11 Для визначення поняття "нація" використовують три основних підходи.

1. Духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв'язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують "національний дух" як провідний, а іноді й як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як "психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність, або спільність, засновану на "голосі крові". Є й така думка, згідно з якою нація — спільність долі, спілка людей, що однаково мислять і об'єднані спільністю характеру.

2. Політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили, через різні причини, своєї національної державності називатися націями.

3. Історичний — визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних чинників, де вагомим є народження усталених економічних, торговельних зв'язків у минулому, коли розвиток товарного виробництва призвів до суттєвих зрушень в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

— французькі політологи вважали, що нація — це насамперед спільність історичної долі;

— марксисти вважали, що нація — історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що виявляється у спільності культури;

— американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має такі спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Словник визначає націю і як політичну спільність — нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою;

— концепція нації Е. Смітта ґрунтується на наявності національної держави на певній території або за наявності змагання за неї, а найважливішими рисами національної ідентичності, за Сміттом, є: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Ж. Боден (1520—1595 pp.) започаткував поділ народів на "здатних до політичного життя" і, відповідно, — "не здатних". Загалом упродовж XVI— ХУШ ст. термін "нація" все більше набуває політичного змісту. Нація дедалі більше ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

— внутрішній (соціально-політичний), що виник унаслідок усвідомлення антитези "народ — правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету й рівноправності всіх людей, що становлять громадянське суспільство і націю;

— зовнішній (етно- або культурно-політичний) пов'язаний із розумінням окремішності й культурної гомогенності цього народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати стосунки з іншими народами.

Науковці виокремлюють декілька теорій нації, зокрема, це:

1) етнічна теорія нації (найбільший внесок у розвиток цієї теорії зробили такі вчені як Г. Нільссон, М. Новак, Е. Смітт). Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

2) історико-економічна теорія нації — теорія, пов'язана з класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один із важливих чинників суспільного прогресу;

3) культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація — це передусім культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної культури, особливо мови;

4) політична теорія нації — сформувалася на початку ХУП ст. Одним із її засновників вважають Г. Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення;

5) психологічна теорія нації — одна з перших та найпоширеніших. Засновники цієї теорії — Дж. Віко, І. Кант, Ф. Шелінг, Г. Гегель, Е. Ренан, Ю. Липа тощо, які розглядали націю як "дух народу", люди, об'єднані національною волею, національною свідомістю.

Важливою ознакою нації доцільно вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана з самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення "ми — вони", а й державна, політична, зазвичай поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси — прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

Національна свідомість — це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі її представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду почуттів, таких як національні почуття, почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності й волі до досягнення національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, буденний, теоретичний та політико-державний. -

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодовано соціальну пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття "свідомість нації". У ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та досягнення культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Виокремлюють чотири етапи розвитку націй:

1. Міжетнічна сумісність, типова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації з тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

2. Перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота безупину залучається у другий етап міжетнічної сумісності, коли зростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально- споживчими.

3. Вторинний процес внутрішньонаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер уже власне національна, сумісність стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

4. Етап міжетнічної сумісності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Деякі політологи вважають, що нація формується на етнічній основі, і що цей процес має три етапи:

— академічний, коли певна етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники;

— культурний, коли відбувається становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей;

— політичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності, суверенізаці

25 Лібералі́зм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.[1]

Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину XIX століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

До сучасних ліберальних доктрин належать, зокрема: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.До відомих представників лібералізму належать: І. Бентам, Б. Констан, Д. С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гайєк.Зміст [сховати]

Основні принципи лібералізму

Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю [2] і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян [3]

Деякі сучасні течії лібералізму терпиміші до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.

Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.

Форми лібералізму

Спочатку лібералізм виходив з того, що всі права повинні бути в руках у фізичних та юридичних осіб, а держава повинна існувати виключно для захисту цих прав (класичний лібералізм). Сучасний лібералізм значно розширив рамки класичної трактування і включає в себе безліч течій, між якими є глибокі суперечності і деколи виникають конфлікти. Ці течії відображені, зокрема, в такому ключовому документі, як «Загальна декларація прав людини». Для визначеності з термінологією, у даній статті «політичний лібералізм» означає рух за ліберальну демократію та проти абсолютизму чи авторитаризму; «економічний лібералізм» — за приватну власність і проти державного регулювання; «культурний лібералізм» — за особисту свободу і проти обмежень на неї з міркувань патріотизму або релігії; «соціальний лібералізм» — за рівність можливостей і проти економічної експлуатації. Сучасний лібералізм в більшості розвинених країн являє собою суміш всіх цих форм. У країнах третього світу на перший план часто виходить «лібералізм третього покоління» — рух за здорове середовище проживання і проти колоніалізму.

Політичний лібералізм

Політичний лібералізм — переконання, що окремі особистості є основою закону і суспільства, і що громадські інститути існують для того, щоб сприяти наділення індивідуумів реальною владою, без запобігання перед елітами. Це переконання в політичній філософії та політології називається «методологічний індивідуалізм». В основі лежить уявлення, що кожна людина найкраще знає, що для неї краще.

Економічний лібералізм

Економічний, або класичний лібералізм виступає за індивідуальні права на власність і свободу контракту. Гаслом цієї форми лібералізму є «вільне приватне підприємство». Перевага віддається капіталізму на основі принципу невтручання держави в економіку (laissez-faire), що означає скасування державних субсидій та юридичних бар'єрів для торгівлі. Економічні ліберали вважають, що ринок не потребує державного регулювання.

Культурний лібералізм

Культурний лібералізм зосереджує увагу на правах людини, що відносяться до свідомості і способу життя, включно з такими питаннями, як сексуальна, релігійна, академічна свобода, захист від втручання держави в особисте життя. Як сказав Джон Стюарт Мілль в есе «Про свободу»: «Єдина мета, яка служить виправданням для втручання одних людей, індивідуально або колективно, у діяльність інших людей, — це самозахист. Виявляти владу над членом цивілізованого суспільства проти його волі допустимо тільки з метою запобігання шкоди іншим».

Соціальний лібералізм

Соціальний лібералізм виник наприкінці XIX століття в багатьох розвинених країнах під впливом утилітаризму. Прихильники соціального лібералізму стверджують, що без гарантії позитивних прав неможлива справедлива реалізація негативних прав, оскільки на практиці малозабезпечене населення жертвує своїми правами заради виживання, а суди частіше схиляються на користь багатих. Соціальний лібералізм підтримує введення деяких обмежень на економічну конкуренцію. Він також очікує від уряду надання соціального захисту населенню (за рахунок податків), щоб створити умови для розвитку усім талановитим людям, для запобігання соціальних бунтів і просто «для загального блага».

Лібералізм третього покоління

Лібералізм третього покоління став наслідком післявоєнної боротьби країн третього світу з колоніалізму. На сьогоднішній день він більше пов'язаний з певними прагненнями, ніж з правовими нормами. Його метою є боротьба проти централізації влади, матеріальних ресурсів і технологій в групі розвинених країн. Активісти цієї течії роблять акцент на колективному праві суспільства на світ, на самовизначення, на економічний розвиток і на доступ до загальнолюдського надбання (природні ресурси, наукові знання, культурні пам'ятники). Ці права належать до «третього покоління» [4] і знайшли відображення в статті 28 Загальної декларації прав людини. Захисники колективних міжнародних прав людини також приділяють пильну увагу питанням міжнародної екології та гуманітарної допомоги.

Неолібералізм має широке значення, та охоплює: 1) ідеологію; 2) спосіб урядування; 3) пакет політичних програм[4].

Принципи

Можна навести такі засадничі принципи неолібералізму[1]:

Наголос на важливості ринку як механізму ефективного розміщення ресурсів та забезпечення особистої свободи. Спираючись на методологію індивідуалізму класичної школи економіки, прибічники неолібералізму вважають, що ринки створюють природній порядок в суспільстві через добровільний обмін товарами та послугами, що сприяє підвищенню ефективності виробництва, добробуту та свободі. Ринкова економіка краще координує діяльність децентралізованих економічних агентів, які пристосовуються до невизначеності та невпинних змін в розпорошеній інформації. Хоча існування хиби ринку і визнається прибічниками неолібералізму, хиба державних втручань, на їхню думку, може мати куди гірші наслідки.

Необхідність розбудови правової держави (нім. Rechtsstaat або верховенства права). Влада правової держави обмежене фундаментальними принципами верховенства права. Спираючись на Кантівське розуміння свободи, закону та розуму, правова держава є інструментом законності для регулювання конфліктних взаємовідносин автономних індивидів на ринку. Функція такої держави полягає у підтримці цілісності та стабільності суспільства через захист особистих свобод.

Мінімізація втручань держави. Прибічники неолібералізму вважають, що ліберальна держава має бути сильною, але невеликою: вона повинна мати політичну владу, але, в той же час, влада має бути конституційно обмежена. На відміну від принципів чистого laissez-faire, на державу покладена відповідальність забезпечення законності та ладу, надання публічних благ та захист положень конституції, які забезпечують існування ринку. Представники неолібералізму виступають проти всеохоплюючої держави-корпорації.

Існування приватної власності. Приватна власність є незамінною частиною неоліберального суспільного порядку. Для представників неолібералізму приватна власність та вільний ринок є механізмами децентралізації ухвалення рішень. Словами Людвіга фон Мізеса «Якщо спробувати передати ідеї лібералізму одним словом, то це слово буде власність, або приватна власність на засоби виробництва. Решта випливає з цього принципу.»

26 Менталіте́т — (від лат. mental — розум, розумовий), те саме що Ментальність - система переконань, уявлень і поглядів індивідууму або суспільної групи, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами в визначенні менталітету є картина світу, набір духовних цінностей, не завжди усвідомлена система життєвих координат та підсвідомих стереотипів. Найчастіше слово вживається в контексті саме соціальної спільності (нація, народ, етнос). Мента́льність (від лат. mens — пов'язаний з духом, духовністю) — спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

На відміну від ідеології, ментальністю звуться не форми мислення або оцінкові поняття, через які середовище впливає на особу (чи групу) і спонукає її до дії, а ставлення, відношення, що вона сприймає і спосіб поведінки, що від неї очікується.

Ментальність — це призма, через яку людина дивиться на світ і себе в ньому. Тож можемо говорити про те, що вона притаманна кожній людині, незалежно від етнічної належності, соціального стану, статі, мови тощо. Звичайно ж, ментальність залежить від цих факторів, особливо від національності та зумовлених нею мови та культури, проте вони не заперечують її існування, а, навпаки, формують ментальність.

Ментальність не має чіткого термінологічного визначення, що унеможливлює створення інструментарію її практичного дослідження. Установка (у розумінні Узнадзе) є індивідуальною. Що таке колективна установка, фаховим психологам невідомо. Також важко зрозуміти, чому ментальність є саме призмою, а не дифракційною ґраткою, чи стрічкою Мьобіуса.

Ментальність" ("менталітет") у наші дні належить до найбільш інтенсивно й широко вживаних науково-публіцистичних термінів, і це є причиною деякої розмитості його семантики. Здебільшого під ментальністю розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності. Іншими словами, ментальність обумовлює, визначає особливості душі, серця і розуму, вона є серцевиною того, що називають характером народу і що значною мірою робить людей українцями, євреями, німцями, турками, японцями і т. д.

Характерологічні відмінності між етносами помічені дуже давно. Ще Гіппократ намагався пояснити це впливом клімату, Птоломей і Гален – небесних світил, Фукідід і Страбон – соціальними умовами життя народів.

Цікавим є трактування ментально-характерологічних особливостей народів на рівні побутової свідомості – у системах стереотипів, оцінок і самооцінок, які зафіксовані в анекдотах, прислів'ях, етнопедагогічних формулах, казках та інших жанрах фольклору. Оцінки і характеристики етносів доволі часто, якщо не завжди, не збігаються з самооцінками і самохарактеристиками, а крім того, вони не завше однакові у різних народів щодо певного якогось етносу. Скажімо, поляків по-різному оцінюють французи і німці, угорці і чехи, українці і росіяни.

Художнє осмислення цей феномен знайшов у великій кількості образів красного письменства. Достатньо пригадати хоча б образи циганів, москалів, євреїв, поляків, німців у співомовках Степана Руданського.

Національна ментальність виявляється і в науковому пізнанні реальності, у її філософському осмисленні. Зіставивши класичні філософські системи – французьку (Рене Декарт), англійську (Френсіс Бекон, Джон Локк), німецьку (Хрістіан Вольф, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель), українську (Г. Сковорода, П. Юркевич),– неважко пересвідчитися в тому, що кожна з них несе на собі печать національного духу, національного менталітету. Наївно вважати, що, скажімо, німецька класична філософія могла виникнути за межами Німеччини, поза контекстом німецької культури. За словами Г. Штайнталя, Есхіл і Платон належать людству, але вони є власністю грецького духу. Вартим уваги в цьому аспекті є і таке зауваження: "Несприйняття сучасності, увага до скритих альтернатив характерні для багатьох єврейських мислителів – від Маркса до Леві-Строса" [340]. Недарма філософію називають "душею культури", її (культури) найбільш інтимною, заповітною частиною. А культура – явище етнічно закорінене і тому глибоко національне.

17

Третє питання теми присвячене аналізу основних сучасних ідейно-політичних течій, які засновані та функціонують на основі доктрин певної політичної ідеології.

Нарівні теоретичному та пропагандистському (тому, що спонукають до відповідних дій у політиці) склалось декілька примітних ідейно-політичних течій, які виступають теоретичним підґрунтям сучасних програм політичних партій. До них нами віднесемо лібералізм, консерватизм, націоналізм, марксизм, фашизм, пацифізм та деякі інші.

На думку американського політолога Є. Хейвуда, будь-який перелік ідеологій має починатись саме з лібералізму, бо ця ідеологія промислового Заходу минулого століття перетворилась у мета-ідеологію, бо тільки вона спроможна охопити широке коло протилежних поглядів і позицій та певним чином примирити їх своїм терпимим (ліберальним), толерантним ставленням до інших ідеологій.

Лібералізм був заснований у Новий час Дж. Локком та його послідовниками, а надалі впродовж XVIII століття концепція лібералізму розроблялась Вольтером, Монтеск'є, Мандевілем, Кантом, вже у подальшому Дж. Ст. Міллем, Спенсером, Б.Констаном, Й. Бентамом. В наш час ідеологами лібералізму виступають К. Поппер, Дж. А. Гобсон, Дж. Роулз.

Світоглядне осердя лібералізму складають такі людські відчуття та особливості їх ставлення до світу як: індивідуалізм, гуманізм, демократичність, примирливе, толерантне ставлення до інших думок, космополітизм, соціальний оптимізм і віра в людину.

Політичний аспект лібералізму полягає у визнанні самоцінності прав, свобод, гідності людини. Головна соціально-політична функція лібералізму полягає у обґрунтуванні можливості всебічного розвитку суспільства і людини, у запровадженні новацій у суспільне життя, це відкритість політичним змінам, закликах до соціально-політичних трансформацій. Лібералізм зумовлює певний радикалізм у політичній діяльності, протистояння традиціям та усталеному порядку, що і викликає критику лібералізму з боку консерватизму.

Сучасний лібералізм виступає з більш примиренних позицій по відношенню до регуляторної ролі держави, з обґрунтуванням так званої "позитивної" свободи як можливості вільного розвитку людини і суспільства та повної самореалізації творчої особистості.

З вищезгаданих "первинних" ідей лібералізму випливають більш широкі ідеологічні концепції:

1. Договірної теорії держави та договірних відносин між владою і народом;

2. Концепція громадянського суспільства як неполітичної частини соціуму, як такої сфери громадянської активності вільних людей, що не підлягає регуляції з боку держави;

3. Теорія правової держави, що базується на принципах категоричної вимоги дотримання прав індивіду та рівності всіх перед законом;

4. Визнання основоположного значення принципів конституціоналізму, демократизму і парламентаризму у політичному житті.

Оскільки базові цінності лібералізму та уявлення про свободу і права людини змінюються, лібералізм також еволюціонує - від його класичних форм (ринковий, "буржуазний" лібералізм) до "нового" та так званого лібертатизму, у якому підвищуються вимоги до соціальної складової лібералізму, тобто до турботи щодо забезпечення належних соціальних умов людини, достойного життя.

Лібералізмові притаманний погляд на "спонтанний порядок", який спрацює за краще за будь-який розроблений план, програму, що обмежують та утискують свободу підприємця. Більшість партій — прихильників ліберальної ідеї - об'єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 році. Головний спосіб встановлювати належні політичні відносини згідно настанов лібералізму — пошуки і досягнення консенсусу різних політичних сил, реформування, добродійність. Лібералізм визнає обґрунтованість пацифізму та боротьбу проти війни. На рівні буденної свідомості термін "ліберальний" у сфері управління означає протилежний авторитарному типові керівництва, припускаючи певну свободу думки та дій.

Консерватизм (лат. зберігаю, охороняю) — соціально-політична течія, яка заснована на визнанні соціальної значущості здобутків попередніх поколінь, стабільності, передбачуваності та застосуванні "обережних змін" соціально-політичного устрою держави.

Вперше став вживати термін "консерватизм" французький письменник XVIII століття Ф. Шатобріан, а одним з найбільш відомих стародавніх політичних консерваторів був Конфуцій, який висловив у "Афоризмах" консервативне кредо: „ Нікому не бажаю жити у часи великих змін".

Консерватизм в Європі зародився під впливом потоку перетворень Великої французької революції, яка намагалась змінити все — від форми державного управління (змінити монархію республікою) до введення нових назв місяців і днів у календарі. Ключове значення для становлення концепції відіграв трактат Бьорка "Роздуми про Французьку революцію". Той вважав, що політична мудрість полягає у досвіді, шануванні традицій, власної історії. Його гасло: "змінитись, щоб зберегти" означало таку гнучку форму консерватизму, яка дозволяє перейти на позицію соціального реформування заради збереження "єдиної нації". У подальшій історії проблемами консерватизму переймались такі видатні особистості як Медісон, Шумпетер, фон Хайек, Рейган, Тетчер.

Світоглядними підвалинами консерватизму виступає умонастрій, що спрямований на стабільність, усталеність, традицію, на ностальгію за минулим, визнання значущості поміркованого "соціального темпераменту", недовіра до людської природи та можливостей її розуму у здійсненні політичного керівництва.

Політологічний аспект консерватизму визначений відтворенням у програмах партій базових, перевірених століттями політичних цінностей. Від самого початку свого затвердження консерватизм у суспільній свідомості надавав перевагу зваженості у діях, збалансованості, повільним реформам, а уособленням його в суспільстві були такі споконвічні інститути як церква і релігія, сім'я, авторитет старших, влада та авторитет.

Консерватизм вважає, що збереження минулого здатне зняти всі актуальні напруження у суспільстві, він виступає удвох основних формах:

• Апологія (захист) традиційних існуючих порядків як найкращих;

• Ностальгія за втраченим у минулому соціально-політичним статусом.

Основними елементами консерватизму вважаються:

- традиція та бажання зберегти накопичене;

- ієрархія, бо у суспільстві нездоланні широкі відмінності між людьми;

- влада і авторитет, які походять „зверху";

- недосконалість людини, тому для підтримки суспільства мають бути жорсткі закони, сильна держава, покарання;

- власність, яка приносить людям безпеку, певну міру незалежності від уряду.

Для консерватизму є принципово неприйнятною ключова позиція лібералізму — пріоритету природних прав та рівності людей, він стверджує протилежне — люди нерівні за здібностями, талантом, "відміченістю печаткою" Бога. Ієрархічні суспільні відносини не можна замінювати формальною політично-юридичною рівністю, бо остання руйнує "органічну цілісність" нації і держави.

Неоонсерватора у США та Великій Британії були розчаровані ліберальним курсом американських президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона та проголосили відродити традиційні цінності, такі як-то: нація, сім'я, авторитет, недовірливе ставлення до полі-культурності та культу "власного Я", що стали можливими завдячуючи вільній політиці в галузі еміграції впроваджених тими керівниками. Додамо до цього, що ці президенти проводили невдалу воєнну політику у В'єтнамі (особливо останній), тому їх критика проводилась "на двох фронтах" - у внутрішній політиці та за ведення "опосередкованої" війни (Proxy war).

Націоналізм є такою соціально-політичною течією, яка досягнення лібералізму та консерватизму використовує для пріоритетного розвитку нації, бо для нього головна цінність у національній концепції не людина чи соціальна спільнота, а нація як автономний, само-цінний, нічим не замінений у історії суб'єкт соціально-політичного життя.

Плюралістична природа націоналізму відбилась в існуванні різних підходів до оцінки соціально-політичної ролі та перспектив націоналізму у державотворенні.

Прихильники позитивного підходу (умовно названі нами як "націоналісти") стоять на тому, що це позитивне соціальне явище, завдячуючи якому можна вести мову про здобуття справжньої незалежності і рівноправності націй та протистояти великодержавному шовінізму (націоналізм переважаючої нації, яка пригноблює всі інші), що воно є базою державницької свідомості та патріотизму, в руслі саме такого підходу наука характеризує його як "прогресивний", "науковий", "народний" тощо. Згідно вказаного підходу, потрібно приймати національну Воєнну доктрину, зберігати національну культуру, мову, ідентичність. У річищі таких міркувань нам зрозуміло, чому у Франції щорічно витрачаються мільйони франків на "збереження французької мови". Характерним також видається визнання колишнього гетьмана П. Скоропадського у Берліні, що свого часу (1918 р.) йому забракло націоналізму, щоб утримати владу

Прибічники протилежних поглядів на націоналізм (умовно назвемо їх "інтернаціоналісти") виходять з того, що це деструктивне явище, регрес у розвитку, бо він тягне народи до відособлення від сучасних інтеграційних процесів стирання національних відмінностей.

К. Поппер, А. Тойнбі, А. Ейнштейн, А. Сахаров, Р. Ролан та інші видатні мислителі вважали, що націоналізм заважає взаємовпливу та взаємо-стимулюванню різних культур у загальносвітових процесах. З таких інтернаціональних позицій у колишньому Радянському Союзі майже всі прояви національного у житті народів ретельно дозувалось.

Повністю позбавити соціально-політичне життя націоналістичних мотивів не вдасться, тому в умовах глобалізації слід розраховувати на розуміння єдності і взаємозалежності, рівності всіх націй, брати курс на дружні взаємини всіх націй і народностей, які не втрачають свою самобутність. Може статись у нагоді слушна порада Лесі Українки майбутнім поколінням: "космополітизм у цілях та ідеалах, націоналізм у формах та засобах культурної праці".

Щодо політичного змісту націоналізму продовжуються ідеологічні баталії. Теоретичним підґрунтям таких суперечок є критерії оцінки діяльності нації - культурологічні чи політичні. Коли націоналізм складається як реакція на гноблення завойовників чи колонізаторів, то він може розглядатись як антиколоніальний, якщо ж він є продуктом соціального розпаду та демографічних деструктивних процесів, то може бути схарактеризований як націоналізм експансивного типу, що може трансформуватись у расизм та живити ксенофобію.

Расизм — така біополітична концепція, яка виходить з непоборного поділу людей на цінні та "неповноцінні" раси, тому панування у масштабі регіону чи світу має бути в руках вищої, як правило, "білої" ("нордичної", або "англосаксонської") раси. "Білий расизм" останнім часом поступається "чорному" расизму: ямайський політичний мислитель і активіст Маркус Гарві (1887-1940 рр.) під гаслом "чорної гордості" намагався об'єднати вихідців з Африки у США та довести можливість їх економічного та культурного незалежного розвитку.

Корні расизму більш глибокі, ніж це здавалось раніше. У глобалізаційному суспільстві відчуття расової належності виступає об'єднуючою силою перед лицем загроз уніфікації рас, націй, спільнот.

Мілітаризм є багатопланове соціально-політичне явище і визначається як ідеологія і політика активного нарощування та систематичного ви-користання воєнної сили держави; це домінування військових та воєнізованих органів та інститутів в державній та громадянській сферах відносин.

Термін „мілітаризм" (франц. militarisme ; лат. militaris - військовий) вперше був застосований для позначення політичного режиму Наполеона III у Франції.

Короткий огляд історії становлення і розвитку мілітаризму показав, що у античні часи основним знаряддям мілітаризму були рабовласницькі армії, які грали провідну роль у боротьбі за владу та виступали основою системи соціального пригноблення та навіть мілітарного виховання. У вихованні майбутніх вояків домінували сила, жорстокість, готовність до бою у будь-який час, почуття самопожертви. Римські імператори Гай Юлій Цезар, Калі гула та інші пишались військовою звитягою та здобутками у справі боротьби за велич Риму.

Сучасний мілітаризм характеризується: широкою практикою використання військової сили для вирішення внутрішніх та зовнішньополітичних конфліктів, активною пропагандою мілітаристської ідеології, встановленням тісного зв'язку вищого військового керівництва з законодавчою та виконавчою владою, гіперболізацією воєнно-політичних аспектів суспільної масової свідомості, апологетикою та естетизацією збройного насильства.

Пацифізм (лат. Pacificus — замирюючий) як анти воєнно-політична ідеологія зовні виглядає течією протилежної спрямованості мілітаризму, основна мета якої є зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а у своїх крайніх радикальних формах пацифізм виступає за принципову заборону війн і інших форм збройного насильства як таких, незалежно від соціально-політичної спрямованості війн. У радянські часи пацифізм розглядався однією з пасивних складових руху за всесвітній мир в дещо критичному аспекті за ідеалістичний, відірваний від воєнно-політичних реалій, характер.

Філософський аналіз пацифізму заснований на визнанні його етичним принципом невиправданості, аморальності, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни. З давніх-давен пацифістські настрої звеличували ненасильство і ригористичну покору скрутним обставинам без активного насильницького опору разом із послідовним засудженням войовничості та мілітарних чеснот.

Пацифізм наших часів активно почав поширюватись по планеті як суспільно-політична реакція на гонку ядерних озброєнь та як протест проти „брудної" війни у В'єтнамі у 70-х роках XX століття і тепер він стає модним "брендом" молодіжної поведінки.

Крім політичного аспекту пацифізм став одним з типів молодіжної субкультури з символікою, стилем поведінки, зовнішньою формою. Рокові музиканти, інтелектуали, студентська молодь сьогодні являються основними носіями психології пацифізму, у той час як ідеологія (теоретична основа) пацифізму розробляється не так активно.

Особливо прискіпливого аналізу вимагає доволі незвична теорія та руйнівна практика фашизму, який увібрав в себе негативні риси расизму, націоналізму та мілітаризму. Його соціально-політична небезпека проявляється у непоборній агресивності та зневаги до інших.

Фашизм (від лат. fascio - пучок, зв'язка, об'єднання) є така світоглядна соціально-політична позиція, що виходить з ідей пріоритету расових угрупувань найвищого ґатунку перед всіма іншими спільнотами, визнання примату колективної волі, ірраціональних потягів до верховенства і влади. Фашизм нерозривно пов'язаний з тоталітарною політичною системою, одержавленою націоналістською партією, монокультурою, ірраціоналізмом та символізмом, агресивною зовнішньою політикою, опорою на збройну силу та мілітаризацією всього суспільного, а то й приватного життя.

Фашизм зародився доволі пізно у політичній історії ідеологічних течій - в період між світовими війнами XX століття у Італії та перекинувся у Німеччину. Фашистська диктатура Б. Муссоліні та А. Гітлера закріпили вплив цієї ідеології політичною практикою. У фашизмі присутнє потужне „анти" - протест проти раціоналізму, рівності, буржуазного прогресу, інтелектуалізму, християнства, загальнолюдської моралі тощо. Фашистській ідеал—людина з колективістською мораллю відданості державі, вождізму, почуттям честі і військової чесноти, готовий до самопожертви, зверхності до інших націй, готовий до боротьби у біологічній площині.

Фашизм заперечує наявність економічних та політичних прав особистості, зокрема, виступає проти профспілок, парламентаризму.

Незважаючи на зовнішню простоту доктрини фашизму соціально - політичні та культурно-ідеологічні причини появи цього феномену вельми складні: так, у Італії 20-х років XX ст. таким комплексом причин було - поєднання фальсифікації та спонтанного руху (потягу) народу до сильної харизматичної особистості, розчарування у неадекватних результатах перемоги у першій світовій війні, незадоволення корупцією та бездарністю влади, страх перед соціалізмом, використанням державної політичної релігії.

Неофашизм у XX - XXI століттях відтворює у тих чи інших формах ідеологію та різновиди політичної практики "класичного" фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення, а ідеологічну базу модернізовані та некритично запозичені доктринальні положення А. Гітлера, Б. Муссоліні, А. Розенберга. Несподіваним для науковців та громадськості стало відродження неофашистських угруповань типу "скінхедів" (бритоголових) у Росії, яка мабуть що найбільш за інші європейські країни постраждала від фашистської навали. У Москві і Санкт-Петербургу за останні роки постраждали сотні іноземних студентів від зухвалих нападів неофашистів. Останнім часом, на жаль, зафіксовано випадки появи неофашистських у групувань в Україні — одягнені у чорний колір молоді люди з елементами фашистської символіки, з підтримкою рок-груп.