1.2. Дослідження проблеми девіантної поведінки неповнолітніх та її профілактики у Великій Британії
Загальне зростання злочинності і особливо девіантних проявів серед неповнолітніх та молоді спостерігається впродовж останніх десятиріч у Західній Європі, в тому числі й Великій Британії. Правда, в окремі періоди рівень злочинності серед неповнолітніх тимчасово знижувався, проте загальна тенденція до зростання девіацій серед неповнолітніх є досить стійкою [27, c.157-172].
Проілюструємо це на прикладі Шотландії, де в основному проводилося наше дослідження. Так, аналіз відповідних документів [28; 29] свідчить, що в 1996 році в Шотландії на розгляд Комісії у справах неповнолітніх було направлено 46 497 справ стосовно девіантних проявів серед дітей і підлітків, а в 2006 році – 97 598 справ, тобто, вдвічі більше. Зауважимо, що у Великій Британії, в тому числі й Шотландії, існує спеціальна посада – доповідач Комісії у справах неповнолітніх. Саме до нього потрапляють всі документи стосовно дітей і підлітків, які вчинили протиправні дії, або ж перебувають в ситуації ризику і потребують негайного захисту. Після детального вивчення всіх обставин справи доповідач передає її безпосередньо на розгляд Комісії.
В деяких випадках неповнолітні здійснюють тільки незначні проступки, але, оскільки вони перебувають в неблагополучних сімейних умовах, де має місце ризик їх подальшої соціальної деформації і велика вірогідність вчинення ними правопорушення, чи злочину, їх справи розглядаються Комісією негайно з метою забезпечення соціально-правового захисту і належної опіки цієї категорії неповнолітніх громадян.
В інших випадках неповнолітні вже здійснили досить серйозні правопорушення і Комісія у справах неповнолітніх повинна прийняти відповідні рішення стосовно їх подальшої долі (див. додатки А, Б).
Аналіз результатів досліджень багатьох учених свідчать про поступове стирання гендерних відмінностей стосовно девіацій неповнолітніх. Так, якщо в 1996 році в загальній кількості правопорушень неповнолітніх 35% було здійснено дівчатами, то в 2006 році цей показник зріс до 42% (див. додаток В).
Відзначимо, що подібна ситуація спостерігається і в Україні, про що свідчать результати досліджень вітчизняних учених (О.Джужа, І.Козубовська, В.Оржеховська, В.Синьов, Т.Федорченко та ін..).
Впродовж останніх років досить суттєво знизився вік дітей, які здійснюють правопорушення, або ж перебувають в ситуації ризику і потребують негайного захисту і опіки. Так, кількість дошкільників, які перебували в несприятливих для їх нормального розвитку сімейних умовах і справи яких були передані для розгляду Комісії, становила в 1996 році 2 995 дітей віком до 4-х років (11%), а в 2006 році – 11 975 (22%). Безперечно, діти цього віку ще не здатні вчинити правопорушення, але вже у віці 7-8 років діти групи ризику можуть стати на шлях скоєння кримінальних дій (див. додаток Г). Отже, умови виховання дітей в сім’ї мають дуже важливе значення. Саме тут починають проявлятися найперші симптоми відхилень у моральному розвитку і поведінці особистості.
Той факт, що перебування дитини в несприятливих сімейних умовах впливає на формування девіантного способу поведінки підтверджується також цифрами, які свідчать, що найчастіше до Комісії у справах неповнолітніх звертаються стосовно дітей з неблагополучних сімей. Цікаво відзначити, що найбільше справ поступає з неповних сімей, де відсутній один з батьків. Такі сім’ї зазвичай теж вважаються неблагополучними (див. додаток Д).
Віковий профіль неповнолітніх девіантів, як свідчать результати досліджень, залишається відносно постійним впродовж останніх років (з найбільшою кількістю правопорушень у 15-річному віці). У 2005-2006 роках простежується значне зростання кількості правопорушників віком 16-17 років (див. додаток Е).
Звертання про розгляд справи неповнолітнього можуть надходити в Комісію у справах неповнолітніх з різних джерел. Фактично, будь-хто може звернутися з відповідним клопотанням. Аналіз документів показує, що найчастіше ініціаторами порушення справи є поліція, соціальні служби та освітні заклади (див. додаток Ж).
Причини, які спонукають звернутися до Комісії, можуть бути різні: бездоглядність дитини, незадовільна поведінка, правопорушення, пропуски занять у школі, зловживання алкоголем, наркотичними речовинами, підвищена віктимність та інші (див. додаток З).
Слід відзначити, що іноді звертання з приводу тих чи інших дітей мають місце, але їх справи Комісією не розглядаються, оскільки для цього недостатньо підстав (див. додаток И).
Значне зростання впродовж останніх десятиріч злочинності та інших девіантних проявів серед неповнолітніх змушують учених активізувати дослідження проблеми девіантної поведінки неповнолітніх та її профілактики. Проте аналіз наукового доробку зарубіжних учених свідчить про певні труднощі, з якими стикаються дослідники. Зокрема, навіть сьогодні серед учених все ще немає єдності в тлумаченні терміну «девіантність» (частіше вживається «делінквентність») неповнолітніх [30, с.41].
Дійсно, на сьогоднішній день в зарубіжній науковій літературі не існує чіткого визначення термінів «juvenile» (неповнолітній) і «delinquency» (делінкветність, правопорушення, злочинність). У країнах Західної Європи вік кримінальної відповідальності та покарання суттєво відрізняється. Наприклад, в Шотландії, де існує унікальна система судів у справах неповнолітніх, вік кримінальної відповідальності залишається 8 років. В Англії та Уельсі вік кримінальної відповідальності починається з 10-ти років з врахуванням особливостей дітей, яким виповнилося 10 років, але ще нема 14-ти.
Учений Ф. Данкел (F. Dunkel), який здійснив аналіз та короткий огляд відмінностей в системах кримінально-правових заходів стосовно неповнолітніх у всій Європі, зауважив, що розвиток заходів у сфері профілактики правопорушень серед неповнолітніх в різних країнах відображає дуже різне розуміння самого терміну «неповнолітній» [31, с.14].
Отже питання віку є важливим, якщо аналізувати різні системи правосуддя, в яких розглядаються справи стосовно дітей та молоді. Шотландія не має спеціального суду у справах неповнолітніх (Juvenile Court), і справи більшості дітей, які вчиняють правопорушення, розглядаються через окрему систему слухання справ дітей (Children’s Hearing System). Children’s Hearing System – система, яка не має каральної функції, а розглядає справи дітей, які, як вважається, потребують обов’язкових заходів піклування, незалежно від того, вчинили вони правопорушення, чи ні. В Англії багато справ дітей, які вчинили правопорушення, проходять через систему поліції, що призводить до того, що тільки незначна частина дійсно складних справ передається до суду [32, с.50]. Знову ж таки, той факт, як трактується поняття «дитина» та поняття «неповнолітній» в різних країнах, відображається у відповідних системах правозахисту цих країн, діяльності організацій, які забезпечують соціальну роботу з цією категорією населення (наприклад, служби опіки для дітей (child care services). Г. Барклі та Д. Турнер (G. Barclay, D. Turner) цілком слушно стверджують, що це призводить до появи та використання різних методів роботи з неповнолітніми правопорушниками [33, c.8].
Поняття «делінквентність» (правопорушення, злочинність) має ще глибші відмінності у трактуванні. Зокрема, переважна більшість інформації про правопорушення і злочинність базується на офіційній статистиці злочинів та проступків (offence), які повідомлялися та реєструвалися поліцією. Але тут є певні труднощі. Коротко зупинимося на їх аналізі.
Так, учені цілком слушно зауважують, що зазвичай правопорушення сприймається як проступок (offence), вчинений особою конкретного віку, і передбачає застосування певних санкцій на основі закону. Трудність, яка виникає, полягає в тому, що багато дітей поводять себе як правопорушники ще до того, як вони досягають повноліття, коли до них можна застосовувати формальні процедури (санкції). Тому дитинство вважається оптимальним періодом для розвитку профілактичних засобів, програм та політики соціального захисту, використання превентивних стратегій [34; 35; 36].
Інша трудність полягає в тому, що статистика пропонує інформацію тільки про правопорушення, які були повідомлені в Комісію у справах неповнолітніх та зареєстровані в поліції. Знову ж таки, через різні класифікації віку, різну природу систем правосуддя та різні підходи до вирішення проблем правопорушень, виникають деякі сумніви стосовно надійності інформації [37, с.92].
Слід відзначити, що в британській науковій літературі зустрічаються цікаві терміни: «соціалізовані» і «несоціалізовані» правопорушники, які відсутні у вітчизняній літературі. Соціалізовані правопорушники зазвичай є вихідцями з сімей, де застосовуються неадекватні засоби виховного впливу, і антисоціальні форми поведінки засвоюються ними безпосередньо в сім’ї. Їх вчинки мають антисуспільну спрямованість тому, що засвоєні ними стандарти поведінки суперечать суспільним нормам, хоч і відповідають тим нормам, які прийняті в їх сім’ях чи групах ровесників. Несоціалізовані правопорушники, для яких характерними є агресивність, негативізм, мстивість, озлобленість, мають серйозні проблеми в міжособистісних контактах в сім’ї і групі ровесників. Фактично, проблеми в їх поведінці найчастіше виникають внаслідок стресів в сім’ї, відсутності батьківської любові, відчуття своєї непотрібності. Часто у таких дітей спостерігаються не тільки емоційні, але й психічні відхилення [38; 39, с.280].
Незважаючи на труднощі, які полягають не тільки в семантиці, але в самій філософії та принципах, на яких в різних європейських країнах базуються системи захисту неповнолітніх і профілактика девіантної поведінки, існує низка загальних тенденцій, які виокремлені вченими стосовно проблеми правопорушень серед дітей та молоді в Західній Європі загалом і Великій Британії зокрема:
Правопорушення і злочини традиційно більш властиві для чоловіків, ніж для жінок (серед неповнолітніх – більше для хлопців, ніж для дівчат).
Після другої світової війни і до початку 1980-х мало місце загальне зростання злочинності, та особливо зростання кількості правопорушень, вчинених дітьми та молоддю.
На початку 80-х відбулося незначне зниження кількості правопорушень і злочинів в більшості західних європейських країн, в тому числі й серед неповнолітніх (як хлопців, так і дівчат), яке мало тимчасовий характер.
В кінці 80-х на початку 90-х років знову відбувається значне зростання злочинності, особливо збільшення кількості майнових злочинів, а також серйозних правопорушень, проявів насильства, злочинних дій, вчинених проти особи, яке продовжується до сьогоднішнього дня.
Відбулися кількісні зміни стосовно залучення дівчат в злочинну діяльність: з кожним роком збільшується питома вага правопорушень, здійснених дівчатами, в загальній масі правопорушень і злочинів неповнолітніх. І навіть там, де кількість проступків знизилася, таке зниження мало місце більше серед хлопців, а не серед дівчат. Особливо часто дівчата та молоді жінки здійснюють протиправні дії, пов’язані зі зловживанням наркотиками та демонструють аморальну поведінку.
В офіційній статистиці все частіше з’являється інформація про збільшення правопорушень та злочинів серед представників етнічних меншин.
Переважна більшість проступків і правопорушень, вчинених дітьми та підлітками, не становлять суттєвої небезпеки для суспільства, оскільки не є занадто серйозними. Проте вони небезпечні тим, що неповнолітні правопорушники можуть стати в майбутньому дорослими злочинцями.
Аналіз праць сучасних британських та інших зарубіжних учених свідчить про значне розмаїття поглядів на природу девіантної поведінки та її профілактики.
Причини девіацій серед неповнолітніх учені пояснюють дією найрізноманітніших факторів, серед яких деякі є дійсно важливими, інші ж, на нашу думку, не занадто вагомі. Так, деякі дослідники стверджують, що крадіжки, які дуже часто здійснюються неповнолітніми, в значній мірі зумовлені «зростанням кількості споживчих товарів, а також структурними змінами процесу шопінгу», тобто спрощенням процедури купівлі товарів [40, с.32]. Те ж саме стосується і крадіжок речей з автомобілів і самих автомобілів, яких останнім часом стало дуже багато і часто вони залишаються без належного нагляду [41, с.27]. На нашу думку, подібні пояснення не є повністю безпідставними (хоч і досить поверховими), проте вони аж ніяк не можуть вважатися вичерпними.
Вважаємо, що більшої уваги заслуговують дослідження вчених, які намагаються обґрунтувати збільшення девіантних проявів серед неповнолітніх і соціально-економічними реформами, які відбувалися впродовж останніх десятиріч, особливостями сучасного ринку праці, і зміною становища молоді у суспільстві, поглибленням протиріччя у стосунках дітей і батьків. Так, учені Р. Гарріс, Д. Брайт, Г. Мелтон (R. Hurris, J. Bright, G. Melton) та інші підкреслюють, що сьогодні батьки і діти дуже мало часу перебувають разом, активно спілкуються (неповнолітні віком 15-16 років щодня проводять щонайменше 5 годин свого вільного часу поза наглядом батьків). Отже, має місце зниження неформального соціального контролю в суспільстві.
Крім того неповнолітні і навіть молодь в сьогоднішніх умовах досить некомфортно почувають себе на ринку праці. Надзвичайно висока конкуренція не дозволяє їм знайти роботу, з якою вони могли б справитись і отримувати при цьому непогану платню. Тому молоді люди все частіше перебувають у статусі споживачів, а не виробників, і цілком зрозуміло, що споживач далеко не завжди може законним шляхом задовольнити свої потреби, навіть забезпечити себе принаймні найнеобхіднішим [42; 43; 44].
Учені відзначають і такий негативний фактор: багато молодих людей, особливо з девіантною поведінкою, зазнають політики виключення, тобто вони не спроможні брати активну участь у громадському житті, потерпають від «стигматизації», втрачаючи поступово зв’язки з суспільством [27, c.157-172].
Марі-П’єр де Ліг (de Liege Marie-Pierre) пояснював збільшення кількості злочинів та правопорушень неповнолітніх в кінці 80-х і початком 90-х років відсутністю ефективних загальнодержавних стратегій, які б базувались на філософії соціального запобігання злочину [45].
Багато сучасних британських учених (Д. Фарінгтон, П. Вікстром (D. Farrington, Р.Wikstrom) та ін.) цілком слушно підкреслюють у своїх працях важливу роль раннього дитинства у виникненні девіацій. Вони вважають, що впродовж перших років життя дитини вже проявляються «чіткі попереджуючі знаки, очевидні як в психічному, так і фізичному розвиткові дитини», проблемній поведінці, які можуть бути помічені батьками і працівниками дошкільних закладів [46; 47; 48; 49; 50].
На думку вищезгаданих та багатьох інших учених, існує чітка очевидність системності у формуванні проблемної поведінки: агресивні прояви у поведінці дитини часто передбачають пізніше більш агресивну, насильницьку і навіть злочинну поведінку. Ученими визначені фактори високого ризику, які зумовлюють формування девіантного способу поведінки: гіперактивність; висока імпульсивність; низький рівень інтелекту; проблеми у батьків з вихованням дитини; батьківське нехтування своїми обов’язками; кривда, знущання, образа батьками дітей; низький соціальний фон (коли мати має недостатній прибуток і залежна від державної допомоги); відсутність батька; зловживання матір’ю наркотиками під час вагітності, що загрожує психічними, фізичними ускладненнями, і асоціюється з агресивною, проблемною поведінкою неповнолітнього в майбутньому [51; 52; 53; 54].
Ці фактори, характерні для раннього віку, можуть також бути підсилені проблемами бідності, занедбаності, бездоглядності дитини. На думку учених, існує прихований зв’язок між злочинністю, бідністю і занедбаністю дітей у ранньому дитинстві. І хоч прямих кореляцій тут поки що встановити не вдалося, очевидно, певний зв’язок між цими факторами все-таки є.
Правда, іноді внаслідок гіперопіки дитини в сім’ї, повної забезпеченості її усім необхідним, задоволенням будь-яких потреб і бажань, у неї теж може сформуватися девіантний спосіб поведінки. Такі діти зазвичай не вміють спілкуватися з ровесниками, вони не готові адекватно сприймати життєві реалії, адаптуватися до умов широкого соціального середовища, їм важко протистояти негативним впливам і як наслідок – вони стають на шлях скоєння правопорушень і злочинів, зловживають алкоголем, наркотичними засобами тощо.
Учені підкреслюють, що проблемна поведінка, перші симптоми якої часто виявляються вже в ранньому дитинстві, може значно погіршитися і завдавати турбот у школі. Характерними ознаками такої поведінки є: нечесність; нахабство; недисциплінованість; відсутність зосередженості при виконанні навчальних завдань; невгамовність; гіперактивність; імпульсивність; низький IQ; небажання вчитися. Діти з низькими показниками у навчанні, незадовільною поведінкою мають схильність групуватися, разом вживати наркотики, ображаючи інших, вони часто мають проблеми з поліцією. Школи, як правило, намагаються при першій же нагоді позбутися проблемних учнів. Але вилучення таких дітей з процесу навчання в школі, позбавляє їх адекватного цьому віку статусу учня, ставить на них своєрідне тавро, відбувається стигматизація особи, яка є дуже небезпечною для подальшого розвитку і формування особистості неповнолітнього. Діяльність мульти-дисциплінарних команд підтримки, які формуються з різних спеціалістів (соціальних працівників, соціальних педагогів і психологів, медичних працівників) пропонуються як альтернатива для корекційно–реабілітаційної роботи з такими дітьми в спеціальних школах, або денних центрах, які вони відвідують після занять в школі [55; 56; 57].
Слід зауважити, що в багатьох випадках поведінка дітей після перебування впродовж певного часу в таких закладах значно покращується, проте вчені дискутують щодо доцільності вилучення дитини зі звичного для неї середовища і переведення в спеціальну школу закритого, або напівзакритого типу [58, с.73; 59, с.38; 60]. Діти можуть перебувати в школі постійно, або тільки вдень, а ввечері батьки забирають їх додому. В розпорядженні школи є автобуси, які привозять дітей в школу і відвозять ввечері додому, якщо батьки не мають можливості це зробити, оскільки вважається, що перебування дитини в сім’ї хоча б кілька годин і спілкування з родиною позитивно впливає на неї. Тому в Шотландії і Великій Британії загалом перевага надається саме таким закладам, а не школам-інтернатам, як це має місце в Україні.
Недостатньо вивченими сьогодні в зарубіжній науковій літературі є питання девіантних проявів серед дівчат, хоч останнім часом у Великій Британії наукові дослідження в цьому напрямку дещо активізувалися [61; 62]. Це зв’язано з істотним збільшенням правопорушень і злочинів, вчинених дівчатами і молодими жінками. Раніше вважалося, що злочинність має «чоловіче обличчя», проте зараз ситуація змінилася. Наприклад, в Шотландії серед усіх неповнолітніх, які вчинили протиправні дії, більше 40% дівчат. Щоправда, для дівчат і молодих жінок більш характерними є правопорушення, ніж злочини. Дівчата і жінки частіше отримують формальні попередження, застереження, їх рідше, ніж чоловіків, засуджують.
Цікаво відзначити, що у випадку вчинення дівчатами злочину, який за стереотипом відноситься до переважно «чоловічих злочинів» (напад, пограбування), до них ставляться більш поблажливо при обранні міри покарання, ніж до хлопців. І, навпаки, при затриманні їх у випадках суто «жіночих злочинів» (шахрайство, крадіжки), з ними поводяться більш жорстко, ніж з хлопцями такого ж віку, які вчинили такі самі дії.
Дослідники підкреслюють, що причини, які зумовлюють формування девіантного способу поведінки дівчат і хлопців майже аналогічні, проте вони вимагають подальшого вивчення і аналізу. Особливо часто у випадку девіантної поведінки дівчат домінуючим фактором виступає насильство (в тому числі й сексуальне), якого зазнала дівчина, можливо, навіть у дитинстві [63; 64, с.28].
Досить слабо дослідженими продовжують залишатися питання девіантних проявів серед неповнолітніх і молоді – представників етнічних меншин, хоч потреба у цьому є, оскільки кількість правопорушень і злочинів серед цієї категорії населення Великої Британії впродовж останніх десятиріч теж відчутно зросла [65; 66; 67; 68].
Значні дискусії відбуваються сьогодні серед учених з приводу застосування кримінальних покарань (ув’язнення) щодо неповнолітніх. Значна частина учених відстоює положення про те, що позбавлення волі неповнолітніх негативно позначається на рецидивізмі, і виступає за зменшення кількості неповнолітніх, які перебувають під вартою, вважаючи цей захід «контрпродуктивним» [30; 69; 70].
Сьогодні більшістю вчених визнано, що проблеми молодіжної злочинності та антисоціальної поведінки не можуть бути вирішеними позитивно засобами кримінального правосуддя. Дослідження, проведені у Великій Британії, як і в багатьох інших країнах світу, свідчать, що можливості системи кримінального правосуддя (арешт, порушення справи, засудження, покарання ) – не є ефективними засобами контролю злочинності [71, с.111]. Як цілком слушно підкреслюється у працях учених, їх головна функція – реагувати на відносно малу кількість злочинів, які були виявлені і зафіксовані, і працювати таким чином з незначною кількістю правопорушників, притягнутих до кримінальної відповідальності [72, с.47]. Отже, очевидною є необхідність співпраці кримінального правосуддя з іншими інститутами впливу на неповнолітніх, що відображається в політиці уряду Великої Британії. У 1990р. у спеціальній резолюції Національного Конгресу по запобіганню злочинності була задекларована необхідність співпраці всіх суб’єктів профілактики. Інші циркуляри і керівництва до дії, постанови, ухвали теж наголошують на важливості залучення агентств, які функціонують за межами системи кримінального правосуддя, у профілактичну діяльність шляхом участі у співробітництві з іншими установами, закладами та організаціями. (Правда, в окремі періоди, наприклад, у 1992–1993 роках, знову зосереджено увагу на контролюванні злочинності переважно через систему кримінального правосуддя).
У 1993 році розроблено детальну документацію з питань партнерства органів правосуддя і установ соціально-правового захисту неповнолітніх, яка залишається чинною і на сьогоднішній день, хоча деякі аспекти були пізніше дещо вдосконалені і продовжують вдосконалюватися [73].
Слід підкреслити, що підхід «партнерства» вважався і вважається пріоритетним, як такий, що забезпечує успіх, але, на жаль, він не продемонстрував свої абсолютні переваги у запобіганні злочинності, хоч, безперечно, його ефективність вища, ніж у випадку роботи окремих установ. Ця ситуація стала предметом обговорень, дебатів, які тривають і сьогодні.
Дискутується також питання про те, що Велика Британія відраховує значні кошти з бюджету на профілактику злочинності, не маючи при цьому єдиної національної стратегії профілактики злочинності, що призводить до запобігання в основному ситуативній злочинності [73; 74, с.17].
Регіональні стратегії, які повинні вирішувати проблеми злочинності серед молоді, діють, зазвичай, в рамках державної політики, що визначається урядом. Уряд може впливати на рівень злочинності, безпосередньо заохочуючи превентивну роботу поліції та інших агентств у сфері кримінального правосуддя. Приклади такої діяльності можуть включати «проблемно орієнтовану» громадську політику, або інтенсивні програми в громаді для постійних неповнолітніх правопорушників («Молодь як група ризику»).
Уряд може також впливати на рівень злочинності опосередковано, через соціальну політику, як наприклад, у сфері захисту сім’ї, освітню, житлову політику, політику зайнятості. Соціальна політика здатна посилити або ослабити можливості сім’ї та громадських установ у соціалізації та супервізії молоді. Вона може допомогти або перешкодити складному переходу від дитинства до юності і від юності до зрілості. Таким чином, правильна або неправильна соціальна політика здійснює позитивний або негативний вплив на тих, хто потенційно може вчинити проступок [75; 76; 77].
Наприклад, останнім часом у Великій Британії освітня політика досить відчутно підвищила конкуренцію між школами в наданні освітніх послуг. Це призводить до того, що деякі школи не дуже бажають приймати проблемних дітей, які, в результаті, ймовірно, не закінчать навчання в школі, будуть скоювати правопорушення. Сьогодні уряд країни вважає, що це прийнятна ціна в порівнянні з певними перевагами для більшості населення. Але багато вчених, представників громадськості, вчителів, батьків висловлюють думку, що уряду слід було б розглянути і небажані побічні ефекти, які супроводжують вдосконалення системи освіти в країні, і те, як їх можна уникнути.
До речі, подібна ситуація починає складатися в Україні, коли певна частина дітей не може отримати належної освіти і, відповідно, достойної роботи в майбутньому через соціально-економічні причини.
Останнім часом у Великій Британії та інших західних країнах занепад некваліфікованої та напівкваліфікованої праці призвів до збільшення кількості безробітної молоді, яка не знаходить свого місця в суспільстві. Це стає однією з причин молодіжної злочинності. Тому провідні британські вчені небезпідставно наполягають на необхідності проведення широкомасштабних дебатів в країні з цього приводу [78, с.12].
Цілком закономірними, на нашу думку, є результати досліджень деяких учених, згідно з якими кримінальна активність зменшується, коли молода людина знаходить своє місце в суспільстві (через шлюб, навчання, зайнятість цікавою роботою) [79, c.104-108].
Поява сім’ї і роботи, певного статусу в суспільстві приносить свої винагороди і накладає певні обов’язки. Якщо ця можливість не є доступною, для молодої людини часто нема стимулу припинити антисоціальну діяльність. Безперечно, це шкодить і молоді і суспільству. Тому, як підкреслює С.Вілкінсон (C.Wilkinson), створення додаткових можливостей пройти підготовку та знайти роботу повинно бути ключовою ознакою національної стратегії, яка має на меті зменшити злочинність. Результати його дослідження вказують також на те, що безпритульність, бідність, відсутність житла, або тільки тимчасове забезпечення житлом значно збільшують ймовірність злочинності серед молоді. Це також ті важливі проблеми, які слід вирішувати через національну стратегію держави [80, с.101].
Політика уряду країни, таким чином, створює контекст, в якому зусилля місцевої влади будуть більш або менш ефективними [81, с.32].
У світовій практиці відомі два основні підходи до організації боротьби зі злочинністю неповнолітніх. Перший з них передбачає ізоляцію неповнолітнього, схильного до девіантної поведінки, перебування його в закритих спеціалізованих закладах. Другий підхід визнає ізоляцію тільки як крайній вимушений захід, наголошуючи на необхідності попередження девіацій, педагогізації середовища перебування неповнолітнього, тобто створення таких умов, які б перешкоджали вчиненню правопорушень та інших протиправних дій, зводили саму тенденцію виникнення девіантних форм поведінки до мінімуму.
Саме другий підхід є сьогодні більш популярним у Великій Британії, тому значна увага зосереджена на дослідженні проблеми профілактики девіантної поведінки неповнолітніх як домінуючому напрямку у боротьбі зі злочинністю.
Зауважимо, що загальні підходи до теорії і практики профілактичної роботи з неповнолітніми у Великій Британії і Україні мають багато спільного, проте між ними є і суттєві відмінності, які ми охарактеризуємо далі.
Перш за все, відзначимо, що термін «профілактика» тлумачиться як «попередження», «запобігання» у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі [5; 82]. Профілактика девіантної поведінки неповнолітніх – це система комплексних заходів, які здійснюються державними і громадськими організаціями і спрямовані на виявлення і ліквідацію причин, які негативно впливають на здоров’я і розвиток особистості неповнолітніх, сприяють їх бездоглядності, вчиненню ними правопорушень. Зміст профілактичної діяльності в найбільш загальному вигляді полягає в реалізації системи цілеспрямованих заходів, які забезпечують ефективну дію соціальних норм у всіх сферах життя суспільства [82; 83].
Деякі вітчизняні дослідники пропонують чітко розмежовувати поняття «запобігання», «припинення», «профілактика» На їх думку, профілактика – це багаторівнева система державних і громадських цілеспрямованих заходів щодо виявлення, усунення, нейтралізації причин та умов девіантної поведінки [84]. Термін «припинення» відображає негативну оцінку події, котрої намагаються уникнути, й адресний активний характер запобіжних дій. Припинення полягає в діях, спрямованих на зупинення злочинної діяльності, яка вже почалася та недопущення настання злочинного результату [85, с.130]. Запобігання є діяльністю держави та суспільства, спрямованою на утримання девіантних проявів на можливо мінімальному рівні через усунення її причин і умов, а також на недопущення і припинення конкретних злочинних дій [5, с.165].
Здійснений аналіз наукової літератури свідчить, що у Великій Британії найбільш поширеним є термін «prevention» (превенція, профілактика, попередження), який вживається в дуже широкому значенні.
Зауважимо, що останнім часом цей термін почав досить активно використовуватися і у вітчизняній психолого-педагогічній, соціологічній, юридичній літературі [86].
Незважаючи на різноманітність підходів до визначення профілактики, основною її характеристикою є спрямованість на попередження і мінімізацію негативних девіантних проявів.
В системі профілактики девіантної поведінки неповнолітніх учені (як британські, так і вітчизняні) виокремлюють окремі напрямки і заходи загального характеру (загальносоціальна, загальнодержавна профілактика), а також індивідуалізовані заходи, адресовані конкретним особам (спеціальна профілактика). Кожен з цих видів профілактики має свою специфіку, яка виражається в способах і прийомах організації профілактичних впливів. Так, загальносоціальна профілактика розглядається як комплекс економічних, політичних, ідеологічних, культурно-виховних та інших заходів, спрямованих на ефективне функціонування і прогресивний розвиток суспільства і разом з тим на звуження сфери девіантних проявів. Вона здійснюється в масштабах суспільства в цілому, а також різних соціальних груп. Спеціальна профілактика включає різні за характером, формою і змістом спеціальні економічні, виховні, правові, організаційні заходи, безпосередньо спрямовані на усунення, нейтралізацію причин конкретних форм девіацій.
В рамках профілактичних заходів розглядають первинну, вторинну і третинну профілактику.
Первинна профілактика спрямована на створення і розвиток умов, які сприяють збереженню здоров’я і життя дітей, а також на попередження негативного впливу факторів соціального і природного середовища.
Завданням вторинної профілактики є раннє виявлення негативних змін у поведінці дитини (іноді навіть не самих змін, а їх найперших симптомів), що дає можливість вжити відповідні заходи і попередити їх подальший розвиток.
Третинна (або цілеспрямована) профілактика передбачає проведення відповідної корекційно-реабілітаційної роботи з тими неповнолітніми, у моральному розвитку і поведінці яких вже проявляються суттєві відхилення, що дозволяє попередити подальшу соціальну деформацію особистості, вчинення злочинних дій.
Слід підкреслити, що в профілактиці девіантної поведінки неповнолітніх у Великій Британії важливого значення надають виховним заходам, ефективна реалізація яких в значній мірі зумовлює позитивну спрямованість розвитку особистості. Наголошуючи на особливій ролі виховання в загальній системі профілактики девіантної поведінки неповнолітніх, британські вчені цілком справедливо визнають, що виховання (як в широкому, так і вузькому значенні) присутнє практично в діяльності будь-якого суспільного інституту. Виховання, вирішуючи конкретні завдання формування особистості, спрямоване на засвоєння нею суспільних цінностей, моральних норм і принципів. Таким чином, правильне виховання за своєю суттю є засобом попередження девіацій у поведінці неповнолітніх. При цьому має місце реалізація наступних функцій: аналітична, діагностична, прогностична, проективна, організаційна, контрольно-оціночна (рис.1.2.1).
Рис. 1.2.1. Функції виховання, які реалізуються в профілактичній роботі
Важлива роль у забезпеченні профілактично-виховної роботи, на думку більшості вчених, безперечно, належить сім’ї. Проте не кожна сім’я здатна справитися з цим складним завданням. Тому велика відповідальність в цьому плані лягає також на освітні заклади. Профілактика – це частина загального навчально–виховного процесу школи. Система профілактики в навчальному закладі представлена в двох формах: загальною ранньою профілактикою, яка проводиться з усіма учнями і спеціальною профілактичною роботою з учнями, які мають відхилення у поведінці, схильні до вчинення правопорушень і злочинів.
В профілактичних технологіях учені зазвичай виокремлюють : інформаційний, соціально-профілактичний, медико-біологічний, психолого-педагогічний підходи. Інформаційний підхід базується на тому, що неповнолітні здійснюють дії, несумісні з соціальними нормами, оскільки не ознайомлені з ними в достатній мірі. Тому основним напрямком роботи є інформування неповнолітніх про їх права та обов’язки, вимоги, які пред’являються суспільством до виконання встановлених для даної вікової групи соціальних норм і відповідальність у випадку їх недотримання. Ця робота здійснюється з широким залученням ЗМІ, мистецтва, а також через систему спеціального навчання з метою формування правосвідомості неповнолітніх, правової культури. Основною метою соціально-профілактичного підходу є виявлення, усунення та нейтралізація причин і умов, які викликають різні негативні явища. Він ґрунтується на забезпеченні системи соціально-економічних, організаційних, правових, виховних заходів, які проводяться державою, конкретними соціально-педагогічними закладами для усунення або мінімізації причин девіантної поведінки. Медико-біологічний підхід спрямований на попередження можливих відхилень від соціальних норм шляхом забезпечення цілеспрямованих заходів медично-профілактичного характеру стосовно осіб, які страждають різними психічними аномаліями. Дуже важливим є своєчасне розпізнання патологічних порушень психіки, які можуть спровокувати здійснення неповнолітніми девіантних проступків. Такі діти мають бути обстежені психіатром і забезпечені відповідним лікуванням в поєднанні з психолого-педагогічними впливами.
Дуже часто в профілактичній роботі використовується психолого-педагогічний підхід, який полягає в корекції властивостей неповнолітнього з девіантною поведінкою в процесі реабілітаційно-виховної роботи. Основним завданням психолого-педагогічної реабілітації є забезпечення рівноваги в психіці і поведінці неповнолітнього, тобто поведінка повинна бути адекватною віку і вимогам середовища, в якому проживає неповнолітній. Кінцева мета психолого-педагогічної реабілітації – включення та інтеграція індивіда в суспільство.
Слід підкреслити, що більшість британських учених не надає переваги якомусь конкретному підходу, а обґрунтовує положення про те, що в профілактично-виховній роботі з неповнолітніми повинні органічно поєднуватися всі вищезгадані підходи при домінуючій ролі якогось одного, залежно від ситуації, з чим, вважаємо, можна повністю погодитися.
Аналіз наукових джерел свідчить, що у профілактично-виховній роботі з неповнолітніми, яка може проводитись на індивідуальному чи груповому рівні, використовуються такі відомі педагогічні методи:
формування свідомості особистості (бесіда, переконання, дискусія, приклад);
організації діяльності, формування позитивного досвіду суспільної поведінки (вимога, привчання, громадська думка, авансування довір’ям, створення відповідних виховних ситуацій, прогнозування);
стимулювання діяльності і поведінки (змагання, заохочення, покарання);
самовиховання (самопізнання, самооцінювання, саморегуляція), а також методи психотерапії (позитивне і негативне підкріплення дій, зворотний зв’язок, ефект переносу, моделювання, методика поетапних змін).
Всі ці методи і прийоми знаходять своє застосування в різних формах профілактично-виховної роботи, які допомагають прилучати неповнолітніх до суспільно-корисної діяльності і сприяють попередженню вчинення ними протиправних дій. Це, зокрема, участь неповнолітніх у роботі дитячих і молодіжних об’єднань (асоціації, товариства, команди), спортивних змаганнях, екскурсіях; заняття в різних клубах; участь у благодійних акціях, спрямованих на допомогу дітям-сиротам, інвалідам, людям похилого віку, ВІЛ-інфікованим, безпритульним тощо [39; 86; 87; 88; 89; 90].
Зауважимо, що методи самовиховання не занадто широко використовуються в теорії і практиці соціально-виховної роботи з неповнолітніми у Великій Британії.
Досить неоднозначним є ставлення британських учених до такого методу як покарання. Визнаючи загалом необхідність його застосування, вони водночас цілком справедливо вказують на його недоліки:
Покарання в деяких випадках може служити підкріпленням негативної поведінки неповнолітнього. Наприклад, зауваження вчителя стосовно незадовільної поведінки учня під час заняття привертає до нього увагу учнів і це може йому сподобатись, оскільки інших способів звернути на себе увагу однокласників він не знає.
Часті зауваження можуть дестабілізувати поведінку дитини, вона перебуває в стані постійної напруги, тривоги.
Покарання може стати негативним прикладом моделі поведінки, яка демонструє, що агресія і жорстокість є одним з ефективних способів вирішення проблем.
Покарання може мати деструктивний вплив на особу, яка застосувала цей метод, зокрема викликати почуття провини, незадоволення власною поведінкою [39, с.389].
З огляду на це, британські вчені радять не занадто захоплюватись покаранням, застосовувати цей метод тільки в особливих випадках.
Отже, більшість методів профілактично-виховної роботи з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки, аналогічні в обох країнах.
Це ж саме стосується і принципів, на яких базується соціально-виховна робота з неповнолітніми у Великій Британії. Серед них чимало таких, які повністю співпадають з вітчизняними принципами виховання:
принцип суспільної спрямованості виховання (відповідність характеру і змісту виховання соціальним потребам, інтересам країни, її національним нормам, традиціям);
принцип гуманістичної спрямованості виховного процесу (гуманне ставлення до особистості вихованця, повага до його прав, посильні вимоги);
принцип врахування індивідуально-психологічних і вікових особистісних характеристик і можливостей неповнолітніх;
принцип єдності виховних впливів сім’ї, освітніх закладів, громадськості;
принцип суб’єктності (розвиток здатності дитини усвідомлювати власне «Я» у взаємовідносинах з людьми, оцінювати свої дії і передбачати їх наслідки, протидіяти зовнішнім негативним впливам);
принцип діяльнісного і особистісно-орієнтованого підходу;
принцип опори на позитивне в особистості вихованця;
принцип стимулювання активності особистості, її участі в суспільно-корисній і суб’єктно значимій діяльності та ін. [35; 38; 39; 59; 83].
На жаль, у вітчизняній практиці соціально-виховної роботи з неповнолітніми ці принципи часто мають декларативний характер, в той час як у Великій Британії переважна більшість з них дійсно реалізується в практичній діяльності, спрямованій на соціально-правовий захист дітей, створення умов життєдіяльності, які б дозволяли попередити девіантні прояви серед неповнолітніх і молоді.
Вважаємо за доцільне також відзначити, що на сьогоднішній день дуже поширеними в профілактичній роботі з неповнолітніми у Великій Британії є психотерапевтичні методи.
У працях багатьох відомих британських учених (Д.Гелфенд, М.Раттер, М.Річардс, А.Росс (D.Gelfand, M.Rutter, M.Richards, A.Ross) та ін.) наголошується, що психотерапія, яка тривалий час асоціювалась з медициною, зокрема психіатрією, сьогодні значно розширила межі застосування. Її суть зводиться до забезпечення позитивного впливу на індивіда з проблемною поведінкою в процесі безпосереднього спілкування і встановлення продуктивних взаємовідносин між ним і психотерапевтом.
Цікаво відзначити, що у Великій Британії різні психотерапевтичні методики, які не є занадто складними, зазвичай розробляються і використовуються в роботі з проблемними неповнолітнім не дипломованими психіатрами, а психологами, педагогами, соціальними працівниками, а термін «психотерапевт» вживається в досить широкому розумінні [39; 91; 92, с.104].
Індивідуальна психотерапія проводиться в тих випадках, коли у неповнолітнього спостерігаються відхилення в емоційній сфері, зв’язані з конфліктними ситуаціями, переживаннями, стресами, які мали місце в минулому, або наявні на даний момент.
Якщо основні проблеми дітей і підлітків, які зумовлюють їх неадекватну поведінку, зв’язані з порушенням взаємодії з іншими дітьми (ровесниками, старшими, молодшими), корисною може стати групова психотерапія. Психотерапевт спостерігає за поведінкою неповнолітнього в групі і намагається встановити, які його вчинки(вади зовнішності) викликають насмішки, знущання, ізоляцію чи інші види порушення контактів. Це дає змогу вносити відповідні корективи у поведінку, використовуючи різні психотерапевтичні методики (моделювання, ефект переносу, методика поетапних змін, зворотній зв’язок, позитивне і негативне підкріплення дій), які зазвичай доповнюють одна одну. Відомий британський учений М.Раттер (M.Rutter) наводить простий приклад використання психотерапії: Над підлітком насміхаються інші діти, зневажають його, оскільки він дуже боїться води, не хоче купатися в річці. Спостерігаючи, як інші купаються, граються у воді, отримуючи від цього задоволення, не відчуваючи страху, хлопчик, з яким відповідно працює психотерапевт, поступово стає сміливішим, все ближче підходить до води, отримує схвалення психотерапевта та інших дітей і, нарешті, пробує сам зайти у воду, вчиться плавати, робить перші успіхи у цьому виді спорту, стаючи дедалі більше впевненим у своїх силах. При цьому він переживає позитивні емоції, що сприяє формуванню бажання й надалі вдосконалювати свої вміння триматися у воді [39, с.377]. Відзначимо, що у даному випадку були використані майже всі зазначені вище психотерапевтичні методики.
Досить часто в практичній роботі з проблемними дітьми використовується така форма методики зворотного зв’язку, як перегляд відеозаписів поведінки, в процесі якого діти самі (або з допомогою психотерапевта) переконуються в помилковості деяких своїх дій, суджень, що стає основою для формування в майбутньому позитивних навичок поведінки.
Аналіз наукових праць дослідників [35; 39; 42; 51] дозволяє виокремити деякі важливі принципи психотерапевтичної діяльності:
Уважне вивчення і адекватна оцінка дійсної природи труднощів неповнолітнього є важливою передумовою психотерапевтичної роботи.
Психотерапевт прислуховується до неповнолітнього і надає йому широкі можливості для вираження власних почуттів і переконань.
Психотерапевт дає неповнолітньому змогу зрозуміти, що він хоче допомогти йому справитися з проблемами.
Психотерапевт і неповнолітній повинні чітко з’ясувати мету і завдання їх співпраці.
Психотерапевт повинен чітко пояснити неповнолітньому, чому його поведінка є неприйнятною.
В тих випадках, коли проблеми поведінки неповнолітнього зв’язані з внутрісімейними взаємовідносинами, корисною визнається психотерапевтична робота з сім’єю в цілому, а не індивідуальна з неповнолітнім. Аналогічно, шкільні проблеми іноді неможливо вирішити без відповідної роботи з педагогічним і учнівським колективом.
Необхідно дуже чітко визначити доцільність продовження або припинення психотерапевтичної роботи з неповнолітнім. Іноді її продовження не має сенсу, оскільки прогрес очевидний і наступні зустрічі нічого не змінять, іноді, навпаки, очевидною є неефективність діяльності психотерапевта і безперспективність її продовження не викликає сумнівів.
В останні десятиріччя у Великій Британії мають місце спроби уніфікувати практику профілактичної діяльності. Зокрема, відома організація Home Office з метою гарантувати більш послідовний підхід до профілактики злочинності серед молоді розробила для агентств та установ документацію з питань попередження девіантних проявів у поведінці неповнолітніх і молоді на місцевому рівні, опираючись на дослідження британських і американських науковців [73; 93]. Вона пропонує методологію профілактичної роботи, яка може бути застосована у більшості випадків і включає такі етапи: визначення проблеми; прийняття рішення стосовно того, що робити (розробка програми); реалізація програми; оцінка досягнутого.
Такий системний підхід, як відзначають деякі британські дослідники (Р.Кінсі, С.Андерсон (R.Kinsey, S.Anderson) та ін.), не завжди реалізується в сфері профілактики злочину. Проблеми часто визначаються неточно, варіанти ситуацій рідко оцінюються достеменно, недостатньо уваги приділяється оцінці процесу реалізації різних програм, що в кінцевому рахунку негативно впливає на загальні результати профілактичної роботи.
Розглянемо кожний з цих етапів.
1. Визначення проблеми.
Першим етапом у профілактичній роботі є визначення проблеми. Під час цього етапу здійснюється огляд усіх даних по кожному правопорушенню чи злочину, збір інформації про правопорушника і жертви, проводяться консультації в різних агентствах та аналіз існуючої практики роботи у випадках подібних правопорушень. Цей процес визначає міру, наслідки і вартість вирішення кожної пов’язаної зі злочином проблеми і дає можливість виявити пріоритети.
Цікаво відзначити, що до цієї роботи залучаються і представники молодіжного середовища. Вважається, що особливо важливо проконсультуватися з молоддю з приводу правопорушень. Молоді люди, якщо самі й не скоювали протиправних дій, часто є свідками злочинів, чи їх планування і можуть багато чого розповісти про злочин, його причини і запропонувати можливі шляхи профілактики. Таким чином вони є не тільки хорошим джерелом інформації, але й сприяють пошуку шляхів вирішення проблеми [94, с.53]. Отже, у визначенні проблеми приймає участь багато людей, нею займаються різні спеціалісти, всі ресурси мобілізуються, і рішення приймають за участі всіх зацікавлених сторін.