1.5. Приклади діяльності соціальних служб

Важливу роль у догляді за особами похилого віку та людьми з інвалідністю у багатьох країнах відігра­ють некомерційні благодійні організації. Однією з них є ре­лігійна благодійна організація «Карітас», яка, наприклад у сфері надання послуг для непрацездатних осіб похилого

III lll.llAh .І,. >ІЛ :і ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ 23

віку, є третьою за рейтингом у Німеччині й утримує 1200 відділень «Домашньої опіки», 500 лікарень, близько тисячі реабілітаційних установ. «Карітас» також надає допомогу особам похилого віку в Італії, Франції, Бельгії, Румунії та інших країнах Європи.

Домашня опіка хворих у «Карітас», як християнська турбота про людину, скерована на людину цілком, і її допомога охоплює тілесні, духовні, соціальні та матеріальні негаразди. Орієнтовані на особу, її життєву ситуацію, послуги з опіки керуються головною засадою «допоможи собі сам».

Для поліпшення і забезпечення догляду за людьми похилого віку «Карітас» ставить такі цілі:

• поліпшення забезпечення населення доступними соці­альним послугами;

• залучення до співпраці й активація власних сил насе­лення;

• сприяння здоров'ю шляхом інформування, консуль­тацій і початкового скеровування, а також через ран­нє розпізнавання хвороб і запобігання порушень здо­ров'я;

• створення відповідних умов праці, а саме спеціаліза­ція, диференціація і розвиток соціальної фахової діяль­ності «Карітас»;

• утворення мережі співпраці з іншими організаціями соціального забезпечення.

Проект «Домашня опіка» реалізується в Україні з 1999 р. Мстою проекту є поліпшення якості життя самотніх осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, які потребують сто­ронньої допомоги. За підтримки Міжнародної благодійної організації «Карітас», «Карітас» в Україні прагне створити, розвинути та запровадити надійну кваліфіковану модель домашнього догляду.

«Карітас» надає такі послуги, які не в змозі виконати сам хворий, члени його родини чи інші люди, які здійснюють догляд, зокрема:

медичне обслуговування і догляд за хворим;

• реабілітаційні рухові вправи;

• допомога під час відвідувань лікаря і приватних візитів до хворого;

• інформація, консультації, емоційна підтримка;

• прокат допоміжних засобів догляду;

Ш кола соціальної'роботи ім. В. І. Полтавця НаУКМА\ 24 РОБОТА З КОНКРЕТНИМИ ГРУПАМИ КЛІЄНТІВ

- надання допомоги в домашньому господарстві й орга­нізації харчування;

- навчання догляду та інструктаж членів родини хворого.

«Карітас» виявляє тих, хто потребує постійного сто­роннього догляду. Після складання списків таких людей та отримання необхідних матеріалів розробляються плани та гра­фіки обслуговування. З особами, які приймаються під опіку відділення «Домашня опіка», укладаються угоди щодо надан­ня послуг та узгоджується перелік послуг, необхідних для догляду. Відповідно до визначених потреб деякі клієнти відвідуються раз чи кілька разів на тиждень, інші - щоден­но. Кожного дня працівник відділення відвідує 8-10 осіб. За потреби клієнти отримують ліки, медичне обладнання, гарячу їжу (з благодійної їдальні при «Карітасі»), медичну та соціальну допомогу та послуги від працівників відділен­ня «Домашня опіка». Медичні огляди здійснює лікар-терапевт, за потреби - у співпраці з дільничними лікарями-спеціалістами.

«Карітас» співпрацює з іншими організаціями та устано­вами, які здійснюють догляд, організовують своєчасне втру­чання лікаря, допомогу соціальних служб і консультаційних центрів, візит духівника, харчування та іншу соціальну до­помогу. Працівники «Карітасу» з домашнього догляду фор­мують свої завдання у співпраці з членами родини, лікаря­ми, духівниками, волонтерами тощо.

Програма «Домашня опіка» має на меті доповнити ста­ціонарні послуги, які надаються державними установами. Важливим є налагодження мережі контактів з лікарнями, будинками престарілих, різними організаціями та устано­вами у сфері охорони здоров'я, які виявляють подібні про­екти чи напрямки діяльності з пропозицією послуг домаш­ньої опіки за хворими.

За такою програмою у 2004 р. було розгорнуто діяльність 13 центрів «Домашня опіка» у містах Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Соснівці, Жовкві, Бориславі, Львові (два цент­ри), Хмельницькому, Стрию, Бродах, Коломиї, Донецьку [24]. Інший приклад догляду в громаді за людьми похилого віку демонструють хеседи - благодійні соціальні служби єврейських громад. Нині такі заклади створено в усіх об­ласних центрах України, а також у деяких великих містах і районних центрах. У них впроваджено комплексний підхід до розв'язання проблем людей похилого віку. Окрім догля­ду на дому, створено денні центри, клуби за інтересами,

і \ РОБОТА З ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ 25

освітні гуртки та бібліотеки, є програми прокату реабілітаційного обладнання, доставка обідів додому, організація безкоштовного харчування в їдальнях або так званих теплих будинках (обідніх клубах), надання гуманітарної допомоги, є можливості для отримання консультацій лікарів, юристів тощо. Важливою складовою хеседів є залучення до надання послуг волонтерів, надання можливості клієнтам для самореалізації.

Узагальнення

1. У сучасному світі в складі населення більшості країн зростає частка людей похилого віку, що пов'язують з подовжен­ням середньої тривалості життя. Тому старіння як процес вимагає до себе особливої уваги, адже перехід людини в групу людей похилого віку суттєво змінює її взаємини з суспільством, стиль життя, вимагає пристосування до можливих втрат.

2. Завданням соціальної роботи з літніми людьми є не тіль­ки організація довготривалого догляду, а й надання цим людям можливостей реалізовувати свої здібності, брати участь у громадській діяльності, сприяння адаптації особистості до нових умов, пошук не задіяних на попе­редніх етапах життєвого шляху ресурсів тощо.

3. У роботі з людьми похилого віку використовують такі фор­ми роботи, як медико-соціальна реабілітація, надання ко­роткотермінового та довготермінового догляду, консуль­тування та групова робота, зокрема організація груп тяжкої втрати, груп взаємодопомоги, а також сприяння трудовій і громадській зайнятості, допомога в захисті прав і захисті від різних форм насильства.

4. Важливу роль у соціальній роботі з людьми похилого віку відіграє груповий догляд, який може здійснюватися в денних та резидентних закладах, де можливе отри­мання різноманітних послуг, спрямованих на забезпечен­ня належної якості життя.

Запитання та завдання до теми

1. Опишіть особливості процесу старіння. Які чинники, на вашу думку, найбільше впливають на цей процес?

2. Яких принципів необхідно дотримуватися при органі­зації соціальної підтримки людей похилого віку?

27

26

!

Школа соціальної роботи ім. В. І. Полтавця НаУКМА РОБОТА З КОНКРЕТНИМИ ГРУПАМИ КЛІЄНТІВ

1. І І.і що мак бути спрямована соціальна робота з людьми ПОХИЛОГО віку?

4і V чому полягає соціальна реабілітація людей похилого піку?

'>. Які форми організації громадської активності для людей похилого віку вам відомі?

6. Які форми групової роботи використовують у наданні допомоги людям похилого віку?

7. У чому, на вашу думку, полягають переваги та недоліки різних форм групового догляду?

8. Які заклади для людей похилого віку доцільно було б розвивати в Україні?

Використана література та джерела інформації

1. Введення у соціальну роботу: Навч. посібник/ Семигіна Т. В. та ін.- К.: Фенікс, 2001.- С 125.

2.

Coelho R. /., Dillon N. F. Older adults with developmental disabilities: An interdisciplinary approach to grouping for ser­vice provision.- Michigan, 1990.- 398 p.

Шахматов Н. Ф. Психическое старение: счастливое и болез­ненное.- М.: Медицина, 1996.- 304 с. Давыдовский И. В. Геронтология.- М., 1966. Харвен Т. К. Последний этап: исторические аспекты зрело­сти и старости // Социальная геронтология: современные исследования.- М.: РАН ИНИОН, 1994. Яцемирская Р. С, Беленькая И. Г. Социальная геронто­логия.- М.: ВААДОС, 1999.- 224 с.

Тулина М. А., Духновская Л. Б. Психологические особен­ности людей пожилого возраста // Психология социальной работы.- СПб.: Питер, 2002.- С. 275.

O'Leary E. Counseling Older Adults // International Social Security Review,- 1999- Vol. 52- № 3.- P. 3. Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология исто­рии.- М., 1997.

Что мы думаем о процессе старения и старости? (По мате­риалам Чикагской миссии). Метод, пособие. Вып. 1 / Сост.

B. Ю. Приходько- К.: КИСОР, 2003.- С. 8-9.

Гранди Э., Боулинг Э. Социология старения //Психиатрия позднего возраста: Пер. с англ.- К.: Сфера, 2001.- Т. 1,—

C. 27.

Холостова Е. И. Стратификация возраста и активное ста­рение // Психология зрелости и старения.- 2003.- № 4.-С. 17-25. Крайг Г. Психология развития.- СПб.: Питер, 2000.- 753 с.

I I ИЛ ПІК ІЛЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ

І І Что мы думаем о процессе старения и старости?- Вказ. |ид,- С. 12-13.

I • < оціальна робота як професійна діяльність. Вип. 3. Форми і методи соціальної роботи з людьми похилого віку/ Упор. < Іемигіна Т., Кабаченко Н.- К.: Київ, ін-т соціальн. та общин­них працівників, 2002.- 24 с

Id. Нисдепня у соціальну роботу.- Вказ. вид.- С. 132-133.

I /. Там само.- С. 133.

II Уиннер С. Оценка соматического состояния пожилых пациен­ тов // Психиатрия позднего возраста: Пер. с англ.- К.: Сфера, 2001- Т. 1- С. 174-175.

19. Введення у соціальну роботу.- Вказ. вид.- С. 134.

'II. Cohen M. Bereavement Group with the Elderly // Journal of

Psychotherapy in Independent Practice.- 2000.- Vol. 1.- № 2.-

P. 33-41. 11. Sanders C. Grief, the Mourning After.- New York: John Wiley

and Sons, 1989.

22. Введення у соціальну роботу.- Вказ. вид.- С. 60-61.

23. Соціальна робота як професійна діяльність.- Вказ. вид.-24 с

24. Евстахевич О. Розвиток програми «Домашня опіка» в Україні: Кваліфікаційна робота на здобуття ступеня магістра соціаль­ної роботи.- К.: НаУКМА, 2004.

>■>■■;

і ДИШИ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ 29

'

Соціальна робота з дітьми,

які залишилися без батьківського

піклування

2 РОЗДІЛ

2.1. Сирітство та бездоглядність як соціальні явища

Незважаючи на те, що діти (тобто особи до до­сягнення 18-річного віку) в Україні перебувають під опікою держави та з огляду на існуючі суспільні цінності і традиції користуються посиленою увагою з боку громадськості, вони зазнають впливу різних негативних наслідків, викликаних дією соціально-економічних, політичних, екологічних факто­рів. Серед вразливих груп дітей особливо виділяються діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Дитина-сирота, за Законом України «Про охорону ди­тинства»,- це дитина, в якої померли чи загинули батьки [1]. Проте останнім часом в Україні набуло поширення явище соціального сирітства, яке зумовлене ухилянням або усу­ненням батьків від своїх обов'язків щодо неповнолітньої ди­тини. Соціальні сироти в Україні - це діти, батьки яких за рішенням суду позбавлені батьківських прав, перебувають на лікуванні або в установах відбуття покарання, а також діти, які при живих батьках, не позбавлених батьківських прав, страждають через відсутність батьківського вихован­ня та піклування [2].

Українське законодавство також визначає дану групу дітей як діти, позбавлені батьківського піклування. До них належать ті, хто залишився без піклування батьків у зв'яз­ку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у бать­ків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх по­мерлими, відбуттям покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від

Сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти [3].

Ще одна вразлива група дітей - це безпритульні діти, тобто діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання [4]. Таких дітей часто називають «дітьми вулиці».

Упродовж останніх років відбувається падіння рівня на­роджуваності, одночасно простежується тенденція до збільшення кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Так, за підрахунками Міністерства освіти і науки України, у 1999 р. кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становила майже 103,4 тис. [5]. За зведеними даними державної статистики, на початок 2003 р. тільки в Київській області налічувалося 3502 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з них 991 - сироти , 2511 - позбавлені батьківського піклування [6]. Кількість «дітей вулиці» визначити важче. За даними уряду, 2003 р. в Україні було близько 50 тис. безпритульних дітей, і майже чверть із них перебувала в Києві [7].

У науковій літературі до причин залишення дітей без батьківського піклування відносять: соціально-економічні (економічна криза, безробіття, голод, міграція) та соціально-психологічні причини (збільшення чисельності розлучень, втрата одного з батьків, погіршення клімату в родині через брутальне ставлення батьків до дітей, фізичне покарання) [8, 9].

Українські експерти, аналізуючи виникнення явища «діти вулиці», сформулювали такі головні причини соціального і сирітства: зубожіння населення; збільшення кількості не зайнятих роботою або навчанням дітей і підлітків; послаблення виховної функції сім'ї, проблема жорстокого поводження з дітьми в сім'ях; загострення суперечностей і конфліктів між дітьми та батьками у зовні благополучних сім'ях; послаблен­им роботи з організації дозвілля дітей за місцем навчання |бо проживання; пропаганда засобами масової інформації насильства та «легкого» життя [10].

Слід зазначити, що причинами дитячої бездоглядності є також асоціальна поведінка батьків; сексуальні домагання з боку дорослих; несумлінне виконання обов'язків опіку-

Школо соціальної роботи ім. В. І. Полтавця НаУКМА ЗО РОБОТА З КОНКРЕТНИМИ ГРУПАМИ КЛІЄНТІВ

ном або піклувальником; захворювання батьків на алкоголізм та наркоманію; безробіття.

Втрата батьків або їх відсутність з моменту народження чи пізніше руйнує психіку, волю, характер і, як наслідок, впливає на фізичний та інтелектуальний розвиток дитини. Зміни, як правило, виявляються в затримці психічного роз­витку й інколи залишають свій відбиток на все життя. Чис­ленними дослідженнями доведено, що найповноцінніший розвиток діти отримують від своєї «постійної» матері або особи, яка замінює її. Тоді вони розвиваються найкраще в усіх відношеннях [11].

Конвенція про права дитини проголошує право кожної дитини на проживання в родині. Бо саме родина як безпосереднє соціальне оточення має максимальні, порівняно з іншими соціальними інститутами, можливості для поступо­вого залучення підростаючої особистості до світу соціальних та емоційних цінностей, до виконання соціально значущих ролей, до оволодіння знаннями, вміннями й навичками, не-¹ обхідними дитині для становлення її соціальної та емоцій­ної компетентності.

Проте, згідно з підрахунками, понад 100 мільйонів дітей світу проводять значну частину свого життя в дитячих уста­новах [12]. У більшості з цих дітей є батьки, котрі змушені (через злидні, небажану вагітність, дисфункції родини або війни) віддати своїх дітей до державних установ. В Україні діти, котрі залишилися без батьківського піклування, пере­важно потрапляли й донині потрапляють в інтернатні закла­ди, перебування в яких призводить до появи таких явищ, як депривація та «госпіталізм» (інституційний дефект).

Становлення незалежної України вимагає нових підхо­дів до розвитку системи опіки та піклування на засадах гуманізму, в якій кожна дитина є особистістю й потребує інди­відуального підходу до виховання. Це неможливо зробити в дитячих будинках та інтернатних закладах, оскільки тут не передбачено залучення дитини до соціальних процесів, які відбуваються в реальності. Важливим є і запобігання со­ціальному сирітству та дитячій бездоглядності, що перед­бачає роботу не тільки з дитиною, а й з її оточенням заради майбутнього цієї дитини. Отже, метою соціальної роботи з цією групою дітей є створення турботливого середовища, яке допомагає дитині розвиватися, сприяння соціалізації дитини, що перебуває в державному закладі, запобігання появи бездоглядних дітей або їхньої інституціалізації.

і ЦІ 11,МІ І, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ 31

2.2. Теоретичні засади та принципи роботи

Оснвною формою догляду за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, в Україні й досі вважають заклади державної системи інтернатного догляду. Створення та розвиток подібних інституцій спочатку минулого століття спричинила значна кількість біологічних сиріт та бездоглядних дітей, які опинялися на вулиці внаслідок втрати батьків та найближчих родичів у післяреволюційні та післявоєнні роки. Дитячі будинки були покликані забезпечити базові потреби дітей, а також здійснювати навчально-виховну функцію. Згодом така форма догляду за дітьми перетворилася на традиційну

Система державної опіки в Україні створювалася за умов старої політичної системи. Відповідно, Україна успадкувала систему великих інтернатних закладів: будинків дитини, дитячих будинків, шкіл-інтернатів, будинків-інтернатів підпорядкованих різним відомствам. В її основу було покладено ідеї колективного виховання дітей, які пропагувалися в творах Надії Крупської, Антона Макаренка, Василя Сухомлинського та інших радянських педагогів.

Однак ще на початку XX ст. дослідження в притулку для дітей-сиріт виявило існування явища госпіталізму, пов'язаного з тривалим перебуванням особи в специфічних умовах, наприклад у стаціонарі, лікарні чи притулку. В осіб, які зазнали госпіталізму, фахівці відзначають наявність соціальної дезадаптації, погіршення контактів з оточуючими, втрату трудових навичок, тенденцію до хроніфікації захворювань. Для уникнення госпіталізму було запропоновано: створювати насичене середовище, умови для всебічної рухової активності дітей, підтримувати постійний контакт з дитиною [13].

У середині XX ст. інституціональна система догляду за різними групами клієнтів, та дітьми зокрема, у розвинених країнах зазнала суттєвих змін, основними причинами яких були:

– неефективність використання коштів на утримання користувачів послуг у великих інституціях;

– невисока ефективність надання послуг (нівелювання індивідуальних потреб, розрахунок на загальностатистичного клієнта);

Школа соціальної роботи ім. В. І. Полтавця НаУКМА 32 РОБОТА З КОНКРЕТНИМИ ГРУПАМИ КЛІЄНТІВ

• зловживання відносно дітей з боку персоналу дитя­чих будинків;

• загальне розуміння негативного впливу інституційного догляду (завдяки впливу ЗМІ на громадську думку).

Отже, практично скрізь нині спостерігається тенденція до розвитку сімейних форм догляду за дітьми як складової процесу деінституціалізації, який ґрунтується на розумінні того, що люди не потребують постійного догляду в стаціо­нарному закладі або можуть отримати його в службах у громаді/за місцем проживання (в сім'ї). Загальноприйня­тою в соціальній роботі є точка зору, що стаціонарні/інституційні форми опіки не є найкращими для дитини. Це пе­реконання справедливе навіть для розвинутих країн Захід­ної Європи та Америки, де умови перебування у стаціонар­них (резидентних) службах максимально наближені до домашніх, а персонал є добре підготовленим. У західній си­стемі піклування за дітьми-сиротами перевагу надають тимчасовому догляду в нерідних сім'ях, усиновленню тощо. Таким чином, у соціальній роботі відбувся перехід від ідей колективного виховання дітей, позбавлених батьків­ського піклування, до впровадження індивідуальних підходів і сімейних форм виховання. Однак в Україні трансформа­ція фахової державної системи опіки та піклування про дітей, що залишилися без догляду батьків, відбувається до­сить повільно, хоча й апробуються нові форми і методи підтримки кризових та прийомних родин. Поява нових мо­делей соціальної роботи з дітьми викликана необхідністю викорінення системи стаціонарного догляду за дітьми, нама­ганнями покласти край стражданням, духовному зубожінню та втраті людського потенціалу, які є неминучим наслідком інституціоналізації дітей.

Соціальна робота ґрунтується на визнанні того, що клієн­ти мають право на отримання якісних соціальних послуг у потрібному обсязі. Наприклад, центри соціальних служб для молоді Києва проголошують необхідність забезпечення клі­єнтам прав на:

інформацію - клієнти мають знати про соціальну допо­могу на території району;

доступність - обслуговування має бути доступним без обмежень за статтю, віросповіданням, сімейним станом, місцем проживання;

вибір - клієнти обирають зміст та форму соціальної до­помоги;

І,ОТА З ДІТЬМИ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ 3_3

гідність - клієнти мають відчувати повагу, доброзичливе, та уважне ставлення;

таємницю - забезпечення права на нерозголошення соціальним працівником інформації приватного характеру;

комфорт, затишок - можливість наодинці спілкуватися з соціальним працівником, відчувати себе комфортно в соціальній службі, вільно висловлювати свої думки, зокрема про якість соціальної допомоги [14].

У роботі з вихованцями інтернатних закладів соціальні працівники повинні дотримуватися таких цінностей і принципів

1. Визнавати цінність кожної дитини.

2. Дотримуватися конфіденційності.

3. Ставитися до дитини як до особистості.

4. Уникати «ярликування».

5.Не давати обіцянок, які неможливо виконати, її.

6. Демонструвати позитивні моделі поведінки.

7. Не підтримувати проявів небажаних якостей (ревно­щів, споживацького ставлення, агресивності).

8. Демонструвати позитивне ставлення до всіх дітей.

9 Поважати думку, почуття та добровільний вибір ди­тини.

10. Акцентувати увагу дитини на власних позитивних характеристиках і здобутках.

11. Не знецінювати роботу працівників школи-інтернату В очах дітей та інших професіоналів, враховувати їхній досвід та побажання щодо роботи з дітьми.

12. Надавати працівникам інтернату інформаційну та методичну підтримку [15].

В українській літературі з питань опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування, розглядаються принципи реабілітаційної педагогіки, спрямовані на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров'я дитини:

демократизації - усунення авторитарного принципу виховання;

творчої діяльності, самодіяльності й самостійності – розкриття творчих сил кожної дитини;

гуманізації взаємин усіх учасників реабілітаційно-виховного процесу - визнання права дитини на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей;

психологізації реабілітаційно-виховного процесу – центром реабілітаційно-виховного процесу має стати дити­на з її складним світом думок, почуттів, її «Я»-концепцією;

Школа соціальноїроботи їм. В. І. Полтавця НаУКМА 34 РОБОТА З КОНКРЕТНИМИ ГРУПАМИ КЛІЄНТІВ

індивідуалізації та диференціації – врахування рівнів фізичного, психологічного, соціального та духовного розвит­ку учнів;

врахування інтересів і потреб дитини - вивчення за­питів, інтересів учнів і коригування виховного процесу [16].

Таким чином, соціальні працівники, допомагаючи дітям, мають зважати на вікові особливості своїх клієнтів, спе­цифіку надання допомоги цій групі клієнтів, права дитини, а також на загальні етичні норми та стандарти соціальної роботи.