28 Нацыъ та етнычны групиДеякі

До етнонаціональних спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група. Етноси і нації — це суб'єкти політики за таких умов:

— на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;

— під час визначення національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;

— у міжнародних відносинах;

— у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Етнос — давньогрецький термін, що означає "народ", "плем'я". "Етнос" застосовують як науковий термін для означення всіх типів етнічних спільностей, до того ж, давні греки, відрізняючи себе від не греків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Як і нація, етнос належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонтальний поділ окремих суспільств і людства загалом. Однак щодо рівня їх консолідованості та політичної суб'єктності, ці спільноти суттєво відрізняються між собою.

Поняття "етнос" застосовують для означення історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури, але зовсім не обов'язково усвідомлюють себе як політичну єдність. Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — в межах однієї державності (щодо датково сприяє появі та зміцненню спільних рис і формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо, і багатьох інших чинників, які нині ще не достатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики й естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і більше чи менше усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези на зразок: "ми" — "вони", "свої" — "чужі", "звичне, наше, рідне" — "дивацьке, чуже, далеке".

Нині "етнос" застосовують як науковий термін для означення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці виокремлюють переважно два трактування етносу:

— певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);

— форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос сформувався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Є низка інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) тощо), які не обов'язкові для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом — це системний зв'язок між людьми.

Для етносів притаманна спільність поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищах й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є підґрунтям етнічної традиції, яка охоплює культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за особливостями в кожному етносі.

Отже, немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати притаманних для цього етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Що ж визначає обличчя етносу, що надає йому стану активної діяльності? З-поміж численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) й утворює всередині популяції певну кількість людей, що тяжіють до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні етапи — піднесення, певної інерційності й занепаду. Різні етноси мають різні показники активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у політичному, соціальному та культурному аспектах.

Етнічні процеси — це зміни у складі та способі життя певного етносу або довкола нього і зв'язку з ним, які зумовлюють зміни в його бутті як суб'єкта політичних відносин. Виокремлюють етнотрансформаційні процеси, які зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частини, внесення деяких його груп до складу інших етносів, або ж припинення існування одного етносу та виникнення інших. Виявами таких процесів можуть бути еміграція великої частини етносу, створення чи розпад великих поліетнічних державних утворень, війни та міжнародні конфлікти.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової популяції до так званого "наднапруження", яке виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговельній та іншій діяльностях.

Етнічна група — це частина якогось етносу, котра через різні обставини (зміна кордонів, еміграція, депортація тощо) відірвалася від нього, опинилася в "чужій країні" і, перебуваючи в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості й часто діє як організована спільнота. Це також група людей, споріднених або бодай наближених за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територіями проживання, рисами матеріальної та духовної культури, звичаями й іншими ознаками. У міжнародному праві замість термінів "етнічна група" та "національна група" застосовують термін "національна меншина".

Український етнос складається з тих осіб, котрі, незалежно від країни проживання, вважають себе українцями або особами українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці тощо) — частина українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки тощо), які мають деякі специфічні риси, зокрема, мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо, є етнографічними групами.

Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона має ті самі ознаки, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей суттєво відрізняються. Народність зазвичай менша за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Нині виникає багато питань, пов'язаних із діяльністю національних меншин, проте фундаментальним на рівні правових та політичних відносин залишається проблема термінологічних визначень, що здійснюється доволі непросто. Ось деякі поняття, які ми часто використовуємо та на які натрапляємо у засобах масової інформації, для визначення національних меншин: "національна меншина", "етнічна меншина", "національна група", "етнічна група", "етнонаціональна група", "недомінуюча етнічна група". Чимало цих понять важко перенести на правову основу, але вони доволі часто вживаються в політичній та суспільній лексиці. Тлумачення цих понять у політичній та суспільній лексиці є досить вільним, і часто їх розглядають як синоніми. Однак необхідно з'ясовувати вже раніше встановлені категорії, а також пояснення виникнення нових термінологічних понять, які все частіше застосовують дослідники. Практично в кожній державі, тим паче у процесі становлення національної правової системи, провадяться постійні дискусії довкола визначення різних категорій населення, які належать до національних меншин. У науковій літературі, зокрема в англійській, усе частіше національну меншину замінюють на поняття "недомінуюча етнічна група" (non-dominant ethnic group).

Виокремлюють таку категорію як "корінні народи". Це передусім ті народи, які з давніх-давен проживають на землі предків, мають спільні мову, культуру, релігію, і не мають власної державності (кримські татари, кримчаки, курди).

Важливою ознакою нації доцільно вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана з самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення "ми — вони", а й державна, політична, зазвичай поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси — прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги втілено в національній ідеї, яка зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Національна ідея має відповідати сучасним національним та світовим процесам, бути внесеною в них, достатньо скорегованою. Також національна ідея має відображати та втілювати національні інтереси, мету та пріоритети нації.

Національна свідомість — це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі її представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду почуттів, таких як національні почуття, почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності й волі до досягнення національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, буденний, теоретичний та політико-державний. -

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодовано соціальну пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття "свідомість нації". У ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та досягнення культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені також соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Під час етнічних процесів під впливом природних умов, особливосте^ господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для конкретної етнічної групи спільні риси матеріальної та духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім виявом цієї самосвідомості є спільна родова назва цієї групи — етнонім. З метою захисту свого існування, подальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання у свою соціально-територіальну організацію — в національну державу. Етногенез (походження народів) охоплює як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

політологи вважають, що нація формується на етнічній основі, і що цей процес має три етапи:

— академічний, коли певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники;

— культурний, коли відбувається становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей;

— політичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності, суверенізації.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності.

Національний суверенітет — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що виникають перед нею в певній ситуації. У суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Національне відродження — це перетворення етносу в націю, вихід на арену політичного життя. Національне відродження також передбачає відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній та політичній сферах, а також модернізацію усіх сфер життя.

Сучасні правові та міжнародні норми визначають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав.

Принцип самовизначення нації означає самостійне вирішення нацією своєї долі через відокремлення від інших народів і утворення власної держави, або ж, навпаки, через об'єднання з іншими державами чи входження, на підставі вільного самовиявлення, до складу будь-якої іншої держави. Цей принцип містить право самостійно, без будь-якого втручання ззовні, визначати форму своєї державності, впроваджувати самоврядування тощо. До політичної практики принцип самовизначення націй увійшов наприкінці XVIII ст., а офіційне визнання принципу самовизначення народів пов'язують із періодом завершення Першої світової війти та утворення Ліги націй. Найпоширенішою формою національного самовизначення є утворення самостійних національних держав. Форма політичного самовизначення нації визначається різними чинниками, зокрема, економічним та культурним потенціалом нації, умовами державотворення, цілісністю нації, рівнем політичної свідомості тощо.

Національне відродження — це політизація свідомості етносів, перетворення їх у більш консолідовані та політичні активні спільноти нації, прагнення до здобуття суверенітету і творення власних держав. Характер національного відродження значною мірою залежить від того, яких саме народів він стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, а нація переходить на вищий рівень розвитку. Національне відродження — це, перш за все, модернізація нації, оновлення усіх сфер її життєдіяльності. Разом з тим, національне відродження охоплює відновлення національних традицій, повернення до джерел.

Процес суверенізації народу України розпочався 1991 р. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави — України. її територія неподільна і недоторканна. Чинниками є винятково Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона національної державності українського народу. Україна самостійна у вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Стосунки України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених на засадах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи.

29 Украї́нська націона́льна іде́я — одна із національних ідей. Трансцендентна категорія, що виражає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави[1].

Як зазначає кандидат юридичних наук Володимир Ліпкан, «українська національна ідея не повинна розглядатися як лише ідея української нації. Водночас при визнанні існування на рівному соціальному статусі кількох етносів концепція української національної ідеї втрачає свій сенс».Зміст [сховати]

Деякі визначення української національної ідеї

Головний редактор газети «День» Лариса Івшина визначає українську ідею формулою:« Це — ідентичність і модернізація. Тобто — розвиток, збільшення кількості українців — красивих, здорових, розумних та духовних, завоювання конкурентних позицій у своєму регіоні й світі, утримування духовного потенціалу... Ми повинні зберегти себе в кращій формі, яка нам дісталась за цивілізаційні періоди, і примножити той спадок[2]. »

Науковець і громадський діяч, головний редактор аналітичного журналу Схід Володимир Білецький зазначає:« Напевно найхарактернішим для кожного українця є життєве кредо "Зроби себе!". Можливо це і є серцевиною нашої "національної ідеї", яка формує будь-який народ, виділяє його з інших, є базисом розвитку, процвітання держави і культури, гарантом "довголіття" нації.[3]. »

[ред.]

Генеза української національної ідеї

Процес формування української національної ідеї можна відобразити за допомогою трьох історичних періодів, яким відповідають певні рівні зрілості національної свідомості українців:

Від пізнього середньовіччя до доби Гетьманщини (кін. XV ст. - 1654 р.): усвідомлення українцями себе як єдиного народу з самобутньою культурою та менталітетом; усвідомлення рівних із сусідніми народами прав на свободу;

Від поч. ХІХ ст. до розпаду УНР (поч. XIX - 1919 р.): створення літературної мови, формування власної політичної та наукової думки, театру та літератури, що свідчить про духовне осмислення власної національної ідентичності; прагнення до створення власної держави;

Від відновлення незалежності України до сьогодення (від 1991 р.): формальне утворення української нації; "постколоніальний" менталітет нації - відсутність гордості за власну мову та культуру.[4]

Націона́льна держа́ва (англ. Nation state, нім. Nationalstaat, фр. État-nation, яп. 国民国家) — тип держави, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території. Нація є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціо-політичної системи такої держави. Ідеалом національної держави є мононаціональна держава, в якій усі мешканці належать до однієї політичної нації та використовують єдину знакову систему, зрозумілу усім представникам цієї нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо.

Концепція національної держави тісно пов'язана з розвитком націоналізму в Європі 17 — 18 століть, колоніалізмом та національно-визвольними рухами 19 — першої половини 20 століття. У 20 столітті національні держави стали домінуючими формами державної організації більшості світу; вони замінили династичні і класові держави середньовіччя.

Національним державам часто протиставляються наднаціональні утворення імперського-інтегрального типу такі як імперії минулого СРСР, Британська імперія так і сучасні — ЄС тощо. Наприкінці 20 століття пророкувався занепад національних держав, проте розвал СРСР довів протилежне. В більшісті міжнародних організацій, таких як ООН, саме національна держава виступає основною політичною одиницею в усіх міжнародних процесах. Більшість дослідників розглядають поняття «національна держава» у тісному взаємозв’язку з поняттями «нація» та «націоналізм». Такий підхід є цілком виправданим, адже саме формування націй та поширення націоналізму сприяло виникненню національних держав. Е. Ґелнер визначав націоналізм як політичний принцип згідно з яким «політична та національна одиниці мають збігатися». [1, с. 29] Порушення даного принципу у різноманітних варіантах сприяє виникненню націоналістичних рухів, основною метою яких є побудова власної національної держави (або шляхом сепаратизму та іредентизму, або шляхом перетворення вже існуючої держави «на справді національну»). Виходячи з ґелнерівсько- го трактування взаємозв’язок націоналізму та національної держави можна сформулювати в дещо жартівливій формі: як кожна жінка хоче мати чоловіка та створити свою власну сім’ю, так і кожна нація хоче мати власну національну державу. Е. Сміт, визначаючи основні підходи до трактування терміну «націоналізм» (в праці «Національна ідентичність» він виокремлює п’ять основних підходів), зазначав, що термін «націоналізм» вживається як «увесь процес формування та утвердження націй або національних держав». [2, с. 80] Дане трактування націоналізму є універсальним та вдало поєднує інші підходи до аналізу даного феномену (націоналізм як психологічне відчуття свідомості належності до нації, націоналізм як мова та символізм нації, націоналізм як ідеологія, націоналізм як суспільний та політичний рух), відповідно знімаючи суперечності щодо його сутності. На жаль, ще й досі значна частина як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників розглядають націоналізм виключно як ідеологію. Натомість зазначений вище підхід до сутності націоналізму - націоналізм як процес формування націй та національних держав - дозволяє уникати багатьох помилок щодо аналізу як даного феномену, так і національної держави.

Не заперечуючи в цілому щодо взаємозв’язку національної держави, нації та націоналізму, слід зауважити, що використання такого підходу інколи призводить до негативних наслідків. Деякі науковці, визначаючи метою власного дослідження національну державу, аж занадто захоплюються аналізом нації або націоналізму. Таким чином, втрачається предмет дослідження, національна держава відходить на другий план, залишається у тіні. Центральною проблемою є відсутність власне теорії національної держави, визначення її сутності та ознак.

Аналіз підходів до визначення поняття «національна держава» підводить до висновку, що даний термін використовується в трьох основних значеннях. Згідно першого національна держава - це держава з абсолютною більшістю етнічно однорідного за складом населення. В ідеалі подібне утворення це «абсолютно суверенна й однорідна з погляду культури і мови національна держава». [3, с. 742]

Таким чином, термін «національна держава» є синонімом моноетнічної держави. Щоб уникнути термінологічної плутанини варто зупинитися на понятті «моноетнічна держава» більш детальніше. Як відомо, дослідники, виходячи з етнічного складу населення, класифікують всі існуючі держави на моно- та поліетнічні. В світовій практиці прийнято вважати моноетнічною державу в якій 95 % та більше населення складають представники одного етносу. [4, с. 54] На думку К. Янга в сучасному світі є лише одинадцять етно-культурно гомогенних держав: Барбадос, Бахрейн, Ботсвана, Катар, обидві Кореї, Коста-Ріка, Лесото, Туніс, Уругвай та Японія. [друк. за вид. 5, с. 7-8] Таким чином переважна більшість сучасних держав є поліетнічними.

Не зважаючи на те, що дана типологія поділу держав за етнічним складом населення є найбільш розповсюдженою, в наукових колах існують також й інші типології. Значною популярністю користується типологія поділу держав на моноетнічні, поліетнічні та багатонаціональні. На відміну від багатонаціональної для поліетнічної держави «характерна наявність багатьох етнічних груп в складі однієї нації» [6, с. 262]

На думку автора, використовуючи наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних вчених в даній царині, типологію держав за етнічним складом населення (а якщо точніше - за цілим рядом факторів, пов’язаних з особливостями взаємовідносин етнічних груп у державі) слід розширити, виокремлюючи чотири основні типи: моноетнічна, держава з поліетнічним складом населення, поліетнічна, та держава національностей. Основною ознакою держави з по- ліетнічним складом населення є кількісна перевага домінантної етнічної спільноти над усіма разом узятими представниками етнічних меншин як загалом, так і в переважній більшості адміністративно-територіальних одиниць. Натомість, термін «держава національностей» використовується як синонім багатонаціональної держави.

Підхід ототожнення національної та моноетнічної держави має один суттєвий недолік - лише незначну кількість сучасних держав можна назвати національними. «На практиці цілісна держава-нація, тобто, коли поняття держава й нація повністю збігаються, де живе тільки одна нація в конкретній державі й існує єдина держава для конкретної нації, - рідкість, адже близько 90 % держав усього світу - поліетнічні, і майже половина з них зазнала істотного етнічного роз´єднання». [друк. за вид. 7, с. 23] Таким чином, популярне в наукових колах положення «сучасний світ - це світ національних держав» втрачає сенс. Також застосування даного підходу ставить цілий ряд запитань: як співвідносяться поняття «національна» та «етнічна держава»?; коли виникають національні держави?; чи існувала вони в Стародавньому Світі та Середньовіччі? Перелік можна було б продовжити.

Відповіддю хоча б на частину цих запитань є чітке розмежування понять «етнічна держава» та «національна держава». Е. Сміт вказує на відмінність даних феноменів: «вважають, що етнічна держава може існувати тільки там, де більш-менш все населення країни належить до однієї етнонаціональної групи, а межі групи збігаються з державними кордонами». [8, с. 113] Таким чином, така держава згідно етнічного складу населення є моноетнічною. Подібними утвореннями були Єгипет в період Стародавнього царства, шумерські міста-держави, грецькі поліси тощо. Етнічні держави існують і в сучасному світі, однак, на думку Е. Сміта, вони є рідкісним явищем. В новітню добу переважає національна держава «що визнає законними принципи націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності й інтеграції, але культурно неоднорідні». [9, с. 23] В даному контексті термін «націоналізм» вживається як синонім державницької ідеології, в основі якої лежить патріотизм. Етнічну та національну державу навряд чи варто протиставляти. Аналіз даних феноменів підводить до логічної формули: сучасна етнічна держава обов´язково є національною, сучасна національна держава не обов´язково є етнічною. Національна і, відповідно, сучасна етнічна держава відрізняється від етнічних держав Стародавнього Світу та Середньовіччя не тільки етнічним складом населення (співвідношення домінантна більшість - етнічні меншини) та співпадінням меж розселення етнічної групи і державних кордонів, а, насамперед, наявністю національної свідомості у переважної більшості громадян незалежно від їх етнічної приналежності.

Використовуючи термін «націоналізм» Е. Сміт наголошує ще на одній суттєвій відмінності - національні держави є явищем модерної епохи - епохи виникнення та поширення націоналізму. На думку переважної більшості дослідників (за винятком хіба що націоналістів-романтиків), націоналізм у всіх без винятку його трактуваннях є явищем модерної доби. Таким чином, відповідь на питання, чи існувала національна держава в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя однозначна - ні. Попри це певні елементи, характерні для національних держав, зокрема зародки патріотизму, можна спостерігати ще в епоху Античності. «Для Франції кінця XVIII ст. стало життєвим кредом те, до чого закликав Перикл атетян у своїх «Епіфаніях» 430 р. до н. е., коли він говорив що їм слід «закохатися в своє місто»». [10, с. 48] На перший погляд складається враження, що ідея національної держави є логічним продовженням розвитку ідеї етнічної держави. Відповідно, втілення на практиці ідеї національної держави являється вищим ступенем розвитку етнічної, її новою фазою. Однак, історичний досвід заперечує дане положення. Переважна більшість сучасних національних держав виникли на базі інших утворень (територіальні династичні держави) [11, с. 58], або внаслідок розпаду імперій.

В основі наступного підходу трактування сутності феномену національної держави лежить ідея титульної нації. «Суспільство чи держава з домінуючою (титульною) нацією називається національною державою». [12]

Титульна нація - це нація «яка дала назву державі або державному утворенню в складі поліетнічної держави». [13, с. 302] Згідно даного підходу в національній державі, окрім титульної нації, можуть також проживати й інші, доволі чисельні етнічні групи. Більш того вони можуть бути навіть автохтонами (при всій суперечності цього поняття). Однак, історично була створена держава, яка носить назву однієї етнічної групи, що проживає на її території. Таким чином, ознаками національної держави згідно цього підходу виступають:

1) наявність чітко визначеної титульної нації (дефакто);

2) титульна нація виступає суб´єктом державотворення (національна держава утворюється внаслідок реалізації права титульної нації на суверенітет у межах власної держави);

3) титульна нація є найбільшою за чисельністю (як правило, але можливі і винятки);

4) державною (офіційною) мовою є мова титульної нації (як правило). Дане положення може бути не закріплене юридично, однак діє на практиці;

5) назва держави пов´язана з етнонімом титульної нації;

На практиці трактування феномену національної держави крізь призму титульної нації якнайкраще ілюструють приклади європейських країн, зокрема Франції, Німеччини, Норвегії, Швеції, Польщі, Румунії тощо. При цьому не варто забувати, що титульна нація (як і нація загалом) не являє собою стале явище, а є динамічним утворенням, сформованим в процесі історичного розвитку внаслідок взаємодії об’єктивних та суб’єктивних чинників. Наприклад, титульна нація може сформуватися на базі певного етносу який, в свою чергу, утворився з декількох етнічних утворень внаслідок етнооб’єднавчих процесів.

Наведені вище ознаки дозволяють чітко відокремити особливості другого підходу, його відмінність від першого. Слід відзначити, що національна держава має також й інші елементи, які складають сутність даного феномену.

Виходячи з таких постулатів В. Коннор визначав національну державу як державу, «в якій переважна більшість населення належить до єдиної чи домінантної етнонаціональної групи, навіть коли інші малі етнічні групи перебувають у межах державних кордонів, а політична спільнота визнає правочинність засад націоналістичної ідеології». [друк. за вид. 14, с. 114] Як і Е. Сміт, В. Коннор наголошував на важливості державного націоналізму для формування, стабільного існування та розвитку такого утворення. Завданням націоналізму в даному випадку є легітимація держави як в очах представників титульної нації, так і етнічних меншин, створення єдиної політичної нації. «Логічно два поняття нації - як об’єднання громадян та як культурної спільноти - суперечать одна одній. Однак, на практиці націоналізм - це така хитромудра ідеологія, яка робить спробу поєднати ці ідеї». [15, с. 225]

Другий підхід на відміну від першого суттєво розширює коло національних держав сучасності. Згідно даного підходу переважна більшість країн Європи, зокрема і сучасна Україна, є національними. Збільшується також кількість держав, які можна вважати національними і в інших частинах земної кулі, зокрема в Азії. Однак, і даний підхід не позбавлений певних недоліків. Зокрема, він не дає чіткої відповіді на питання: чи можуть вважатися національними більшість держав Північної та Південної Америки (наприклад США)? Виникає питання з приводу співвідношення понять «національна» та «поліетнічна держава», в якій відсутня чітко виражена титульна нація.

На думку прихильників третього підходу, всі сучасні держави, в основі яких лежить суверенне право націй на самовизначення, є національними. При цьому наголошується що таким правом володіють саме громадянські, а не етнічні спільноти. «Національна держава є територіальною спільнотою, усі члени якої незалежно від етнічної приналежності, визнають свою спільність та солідарність та підкорюються інституціоналізованим нормам цього суспільства.» [16, с. 53] Даний підхід домінує в західному суспільствознавстві.

Під суверенним правом націй на самовизначення розуміється «право народів (націй) самостійно визначати форму свого державного існування. Такими формами можуть бути окрема держава, державне утворення (суб’єкт федерації), автономне утворення (республіка, округ, область тощо) та ін.» [17, с. 397] Право націй на самовизначення було закріплене багатьма міжнародними актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. В статті 1 даних пактів (в обох документах ця стаття однакова за змістом) зазначається: «Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток». [18]

Ідея права націй на самовизначення пройшла довгий шлях теоретичного формування та практичного втілення. Одним із перших виявів практичної реалізації даного права було визнання європейськими державами незалежності Швейцарії та Голландії згідно умов Вестфальського миру 1648 року, який ознаменував закінчення Тридцятилітньої війни. Цікаво, що деякі дослідники саме з цієї дати розпочинають історію виникнення національних держав у Європі, адже саме Вестфальський мир створив першу модель співіснування держав на європейському континенті і, відповідно, підготував ґрунт для виникнення та розвитку системи національних держав. Вершиною практичної реалізації даного права на сьогоднішній день, безумовно, являвся розпад колоніальної системи. Одним із центральних документів, який регламентував процеси національного самовизначення в колоніальних володіннях європейських держав є прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1960 році «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам та народам». На основі її положень народи, що перебували під колоніальним гнітом, отримали незалежність і, відповідно, втілили в життя власне право на самовизначення.

Однак сучасні реалії свідчать: вести мову про торжество права націй (народів) на самовизначення на сьогоднішній день є передчасним. По-перше, міжнародне право не дає чіткого трактування понять «нація» та «народ». Це, в свою чергу, ускладнює застосування права на самовизначення на практиці. Річ у тім, що міжнародні пакти, як правило, носять так званий «рамковий характер», тобто встановлюють лише загальні принципи регулювання.

По-друге, реалізація даного права на практиці (зокрема щодо утворення власної незалежної держави) входить в суперечку з суверенним правом держав на територіальну цілісність, закріпленому в багатьох міжнародних документах, зокрема в пункті 4 статті 2 Статуту ООН, який проголошує, що «усі члени Організації Об´єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози сили або її застосування як щодо територіальної недоторканості та політичної незалежності будь-якої держави, так і яким- небудь іншим чином, несумісним з Цілями Об´єднаних Націй» [19]. Принцип територіальної цілісності органічно поєднаний з принципом непорушності кордонів, який також певною мірою суперечить суверенному праву народів (націй) на самовизначення. В Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі від 1 серпня 1975 року зазначається, що «держави-учасники розглядають як непорушні усі кордони один одного, як і кордони усіх держав у Європі, і тому зараз та в майбутньому вони будуть утримуватись від будь-яких посягань на ці кордони» [20].

Суверенне право націй на самовизначення органічно пов´язане з принципом народного суверенітету. Втілення на практиці принципу народного суверенітету, на думку прихильників даного підходу, виступає невід´ємною ознакою національної держави. Французька декларація прав людини та громадянина, прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року урочисто проголошувала: «джерело будь-якого суверенітету по суті належить нації. Жоден індивід або група людей не може здійснювати владу, яка не йде безпосередньо від цього джерела» [21, с. 50]. Даний принцип являв собою якісно новий тип легітимації держави та державної влади. «Специфікою політико- правової та термінологічної новації французької революційної практики являлось те, що священний принцип «суверенітету народу» був не тільки проголошений, але й зумів зберегти за собою назву «національний»»[22, с. 206].

Серед причин поширення даного підходу слід вважати популярність на Заході політичної теорії нації, що, в свою чергу, пояснюється специфікою формування західноєвропейських націй, насамперед французької. «В кінці XVIII століття філософсько-ідеологічне та правове осмислення зазначених процесів підсумувало в загальних рисах ідейне оформлення політичного концепту нації та надовго закріпило в західноєвропейському інтелектуальному просторі змістовне співпа- діння - нерідко понятійно тотожне - термінів «нація», «народ» та «держава» (буржуазно-демократична та в цілому «національна»)» [23, с. 194-195]. Однак причина популярності такого трактування пояснюється не лише цим.

На думку автора, значну роль зіграло ототожнення національної держави та демократії. Така держава - явище суто прогресивне, адже вона втілює в життя право націй на самовизначення, не заперечуючи при цьому рівності прав громадян держави незалежно від етнічної приналежності, є державою демократичною та правовою, яка взаємодіє з громадянським суспільством тощо.

Даний підхід є не тільки найбільш розповсюдженим, але й найбільш універсальним та доволі зручним у використанні. Однак, саме ця універсальність породжує ряд неузгодженостей та питань. Серед них варто виділити три основні моменти.

По-перше, практично ставиться знак рівності між поняттями «національна» та «демократична» держава. Відповідно, виникає певне неузгодження теорії з практикою реалізації ідеї національної держави. Постає ряд запитань: чи була національною державою Франція за часів якобінської диктатури та імператорства Наполеона?; чи можна вважати національною державою Німеччину за часів правління Адольфа Гітлера?; чи є національними державами певні країн Африки, Азії та Латинської Америки, де панували та панують диктаторські етнократичні режими?; чи можливо загалом поєднати такі явища як національна держава та етнократія?

По-друге, втрачає сенс дослідження особливостей національної держави, адже ознаки держави як такої (чітко окреслена територія, суверенітет в зовнішніх зносинах, наявність системи органів, які складають державний апарат, право на видання законів та інших нормативних актів, монопольне право на встановлення та стягнення податків тощо), що остаточно кристалізувалися саме в модерну епоху, автоматично переносяться на державу національну. Невід´ємною характеристикою більшості сучасних держав являється визнання народу як джерела та носія суверенітету. Таким чином, національна держава виступає синонімом сучасної держави. Як наслідок значна частина зарубіжних та вітчизняних дослідників вважають, що питання ознак та особливостей національної держави є достатньо висвітленим і, відповідно, досліджуючи феномен національної держави зосереджують увагу на розгляді причин її виникнення, взаємозв´язку з феноменами нації та націоналізму та її майбутніх перспективах в умовах глобалізації.

По-третє, використовуючи даний підхід важко провести межу, яка відокремлює національну державу від багатонаціональної. Наприклад, важко ідентифікувати якою державою є Російська Федерація. РФ являється типовою багатонаціональною державою, водночас більшість громадян незалежно від етнічної приналежності, визнають свою спільність та солідарність і підкорюються інституціоналізованим нормам суспільства. Російській владі вдалося подолати так званий «парад суверенітетів» суб´єктів федерації в 90-х роках. На даний момент сепаратистські тенденції в середовищі представників політичної еліти та населення регіонів федерації якщо і мають місце, то лише в латентній формі. Навіть Чечню Росії вдалося в певній мірі приборкати (хоча, на думку автора, чеченський конфлікт ще дасть про себе знати). Однак, останні події в Грузії свідчать, що російське керівництво визнавши Абхазію та Південну Осетію заклало міну сповільненої дії під майбутнє власної держави.

Будь-який підхід до аналізу того чи іншого явища не позбавлений певних недоліків. Дана теза цілком стосується вище наведених підходів щодо сутності національної держави. Жоден з них є недостатнім для об’єднання під один теоретичний стандарт усіх без винятку прикладів втілення на практиці ідеї побудови національної держави. Подібний теоретичний стандарт можливий лише тоді коли замість протиставлення даних підходів застосовуватиметься її взаємодія. Аналіз наведених у статті підходів свідчить, що вони не стільки суперечать, скільки взаємодоповнюють один одного. Розуміння сутності національної держави крізь призму титульної нації є розширеним варіантом першого підходу (національна держава - це моноетнічна держава), адже в такій державі також наявна титульна нація. Третій підхід (всі сучасні держави, в основі яких лежить суверенне право націй на самовизначення, є національними) аж ніяк не заперечує попередні, лише акцентує увагу на інших аспектах існування даного феномену. Формується своєрідний ідеальний тип національної держави (до речі втілений на практиці), в якій панує принцип народного суверенітету (і, відповідно, демократичні принципи) та формується політична нація. При цьому поняття «політична» та «титульна нація» не суперечать одне одному. Історія показує доволі прикладів, коли політична нація формувалася навколо певного етнічного стрижня (Франція, Німеччина). На думку автора, органічне поєднання (а не протиставлення) ідеї розвитку титульної нації та ідеї формування політичної нації є найбільш оптимальним шляхом досягнення громадянського єднання в сучасній Україні. Лише коли дані принципи будуть втіленні в життя, можна буде вести мову, що Україна відбулася як національна держава.

31Теорія партисипаторної (від англ. participate — брати участь), учасницької демократії, найнаближеніша до уявлень про демократію як владу народу, що здійснюється ним безпосередньо. В основі цієї концепції — переконання про здатність громадян не лише брати участь у виборах, референдумах, плебісцитах, а й безпосередньо у політичному процесі — у підготовці, прийнятті та впровадженні владних рішень. її прихильники вірять у те, що людям притаманне раціональне начало, розуміння добра і зла, що вони здатні свідомо ухвалювати розумні рішення (це заперечували прибічники елітарної концепції). Ірраціоналізм та спонтанність поведінки мас, на що посилаються елітаристи, можна подолати у процесі підвищення освітнього рівня та компетентності народу.

Оскільки в сучасному складному суспільстві неможливе здійснення прямої демократії в повному обсязі, то пропонувалося створити таку політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та представницької демократії.

Проте в цій концепції, до речі, як і в інших, є чимало недоліків. Її критики небезпідставно вважають, що ухвалення важливих рішень широким колом нефахівців, які не несуть за ці рішення відповідальності, неминуче призведе до зниження їх якісного рівня та рівня інституційної відповідальності посадових осіб. Автори цієї теорії переоцінюють можливість залучення більшості громадян до участі в політиці без примусу, тобто без порушення їх свободи, адже відомо, що основна маса населення добровільно не бажає займатися політикою.

Теорія елітарної демократії. Інших поглядів щодо суті політичної демократії дотримуються прибічники елітарної демократії, які наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні суспільством. Вони стверджують, що в будь-якому суспільстві реальна влада має належати політичній еліті, яка розглядається не лише як верства, котрій притаманні необхідні для управління якості, а й як захисниця демократичних цінностей, здатна стримувати властиві для мас ірраціоналізм, емоційну неврівноваженість і радикалізм.

Демократію елітаристи розглядають як конкуренцію потенційних керівників за довіру виборців; народові ж має належати лише право періодичного, здебільшого електорального, контролю за складом еліти. Саме такий тип правління, стверджують вони, $ реальністю в сучасних суспільствах. А тому треба не боротися з ним, а запроваджувати в політичну практику такі механізми й інститути, які б забезпечили максимальну суспільну ефективність діяльності політичної еліти, її підконтрольність суспільству; сприяли б подоланню тенденції до її замкненості, олігархізації, відчуження від мас, формували б відкритість доступу і вступу до еліти представників усіх соціальних верств, можливість своєчасного й якісного її оновлення. Без цього неминуча поява в суспільстві таких негативних явищ як бюрократизація влади, переважний вплив на політику найпотужніших груп інтересів, наростання авторитарних тенденцій, послаблення легітимності влади внаслідок її відриву від громадян.

Теорія плюралістичної демократії. Ця концепція є певним компромісом між теоріями учасницької й елітарної демократій. Критично переглянувши постулати класичної теорії демократії, плюралісти переконливо довели, що, за винятком загальносистемних процесів (національно-визвольні рухи тощо), народ не може бути єдиним суб'єктом політичної дії. Він складається з конкуруючих між собою груп інтересів і є вкрай неоднорідним. Тому неможливо досягти єдиного розуміння "народного блага" та сформувати "спільну волю" для його досягнення. За умов, коли в кожної людини та соціальної групи є власне розуміння добра й щастя та бачення шляхів їх досягнення, сучасна демократія не може бути просто владою народу, системою правління на основі його безпосереднього волевиявлення. Вона має бути складним механізмом артикуляції, представництва та узгодження інтересів і здійснюватися компетентними людьми.

Отже, плюралістична теорія розглядає демократію як форму правління, що забезпечує баланс сил між конфліктуючими економічними, соціальними, етнічними та іншими групами інтересів. Саме їх визнають генератором політики, центральним елементом демократичної політичної системи, що забезпечує реалізацію прав і свобод конкретної особи. Державу розглядають як арбітр, що забезпечує баланс інтересів і в такий спосіб здійснює вплив на все суспільство.

Критики концепції плюралістичної демократії відзначають, що вона не змогла уникнути низки суперечностей. Йдеться, зокрема, про уявлення щодо рівноправності основних соціальних груп та їх впливу на прийняття політичних рішень і пов'язане з цим ідеалістичне трактування держави як нейтрального арбітра. Насправді, за словами критиків, держава завжди перебуває під впливом не всіх, а здебільшого найпотужніших групових інтересів. Окрім того, концепція не враховує потреби в подоланні відчуження мас від політики через розширення їх участі у прийнятті важливих рішень.

У такій критиці є чимало правди, хоч вона, можливо, й не стосується найбільш популярної, і водночас, найбільш самокритичної з-поміж теорій плюралістичної демократії — теорії поліархії, запропонованої відомим дослідником демократії Робертом Далем.