70Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування:

1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;

2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади. Означені принципи, лозунги, програми, документи складають ідейно-політичну основу для прийняття рішень, орієнтації та стимулювання поведінки громадян.

3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях громадян.

Між цими рівнями можуть існувати суперечності в трактуванні одних і тих же ідей, наприклад, між ідеалами (свободи, рівності, братерства) і засобами їх реалізації (терор і насильство якобінців у Франції, більшовизму в Росії, військові акції США у В'єтнамі, Іраку).

Структурними складниками політичної ідеології є:1) політичні ідеї;2) політичні теорії, концепції, доктрини;3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;4) оцінка політичних процесів;5) гіпотези, гасла, програми.Політична ідея — вихідний момент теоретичного пізнання і перетворення політичної реальності. Час від часу між попередніми ідеями, способами пояснення дійсності і новими фактами виникає суперечність. Якщо ця суперечність не розв'язується в нових ідеях, то старі ідеї гальмують прогресивні зміни. Політична ідея — це результат осягнення думкою предмета пізнання — політичного процесу. Ідея містить в собі як ідеальний стан об'єкта, так і план (проект) його реалізації. Ідея є містком між думкою і дією, дозволяючи енергії думки перетворюватись в конкретну активну дію. Тут потреба (дефіцит чогось) завдяки ідеї (миттєвому осягненню дійсності думкою) перетворюється в інтереси, цілі й мотиви соціальних спільнот і стає посібником для подальших дій. Тому не ідеї (свободи, братерства, загального блага, миру, рівності, демократії) погані, а люди недосконалі, бо, осягаючи ідеї своєю свідомістю, ми їх деформуємо своєю корисливістю. Ідея президентської форми правління працює в США вже сотні років, а в Україні викликає сумніви й застереження. Тож духовна чистота (чи її відсутність) може суттєво впливати на реалізацію будь-якої ідеї. Так, ідея поділу влади була висунута ще в античності, відновлена Дж. Локком, а концентровано викладена Ш. Монтеск'є. Надати ідеї поділу влади концептуального виразу вдалось тільки в XIX ст., коли теоретики демократичного лібералізму системно опрацювали її постулати. Зусиллями теоретиків XX ст. вдалося досягти задовільного теоретичного стану політичної концепції поділу влади. Політологічна наука в своїх скарбничках містить чимало концепцій (парламентаризму, плебісцитарної демократії, різних типів демократичного правління, політичних еліт, партій, лідерів).

Політична гіпотеза спонукає відшуковувати можливі та ймовірні причинно-наслідкові зв'язки між явищами. Вона дозволяє продуктивніше формувати концепції.Політична концепція логічно поєднує ідею чи кілька ідей в систему суджень. Хоча концепція містить глибокі і конкретні знання, вона поступається політичній доктрині та політичній теорії своєю повнотою.Політична доктрина — це розвинена система ідей, поглядів, концепцій, що виражають суть і зміст організації політичної влади в державі, функціонування влади, провідні тенденції її розвитку. Кожна держава опрацьовує власну політичну, військову доктрини, в яких розкривається стратегія і тактика політичної діяльності на історичний період. Доктрина визначає межі політичної влади в суспільстві, характер політичного режиму, основні методи реалізації влади в державі, постулати національної безпеки, розкриває зміст політичних, ідеологічних цінностей. Чинна конституція уособлює політичну доктрину у формі беззастережних і обов'язкових для виконання норм.Претендуючи на всезагальність, універсальність, знання та відображення істини, ідеологія включає в себе теоретичне знання. Вона зазнає впливу не тільки нижнього психолого-емоційного рівня, але й прагне дотягтись до науково-теоретичного рівня. Власне її ніхто саме як ідеологію не виробляє. Більшість шукає істину в формі теорії. Тому логіко-концептуальною основою ідеології є соціальні і природничі теорії. Політична теорія — вища, найбільш розвинена форма організації наукового політичного знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності і суттєві зв'язки політичної сфери дійсності. Але якщо наукова теорія набуває ідеологічного відтінку, то вона втрачає свою академічну чистоту, формальну безсторонність і запліднюється колективною (груповою) волею та груповим інтересом.Політичний ідеал спрямовує ідеологію на пошук досконалих форм суспільного життя, оцінює сучасні форми життєустрою з позицій майбутнього.Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки кожної політичної дії, вчинку, їх наслідків. Тобто наскільки дана дія, вчинок демократичний, відповідає цінності миру, свободи, суверенітету, плюралізму, відкритості, чесності тощо. Цінності впливають на добір та ієрархію політичних пріоритетів, визначають характер аргументації (прихильники плюралізму відстоюватимуть право політичної опозиції на свободу слова в межах демократичного закону, а ті, кому властива віронетерпимість, знаходитимуть аргументи для заборони діяльності "чужинців").Структурним компонентом політичної ідеології є також політичні гасла. Політичні гасла — це керівні ідеї, завдання, вимоги та директиви політичних перетворень. Вони є спонуками до безпосередньої дії, закликом до змін (ліберальним гаслом Французької буржуазної революції було "Свобода, братерство, рівність"; комуністичної ідеології — "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", "Вся влада Радам"; помаранчевої революції — "Свободу не спинити!"). Гасла транслюють політичну ідеологію в масову свідомість, активізують творчість людей. їх прийняття чи відхилення вказує на дієвість політичної теорії.

73У сучасній політичній науці є ряд підходів до трактування виборчої системи. По-перше, виборча система ототожнюється з виборчою формулою, механізмом перетворення голосів у мандати. По-друге, виборча система асоціюється з трьома елементами: структурою виборчого округу, структурою голосування та виборчою формулою. По-третє, з точки зору конституційного права. В даному разі під виборчою системою розуміють сукупність встановлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів визначення результатів голосування.

Нині існує понад 150 різновидів виборчих систем. Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої, в порядок визначення результатів виборів. Якщо взяти дану ознаку за критерій класифікації, то можна виділити наступні основні типи виборчих систем: мажоритарну, пропорційну та змішану (дехто погоджується лише з мажоритарною і пропорційною). Інші модифікації утворюються в результаті поєднання цілого ряду факторів: наявність преференцій, одиночне чи кумулятивне голосування, структура виборчих округів та інші.

Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної (від франц. "majorite" — більшість) виборчої системи є те, що результати голосування визначаються за ознакою більшості. Мажоритарна система передбачає поділ території країни на одно- чи багатомандатні округи, в кожному з яких балотується певна група кандидатів. Найпоширенішими різновидами цієї системи в сучасних демократичних і перехідних державах є мажоритарна система абсолютної та відносної більшості, система альтернативного голосування та система обмеженого голосу. Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості, обрання кандидата стає можливим, якщо його підтримали щонайменше 50% виборців, які брали участь у голосуванні, плюс ще хоча б один голос.

Згідно з мажоритарною системою відносної більшості (називають її також плюральною) перемогу здобуває кандидат, який набирає відносну більшість голосів виборців. її часто називають системою "першого, хто прийшов і дістав пост" ("first past the post"). Дана система використовується при виборах президента (Колумбія, Коста-Рика, Домініканська Республіка, Ісландія, США), виборах нижньої палати парламенту (Великобританія, Канада, США, Японія).

Система альтернативного голосування поєднує в політичному аспекті особливості однотурової системи відносної більшості та абсолютної більшості при двотуровому голосуванні. А оскільки в умовах балотування трьох чи більше кандидатів набрати більше 50% голосів малоймовірно, то за такої системи кожен виборець повинен не вибирати з багатьох кандидатів одного, а проранжувати (1, 2, 3, п) всіх кандидатів. Якщо жоден з них не дістане абсолютну більшість (50%+1) перших місць, то з боротьби виключається кандидат, котрий здобув найменше перших преференцій, а інші позиції розподіляються між тими, хто залишився у списку. І ця процедура відсіювання аутсайдерів триває доти, поки один із кандидатів не набере більше половини голосів. Ця система передбачає дуже складну схему підрахунку голосів, а тому потребує потужного комп'ютерного забезпечення виборчих ільниць.Система обмеження голосу передбачає утворення, наприклад, п'ятимандатних округів (Японія). Прицьому виборець має тільки один голос, тобто може обрати тільки одного кандидата.Пропорційна виборча система. Проекти пропорційних виборчих систем вперше були запропоновані в 40-х роках XIX ст. американцем Т. Джильпіном та швейцарцем В. Консідераном.

Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії має відповідати числу виборців, які голосують за неї. Пропорційна виборча система вперше була застосована в Бельгії у 1889 році, а з кінця XIX ст. вона набула поширення в багатьох країнах світу. Ця система ґрунтується на пропорційній відповідності між кількістю завойованих голосів та числом отриманих мандатів. За пропорційної системи утворюються великі багатомандатні округи. Вибори є суто партійними, тобто партії, які беруть участь у виборах, формують виборчі списки, за які і голосують виборці. У певних випадках громадянам надається можливість окремо визначити своє ставлення до кандидатів всередині списку однієї партії. Найбільш поширеними є пропорційні системи закритих загальнонаціональних списків та закритих регіональних списків, а також пропорційна система з преференціями.

Пропорційна система регіональних партійних списків чи регіонального розподілу мандатів (ПСРПС). Застосовується в Данії, а також при виборах половини депутатів нижньої палати парламенту Німеччини. Особливістю цієї системи є те, що виборці голосують за представників однієї партії чи блоку, але в кожному регіоні мандати розподіляються окремо, відповідно до набраних партіями у цьому регіоні голосів та відповідно до кількості мандатів, які припадають на цей регіон. За такої системи партії змушені включати до партійних списків якомога більше місцевих політиків, а отже — регіони будуть представлені в парламенті. Таким чином, дана виборча система сприяє поєднанню партійної структуризації суспільства з традиційною системою територіального представництва.

Аналізуючи пропорційну систему, слід спинитись на тому, як розподіляються мандати. Для цього вираховується виборча квота (виборчий метр) — найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата.

Виборчі системи третього типу, які застосовують в електоральній практиці, дістали назву змішаних. їх сутність полягає в тому, що частина депутатів обирається за пропорційною системою, а частина — за мажоритарною. Співвідношення мажоритарного і пропорційного елементу може бути різним: 50/50, 25/75 і т.д.

Аналіз виборчої системи доцільно робити, виходячи з таких критеріїв: тип виборчої системи; спосіб визначення більшості на виборах; тип виборчих округів; наявність бар'єру проходження партійного списку; наявність преференцій; алгоритм розподілу залишків голосів; нижня межа виборчої активності для визначення виборів такими, що відбулися.

74Федералізм, державно-правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій, які є формою інтеграції близьких географічно, споріднених історично й культурно та зв'язаних іншими інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й державного статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонаціональні держави намагаються через федералізм уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові державні одиниці за національними ознаками. Модерні ф. датуються з часу утворення США (1787); найстаршою з існуючих ф. є Швейцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав-кантонів, через кон-федеральний союз до сучасної федеральної держави. Держави-члени ф. об'єднуються на рівних правах, а прероґативи і влада надрядної (спільної) держави та її чл. визначені та гарантовані конституцією. Функцією ф. є децентралізація політ. системи й деконцентрація влади. Ф. становить вищу форму автономії (автономізму) і є вислідом змагання до самоуправління. Самодерж. структури та імперські концепції заперечують Ф., а дем. системи, зокрема респ. та ліберально-конституційні доктрини, сприяють йому

Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, за істориком М. Костомаровим, Київ. Русь, що була союзом земель (князівств), Одначе цей процес не вивершився достатньо через тат. завоювання та перевагу на півн. ін. держ. ладу: централізації влади й унітарної держави. Російський історик П. Данилевський вбачав у Київ. Державі «самодержавно-слов. ф.». В. Ключевський визначав Київську Русь не як політичну федерацію, а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Німецький історик Ґеорґ фон Равх називає її «Furstenfoederation». З українських істориків права Р. Лащенко і М. Чубатий погоджуються з Костомаровим, що київ. союз князівств виявляв федеративні тенденції. У Моск. Державі федеративного принципу не було, бо навіть коли Москва приєднувала здебільша силою ін. князівства й нерос. держ. формації та залишала їм тимчасово якийсь ступінь автономії (Гетьманщина, В. Військо Донське, Грузія), це будувалося на васальній основі.

Статус укр. земель у Поль. чи Лит. державах так само не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набрав рівнорядного статусу, а Річ Посполита не була надрядною державою. Могли бути зародки Ф. у концепції І. Виговського і Гадяцькій угоді (1658), але це не вийшло поза початкову стадію планування.