Висновки

1. В цілому латиноамериканська інтеграція веде свою історію ще від ідей об'єднання континенту, які висувалися прогресивними діячами XIX століття, тоді як основи інтеграційної політики Бразилії були закладені лише на початку ХХ століття. Лише в період перебування на посту міністра закордонних справ Бразилії барона Ріо Бранко зовнішня політика країни стала служити ідеї «великої Бразилії», успадкованої усіма подальшими державними діячами країни. Крім того, автор обґрунтував тезу, що історично латиноамериканська інтеграція являла собою противагу панамериканізму, що відобразилося ще в ході панамериканських конференцій початку ХIХ ст., а в подальшому було підтверджено ідеями ЕКЛА (Економічної комісії для Латинської Америки) і створенням незалежних від США інтеграційних об'єднань. Однак, незважаючи на те, що до початку 60-х рр.. ХХ століття Бразилії та іншим латиноамериканським державам вдалося домогтися відносної незалежності своєї внутрішньої і зовнішньої політики від США, перемога в 1959 р. Кубинської революції, суперечливість підсумків здійснення програми «Союз заради прогресу» та інші фактори зумовили різке посилення силового компонента в латиноамериканській політиці Вашингтона, який вирішив зробити ставку на військово-поліцейські диктатури.

2. Незважаючи на те, що внутрішня політика військових урядів мала вельми однозначний характер і полягала в придушенні політичних свобод і боротьбі з «підривними елементами» в ім'я створення в Бразилії сучасного промислового капіталізму, у зовнішній сфері спостерігалася деяка суперечливість. Бразильські військові постійно балансували між «автоматичним рівнянням» на США та проведенням більш незалежного, диверсифікованого зовнішньополітичного курсу. Однак таке лавірування пояснюється лише пошуками бразильського керівництва оптимального шляху розвитку країни, який би привів до створення «нової і великої Бразилії». І з плином часу, по мірі того, як США все більше себе дискредитували, бразильські правлячі кола прийшли до розуміння того, що, тільки співпрацюючи з іншими латиноамериканськими державами, Бразилія зможе вирішувати свої справи без вказівок і диктату з Вашингтона. Про це свідчать участь Бразилії в таких інтеграційних угрупованнях, як ЛАЕС (Латиноамериканська економічна система) і ЛАІ (Латиноамериканська асоціація інтеграції), створення за її ініціативи Ла-Платської і Амазонської груп, її активна діяльність у русі неприєднання і в боротьбі за реорганізацію ОАД ( Організацію американських держав) і т.д.

Процес внутрішньої демократизації в Бразилії, що мав місце в 1985-1989 рр., здійснювався в безпосередньому зв'язку з демократизацією зовнішньої політики країни. Саме в цей період зовнішня політика Бразилії стала як ніколи автономною від США, почала характеризуватися такими тенденціями, як зростання престижу країни на світовій арені, зміцнення її позицій у міжнародних організаціях, а головне – активна участь Бразилії в латиноамериканській інтеграції. У період демократичного транзиту в Бразилії розпочався процес зближення цієї країни з країнами Південного Конуса. Вона наполягла на ухваленні ООН резолюції про створення зони миру та співробітництва в Південній Атлантиці, брала участь у створенні «Групи Ріо-де-Жанейро», відновила відносини з Кубою. Це було зумовлено, по-перше, тим, що тодішнє керівництво Бразилії прекрасно усвідомлювало, що побудова правової держави має передбачати деідеологізацію всіх основних сфер державної діяльності, включаючи міжнародну, по-друге, тим, що в умовах розрядки міжнародної напруженості США стали втрачати можливість залякування латиноамериканських держав експансією східного блоку, і по-третє, тим, що в 80-х рр. Бразиліа почала розглядати співпрацю з країнами, які поділяють спільні з нею інтереси, в якості невід'ємної частини внутрішнього розвитку країни.

3. Незважаючи на те, що протягом майже двох століть свого незалежного існування Бразилія і Аргентина розглядали один одного як суперників у боротьбі за регіональне лідерство, до кінця ХХ ст. ця відчуженість змінилася високим ступенем збігу інтересів і позицій двох країн, що в кінцевому підсумку призвело спочатку до двосторонньої інтеграції між ними, а пізніше – до утворення нового центру сили в сьогоднішньому світі – Меркосур. Звичайно ж, такі зміни були обумовлені демократизацією внутрішньої політичного життя в обох країнах. Новоутворені прогресивні уряди стали зміцнювати як двосторонні відносини, так і регіональну інтеграцію, усвідомлюючи, що лише на шляхах взаємовигідної співпраці їм вдасться подолати маргіналізацію своїх країн у світовому економічному просторі, зберегти в них політичну стабільність, а також підвищити їх міжнародний авторитет. І хоча спочатку мало хто з експертів вірив в дійсну силу Меркосур, сам факт того, що митний союз даного об'єднання був створений, як і планувалося, до 1 січня 1995 р., доводить його початкову життєздатність.

4. Адміністрація Ф.Е.Кардозо, яка перебувала при владі в Бразилії з 1995 по 2003 рр., взяла на озброєння характерну на той момент і для інших держав Латинської Америки неоліберальну модель розвитку. Завдяки цій моделі в країні на деякий час були забезпечені динамічність розвитку і соціально-економічна стабільність. Одночасно Бразилії вдалося форсувати південноамериканську інтеграцію. Перша угода про співпрацю між Аргентиною і Бразилією трансформувалося в документ про створення спільного ринку між цими двома країнами та Уругваєм і Парагваєм, яка була підписана в 1991 р. В останні роки президентства Ф.Е.Кардозо велися інтенсивні переговори з Болівією і Чилі в рамках Меркосур. Цей процес завершився формальною пропозицією, висунутою Бразилією і підтриманою усіма учасниками Меркосур про створення єдиного ринку в Південній Америці. Однак, незважаючи на все це, неоліберальні реформи не змогли забезпечити ні стійкість економічного зростання, ні нову якість розвитку. Відставання від Півночі продовжувало зростати, так само як і сума зовнішньої заборгованості. Соціальна ціна, яку довелося заплатити за обмежені економічні успіхи, виявлялася надмірною. Крім того, економічна криза в Бразилії призвела до кризи всередині Меркосур. В результаті, в ході виборів 2002 р. народ Бразилії продемонстрував своє неприйняття неоліберальних експериментів 90-х років, і відкинувши колишній курс, воно висловилося за зміни і підтримало лівонаціоналістичного політика Луїса І. Лулу да Сілву.

5. У період президентства в Бразилії Л. І. Лули да Сілви учасникам Меркосур вдалося досягти значного прогресу на переговорах з широкого кола проблем, які стосуються зміцнення інституційної системи блоку, вирішення питань в сфері макроекономічної стабілізації, сфері торговельного співробітництва і таким чином приступити до створення Спільного Ринку. Однак, незважаючи на очевидні ознаки еволюції цього інтеграційного угруповання, існують також і ознаки того, що Меркосур ще відносно слабкий. Труднощі Меркосур полягають в бажанні Уругваю встановити зону вільної торгівлі із США, обумовленому обмеженістю доступу цієї країни на ринки Бразилії і Аргентини, і у відставанні продуктивності праці в деяких галузях промисловості Аргентини, що веде до «напливу» бразильської продукції. Труднощі також обумовлені відмінностями в економічних стратегіях двох найбільших учасників об'єднання. Все свідчить про те, що Аргентина виграє від зміцнення Меркосур, а от для Бразилії краще було б відкласти вирішення його проблем, для того щоб зміцнювати свої позиції в субрегіональній, регіональній та міжнародній сферах. Незважаючи на те, що для Бразилії південноамериканський ринок являє собою привабливість не тільки за масштабами і перспективам розширення, а й оскільки саме цей ринок може бути найбільше зацікавлений в товарах бразильського виробництва, ця країна готова йти на зміцнення Меркосур тільки до тих пір, поки вона має можливість диктувати свою волю іншим членам блоку.

6. Незважаючи на те, що «Ініціатива для Америк» пропонувала країнам Латинської Америки цілий комплекс заходів, які, здавалося б, були спрямовані на розширення обсягів їх торгівлі, поліпшення інвестиційного клімату і вирішення проблеми зовнішньої заборгованості. Проте пропозиція США насправді не було настільки безкорисливою. За гучними заявами про дружбу і співробітництво ховалося прагнення Вашингтону отримати необмежений контроль над матеріальними, людськими та іншими ресурсами Латинської Америки. І саме тому США наполягали на двосторонньому форматі ведення переговорів, тобто на почерговому приєднання латиноамериканських держав до існуючої з 1988 р. північноамериканської угоди про вільну торгівлю. Однак Бразилія, яка зміцнила до початку останнього десятиліття ХХ ст. свої лідерські позиції в регіоні, виступила опонентом світової держави і стала використовувати запропоновану їй ініціативу в своїх власних інтересах. В ході численних зустрічей, що відбулися між керівниками двох держав у 1990-1998 рр., бразильська сторона незмінно наполягала на тому, щоб АЛКА була утворена в результаті поступової інтеграції між вже існуючими в Латинській Америці субрегіональними угрупованнями та їх подальшого злиття з НАФТА. При цьому субрегіональні угруповання повинні були мати право виступати від імені всіх їх членів. Саме такий підхід гарантував би рівноправність всіх учасників переговорного процесу. І саме його адміністрація Б. Клінтона була змушена визнати на конференції міністрів торгівлі в Сан-Хосе, що пройшла 19 березня 1998.

7. В 1998-2002 під проект АЛКА була підведена солідна інституційна та фінансова база, були затверджені Плани дій і обговорений попередній текст угоди по АЛКА. Все це було лише тактичними поступками США, з метою введення в поле перегорів важливих для Вашингтону питань.

В окреслений період Бразилія ще більше консолідувала навколо себе латиноамериканські країни і домоглася від них дотримання в ході переговорів по АЛКА єдиної лінії щодо форми інтеграції в об’єднанні.

Вашингтон, в свою чергу, не збирався здавати свої позиції, і коли стало зрозуміло, що протистояння проти держав-членів Меркосур і Венесуели йому не під силу,то США вважали за краще просто відсунути переговори по Зоні вільної торгівлі Америк на другий план і всю свою увагу переключити на двосторонні переговори з більш лояльними центральноамериканськими державами, Чилі та Андійськими країнами. Що ж до Бразилії та її союзників по Меркосур, то після подій 11 вересня 2001 р. і загальної мілітаризації зовнішньої політики США, а також краху неолібералізму в Аргентині, породили сумніви в здатності Білого Дому створити стабільний світовий порядок, ці країни також вирішили віддати перевагу латиноамериканській інтеграції і зайнялися зближенням з тими ж державами-членами Андійського співтовариства націй, з якими вів переговори Вашингтон.

8. Протягом 2003-2005 рр. Бразилія від імені всього латиноамериканського континенту вела з США досить важкий діалог. Фактично всі рішення, прийняті двома країнами, були результатом кропіткої дипломатичної роботи, вимагали від переговірників готовності піти на розумні компроміси. Часом така поведінка призводило до позитивних результатів. Тут, перш за все, варто згадати конференцію в Маямі, на якій сторони прийняли рішення про створення «ALCA extra light». Тим не менш, гостра боротьба за низкою принципових позицій, насамперед, у сфері торгівлі, не дозволила переговірникам прийти до остаточного компромісу, в результаті чого Зона вільної торгівлі в Західній півкулі так і не була створена. На саміті Америк в Мар-дель-Плата проект створення АЛКА був, якщо не похований, то, щонайменше, заморожений на довгі роки. Замість цього США зайнялися укладанням двосторонніх договорів з країнами Латинської Америки. Бразилія ж разом з іншими країнами-членами Меркосур вирішила втілити свою давню мрію і форсувала південноамериканську інтеграцію, в результаті чого в 2004 р. було утворено Південноамериканський співтовариство націй, в 2008 р. перейменоване в Південноамериканський союз націй.

Важко сказати, чи буде проект створення АЛКА взагалі коли-небудь реалізований. Очевидно, що якщо країни Західної півкулі дійсно прагнуть відновлення переговорів, то їм прийдеться проявляти більшу поступливість по відношенню один до одного, чим вони демонстрували до цих пір. На думку багатьох аналітиків країн Латинської Америки, проект АЛКА пережив себе, оскільки його головною домінантою стали політичні та геополітичні питання, для вирішення яких пропонувався економічний інструмент, а саме: полегшити допуск товарів, послуг, капіталів і компаній країн Латинської Америки на ринок США. Разом з тим, необхідно підкреслити, що АЛКА не вдалося поглинути субрегіональні інтеграційні об’єднання латиноамериканських країн, які будуть збережені, хоча їх роль і сфера діяльності значно урізані. Отже, можна стверджувати, що зусилля бразильської дипломатії були виправдані.