9. Галицько-Волинська держава

Галицьке князівство

Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв — Ростиславичів.

У 40-х роках XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володи­мира Володаревича (Володимирка) і пере­творена ним на значущу політичну оди­ницю тодішньої Європи зі столицею в місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого небожа Івана Ростиславича, якого після його втечі до міста Берладь, що на Дунаї, стали називати Берладником.

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Володимиркового сина, Ярослава (1153-1187 рр.), який згадується в «Слові про Ігорів похід» під іменем Ярослава Осмомисла (той, що має вісім мислей), що означало «мудрий, розумний».

На початку свого правління він був змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого племінника Івана Ростиславича Берладника.

Прагнучи зміцнення князівської влада Ярослав Осмомисл боровся й проти бо­ярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втру, чатися в його взаємини з правителями ін­ших країн і навіть в особисте життя.

Свавільні галицькі бояри були найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Яро­слав був змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира, яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка.

За правління Ярослава Осмомисла гали­цьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпа­тами, Дністром і пониззям Дунаю. У «Слові про Ігорів похід» згадується про могут­ність галицького князя, який «підпер го­ри Угорські своїми військами» і «зачинив ворота Дунаю». Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 рр. спору­див Успенський собор у Галичі.

Після смерті Ярославового сина Воло­димира 1198 року династія галицьких князів Ростиславичів припинила своє існування. Щоправда, крім Воло­димира в Ярослава Осмомисла був іще один син — Олег, матір якого бояри спалили живцем, звинувативши в чаклунстві, а його самого вигнали з краю.

Волинське князівство

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий час перебувала в залеж­ності від Києва. Окремим князівством вона стала в 1135 році за часів прав­ління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не по­лишав думки захопити владу в Києві.

Після смерті Мстислава в 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом три­дцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель державного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала знач­ного впливу в князівстві, повністю зале­жала від щедрот князя й усіляко підтри­мувала його.

Першу спробу захопити Галицьке кня­зівство Роман Мстиславич здійснив, ско­риставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.

Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити вла- ДУ. ув'язнивши українського князя, Воло­димир за допомогою поляків спромігся її повернути.

Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й Во­линь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.

Піднесення Галицько-Волинської держави

Роман Мстиславич

Під час правління Романа Галицько-Волинське князівство досягло ве­ликої могутності. Автор Галицько-Волинського літопису назвав його ве­ликим князем, «царем на Русі», «самодержцем усія Русі». Першим за­вданням, що постало перед Романом, стало при­душення галицького боярства, з чим він блис­куче впорався завдяки підтримці середнього та дрібного боярства. Розв'язавши внутрішні су­перечки в князівстві, Роман почав проводити активну зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, при­єднав до свого князівства землі балтського пле­мені ятвягів.

Щоб припинити спроби втручання в справи Галичини київського князя — Романового тес­тя — Рюрика Ростиславича, стосунки з яким зіпсувалися ще раніше (Роман одружився з ві­зантійською принцесою Анною, а колишню свою

З 1199 року — Галицько-волинсь- кий князь. Син волинського князя Мсти­слава Ізяславича. У 1199 р. об'єднав дружину відправив до батька в Київ), 1202 року Галицьке та Володимиро-Волинське Роман розпочав з ним запеклу боротьбу. Цього князівства. Вів боротьбу проти половців.

Роман Мстиславич увійшов в історію як видатний політик та державо­творець. Як зазначає історик М. Котляр, Романові належить честь скла­дання проекту додержання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення князівських чвар та організації виборної центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Проте руські князі відмовилися обговорюва ти цей проект, і завершити свою справу Романові не вдалося. у 1205 года він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віслою, потрапивши у засідку. Після його раптової смерті Галицько-Волинське князів­ство проіснувавши всього шість років, починає швидко розпадатися на окремі землі.

Данило Галицький

Після смерті Романа Мстиславича влада на галицько-волинських зем­лях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут вибо­рювали як руські князі, так і поляки та угорці, романові сини — Данило та Василько, спираю­чись на широкі верстви населення Волині, дріб­них феодалів, міщан, смердів, теж намагалися об'єднати батьківські землі. 1230 року вони мак­симально наблизилися до своєї мети, але в на­пруженій боротьбі перемогло місцеве боярство. Друга спроба об'єднання припадає на 1238 рік, після розгрому князем Данилом німецьких ли­царів Тевтонського ордену під с. Дорогичином. Водночас із напруженою боротьбою за відро­дження Галицько-Волинської держави розпо­чався новий цикл змагань за об'єднання руських земель у єдину державу.

1240 року Данилові Галицькому вдалося укрі­питися в Києві, доручивши управління містом досвідченому воєводі Дмитрові. Того ж року Дмитрові довелося керувати обороною столиці від монгольської навали. У грудні 1240 року піс­ля тривалої облоги та численних утрат Київ за­хопила Орда.

Завдяки мудрій державній політиці Данило все ж зумів зберегти свою Державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залеж­ність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 року Данило Романович їздив в Орду й отримав від хана ярлик на князювання, згідно з яким Данило повинен був періо­дично надавати свої дружини татарам для їх походів на Польщу, Литву, Угорщину сплачувати річну данину, віддавати певну шану ханові. Натомість Галицько-Волинське князів­ство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці.

Основним напрямком діяльності Данила став пошук со­юзників серед західноєвропейських країн для боротьби з Ордою. Данило звернувся до папи римського Інокентія IV ₃ пропозицією організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь обіцяв дати згоду на унію — об'єднання православної та католицької церков. Таку про­позицію привітали в Римі: щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, і в 1253 році в Дорогочині пап­ський легат Опізон коронував Данила.

Проте після цього Рим не допоміг у боротьбі з Ордою, тому Данило ро­зірвав контакти з папою й вирішив боротися з Ордою власними силами. У 1254 році він розпочав військовий похід проти монголо-татар і завдав поразки хану Курамсі. Та 1259 року хан Бурундай усе ж змусив Данила визнати владу Золотої Орди.

В останні роки свого життя Данило Га­лицький приділяв велику увагу власній державі: будував міста, фортеці, посилю­вав військо, утримував у покорі бунтівне боярство. Так, найголовнішими містами, які збудував Данило, були Львів і Холм. До того ж Холм став улюбленим містом Данила: він навіть сюди переніс столицю свого князівства, а потім був тут похований після смерті в 1264 році.

Занепад Галицько-Волинської держави

По смерті Данила 1264 року з приходом до влади його наступників почав ся поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Деякі спроби відновлення єдності та могутності держави здійснювалися за часів правління Данилового сина Лева (1264-1301 рр.) і Василькового сина Володимир (1271-1289 рр.), які намагалися підтримати політичний курс своїх батьків.

Так, Леву вдалося розширити кордони держави — до її складу. У включені Закарпатська Русь та Люблінська земля. 1270 року він переніс столицю в місто, яке збудував його батько на честь Левового весілля з угорською королівною Констанцією, - до Львова.

На відміну від Лева, Володимир зосередив свою увагу на будівництві міст, замків і церков, на розвитку мистецтва та культури.

Після смерті Лева одноосібним правителем Галичини й Волині став його син Юрій (1301- 1308 рр.). Утративши під час війни з поляка­ми Люблін (1302 рік), князь відмовився від завойовницької діяльності й використовував мирні шляхи для врегулювання конфліктів. Завдяки цьому його держава зберегла силу й вплив, а сам князь отримав титул «король Ру­сі». У 1303 році Юрій дістав згоду на засну­вання в Галичині власної митрополії.

Титул князя всієї Русі носили сини Юрія Анд­рій і Лев, які в 1308-1323 рр. спільно правили після смерті батька. Князі й далі підтримували дружні стосунки з Тев­тонським орденом, щоб запобігти посиленню Литви. Напруженими зали­шалися відносини з Ордою, і тому існує припущення, що обидва князі загинули в боротьбі з ординцями.

Андрій і Лев були останніми нащадками Романового роду. Після їхньої смерті Галицько-Волинське князівство очолив Болеслав Мазовецький, син польського князя Тройдена — чоловік Марії, сестри Андрія та Лева.

Прийняв православну віру та ім'я Юрій.

Зі смертю Юрія II закінчилася доба незалежності Галицько-Волинського князівства, і почалася боротьба сусідніх держав за Галичину й Во­линь, що завершилася поневоленням цих земель сусідніми державами.

Галицько-Волинські землі стали об'єктом вторгнення Польщі, Литви, Угорщини та інших держав.

10

Навала хана Батия на Русь

1236 року монголо-татарське військо, на чолі з Чингізхановим ону­ком — ханом Батиєм, знову з'явилося на кор­донах Русі. У жорстоких боях монголам удало­ся захопити північно-східні руські міста: Ря­зань, Коломну, Суздаль, Володимир. 4 березня 1238 року об'єднані дружини князів Володи- миро-Суздальської Русі зазнали остаточної по­разки на річці Сить. Доля цієї землі була вирі­шена. Героїчно оборонялося руське місто Ко- зельськ. Його мешканці, за словами літописця, перебили понад 4 тис. ворогів. «Злим містом» назвав його Батий і наказав повністю знищити. Після короткого перепочинку монгольське вій­сько з'явилося біля кордонів сучасної України. Навесні 1239 року монголи зненацька захопи­ли Переяслав, потім Чернігів, обороною якого керував князь Мстислав Глібович.

Монголи поступово наближалися до Києва. На­селення навколишніх міст стало готуватися до оборони: по річках сплав­ляли ліс, щоб будувати нові укріплення. Але більшість усе ж шукала по­рятунку в Києві, тому до столиці прибуло багато людей з Північно-Східної Русі (Лівобережжя), які тікали від монголів і хотіли захищати місто.

Оборона Києва від монголо-татар

Пізньої осені 1239 року монголо-татарське військо з'явилося біля Києва. Літописець про Д^е писав: «Від рику волів, реву верблюдів та ірясан- ня коней не було чути голосу в місті». Місто бУ

Шаталін. Оборона Києва ^ло Добре укріплене, І монголи очікували ПІДХОДУ від Батиєвої навали основної орди на чолі з Батиєм. Крім того, Кй®

так вразив завойовників своєю красою, що вони запропонували князям здатися на милість переможців. Проте київське віче вирішило стояти на смерть.

Оборону очолив воєвода Дмитро. День і ніч протягом 10 тижнів і чотирьох днів кияни готувалися до оборони. Хитрі монголи розташували бойові тарани нав­коло воріт, що були побудовані біля Козя-

чого болота — найслабшого місця київської оборони. Узимку 1240 року, коли болото промерзло, кочівники почати штурм. Зруйнувавши ворота, ординці ринули в місто, але кияни «гостинно» зустріли ворога: скрізь на голову кочівників лилася кипляча смола, летіли стріли й важке камін­ня. Кияни героїчно боролися за кожну частину свого міста. «Треба було бачити, як ламалися списи, як розбивалися хцити, як від стріл померкло сонце», — писав літописець.

Удершись до «міста Ярослава», татари ніч перепочили, а зранку по­чали штурм «міста Володимира». Був страшний рукопашний бій. Ос­танні захисники зачинилися в Десятинній церкві, але монголи підвели спеціальні стінобитні машини, і храм завалився, поховавши під собою героїчних захисників міста.

У нерівному бою загинули майже всі оборонці Києва. Вороги захопили в полон пораненого воєводу Дмитра, але за хоро­брість зберегли йому життя. З 50 тис. ки­ян живими залишилися не більше 2 тис.

осіб. Місто лежало в руїнах, попелі, завалене тілами загиблих.

Похід монголів на Захід

Після падіння Києва монголо-татари завдали удару по землях Галиць- і ^Ко-Волинської держави. Багато західноукраїнських міст, здебільшого І Добре укріплених, чинили опір кочівникам, створюючи перепони ЇХНЬО­МУ швидкому просуванню на Захід. Наприклад, під Колодяжином тата­ри встановили 12 облогових машин, але взяти місто так і не змогли.

Навесні 1241 року полчища Батия, подолавши опір мешканців Півден­ної Русі, рушили на захід через Волинь і Галичину. Протягом року військо

Батия спустошувало Польщу, Угорщину Чехію, Хорватію, Трансільванію, Молдо­ву, частину Сербії та Болгарії, після чого повернулося до Поволжя, заснувавши там нову державу — Золоту Орду зі столицею в м. Сараї, що лежав у пониззі Волги.