішне подолання протиріч між двома країнами нерозривно пов’язане із посиленням їх господарської взаємозалежності та послідовною реалізацією інтеграційних програм. Дані програми надали в розпорядження сторін низку юридичних, адміністративних і фінансово-економічних інструментів, оперування якими дозволило, по-перше, зменшити протиріччя в традиційних сферах і, по-друге, не допустити зростання числа нових конфліктних факторів.

Таким чином, розвиток інтеграційних процесів в Південному конусі відкрив можливість для посилення господарсько-політичних позицій Бразилії і Аргентини на міжнародній арені, з метою об’єднання зусиль двох країн, і їх просування до створення одного з перспективних і впливових блоків в системі світового господарства.