4. Спілкування як важливий інструмент впливу на особистість

Органiзацiя процесу професійного спiлкування з важковиховуваними дітьми, схильними до девіантної поведінки, вимагає глибоко продуманої стратегiї, тактики, технiки спiлкування стосовно кожного окремого неповнолітнього з врахуванням його iндивiдуальних властивостей, тих вiдхилень, якi мають мiсце в його поведiнцi i зумовлюють відхилення у поведінці. Спілкування як важливий інструмент технології соціальної роботи, який може забезпечити відповідний вплив на формування особистості, широко використовується у профілактичній роботі з неповнолітніми у Великій Британії.

Отже, розглянемо деякі особливості організації спілкування з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки.

Насамперед, відзначимо, що стратегiя – це свого роду генеральна лiнiя побудови всього процесу педагогiчного спiлкування, яка спрямована на розв’язання основного завдання – корекцiї вiдхилень у поведiнцi неповнолітніх.

Тактика – це побудова шляхiв досягнення поставлених цiлей, це лiнiя спiлкування фахівця (психолога, вчителя, соціального працівника) з неповнолітнім в окремих ситуацiях, на окремих етапах виховного процесу. Це, фактично, процес реалiзацiї в конкретнiй ситуацiї комунiкативної стратегiї на основi використання вiдповiдної педагогічної комунікативної технiки.

Пiд технiкою спiлкування або комунiкативною технiкою слiд розумiти сукупнiсть засобiв (прийомiв), якi використовуються в процесi спiлкування з метою досягнення бажаних результатiв спiлкування.

Засоби спiлкування діляться на словеснi (вербальнi) i несловеснi (невербальнi). Словесна технiка включає способи органiзацiї мовлення, риторичнi прийоми. Несловеснi компоненти технiки комунiкацiї включають в себе мiмiку, пантомiмiку (поза, жести, контакт очей, тон, темп, iнтонацiю), а також просторово-часову органiзацiю комунiкативної ситуацiї.

Комунiкативна технiка є, фактично, основою педагогiчної технiки.

Педагогiчна технiка – це комплекс умiнь, який допомагає фахівцю глибше, повнiше, талановитiше виразити себе, досягти оптимальних результатiв у соціально-виховній дiяльностi. Це – умiння педагогiчного спiлкування, технiка i культура мовлення, мiмiка, пантомiмiка, професiйна саморегуляцiя власного психiчного стану i т.п.

Професійне спілкування з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки, передбачає наявність високого рівня розвитку педагогічної техніки фахівця, який дозволяє йому оптимально використати корекційні можливості як вербальних, так і невербальних засобів спілкування.

Стратегiя, тактика i технiка дуже тiсно зв’язанi мiж собою. Неможливо оцiнити ефективнiсть тактичних дiй поза аналiзом стратегiчної складової спiлкування. Тактика буде ефективною, якщо вона допомагає успiшно реалiзовувати основну стратегiчну лiнiю. В свою чергу технiчнi компоненти спiлкування допомагають реалiзувати тактичнi завданнi в кожнiй окремiй комунiкативнiй ситуацiї.

Розглянемо бiльш детально основнi особливостi стратегiї, тактики, технiки ефективного педагогiчного спiлкування з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки, які успішно використовуються як британськими, так і вітчизняними фахівцями.

Перш за все підкреслимо величезне значення психологiчного фактору характеру взаємовiдносин мiж учасниками комунікативної взаємодiї. Неповнолітні набагато швидше i легше приймають позицiю такого вчителя, психолога, соціального працівника, до якого ставляться емоцiйно позитивно (з симпатiєю, любов’ю, повагою i т.п.) i, навпаки, важче приймають, а iнодi взагалi вiдкидають позицiю того, до кого у них виникла антипатiя, в окремих випадках навiть ненависть.

Якi б правильнi слова не говорив фахівець, до якого негативно ставляться вихованці, якими б засобами технiки спiлкування при цьому не користувався, ефективностi взаємодiї досягти неможливо. Найчастiше негативне ставлення формується у неповнолітніх як наслiдок ставлення до них самого самого спеціаліста, який працює з ними. Ставлення стiйко-позитивного типу характеризується теплотою, душевнісю, турботою, намаганням допомогти. Фахівець занепокоєний незадовiльною поведiнкою неповнолітнього, шукає її причини. Вiн вiрить в дитину, її можливостi, i словом, жестом, посмiшкою дає зрозумiти , що її успiхи не байдужi йому. Відповідно, формується позитивне ставлення до нього з боку неповнолітнього.

Отже, початком спецiально органiзованого процесу професійного спiлкування фахівця з неповнолітнім, метою якого є корекцiя його поведінки, повинні стати дiї, спрямованi на формування доброзичливих ставлень мiж фахівцем i важковиховуваним неповнолітнім, встановлення взаєморозумiння. Значна увага при цьому звертається на спосіб вступу в контакт. Відмітимо, що будь-яка комунiкацiя починається iз встановлення контакту. Значимiсть цiєї фази спiлкування надзвичайно велика. I хоч спосiб вступу в контакт не визначає повнiстю кiнцевого результату, вiд нього багато що залежить, зокрема тi зусилля, якi необхiднi для успiшного завершення комунiкацiї.

На сьогоднiшнiй день вченими видiленi рiзнi способи входження в контакт. Найбiльш вiдомi з них: «прибудова зверху», «прибудова знизу» i «прибудова поряд».

«Прибудова зверху» означає, що фахівець зразу ж хоче показати, хто є хто, розподiлити ролi у спiлкуваннi. Це є часто проявом авторитаризму у спiлкуваннi, незалежностi, зверхностi.

«Прибудова знизу» – означає залежнiсть у спiлкуваннi, вказує на бажання пiдкорятися, демонструє невпевненiсть в собi, визнання компетентностi партнера по спiлкуванню.

«Прибудова поряд» – виражає наявнiсть почуття власної гiдностi, високу самооцiнку i готовнiсть високо оцiнити партнера по спiлкуванню, розумiння iнтересiв iнших, бажання розподiлити вiдповiдальнiсть мiж собою i партнером.

При входженнi в контакт важливе значення мають невербальнi реакцiї, оскiльки вважається, що вони в меншiй мiрi контролюються свiдомiстю, нiж вербальні, а тому є бiльш надiйними iндикаторами щиростi чи нещиростi. Найменше пiддаються контролю такi невербальнi компоненти мовлення, як темп, тональнiсть, iнтонацiя, трохи краще у порiвняннi з ними контролюються жести, мiмiка.

Для «прибудови зверху» властива випрямлена поза з пiднятим вверх пiдборiддям, жорсткий погляд (або вiдсутнiсть контакту очей), сповiльнений темп мовлення з строго витриманими паузами, певна дистанцiя.

«Прибудова знизу» передбачає використання прямо протилежних невербальних засобiв.

I, нарештi, «прибудова поряд» – вiдзначається повною свободою рухiв, їх невимушенiстю, синхронним обмiном поглядами, синхронiзацiєю темпу мовлення, помiрним голосовим напруженням, дружелюбними, «теплими» iнтонацiями.

Вибiр правильної тактики у педагогiчному спiлкуваннi на етапi «входження в контакт» з проблемним підлітком залежить вiд багатьох факторiв (умов, мети, ситуацiї, позицiї неповнолітнього i т.п.).

Іноді в практиці виховної роботи зустрiчається «прибудова зверху». У встановленнi контактiв з проблемним неповнолітнім така позицiя є найменш бажаною. Проте в окремих випадках вона виявляється досить ефективною. Наприклад, неповнолітній вiдзначається вкрай поганою поведiнкою. Вiн виявляє неадекватно завищену самооцiнку, зверхньо ставиться до однокласникiв, часто ображає їх, не поважає нi батькiв, якi занадто багато дозволяють йому, нi вчителя. Вiн перебуває на обліку у відповідних службах і вирішується питання про його направлення до спеціального виховного закладу.

Стосовно такого неповнолітнього входження в контакт шляхом «прибудови зверху» буде педагогiчно виправданим тактичним прийомом.

У багатьох випадках , особливо коли мова йде про неповнолітнього з заниженою самооцінкою, який не користується авторитетом серед дорослих і ровесників, ефективним входженням в контакт є «прибудова знизу» або «прибудова поряд». Це означає, що фахівець може попросити в неповнолітнього поради в чомусь, запитати про його думку, висловити невпевненiсть у своїй компетентностi з якогось питання, чи правильностi свого рiшення, своїх дiй.

Фактично, це означає змiну рольового спiлкування на особистiсне, що часто викликає стресовий стан у неповнолітнього. Вiн вражений, безмежно здивований, оскiльки звик до iншого ставлення і починає процес переосмислення взаємовідносин, власної поведінки.

В окремих випадках вже на першому етапi органiзацiї професійного спiлкування з важковиховуваними неповнолітніми («входження в контакт») за умови правильно вибраного способу входження в контакт, вдається досягти певних успiхiв у корекцiї поведiнки .

Проте, як правило, це тiльки початок подальшої довготривалої роботи, спрямованої на досягнення взаєморозумiння, взаємного позитивного ставлення, ефективної взаємодiї у подоланнi вiдхилень у поведiнцi дітей і підлітків, схильних до девіантної поведінки.

Забезпечивши успiх входження в контакт, фахівець повинен закрiпити його шляхом використання у спiлкуваннi з проблемним неповнолітнім найрiзноманiтнiших психологiчних прийомiв, якi б допомогли формуванню в нього позитивного ставлення до фахівця, довiр’я до його слiв i дiй. Їх іноді називають прийомами формування аттракції [228].

Довiр’я вихованця до фахівця – це окрема педагогiчна проблема, яка заслуговує найпильнiшої уваги. Без взаємного довiр’я неможлива ефективна педагогiчна взаємодiя.

Слiд вiдмiтити, що потреба довiрливостi у спiлкуваннi виникає у дiтей ще в ранньому дитинствi. У дитини при спiлкуваннi з дорослими вiдбувається вибiр тих, кому вона надає перевагу у спiлкуваннi. Дитина не може жити без дорослих. Практичнi зв’язки дитини з навколишньою дiйснiстю включенi у спiлкування з дорослими.

У ранньому вiцi неусвiдомлюване довiрливе сприймання виражається у дiтей в позитивнiй чiткiй реакцiї на близьких, домашнiх (найчастiше посмiшка) i, навпаки, в неприйняттi, негативнiй реакцiї (плач, крик) на незнайомих, чужих.

У процесi розвитку спiлкування з дорослими спостерiгається перетворення чисто фiзiологiчних реакцiй в акти цiлеспрямованої уваги i поведiнки, предметом яких є доросла людина. У цей початковий перiод довiр’я до дорослих виникає головним чином на основi того факту, що вони «дорослi», i проявляється «в постiйнiй готовностi дитини до дiалогiчного спiлкування, вияснення незнайомих питань, ситуацiй. Дiти безмежно довiряють дорослим на цьому етапi. Вони пiдсвiдомо копiюють звички, форми поведiнки, а також iнтонацiї, жести, форми спiлкування дорослих. Довiр’я до якоїсь конкретної людини може сприяти розвитку довiрливостi до iнших. Все залежить вiд того, кому дитина довiряє. Завдання педагога, соціального працівника в тому, щоб спрямувати це довiр’я в певне русло i використати для правильного формування особистостi дитини [104; 106].

Iнодi дитина починає пристосовуватися до дорослого, намагається завоювати його довiр’я будь-якою цiною, не зважаючи на те, чи подобаються їй власнi вчинки.

Спiлкування нерозривно зв’язане з передачею iнформацiї. Довiрливе спiлкування являє собою iнформування iншого про свої думки, почуття, переживання, про найбiльш особисте, iнтимне.

Довiрливе спiлкування – необхiдна умова розвитку особистостi, її соцiалiзацiї, формування у неї адекватного ставлення до навколишньої дiйсностi i самої себе. Таке спiлкування в значнiй мiрi може вплинути на моральнi переконання особистостi, її свiтогляд.

Використання фахівцем низки спецiальних психологiчних прийомiв допомагає завоювати симпатiю i довiр’я вихованців з проблемною поведінкою, якi лежать в основi подальшого успiшного спiлкування.

Це, перш за все, прийом власного iменi. Психологами доведено, що людинi приємно, коли до неї звертаються на iм’я. Це прояв уваги i поваги до особистостi, її визнання. Позитивнi емоцiї, якi при цьому виникають, необов’язково усвiдомлюються людиною. Але вони сприяють формуванню позитивного ставлення до того, хто використовує цей прийом, готовностi до взаємодiї.

Пiсля активного використання психологiчного прийому «власного iменi», важковиховуванi діти і підлітки, звичайно, не починають зразу ж поводити себе краще, та все ж взаємовiдносини мiж ними i фахівцями в переважнiй бiльшостi випадкiв покращуються, причому на протязi досить короткого перiоду часу.

Позитивне емоцiйне ставлення викликає, як правило, доброзичлива, привiтна посмiшка.

Посмiхатися, так би мовити, «на замовлення» буває нелегко. I посмiшка «на замовлення» іноді може виявитися фальшивою.

Але, якщо вчителю, психологу, соціальному працівнику вдається в процесi спiлкування з проблемними учнем справдi щиро, невимушено, привiтно посмiхнутися (посмiшка розумiння, пiдбадьорення, спiвчуття) – це теж важливий фактор формування в неповнолітнього позитивного ставлення до фахівця.

Майже повнiстю «обеззброює» найбiльш важковиховувану дитину застосування такого цiкавого психологiчного прийому як комплiмент. Комплiмент – це, як вiдомо, незначне перебiльшення iснуючих достоїнств iндивiда. Часто комплiменти називають «золотими словами».

Надзвичайно важливо у ситуацiї спiлкування з проблемним неповнолітнім постаратися знайти щось позитивне в ньому i на основi цього побудувати комплiмент.

Винятковий ефект у спiлкуваннi з важковиховуваними дiтьми мають комплiменти фахівців на фонi антикомплiменту собi (фактично, це приклад згадуваної нами вище «прибудови знизу»). Фахівець, який хоче завоювати довiр’я i симпатiю важковиховуваного неповнолітнього, обов’язково повинен постаратися хоча б iнодi зробити йому комплiмент, який може стосуватися будь-якої дрiбницi, залежно від ситуації спілкування. Наприклад, можна звернутися до неповнолітнього з проханням виконати якусь не дуже складну роботу. Якщо це зроблено успiшно, доречним є комплiмент: «Як майстерно ти це зробив, я б так не зміг».

Якщо комплiмент зроблено згiдно правил, зазвичай у неповнолітнього виникають позитивнi емоцiї задоволення, якi переносяться на джерело цих емоцiй – вчителя, психолога, соціального працівника.

Незважаючи на те, що прийом комплiменту є надзвичайно ефективним засобом формування позитивного ставлення,він використовується дуже обережно стосовно неповнолітніх з завищеною самооцiнкою, розпещених, байдужих, егоїстичних. Це не означає, що їм комплiменти не потрiбнi, але почуття мiри тут обов’язкове.

Дуже важливим є також такий психологiчний прийом як «терпляче вислуховування» дітей.

Добре вiдомо, що дiти (особливо молодшого вiку) дуже люблять говорити: про щось розповiдати, розпитувати. Часто вони набридають своїми розмовами батькам, яким нецiкаво або нiколи вислуховувати дiтей. Вони переривають дитину, посилають її гратися, не вiдповiдають на її запитання. Таким чином економиться час батькiв, але зникає близкiсть мiж ними i дiтьми, починає розвиватися вiдчуженiсть. I коли через якийсь час батьки помiчають, що дитина вже не дуже охоче спiлкується з ними, бiльше того, уникає розмов, вони починають тривожитися i, до речi, зовсiм небезпiдставно. Тепер вже їм доводеться докладати зусиль, щоб викликати дитину на щиру розмову, щоб вона подiлилася з ними своїми радощами, невдачами, тривогами.

Отже, щоб завоювати довiр’я проблемного неповнолітнього, фахівець повинен вмiти терпляче вислухати його. I не тiльки вислухати, але й почути.

Відомо, що слухати i чути - це далеко не одне й те ж. До того ж, мало вислухати дитину, почути, треба ще й осмислити, правильно iнтерпретувати те, що вона сказала, i те, що, можливо, хотiла сказати. Якщо фахівець не вмiє вислухати дитину, вiн несе подвiйну втрату: змiст iнформацiї i позитивне ставлення до себе.

Як правило, значний ефект у педагогiчнiй взаємодії спостерігається при поєднаннi двох стилiв слухання: нерефлексивного i рефлексивного. Нерефлексивне слухання – це прийом, який полягає в умiннi вчителя, психолога. Соціального працівника вислухати неповнолітнього, не перебиваючи його. Iнодi це буває не дуже просто (особливо в тих випадках, коли фахівець за типом темпераменту є холериком, а вихованець – флегматик).

Але бувають ситуацiї, коли у неповнолітнього виникає потреба «виговоритися», висловитися до кiнця, сказати, можливо, те, про що давно думав, що найбiльше хвилювало, пригнiчувало, шукало виходу.

Звичайно, нерефлексивне слухання зовсiм не означає, що фахівець на протязi всього акту спiлкування справдi не вимовить жодного слова. Навпаки, деякi незначнi, доречнi реплiки пiдбадьорять неповнолітнього, допоможуть йому краще висловити свою думку.

Нерефлексивне слухання допомагає у тих випадках, коли неповнолітній через якiсь причини вiдчуває труднощi у висловлюваннi своїх думок. Вiн може говорити довго, незрозумiло, плутаючи, повторюючись. Складається враження, що вiн нiби навпомацки пробирається до основного, пiдходить до нього то з одного, то з другого боку, перевiряє реакцiю на кожен свiй новий крок у словесному лабiринтi, нiби вирiшуючи для себе питання: а чи варто говорити далi?

Тут можна використати короткi реплiки: «так», «зрозумiло», «цiкаво» i т.п., якi стимулюють учня до подальшого розвитку думки. Нi в якому випадку недопустимi реплiки: «чи не можна коротше», «ближче до справи» i т.д.

Нерефлексивне слухання часто сприяє тому, що неповнолітній розповiдає навiть бiльше, нiж хотiв спочатку. Проте у багатьох випадках спiлкування з проблемним неповнолітнім з метою налагодження взаємовiдносин, взаєморозумiння недостатньо тiльки нерефлексивного слухання. Наприклад, неповнолітній не має бажання розмовляти зі вчителем, психологом чи соціальним працівником, висловитися, виговоритися, розповiсти про свої проблеми. Вiн розмовляє скупо, неохоче. В таких випадках нерефлексивне слухання не може бути ефективним.

Iнший тип слухання – рефлексивне, суть якого в активному вислуховуваннi спiвбесiдника, у використаннi словесної форми для пiдтвердження того, про що говорить спiвбесiдник.

Одним з ефективних прийомiв рефлексивного слухання є уточнення. Фахівець час вiд часу перериває монолог співбесідника уточнюючими питаннями, що свiдчать про його зацiкавленiсть змiстом розмови.

Такi питання-уточнення, питання-звернення стимулюють неповнолітніх до бiльш повного, точного, виразного викладення сутi проблеми.

Це можуть бути такi уточнення, як: «Поясни, будь ласка, ще раз, що ти маєш на увазi», «Я не зовсiм тебе зрозумiв» i т.п.

У рефлексивному слуханнi можна використовувати i такий прийом як «перифраз». Фахівець формулює думку, тільки що висловлену неповнолітнім, своїми словами. Наприклад: «Отже, ти вважаєш, що...», «Якщо я тебе правильно зрозумiв, то...».

Це дуже допомагає у спiлкуваннi в багатьох випадках, активiзує процес спiлкування, змушує обох співбесідників глибше вникати у змiст сказаного.

Останнiй прийом рефлексивного слухання, на який вважаємо за необхiдне звернути увагу, – резюмування. Ефективним є застосування цього прийому тодi, коли бесiда продовжувалася довго, обсяг iнформацiї був значний, але в процесi спiлкування виникли певнi непорозумiння, неспiвпадання позицiй. Резюмування допомагає нiби об’єднати всi основнi фрагменти в єдине смислове поле, дає можливiсть перевiрити, чи правильно були сприйнятi основнi позицiї.

Нерефлексивне (пасивне) i рефлексивне (активне) уважне вислуховування фахівцем неповнолітніх, схильних до девіантної поведінки, допомагає в значнiй мiрi вирiшувати проблеми взаєморозумiння, формування довiр’я у вiдносинах.

Серед iнших психологiчних прийомiв завоювання довiр’я, симпатiї проблемного неповнолітнього є прийом обговорення його захоплень, так званого «хоббi», попередньо виявивши його.

I дорослi i дiти, крiм основного виду дiяльностi, як правило, мають якiсь особистi iнтереси, захоплення, яким вiддають весь свiй вiльний час, а дiти iнодi займаються улюбленою справою, забуваючи про свої основнi обов’язки. Однi з них захоплюються малюванням, другi – спортом, третi – колекцiонуванням i т.д. Вони не тiльки люблять цi види дiяльностi, але й годинами можуть розповiдати про своє улюблене заняття.

Якщо фахівець, спілкуючись з неповнолітнім, проявить iнтерес до його захоплень, набереться терпiння i вислухає про його колекцiю марок чи успiхи у дресуваннi свого собаки - це позитивно буде сприйнято неповнолітнім. Якщо ж при цьомуфахівець ще й пiдкреслить свою некомпетентнiсть у даному видi дiяльностi, визнає переваги партнера по спілкуванню, висловить бажання особисто ознайомитися з колекцiєю марок чи подивитися на собаку, який слухняно виконує всi накази, позитивне ставлення до нього неповнолітнього буде забезпеченим.

До речi, в процесi обговорення «хоббi» неповнолітнього, можна отримати додаткову (iнодi неочiкувану) iнформацiю про нього, яка в значнiй мiрi вплине i на ставлення фахівця до свого клієнта, змусить його по-iншому подивитися на нього. Крiм цього, може виявитися, що саме «хоббi» заважає учневi зосередитися на навчаннi, забирає весь його час. Це знання допоможе в органiзацiї подальшої корекцiйної роботи з проблемним неповнолітнім.

Забезпечивши емоцiйно позитивне ставлення до себе з боку важковиховуваного учня, вчитель отримує змогу органiзувати цiлеспрямоване педагогiчне спiлкування з метою корекцiї вiдхилень у формуваннi особистостi i поведiнцi. Фахівець ставить певнi вимоги перед неповнолітнім i, використовуючи рiзнi прийоми педагогiчного спiлкування (наказ, прохання, покарання i т.д.), намагається спонукати його до їх виконання. При цьому дуже важливо переконатися, що неповнолітньому зрозумiлi вимоги, правильнiсть або неправильнiсть його вчинків. Дуже часто виявляється, що дiти в процесі спілкування з якихось причин не зрозумiли вчителя, психолога, соціального працівника і неправильно сприйняли інформацію. Тому слід переконатися у правильності розуміння вимог.

Проте зрозумiти – ще не означає прийняти. Отже, подальша взаємодiя з неповнолітнім спрямувується на переконання його у необхiдностi поступати саме так, а не iнакше. Дуже важливо при цьому, щоб позицiя фахівця не суперечила основним поглядам неповнолітнього на дану проблему. Важливо також довести неповнолітньому, що те, про що йде мова, тобто дiї, якi вiд нього очiкуються – в його ж iнтересах. Вони не тiльки не будуть суперечити його принциповим поглядам, але i будуть сприяти задоволенню певних його потреб.

Розпорядження, накази фахівця, який працює з проблемним неповнолітнім, приймаються легше, якщо вони вiдповiдно оформленi.

У бiльшостi випадкiв перевагу мають такi форми: «Я б просив тебе зробити ...», «Чи не мiг би ти зробити ...», а не: «Ти повинен зробити...», «Ти зобов’язаний зробити ...» i т.п.

Важливим соцiально-психологiчним механiзмом спiлкування є суггестiя – спосiб впливу на емоцiйно-чуттєву сферу свiдомостi. Механiзм суггестiї ще досить слабо вивчений, хоч це явище часто має мiсце у спiлкуваннi фахівців з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки.

Суггестiя знову ж таки можлива тiльки в умовах повного довiр’я.

Реалiзуючи суггестивнi прийоми, фахівець повинен орiєнтуватися на звичнi стандарти мислення, опиратися на знайомi для неповнолітнього ситуацiї та їх рiшення. Слiд особливо використовувати прийоми порiвняння, повторення, звертання до рiзних достовiрних i видимих фактiв дiйсностi. Привертають увагу i посилюють процес суггестiї спецiальнi паузи i рiзнi зупинки, неочiкуванi повороти думки, повтори iдеї у рiзнiй iнтерпретацiї. Яскравiсть, неординарнiсть впливають на емоцiйну сферу, привертають увагу до змiсту. Отже, щоб ефективно здiйснити суггестiю, необхiдно використати в доречнiй мiрi емоцiйно забарвлену бесiду з чiтким видiленням суттєвого у змiстi. Суггестiя досягає мети особливо у тих випадках, коли неповнолітній пiдготовлений всiм попереднiм ходом i розвитком подiй прийняти ту чи iншу iнформацiю, коли для цього створена вiдповiдна обстановка.

Суггестiя тiсно зв’язана з переконанням – спосiб впливу на свiдомiсть з метою формування переконаностi, тобто такого стану мислення i почуттiв, якi зумовлюють певнi поступки, поведiнку. Переконання повинно бути побудованим на ясностi, чiткостi, послiдовностi положень.

Для успiшного переконання неповнолітнього необхiдна значна концентрацiя його уваги на тому, про що йде мова. Часто шум, присутнiсть iнших заважають йому зосередитись.

У педагогiчнiй взаємодiї фахівця з важковиховуваними дітьми, схильними до девіантної поведінки, не можна уникнути покарань. Для того, щоб цей засiб впливу на особистiсть був ефективним, слiд дотримуватися особливої тактики, побудованої на знаннях загальних закономiрностей психiчної дiяльностi.

Правильна тактика покарання передбачає прийняття неповнолітнім позицiї вчителя, психолога, соціального працівника чи іншого фахівця, який працює з ним, i визначеної ним мiри покарання. Щоб неповнолітній належним чином прийняв, а не тiльки зрозумiв необхiднiсть i правильнiсть покарання, слiд пiдготувати вiдповiдний емоцiйний фон. Таким фоном є не негативнi, а позитивнi емоцiї.

Психологiчна наука виявила цiкаву закономiрнiсть: краще всього запам’ятовується початок розмови i її кiнець. Ця закономiрнiсть успiшно використовується фахівцями в процесі корекційної роботи з проблемними неповнолітніми.

Так, розмова-покарання, як правило, може бути умовно подiлена на три частини (рис. 2.1.2).

правильний варіант

+ + +

– – –

+ + +

І ІІ ІІІ

неправильний варіант

+ + +

– – –

– – –

І ІІ ІІІ

неправильний варіант

– – –

+ + +

– – –

І ІІ ІІІ

неправильний варіант

– – –

– – –

– – –

І ІІ ІІІ

+ + +

– позитивні емоції

– – –

- негативні емоції

Рис. 2.1.2. Динаміка емоційних станів неповнолітнього в залежності від використання різних варіантів техніки покарання в процесі спілкування

Перша частина – пiдготовка емоцiйного фону для прийняття того (неприємного), що пiдготовано для другої (основної) частини. Отже, в першiй частинi розмови не слiд торкатися основної мети, краще поговорити про речi нейтральнi або навiть похвалити, якщо є така можливiсть, неповнолітнього за що-небудь.

В другiй частинi обгрунтовується суто покарання, його необхiднiсть.

Проявом справжнього мистецтва спiлкування, високої комунiкативної компетентностi фахівця є перехiд вiд другої до третьої частини розмови, яку обов’язково слiд закiнчити в позитивнiй тональностi. В цьому переходi важливi не тiльки слова, але й паузи, iнтонацiя. Третя частина може бути побудована у рiзних формах. Наприклад, можна пiдбадьорити неповнолітнього, висловити впевненiсть у його можливостях, можна раптово попросити учня про якусь послугу (особливо важливу для вчителя, класу i т.п.).

Корекційно-реабілітаційні можливості спілкування в роботі з важковиховуваними дітьми особливо чітко проявляються при застосуванні вчителем, психологом, соціальним працівником заохочення.

Як правило, у переважної бiльшостi неповнолітніх умiле використання цього прийому викликає позитивнi емоцiї, вселяє вiру у власнi сили, впевненiсть у власнiй значимостi та у багатьох випадках породжує стремлiння довести, що похвала була справедливою.

Заохочення особливо благотворно впливає на педагогiчно занедбаних дiтей, якi не досить часто чують похвалу. Стосовно таких дiтей бажано вiдзначати найменшi успiхи, яких вони досягли, будь-який позитивний вчинок схвалити.

Технiка правильного педагогiчного спiлкування передбачає i вiдповiдну просторово-часову органiзацiю спiлкування. Це означає, що кожний акт спiлкування дає бiльший ефект в залежностi вiд того, де i коли вiн мав мiсце. Наприклад, в деяких випадках спiлкування фахівця з важковиховуваним підлітком ефективнiше проходить в школi, в iнших – вдома в учня, а iнодi варто поспiлкуватися у себе вдома чи десь на «нейтральнiй» територiї.

Часовi координати спiлкування доповнюють просторовi i разом з цим – мають самостiйне значення. Наприклад, спiлкування може вiдбуватися на уроці, перервi, пiсля закiнчення урокiв, або в конкретно призначений для цього час.

Дуже важливо використати найбiльш ефективно у кожному конкретному випадку особливостi просторово-часової органiзацiї спiлкування.

В організації спілкування з важковиховуваними неповнолітніми необхідно враховувати їх індивідуально-психологічні властивості. Це, насамперед, стосується темпераменту, характеру. Особливостi нервової системи зумовлюють властивостi того чи iншого типу темпераменту, який в значнiй мiрi визначає поведiнку особистостi. Безперечно,властивостi нервової системи не визначають нiяких певних форм поведiнки, але вони є тим грунтом, на якому легше формуються однi способи поведiнки i важче - iншi.

Особливої уваги вимагає спілкування з важковиховуваними дітьми – меланхоліками шкільного віку, які належать до слабого типу нервової системи. Це надзвичайно чутливі діти, сором’язливі, несміливі, уникають контактів з оточуючими, відзначаються високим рівнем тривожності, важко пристосовуються до нових умов.

Саме стосовно цих дітей фахівець повинен проявляти максимум терплячості, доброзичливості, тактовності. Дуже суворий тон, тим більше крик, є абсолютно недопустимим у спілкуванні з дітьми-меланхоліками навіть у випадку вчинення ними серйозного проступку.

Як правило, такі діти на уроці, знаючи відповідь на питання, дуже рідко піднімають руку, не виявляють бажання виконати якесь відповідальне доручення. Спостережливий вчитель повинен помітити готовність і неготовність учня успішно справитися з якоюсь роботою. Вдала відповідь на уроці, яка супроводжується відповідним оціночним судженням вчителя перед всім класом, має велике значення для учня.

Є певні особливості у спілкуванні вчителя з учнями, які належать до холеричного і флегматичного типів темпераменту.

Багато проступків холерика в значній мірі зумовлені властивостями його темпераменту, що ми часто мали змогу спостерігати в процесі роботи.

Ми солідарні з Я.Стреляу, який довів, що певний зв’язок між темпераментом і проступками існує, але при цьому сам темперамент навряд чи може бути причиною відхилень у поведінці індивіда. Якщо засоби виховання вступають у протиріччя з властивостями темпераменту, то можуть виникати відхилення у поведінці .

Спокійний, врівноважений, доброзичливий тон, терплячість, витримка дуже необхідні вчителю у спілкуванні з такими учнями.

Стосовно учня-флегматика, який відзначається повільністю у всьому, схильний до лінощів, іноді виправданим буває суворий тон, прояви обурення. Ні в якому випадку не можна дозволяти собі насмішки з приводу повільності флегматика.

Важковиховуваних дітей часто називають дітьми із складним характером. Дійсно, багато з них виявляють ті чи інші акцентуації характеру, які негативно позначаються на їх поведінці, взаємовідносинах з оточуючими.

Серед важковиховуваних дітей шкільного віку зустрічається демонстративний тип акцентуації, нестійкий, гіпертимний, астенічний та ін.

Спілкування з дітьми демонстративного типу акцентуації виявляється ефективним при вмілому поєднанні розумної вимогливості з похвалою, заохоченням, які мають дуже важливе значення для цих дітей. Похвала і заохочення повинні строго лімітуватися, використовуватися тільки у випадку конкретних досягнень, успіхів дитини, а не надуманих.

У спілкуванні з дітьми нестійкого типу акцентуації слід запропонувати чітку систему розумно організованих вимог, звертати велику увагу на постійний контроль за діяльністю учнів, давати систематичну оцінку їх вчинкам.

З дітьми-гіпертимами слід якомога частіше намагатися спільно аналізувати їх діяльність, критично розглянути досягнення і невдачі, спланувати роботу на найближчий період часу. Важливо переконати учня, що не все так легко дається, як він собі уявляє, показати на конкретних прикладах, що легковажність учня, його поверховість у виконанні якоїсь роботи часто не дозволяють йому досягти успіху.

Астенічний тип акцентуації вимагає особливої уваги вчителя. Основне завдання в корекційно-реабілітаційній роботі з такими дітьми – підтримати їх, змусити повірити у свої сили, можливості. Таких дітей слід частіше хвалити у присутності інших.

Врахування емоцiйних станiв при спiлкуваннi теж має неабияке значення .

Емоцiї в момент спiлкування можуть бути найрiзноманiтнiшi, а емоцiйний стан суттєво впливає на поведiнку, на рiшення, якi приймаються. Емоцiйний стан суттєво може вплинути i на ставлення до партнера по спiлкуванню, iнодi не дозволяючи об’єктивно сприймати як самого партнера, так i ту iнформацiю, яка йде вiд нього .

Отже, правильна дiагностика емоцiйного стану дитини в значнiй мiрi визначає хiд комунiкацiї.

Розглянемо деякi емоцiйнi стани, якi ми найчастiше спостерiгали при спiлкуваннi педагога з важковиховуваною дитиною. Насамперед, це страх, який може бути рiзної iнтенсивностi: вiд легкого переляку до жаху. Емоцiя страху бiльш-менш чiтко проявляється у зовнiшньому виглядi i не викликає значних труднощiв у дiагностуваннi.

Коли дитина вiдчуває страх, в її рухах проявляється скутiсть, порушується їх координацiя. Спостерiгається тремтiння (пальцiв рук, нiг, iнодi всього тiла). З’являється пiт на чолi, над верхньою i пiд нижньою губою, що можна легко помiтити.

Як правило, при страховi ширше вiдкриваються очi, розширюються зiницi. Мають мiсце змiни в голосi i мовленнi. Сила звуку знижується, iнодi дитина переходить на шепiт, а тембр пiдвищується. Темп мовлення стає повiльним, збiльшуються паузи мiж складами, словами, фразами. При сильному страховi iнодi допускаються стилiстичнi, граматичнi помилки, не характернi для даного iндивiда в нормальному станi. Збiльшується дистанцiя мiж спiвбесiдниками. Дитина пiдсвiдомо вiддаляється вiд джерела страху.

З дитиною, яка перебуває у подiбному емоцiйному станi, досягти взаєморозумiння важко. Дитина може в такому станi виражати згоду, стверджувати те, що вiд неї вимагають, але це короткочаснi прояви «взаєморозумiння», якого, по сутi, немає.

Гнiв також може бути рiзної iнтенсивностi: вiд найелементарнiшої емоцiйної негативної реакцiї (злегка нахмуритись) до проявiв обурення. Емоцiї гнiву досить легко дiагностуються. Вся поза дитини напружена, пальцi рук стиснутi, голос сильний з iнтонацiями погроз. У мовленнi можуть з’явитися досить грубi, навiть нецензурнi слова, звороти. Дитина переходить не тiльки на пiдвищений тон, але зривається на крик.

Гнiв найчастiше виникає у процесi спiлкування i викликається якоюсь необережнiстю, нетактовнiстю у спiлкуваннi з боку дорослого. Тому слiд бути уважним до дитини пiд час комунiкацiї, щоб мати змогу своєчасно виправити помилку. Якщо ж дитина з якоїсь причини перебуває в емоцiйному станi гнiву ще до початку спiлкування, то краще утриматися вiд контактiв, доки вона заспокоїться i зможе спокiйно вислухати i адекватно сприйняти iнформацiю. На жаль, згідно з даними нашого дослідження, багато вчителів, знаючи про це, не поступають відповідним чином.

Дуже своєрiдною i досить небезпечною є реакцiя огиди, вiдрази, яка може бути короткочасною, ледь помiтною, а може переходити в емоцiйний стан.

Надзвичайно важливо встановити справжнi причини цього. Iнодi в самiй людинi, з якою спілкується дитина (вчитель, психолог, батьки) є щось настiльки неприємне, що вона викликає вiдразу у спiвбесiдникiв. Але це трапляється досить рiдко. Частiше причиною вiдрази може послужити те, що в учня сформувалася негативна установка на спiлкування з цiєю людиною ще до того, як почалося спiлкування. Можливо, спiлкуванню передували тривалi конфлiктнi вiдносини, давня неприязнь.

Можливо, сама тема спiлкування викликає огиду у дитини. Iнодi причини виникнення цього неприємного емоцiйного стану ще бiльш елементарнi. Наприклад, вiдразу викликає якийсь неприємний запах у примiщеннi, де вiдбувається спiлкування. Це характерно для дітей з підвищенною чутливістю.

Бувають випадки, коли вихователь надзвичайно вишукано вдягнений, акуратний, елегантний намагається провести «виховну» бесiду з дитиною з неблагополучної сiм’ї, зовнiшнiй вигляд якої сильно вiдрiзняється вiд вигляду наставника. У деяких дiтей може виникнути захоплення елегантнiстю вихователя, а у деяких – озлоблення, вiдраза, заздрiсть, ненависть. Нормальне дiлове спiлкування в подiбних випадках неможливе.

Досить легко по зовнiшньому вигляду можна визначити емоцiї суму, горя. У таких випадках рухи стають сповiльненими, млявими, голос тихий, невиразний, мовлення може перериватися тривалими паузами, глибокими зiтханнями. На питання дитина вiдповiдає неохоче, може настiльки заглибитися в себе, що не чує звертання до неї. Плечi опущенi, погляд сумний.

Виховна бесiда з дитиною, яка перебуває в подiбному емоцiйному станi, не буде ефективною. Змiст всього сказаного буде проходити поза свiдомiстю дитини. Найкраще у таких випадках пiдбадьорити, заспокоїти дитину, а дiлове спiлкування перенести на бiльш сприятливий для цього час.

Емоцiйнi стани страху, гнiву, вiдрази виражають негативнi реакцiї iндивiда. Радiсть – це в своїй основi реакцiя на щось позитивне. Здавалося б, перебуваючи в цьому станi, важковиховувана дитина легше йде на контакт з наставником, позитивно сприйме запропоновану iнформацiю.

Дiйсно, дитина, переповнена радiстю, мимовiльно зменшує дистанцiю спiлкування, нiби подається назустрiч спiврозмовнику. Але разом з тим сильна радiсть, виявляється, теж перешкоджає ефективному спiлкуванню. Дитина не може глибоко осмислювати iнформацiю, адекватно реагувати на неї, бо вона вся в полонi своїх почуттiв. Причому, якщо дитина радiсно збуджена, темп мовлення стає швидким, окремi склади слiв «проковтуються», що не дозволяє правильно зрозумiти її.

Таким чином, доречне використання можливостей спілкування має величезне значення у профілактичній роботі з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки.