§17. Причини поразки народів Русі

Головною причиною поразки була феодальна роздрібненість країни, коли кожне князівство опинилося віч-на-віч з ворогом. За матеріалами істориків, кількість ординців коливалася від 150 до 200 тис. осіб, а деякі військові історики оцінюють військову міць Орди як значно меншу — 30-40 тис. осіб. Об'єднана Русь могла б виставити до 100 тис. війська, але князівські дружини, які здебільшого діяли автономно, мали всього кіль­ка сотень кінних і піших важкоозброєних воїнів, які збиралися на за­клик князя. Це військо не мало належного озброєння й, звичайно, не могло протистояти у відкритому бою монгольським воїнам-кіннотникам.

Навіть загроза монголо-татарської навали не примусила багатьох руських князів об'єднатися. Як писав відомий український історик І. Крип'якевич, коли татари пішли в Західну Європу, «українські князі вернулися до своїх волостей і, якби нічого не сталося, почали дальшу міжусобицю ».

Безумовно, велике значення мала не тільки кількісна перевага кочів­ників, а й здобута на Сході спеціальна військова техніка, яка руйнувала найпотужніші мури. Татари добре навчилися використовувати машини, які кидали важке каміння, а також посудини з порохом і запалюваль­ною рідиною.

Батиєва навала принесла незліченні страждання українському наро' дові. Уповільнивши його соціально-економічний, політичний і куль^- турний розвиток і відкинувши Русь-Україну на кілька століть назад, ординське ярмо посилило феодальну роздрібненість, перешкодило централізації земель, відродженню єдиної держави. Крім горя й не щастя, вторгнення відсталих і жорстоких кочівників нічого не принес ло українським землям. Жорстоке монголо-татарське панування ^йа території України тривало до другої половини XIV ст. й було ліквіД⁰_ване тільки з приєднанням українських земель до Великого князівства

Литовського.

Героїчна боротьба Русі-України послабила навалу ординських заво­йовників на Захід, дала можливість народам Західної й частково Схід­ної Європи дати відсіч кочівникам. Через 140 років після падіння Києва, у 1380 році, об'єднані російські та українські дружини розбили монголо- татарське військо на Куликовому полі.

11

Українські землі під владою іноземних держав у ХІУ-ХУІ ст.

За словами українського історика О. Субтельного, «Україна наче дозрі­лий плід, чекала наступного завойовника».

Україна на початку XIV ст. опинилася в дуже скрутному становищі:

• монголо-татари спустошили Руську землю, виснажили народ, розігна­ли руських князів, установили жорстоке ярмо Золотої Орди;

• Литва, Польща, Угорщина, Молдова, Туреччина, а з часом і Московське князівство починають боротьбу за українські землі.

Подальша доля земель Галицько-Волинської держави після її занепаду

Буковина, Закарпаття, Галичина та Волинь відразу стали об'єктом зазіхань різних держав Європи.

1359 року на території пониззя Дунаю до Середнього Подністров'я утво­рилося Молдовське князівство, у складі якого опинилася Буковина (Ши-

пинська земля). З часом на Буковині змі­нився адміністративно-територіальний по­діл (Чернівецька та Хотинська волості), а всі посади стали займати молдовські бояри- Угорське королівство, яке ще з XI ст. почало привласнювати землі Закарпаття, У 20-х роках XIV ст. захопило край повністю

Почався процес мадяризації — насаджування угорської мови, культури _та католицької віри. Велика роль у збереженні національно-релігійних традицій українського народу належить подільському князеві Федору Коріатовичу, якого угорський король призначив управителем королів­ських земель на Мукачівщині та намісником Берегівського комітату (адміністративно-територіальна одиниця Угорського королівства).

Право володіти Галичиною та Волинню протягом багатьох десятиліть кров'ю виборювали Литва та Польща (за участю Угорщини).