3. Кіммерійці, скіфи, сармати у степах України.

Кіммерійці

Ареал розселення. УІ тис. до н. е. територію Північного Причорномор'я, Криму й Кавказу населяли племена кім­мерійців. Вони стали першим народом на території Ук­раїни, що мав власну назву. Про кіммерійців згадується і поемах відомого давньогрецького поета Гомера, зокрема і «Одіссеї», у творах Геродота, в ассирійських джерелах.

Походження кіммерійців остаточно не з'ясоване. Існують думки, що:

кіммерійці були корінним населенням України;

кіммерійці Прийшли на територію сучасної України з Кавказу;

прабатьківщиною кіммерійців було Нижнє Поволжя;

кіммерійці належать до фракійського етносу.

Проте майже всі науковці поділяють думку, що кіммерійці були іраномовними племенами.

Суспільний лад. З ранніх часів у кім­мерійців склалася рабовласницька держа­ва, були сформовані великі військові за­гони, на чолі яких стояли царі та вожді. Вони вели грабіжницькі війни з сусідами для захоплення їхнього майна.

Давні джерела сповіщають про могутню кіммерійську кінноту, озброєну залізними мечами, луками та стрілами, бойовими молотами та булавами. Кімме­рійці здійснювали завойовницькі походи в Малу Азію, де воювали з Урар­ту, Ассирією, Лідією. У постійних війнах слабшала кіммерійська держа­ва. У VII ст. до н. е. важкого удару їй завдали скіфи.

Господарське життя і побут. Більшість кіммерійців вела кочовий та напівкочовий спосіб життя, тому їхні поселення були, як правило, короткотривалими. Гомер згадує цей народ як «уславлених кобилодойців, молокоїдів убогих, над усіх на землі справедливих». Проте вони були не лише скотаря­ми, а й хліборобами. Для деякої частини кіммерійського населення саме хліборобство було головним заняттям.

Серед домашніх промислів високого розвитку досягли кераміка та лиття бронзи, з якої кіммерійці виготовля­ли знаряддя праці та зброю (хоч під час археологічних досліджень знайдено й залізні знаряддя праці).

Релігія та мистецтво. Багатих родичів кіммерійці ховали в глибоких ямах, а зверху насипали кургани. На голови покійників клали бронзові вінки. Своєрідним видом кіммерійського мистецтва є кам'яні стели, на яких зображені кам'яні фігури без голови з широким поясом, кинджа­лом, сагайдаком і точильним бруском.

Таври

Ареал розселення. У гірських та передгірних районах Криму в І тис. до н. е. проживали племена таврів (назва походить від грецького імгоз — бик). Учені вважають, що саме від них виникли назви Кримсь­кого півострова — Таврида, Таврика, Таврія.

У II ст. до н. е. Таврику підкорив понтійський цар Мітридат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. е. Її захопили римські легіони.

Суспільний лад. З другої половини І тис. до н. е. в таврів з'явилася май­нова нерівність, сформувалася родова аристократія. У ІХ-І ст. до н. е. існувала рабовласницька держава таврів — Таврика. Таврійські царі час від часу вели війни з греками, які намагалися захопити їхні землі, вони також воювали зі скіфами та сарматами.

Господарське життя і побут. У гірських місцевостях таври займалися тваринництвом, а в долинах — хліборобством. У їхньому житті великого значення набуло рибальство. Знали вони й різноманітні ремесла: оброб­ку каменя та металів, гончарство, ткацтво.

Скіфи

Ареал розселення. З VII ст. до н. е. на теренах сучасної України з'яви­лися могутні кочові племена скіфів, що, як і кіммерійці, належали до іраномовної групи пле­мен. У своїй «Історії» Геродот писав, що самі скіфи називали себе сколотами. Про ранній етап їхньої історії збереглися відомості в малоазій­ських джерелах, де скіфи виступають під назвою «ішкуза».

Велика територія на півдні між Доном та Ду­наєм, де розселилися скіфи, отримала назву Скі­фія. Геродот, який відвідав цю країну, залишив відомості, що цей кочовий народ поділяється на скіфів-скотарів, скіфів-орачів та царських скіфів.

Суспільний лад. На чолі скіфської рабовлас­ницької держави стояли племена царських скі­фів. Вони вважали всіх інших скіфів та підлеглі їм нескіфські племена своїми рабами. У УІІ-УІ ст. до н. е. царські скіфи поділялися на три племінні союзи, кожен ,з яких очолював цар, тому можна сказати, що на чолі Скіфії в цей час стояли три царі. У IV ст. до н. е. влада над усіма скіфами зосере­дилася в руках одного царя — Атея. Йому належала вся військова, полі­тична та судова влада. Крім того, він частково виконував функції верховно­го жерця. Влада царя обожнювалася.

Скіфська держава мала дві столиці. Спочатку головним містом Скіфії було Кам'янське городище, що на Дніпрі, а згодом стало місто Неаполь. Скіфська держава поділялася на округи (номи), на чолі яких стояли вож­ді, призначені царем.

Основою скіфського суспільства була невелика сім'я, яка володіла ху­добою та домашнім майном.

Скіфи вели родовід по чоловічій лінії; у них було поширене багатоженст­во, причому старша жінка посідала привілейоване становище. До нас дійш­ли відомості, що скіфські жінки користувалися рум'янами й білилами.

Довгий час у суспільному житті скіфів велику роль відігравала рада скіфів (народні збори). Проте з розвитком рабовласницьких відносин її роль зменшується.

УIII ст. до н. е. сарматські племена витіснили скіфів з території Північ­ного Причорномор'я.

Господарське життя і побут. Скіфи-скотарі кочували на схід від пониззя Дніпра разом з численними стадами в пошуках нових пасовищ. Сім'я скі­фа пересувалася в чотири, шестиколісних кибитках, укритих шатрами, які захищали її від дощу, снігу, вітру. Поруч їхав озброєний скіф. У разі нападу ворогів кибитки швидко ставили в коло, створюючи своєрідний укріплений табір.

У Подніпров'ї жили скіфи-хлібороби. Вони сіяли пшеницю, жито, ячмінь, коноплі, використовуючи великий плуг та тяглову силу волів. Деякі вчені гадають, що скіфи знали садівництво. Скіфи були вправними ремісни­ками. Про це свідчить чимало предметів з бронзи, заліза, золота й срібла, знайдених під час розкопок скіфських курганів.

Повсякденним заняттям царських скіфів була військова справа. Озброєння скіфів складалося з ко­ротких та довгих мечів, списів, дротиків, бойових сокир, луків тощо. Ніхто не міг зрівнятися зі скіфами

у вправності користуватися луком. Тіло й го­лову скіфського воїна захищали металеві та шкіряні панцирі. Основну бойову силу скіфів становила важко озброєна царська кіннота. Дав­ньогрецький лікар Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата вправно їздили на коні, стріля- кидали дротики й верхи билися з ворогами. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох во­рогів. Під час битви скіф нерідко випивав кров убитого ворога, а його голову прино­сив і клав перед царем. За це він одержу­вав частину здобичі. Скіфські воїни були мужні й кмітливі в бою. Наприклад, під час війни з перським царем Дарієм вони застосовували тактику виманювання та знесилення ворога.

До військових здобутків скіфів можна віднести й перемогу над грецьким вій­ськом під командуванням давньогрецько­го полководця Олександра Македонсько­го 331 року до н. е. Релігія та мистецтво. Археологи ретельно дослі­джують перебування скіфів на теренах України. На землях нашої держави залишилося чимало скіфських поховань — курганів. Найвідомішими знахідками із життя скіфів стали золота ваза із зображенням побуто­вих сюжетів (з кургану Куль-Оба), золота пектораль — нагрудна прикраса (з кургану Товста Могила) та золо­тий гребінь із зображенням батальної сцени (з кургану

Сармати

Ареал розселення. У III ст. до н. е. - III ст. н. е. панівне становище в Північному Причорномор'ї та Приазов'ї посідають сармати (інша назва — савромати). Тогочасна назва Північного Причорномор'я — «Скіфія» — зникає з праць античних істориків. Наймогутнішими сарматськими племенами були язиги, роксолани, аорси, сіраки та алани. Однак не всі вони одночас­но з'явилися в Північному Причорномор'ї — одне плем'я змінювало інше в міру просування попереднього на захід. Першими на території сучасної України з'явились язиги, слідом за ними — роксолани й т. д. УII ст. н. е. на теренах сучасної України з'являються алани.

Суспільний лад. У сарматському суспільстві велику роль відігравали жінки. Не випадково грецькі історики називають сар- матів «підданими жінок». Геродот повідомляє, що сарматські жінки бу­ли рівноправними з чоловіками, їздили верхи, полювали, брали участь у боях. Інколи вони виконували функції жриць.

Велику роль у політичному житті сарматів відігравала військово-племінна верхівка. Широко використовувалася праця рабів. Історики вважають, що сармати в політичному розвитку не перейшли до утворен­ня держави.

На початку нашої ери (близько IV ст. н. е.) сармати були витіснені з території України готами та гунами. На думку вчених, гунам удалося асимілювати деякі сарматські племена, культурні традиції сарматів прищепилися в антів.

Господарське життя і побут. Основним заняттям сарма­тів було кочове скотарство. Також вони полювали в степах на диких звірів. На початку нашої ери частина сарматів перейшла до осілого способу життя й стала хліборобами.

Велике значення в житті сарматів мали війни. Вони спонукали до створення великих племінних союзів. За­звичай сарматські воїни були вдягнені в шкіряні або ме­талеві шоломи, панцирі, озброєні щитами, луками, спи­сами та мечами. їхнє військо складалося з важко озброєної піхоти та кінноти, яка відігравала вирішальну роль У воєнних діях Помітне місце в житті сарматів займали ремесла (гончарство, ткацтво, теслярство, ковальство, обробка дерева й шкіри), промисли й торгівля.

Релігія та мистецтво. Характерною рисою релігійних вірувань сарматів було багатобожжя. Вони обожнювали сили природи. Панівними були куль­ти вогню і сонця, а також культ великої богині-матері — Астарти, яка вважалася покровителькою коней. Меч у сар­матів уособлював бога війни (не даремно їхня давня назва «савромати» в перекладі з іранської означає «оперезаний ме­чем»). Пізніше сармати стали поклонятися ще й божествам, які уособлювали річки та озера.

Існувала віра в чарівну силу каміння, з якого виготовляли браслети, амулети, особливою магічною силою наділялося дзеркала, вірили в очисну силу вогню.

Під час археологічних досліджень найбільше пам'яток сарматської культури вчені виявили в кургані Соколова Могила, що на території су­часної Миколаївщини.