МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
І.Козубовська, О.Бартош, М.Бабинець, А.Досін, С.Шпеник
ПРЕВЕНТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ
ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ З НЕПОВНОЛІТНІМИ,
СХИЛЬНИМИ ДО ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ
Ужгород – 2010
ББК 65.9(4ВЕЛ) 272
П 71
УДК 37.035:376.5(410)
Рецензенти:
доктор педагогічних наук, професор Поліщук В.А.
доктор філологічних наук, професор Фабіан М.П.
кандидат педагогічних наук, доцент Товканець Г.В.
Рекомендовано до друку редакційно-видавничою радою УжНУ
протокол № 4 від 22.11.2010 р.,
Превентивна діяльність соціальних служб Великої Британії з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки: Монографія [І.Козубовська, О.Бартош, М.Бабинець, А.Досін, С.Шпеник]. – Ужгород: «ПП Шарк» 2010. – 258 с..
У монографії розглядаються історико–теоретичні підходи до проблеми девіантної поведінки неповнолітніх та її профілактики. Проаналізовано питання професійної діяльності фахівців соціальної роботи з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки. Особлива увага звертається на особливості організації британської системи профілактики девіантної поведінки неповнолітніх. Розглянуто особливості підготовки фахівців до роботи з цією категорією населення.
Видається за сприяння проекту 144562-TEMPUS-2008-UK-JCPR
«Запровадження триступеневої
системи в сфері соціальної освіти в 6 країнах»
ISBN 978-966-8489-14-3
© І.Козубовська, О.Бартош, М.Бабинець, А.Досін, С.Шпеник
ЗМІСТ
ВСТУП 5
РОЗДІЛ 1. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ПРОБЛЕМИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЇЇ ПРОФІЛАКТИКИ 7
1.1. Аналіз зарубіжного досвіду профілактичної роботи з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки (історичні аспекти) 7
1.2. Дослідження проблеми девіантної поведінки неповнолітніх та її профілактики у Великій Британії 22
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ БРИТАНСЬКОЇ СИСТЕМИ ПРОФІЛАКТИКИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ НЕПОВНОЛІТНІХ У КІНЦІ ХХ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ 58
2.1. Соціально-правовий захист дітей і підлітків як важлива складова профілактики девіантної поведінки неповнолітніх у Великій Британії 58
2.1.1. Роль і функції соціальної роботи в системі соціально-правового захисту неповнолітніх у Великій Британії 58
2.1.2. Британська система соціального захисту неповнолітніх: структура, принципи, пріоритети 66
2.1.3. Взаємодія соціальних інститутів у захисті прав та інтересів неповнолітніх, які потерпають від насильства, соціальної і педагогічної занедбаності 82
2.1.4 Спілкування як важливий інструмент впливу на особистість 97
2.1.5. Організація дозвіллєвої діяльності дітей і підлітків в системі профілактики девіантної поведінки неповнолітніх 112
2.2. Покарання в системі профілактики девіантної поведінки неповнолітніх у Великій Британії 123
РОЗДІЛ 3. ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ ДО РОБОТИ З НЕПОВНОЛІТНІМИ, СХИЛЬНИМИ ДО ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ 141
3.1. Загальна підготовка майбутніх фахівців соціальної сфери у Великій Британії 141
3.2. Особливості професійної підготовки майбутніх соціальних працівників до роботи з неповнолітніми групи ризику 163
3.2.1. Денна форма підготовки 163
3.2.2. Очно-заочна та дистанційна форми підготовки 175
ВИСНОВКИ 209
ДОДАТКИ 213
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 240
ВСТУП
Минулі десятиріччя характеризуються наявністю складних процесів, які мають місце в сучасному українському суспільстві в сфері політики, економіки, соціального захисту населення. Нестабільність політичної, економічної, соціальної, правової системи, різке соціальне розшарування, недосконалість владних структур зумовили трансформацію суспільної свідомості, переосмислення духовних цінностей, значну деформацію моральних підвалин суспільства.
Досвід реформування пострадянського суспільства показав, що значна частина населення виявилася не готовою жити в нових умовах і перебуває в стані дезорієнтації і дезадаптації. Особливо це характерно для молодого покоління, яке опинилося в ролі об’єкта впливів, а не суб’єкта історичної діяльності, можливості самореалізації якого суттєво знизились.
У цих складних умовах у середовищі неповнолітніх формується негативна ідеологія, психологія, специфічні поведінкові стереотипи, особливий спосіб життя, а різні девіантні прояви нерідко виступають формою самовираження, самоутвердження і навіть нормою буття.
Тривожними є дані стосовно того, що зростання девіантних проявів і злочинності неповнолітніх відбувається швидшими темпами, ніж злочинності дорослих.
Переважна більшість неповнолітніх, залучених до протиправних дій, – це учні загальноосвітніх шкіл, коледжів, училищ. Тільки незначна частина з них не вчаться і не працюють.
Слід відзначити, що проблема девіантної поведінки неповнолітніх є актуальною не тільки для України, але й багатьох інших країн. Деякі з них мають вагомі здобутки в дослідженні теоретичних аспектів проблеми і організації практичної профілактичної роботи з неповнолітніми. Вважаємо, що в контексті євроінтеграційних устремлінь України вдосконалення вітчизняної системи профілактичної роботи з неповнолітніми може бути більш ефективним за умови ретельного вивчення, творчого переосмислення зарубіжного досвіду і впровадження кращих його зразків в Україні.
Серед країн – лідерів ЄС, на нашу думку, заслуговує уваги Велика Британія, яка має багаті історичні традиції в організації профілактичної роботи з дітьми і молоддю. До такого висновку ми дійшли після участі в реалізації в Ужгородському національному університеті проектів міжнародної програми ТЕМПУС-ТАСІС, а також під час стажування у Великій Британії.
Результати аналізу науково-методичної літератури з даної проблеми свідчать про те, що питання профілактики девіантної поведінки неповнолітніх досліджуються вітчизняними вченими (О.Джужа, І.Запорожан, Н.Максимова, В.Татенко, В.Тюріна, В.Оржеховська, В.Синьов, Т.Федорченко, М.Фіцула та ін.), окремі аспекти навчально-виховної роботи з учнівською молоддю у Великій Британії розкриваються в роботах О.Бартош-Пічкар, А.Дробницької, В.Козубовського, І.Козубовської, Ю.Михайличенко, О.Романовської та ін., проте проблема профілактики девіантної поведінки неповнолітніх у Великій Британії, зокрема учнівської молоді, не була предметом спеціальних педагогічних досліджень.
Актуальність проблеми і відсутність наукових досліджень зумовили вибір теми даної монографії, яка підготована колективом авторів: загальна редакція, вступ, висновки – І.Козубовська, розділи 1.1; 1.2; 2.2. – А.Досін, розділи 2.1; 2.1.1; 2.1.2; 2.1.3; 3.1 – О.Бартош–Пічкар, С.Шпеник; розділ 2.1.4 – М.Бабинець; розділи 2.1.5; 3.2 – С.Шпеник.
Матеріали монографії можуть бути використані в розробці спецкурсів з педагогіки, психології, соціальної роботи для студентів вищих навчальних закладів, ФПО, а також у практичній професійній діяльності працівників освітніх закладів, правоохоронних органів і соціальних служб.
Розділ 1 історико-теоретичні підходи до проблеми девіантної поведінки неповнолітніх та її профілактики
1.1. Аналіз зарубіжного досвіду профілактичної роботи з неповнолітніми, схильними до девіантної поведінки (історичні аспекти)
Проблема девіантної поведінки впродовж тривалого часу залишається однією з найбільш актуальних суспільних проблем.
Девіації серед неповнолітніх (бродяжництво, жебракування, проституція, правопорушення, алкоголізм, токсикоманія, наркоманія) набули останнім часом значного розповсюдження, про що свідчать результати досліджень, здійснених провідними вітчизняними вченими [1; 2; 3; 4; 5].
Серед неповнолітніх сьогодні поширюються нові види злочинів, які раніше були притаманні здебільшого дорослим. До них відносяться: торгівля наркотиками, розбійні напади, комп’ютерні злочини, рекет, викрадення людей з метою отримання викупу та інші [2, с.146].
Кількість безпритульних дітей в Україні за останні 10 років збільшилася на 60% [3]. Саме вони найчастіше є схильними до девіантних проявів, залучаються до скоєння правопорушень і злочинів.
«Девіація» (від лат. deviatio) означає відхилення. Тому відхилення в поведінці або девіації є, по суті, синонімічними поняттями. Правда, різні вчені наповнюють їх дещо відмінним змістом, про що мова буде йти далі.
Значний внесок у вивчення проблеми девіантної поведінки внесли відомі філософи, громадські діячі, письменники, учені – представники різних галузей науки: соціології, кримінології, педагогіки, психології, медицини та інших.
Аналіз наукових поглядів учених минулого (Арістотель, Платон, Демокріт та ін.) дає підстави зробити висновок, що чимало обґрунтованих ними положень не втратили своєї актуальності сьогодні і використовуються в працях сучасних зарубіжних і вітчизняних учених. Так, Платон цілком слушно надавав великого значення ранній профілактиці. На його глибоке переконання, вже в ранньому віці слід пояснювати дитині, що добре, а що погано, чому не можна здійснювати ті чи інші вчинки. Осіб, які схильні до протиправних дій, він вважав морально хворими і наполягав на необхідності «лікування їх душ». У своїй широко відомій праці «Закони» Платон торкався питання мотивів злочинної девіантності, зокрема, убивств. На перше місце він ставив прагнення до багатства; на друге – честолюбство; на третє – прагнення приховати раніше вчинений злочин [6].
Вважаємо, що актуальним на сьогоднішній день для України є твердження Платона про те, що з метою запобігання злочинності законодавець повинен установити межі бідності й багатства. Якщо майно найзаможніших у чотири рази перевищує «статки» найбідніших, то це неминуче призведе до злочинності. Сьогодні ж, як відомо, ця різниця в нашій країні є в багато разів більшою.
Важливими і актуальними залишаються ідеї іншого відомого мислителя стародавніх часів – Арістотеля, який серед причин злочинності відзначав: безлад у державі; можливість легко сховати украдене; штучний нестаток, що виникає від надмірного багатства деякої частини населення і дійсної злиденності інших; м’якість, або віддаленість покарання; підкупність суддів; необґрунтовані привілеї певних соціальних прошарків; національні суперечності. Він засуджує культ багатства, зауважуючи, що більше злочинів трапляється через прагнення до надлишку, а не через недолік предметів першої необхідності. Заходами попередження злочинності вважає: справедливий державний лад; стабільність законів; боротьбу з корупцією; надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних верств населення.
Цінною є думка Арістотеля про те, що основою стабільності державного ладу є система виховання. Він обґрунтував низку важливих положень стосовно можливостей виховання у попередженні девіацій, особливо серед неповнолітніх, зокрема, закликав оберігати молодь від зіткнення з усім негативним, навчати її протистояти йому, а також з раннього віку виховувати повагу до законів [6].
Заслуговують уваги ідеї Демокріта, який надавав величезного значення вихованню, вважав, що воно може змінити людину. Він звертав особливу увагу на оточення дитини, бо саме воно часто сприяє виникненню девіацій. Доречним є твердження Демокріта про те, що втримати дитину від здійснення негативного вчинку можна шляхом формування у неї відповідних переконань, а не застосуванням сили, примусу, покарання [7].
В епоху середньовіччя теорія і практика боротьби зі злочинністю перебувала під значним впливом церкви, яка відстоювала вчення, що в основі злочину лежить зла воля, або злий дух, який вселився в людину. У багатьох країнах протестантизму, в тому числі й Англії, були прийняті жорсткі закони проти бідних, яких могли карати тільки за будь-яку найменшу провину. Незважаючи на значні утиски наукової думки з боку церкви, в цей період теж можна знайти цікаві ідеї стосовно запобігання злочинності, зокрема, у працях Томи Аквінського, Мартіна Лютера, Жана Кальвіна . Особливо нам імпонує концепція особливостей зовнішнього і внутрішнього стану злочинців і можливостей ранньої діагностики злочинних намірів [8].
Яскраві представники епохи Відродження – відомі вчені Т. Мор, Ф. Бекон, Д. Локк, які відзначали вплив соціальних умов, середовища на поведінку людей, обстоювали справедливе, людяне ставлення до тих, хто вчинив злочин. Цікаво, що Т.Мор вперше запропонував новий для того часу вид покарання за незначні злочинні дії, який успішно використовується й сьогодні, – виправні роботи.
Відомі учені Шарль Мотеск’є, Жан-Жак Руссо (ХVІІІ ст.) відстоювали ідеї гуманізації і чіткої диференціації мір покарання, відповідності покарання вчиненій протиправній дії, наголошували на необхідності широкого використання запобіжних заходів, вважали, що злочинність може бути ліквідована через створення чітких законів, просвітництво і правильне виховання.
Ці ідеї знайшли подальший творчий розвиток у працях Чезаре Беккаріа, зокрема, у його відомій праці «Про злочини і покарання». Учений всебічно обґрунтовує ідеї запобіжного впливу покарання, що здатне виробити внутрішні спонукання, які утримують від прояву «пристрастей», висловлює слушну думку з приводу того, що «не жорстокість покарань, а їх неминучість попереджує здійснення наступного злочину. Покарання самі по собі безсилі. Треба попереджати злочини». На нашу думку, дуже актуальним на сьогоднішній день є його твердження про те, що «злочин не випливає зі злої волі злочинця, а є продуктом соціального середовища» [9].
Суперечливими і дискусійними були погляди на природу злочинності Ч. Ломброзо, який на основі тривалих спостережень за особами з девіантною поведінкою дійшов висновку про існування природженого типу злочинця. На його думку, типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками (будова тіла, форма носа, колір і розріз очей, вага, ріст тощо) [10]. Теорія Ч. Ломброзо не була правильною, та все ж він слушно наголошував на необхідності звертати увагу й на біологічні умови виникнення девіантних форм поведінки. Відзначимо, що пізніше він дещо змінив свою теорію, і включив до причин злочинності деякі соціальні фактори.
Схожі ідеї висловлювались й іншими вченими (Е. Феррі, Е. Хьютон, У. Шелдон та ін.), проте хибність цих теорій стає очевидною уже при порівнянні отриманих експериментальних результатів. Так, якщо одними дослідниками встановлено, що характерними ознаками злочинного типу особистості є високий ріст, добре розвинена мускулатура, великий об’єм грудної клітки, то інші запевняють, що ними виявлені злочинці невисокого росту, худорляві.
Вважаємо, що досить цікавою є теорія хромосомних аномалій, яка намагається обґрунтувати вплив додаткової 47-ї хромосоми типу Х або Y на злочинність. Ще в 1970 році Американський національний інститут психічного здоров’я (Центр вивчення злочинності) опублікував дані обстеження 5342 злочинців на предмет виявлення хромосомних аномалій. Незважаючи на те, що однозначних прямих кореляцій між хромосомними аномаліями і протиправною поведінкою виявлено не було, учені зауважили, що в окремих випадках хромосомні відхилення і зв’язані з ними риси генотипу можуть підвищити схильність до розвитку соціально негативних зразків поведінки. Було висловлено припущення, що хромосомні відхилення не можуть не позначитися певним чином на організмі людини. Вони викликають деякі зміни, які зумовлюють ті чи інші соматичні або психічні порушення [11, с.21].
Добре відомими і досить популярними в наукових колах на Заході є ідеї З. Фрейда, суть яких зводиться до того, що будь-який вчинок індивіда зумовлений конфліктом між «я» і «воно», тобто, між свідомим і підсвідомим. Учений вважав, що вирішальне значення належить підсвідомому, під яким розумів природжені потяги, імпульси, інстинкти. За своєю природою «воно» – аморальне і перебуває в конфлікті зі свідомим [12, с.19].
Оскільки підсвідоме є природженим, а розвиток особистості дитини особливо інтенсивно відбувається в перші роки життя (до 5-6 років), то роль виховання зводиться, по суті, нанівець. З. Фрейд та його однодумці заперечували вплив середовища, соціальних умов життя на процес формування особистості, або мінімізували його роль.
Послідовники З. Фрейда відкинули деякі явно суперечливі моменти його концепції, та все ж дотримуються основної лінії фрейдизму – зумовленості поведінки індивіда таємничими імпульсами, інстинктами і з цих позицій розглядають девіантну поведінку.
Як приклад, наведемо деякі положення, обґрунтовані відомим ученим Л. Тайлером (L. Tayler). Він вважав, що більшість дітей народжуються з неусвідомлюваним почуттям расової неприязні, яке поступово стає все сильнішим. В певних умовах це почуття може проявитися в расових злочинах. На думку Л. Тайлера, «учень розуміє, що він не повинен відчувати неприязнь до представників інших рас, але він не може нічого вдіяти з собою, тому що знаходиться під владою імпульсів, які не контролюються свідомістю» [13, с.82].
Відзначимо, що таке пояснення природи почуття расової неприязні і здійснення на цій основі расових злочинів, чи просто неморальних вчинків влаштовує багатьох на Заході, адже воно слугує «науково обґрунтованим» виправданням злочинних дій стосовно інших рас, які мають місце навіть у найдемократичніших країнах світу. На жаль, сьогодні прояви расової та етнічної неприязні стають відчутними й в Україні.
Фрейдизм, відстоюючи ідею природжених негативних імпульсів, потягів, тим самим применшує моральну відповідальність людини за свої вчинки.
Деякі вчені намагаються пояснити відхилення у поведінці неповнолітніх, виходячи з теорії фрустрації. Це – специфічний психічний стан, який виникає в тих випадках, коли індивід не має можливості задовольнити ті чи інші бажання, потреби, досягти важливої життєвої мети з незалежних від нього причин. Неможливість досягнення бажаного, як правило, викликає негативні емоційні реакції, найчастіше – злість, агресію, рідше – депресію.
Фрустрацією вчені Л. Берковіц, Д. Доллард, Н. Міллер (L. Berkovic, J. Dollard, N. Miller) та інші намагаються пояснити найрізноманітніші негативні прояви у поведінці дітей, починаючи від плачу, вередування дитини і до актів фізичного насильства, злочинних дій [14, с.28].
З цим важко погодитись. Процес засвоєння дитиною норм і правил поведінки, моральних цінностей, прийнятих у суспільстві, неможливий без привчання, керівництва діями дитини, а це часто передбачає заборону, неможливість задоволення бажань дитини, реалізації намірів, які виникли у неї. Звичайно, в окремих випадках це викликає образу, ворожість, агресію у дітей. Проте вищезгадані тенденції не можуть зумовити незалежні від досвіду способи поведінки. Ці тенденції дуже пластичні і піддаються певній модифікації через вплив суспільства, виховання.
Більшість сучасних зарубіжних дослідників проблеми агресії не вважають її природженою властивістю індивіда. Домогтися контролю над різними формами проявів агресії в результаті привчання – цілком можливо. Існує навіть термін «соціалізація агресії», тобто процес привчання контролювати свої агресивні устремління, або ж виражати їх у формі, прийнятній у даному суспільстві.
Учені дійшли висновку, що вирішальна роль у контролі агресивних проявів у дітей і підлітків належить батькам. Цікаво відзначити, що, згідно з результатами досліджень, у сім’ях, де батьки були занадто поблажливими, чи занадто суворими – рівень агресивності дітей виявився досить високим, а в тих сім’ях, де батьки адекватно реагували на агресивність дитини (висловлювали осуд з приводу її дій, проте не застосовували строгих покарань), діти були найменш агресивними.
Останні роки чимало західних учених відійшли від традиційного тлумачення відхилень у поведінці як наслідку недосконалості анатомічної, психофізіологічної структури індивіда і звертають дедалі більшу увагу на вплив соціального середовища на формування особистості, становлення способу її поведінки. Правда, багато дослідників схильні досить обмежено розглядати соціальне середовище, наприклад, звужуючи його до мікросередовища, яке розглядається як самостійно діючий криміногенний фактор. Так, учений П. Вест (P. West), досліджуючи незадовільні матеріально–побутові умови сім’ї як один з факторів, який сприяє формуванню асоціального типу особистості, пропонує ввести строгий контроль за народжуваністю в сім’ях з низькими прибутками. Правда, він виступає проти насильницьких заходів стосовно обмеження народжуваності і пропонує зосередитися на роз’яснювальних бесідах [15, с.34]. Водночас, інший учений А. Дойч (A. Deutch) визнає, що підтримує ідею стерилізації [16, с.37].
Слід підкреслити, що для багатьох західних учених характерна тенденція надавати біопсихологічного забарвлення деяким соціальним факторам. Наприклад, такий негативний соціальний фактор, як вживання наркотиків деякі вчені намагаються пояснити природженим потягом.
Крім цього, багато вчених, які визнають вплив як біологічних, так і соціальних факторів на формування особистості, все ж вважають, що процес становлення особистості (і, відповідно, виникнення відхилень) в основному відбувається в перші роки життя, тобто, перебільшують значення раннього дитинства. Зокрема, прихильниками таких концепцій є відомі американські учені Елеонора і Шелдон Глюк (E. Glueck, S. Glueck), які ретельно обстежили 500 неповнолітніх злочинців і дійшли висновку, що 87% з них виявляли нахили до девіантної поведінки у віці до 10 років [17, с.45-46].
Досить популярною є теорія «патології раннього дитинства» обґрунтована Д. Боублі (J. Bowbly). Основні її положення зводяться до того, що дитина, яка не отримала в ранньому дитинстві достатньо батьківського тепла, ласки, турботи – в майбутньому може стати девіантом, можливо, навіть злочинцем [18; 19].
Розглядаючи проблему девіантної поведінки, не можна не згадати таких учених, як Е. Дюркгейм і Р. Мертон. Саме Е. Дюркгейма вважають засновником загальної теорії девіантної поведінки, основні положення якої набули подальшого розвитку в працях Р. Мертона.
Слід відзначити, що кінець ХІХ-го – початок ХХ-го століття характеризується поступовим виокремленням у наукових дослідженнях соціологічного напрямку як результату втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Соціологи цікавилися, перш за все, залежністю між девіаціями і соціальним середовищем. Основні принципи соціологічного напрямку: девіації – явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під впливом несприятливих умов і факторів соціального середовища.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації, або аномії (Е. Дюркгейм, Р. Мертон) та диференціального зв’язку або асоціацій (Е. Сазерленд), в подальшому – концепціями стратифікації, стигматизації, субкультури [9].
Оскільки всі ці теорії, які, незважаючи на певні відмінності, мають багато спільних рис, безпосередньо стосуються теми нашого дослідження, вважаємо за доцільне дуже коротко розкрити їх суть. Так, добре відомою є теорія аномії, яка досить популярна в середовищі британських учених. Окремі її положення, на нашу думку, знаходять відображення в сучасній соціальній ситуації в Україні.
Явище аномії можна визначити як напругу і дезорганізацію в суспільстві, яка викликана втратою системи цінностей, кризою всього суспільства, протиріччями між задекларованими цілями і відсутністю можливостей їх реалізації для більшості громадян. В періоди швидких соціальних змін багато людей перестають розуміти, чого очікує від них суспільство, і відчувають труднощі в погодженні своїх вчинків з діючими нормами. Попередні норми потроху втрачають свою значимість, а нові ще чітко не сформульовані і не можуть служити ефективними орієнтирами поведінки. Тому саме в такі періоди можна очікувати зростання девіантних проявів. Слід підкреслити, що це явище дійсно спостерігається сьогодні в молодіжному середовищі і є дуже актуальним для сучасного суспільств, коли багато молодих людей відчувають беззмістовність свого існування в суспільстві, неможливість реалізувати свій особистісний потенціал, переживають за своє майбутнє. Це сприяє послабленню у молоді відповідальності за свої дії. Сьогодні, як ніколи, поглибилося майнове розшарування суспільства, і якщо окремі молоді люди мають змогу отримати хорошу освіту, купити престижні дорогі речі, відпочивають в наймальовничіших куточках різних країн світу, то інші – не мають нічого, змушені важкою працею заробляти на більш, ніж скромне прожиття. Щоб змінити ситуацію, молоді люди починають робити різні кроки, далеко не завжди правильні, зокрема, вживати алкогольні напої, наркотичні засоби, здійснювати крадіжки, займатися проституцією тощо. В основі такої поведінки лежить протиріччя між тим, до чого молода людина повинна прагнути і тим, що вона має в реальному житті. Стан аномії серед неповнолітніх і молоді часто провокується й тим, що молоді люди, внаслідок правової безграмотності, або недостатньої грамотності, не знаходять відповідних норм, необхідних в адекватній орієнтації в соціально-правовому просторі та прийнятті відповідних рішень. Молоді люди не отримують своєчасної відповідної підказки з боку суспільства. Аномія проявляється в молодіжному середовищі в цинізмі однієї частини молоді, яка користується всіма благами життя (до речі, дуже часто безпідставно, не докладаючи для цього жодних зусиль) і агресивності іншої частини молодих людей, позбавлених всього цього через певні життєві обставини, від них незалежні.
Теорія «диференційованого зв’язку», або асоціацій, запропонована Е. Сазерлендом, теж часто використовується сучасними вченими при поясненні окремих видів девіацій. Суть цієї теорії в тому, що вона пояснює девіації впливом негативного середовища, де всі дотримуються девіантних моделей поведінки. Чим раніше будуть започатковані контакти індивіда з криміногенним середовищем, чим частішими і довшими вони будуть, тим більша вірогідність того, що такий індивід теж стане правопорушником. Слід підкреслити, що в цьому процесі має місце не тільки наслідування, але й навчання. Навчання девіантній поведінці включає: засвоєння прийомів здійснення правопорушень і злочинів, оцінку правових норм, на основі якої формується специфічна спрямованість мотивів, установок
Концепція стратифікації наголошує на тому, що суспільство складається з різних соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.) Між цими групами існують суперечності та можуть виникати конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до девіантних проявів, порушень закону.
Теорія субкультури опирається на основні положення теорії аномії і диференційованого зв’язку. Вона передбачає, що молода людина існує і розвивається в групі собі подібних, де існує певна система цінностей, схожа з системою цінностей суспільства. Делінквентність субкультури молоді розвивається, оскільки існує проблема пристосування молодих людей, особливо тих, які належать, до нижчих прошарків населення. Виникає конфлікт між цінностями, які орієнтують на успіх і обмеженими можливостями в досягненні успіху.
Згідно з теорією стигматизації, девіації визначаються не самою поведінкою, а реакцією суспільства на цю поведінку. Якщо поведінка індивіда розглядається як така, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, це дає поштовх для виникнення різних соціальних реакцій і оцінок, що зазвичай приводить до таврування тих, хто порушує норми. Індивід отримує ганебне «тавро» особи другого сорту. Він вже не може відчувати себе такою ж людиною, як усі інші члени суспільства. Це може призвести до подальшого відчуження особи від суспільства, вчинення нею нових девіантних дій, внутрішнього засвоєння ролі злочинця.
Прихильники теорії стигматизації (Г.Бекер, К.Еріксон та ін.) стверджують, що, по-перше, жоден проступок сам по собі не є протиправним. Це залежить від того, як його оцінюють інші. По-друге, всім людям властива девіантна поведінка, яка проявляється в порушенні тих чи інших норм(перевищення швидкості, порушення правил дорожнього руху, ухиляння від сплати податків, своєчасної оплати комунальних платежів тощо). Це можна назвати первинними девіаціями, які не завжди підлягають осуду. Іноді ж буває й навпаки - людина не здійснила насправді якийсь серйозний проступок, або здійснила його випадково, проте її можуть звинуватити в протиправних діях, затаврувати. Індивід отримує публічне визнання як злодій, наркоман, насильник і т.п. і часто починає сприймати свій статус як конкретний тип девіантності і формувати на його основі подальше життя [9, с.356-357].
Поряд з соціологічним напрямом у підході до розгляду девіацій досить поширеним є психологічний напрям. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки особистості з відхиленнями. Серед них виділяється теорія небезпечного стану, згідно з якою, у деяких конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що зумовлює конфлікт індивіда з середовищем, загальноприйнятими соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі. Робота спеціалістів з усунення небезпечного стану полягає в тому, щоб в процесі консультативної роботи допомогти індивіду, який переживає стрес, спрямувати його поведінку в певні соціальні межі, допомогти у розв’язанні проблем, підтримати.
Основні положення наведених концепцій дозволяють зробити висновок, що в них містяться цінні ідеї стосовно оцінки девіантної поведінки, зокрема: девіантну поведінку неповнолітніх і молоді не можна зрозуміти без аналізу зв’язків з загальноприйнятими символами успіху в суспільстві, де відбувається процес становлення молодої людини; в появі тих чи інших видів девіантної поведінки молоді, а також досягненні успіху молодими людьми законними способами і засобами важливу роль відіграє соціально-правова структура суспільства; оцінка суспільством дій молодої людини має досить сильний вплив, часто від неї залежить, чи стане молода людина девіантом.
Сьогодні інтерес до цієї проблеми все більше зростає, оскільки девіантна поведінка серед дітей і підлітків набула в світі впродовж останніх десятиріч значного розповсюдження. Крім того, встановлено, що девіантна поведінка неповнолітніх у багатьох випадках трансформується у кримінальні форми поведінки і становить суттєву небезпеку як для самої особистості неповнолітнього, його подальшого розвитку, так і для всього суспільства. Дуже небезпечним є й те, що відбувається процес «омолодження» девіантних форм поведінки. Якщо раніше мова зазвичай ішла про девіації серед підлітків і молоді, то сьогодні девіантна поведінка все частіше зустрічається в середовищі молодших школярів. Зростає й кількість дівчат із девіаціями у поведінці [20, с.37].
Аналізуючи явище девіантної поведінки неповнолітніх, вважаємо за доцільне підкреслити, що явище девіантності відноситься до такого класу явищ, які можуть бути вивчені тільки в результаті спільних зусиль учених – представників багатьох наук: соціології, психології, права, медицини та інших, які у своїй сукупності утворюють спеціалізовану галузь знань – девіантологію. Предметом її вивчення є всі форми соціальної патології: злочини, правопорушення, алкоголізм, наркоманія, проституція, суїцид тощо.
Відзначимо, що переважна більшість зарубіжних і вітчизняних учених при розгляді проблеми девіантності виходить зі співвідношення цього поняття з поняттям соціальної норми. Такі норми формуються у всіх сферах суспільного життя і регулюють усі види суспільних відносин, забезпечуючи, з одного боку, відносну універсальність людської поведінки, а з другого – основу для реалізації функції соціального контролю, який передбачає застосування різних негативних санкцій.
Під нормою найчастіше розуміють найбільш доцільну, ефективну форму будь-якого явища матеріальної і духовної сфери діяльності людей.
Зробимо спробу розглянути проблему в історичному аспекті, вияснити, як виникли певні норми і правила поведінки, і чому ці норми неухильно дотримувались одними членами суспільства і порушувались іншими.
Перш за все, відзначимо, що найпростіші моральні норми, які отримують загальне визнання, почали формуватися в родовому суспільстві.
Підкреслимо, що норми моралі існували в ті часи не у вигляді понятійно виражених вимог, а у безпосередній наочній формі звичаїв, які детально регламентували поведінку індивіда в будь-якій соціально-значимій ситуації. Ці норми сприймалися втіленими у вчинках, колективних узгоджених діях членів роду, племені як стандарт поведінки. Самих моральних понять було ще дуже мало [21; 22].
Найпримітивніші моральні норми в перший період свого існування регулювали щоденні відносини і були спрямовані на ці відносини, які вже склалися в суспільстві, але разом з тим ще не стали засобом формування певних моральних якостей індивіда, його виховання.
Система норм, прийнятих в конкретному суспільстві, поступово стає мірою діяльності, спрямованої на задоволення людиною своїх потреб, на досягнення певних цілей. Вона окреслює межі допустимого і зумовлює різні санкції за відхід від них.
Норма – регулятор масової поведінки. Загальність нормативних вимог опирається на два основні принципи: рівність всіх людей перед моральним законом і універсалізацію нормативного припису.
Регуляцію людської поведінки не можна здійснити без єдиного і загального критерію її виміру. Саме такою мірою поведінки людей і є норма.
Всі соціальні норми вимагають утримання від певних вчинків, або активне здійснення тих чи інших дій. Отже, відхиленням від норми можна вважати невідповідність поведінки суспільним вимогам.
Соціальні норми (правові, моральні, етичні) спочатку передавалися усно, а пізніше почали закріплюватися у відповідних документах.
Розпад родового суспільства, поява приватної власності і, відповідно, виникнення майнової нерівності між людьми, зумовили зміни у нормах моралі і «виховному ідеалі». Так, з виникненням класового суспільства звичай втрачає свою роль універсального способу організації соціальної поведінки людей: як зовнішня форма регуляції вчинків він витісняється в такі сфери життя, де суспільні відносини зберігають певну стереотипність (наприклад, побут). Поведінка в інших сферах життя починає управлятися внутрішніми формами регуляції вчинків (знання моральних норм і правил, переконання). Правила поведінки, які перед цим існували в реальних стандартах (звичаї), починають узагальнюватися в понятійно сформульованих моральних нормах, а вчинок починає розглядатися як зовнішній прояв індивідуальних властивостей людини.
Формується система загальнообов’язкових правил поведінки, які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин. Ця система правил називається правом і виражається в законах і нормативних актах. Закон не тільки забороняє, а й приписує, уповноважує, дозволяє, тобто, всебічно регулює суспільні відносини [23].
Закони охороняють права людини, дозволяють їй ними користуватися. Зрозуміло, що закони передбачають і певні обов’язки громадян, що порушника встановлених обов’язків за допомогою законів можна примусити їх виконувати, а також піддати тій чи іншій формі осуду.
Дотримання норм моралі на відміну від норм права забезпечується тільки внутрішнім переконанням, громадською думкою і засобами громадського впливу.
Поведінка людини завжди має визначену впорядкованість, що є наслідком підпорядкування загальним очікуванням чи нормам. Таким чином, соціальні норми є регуляторами не будь-якої діяльності людини, а тільки її суспільної поведінки.
Соціальна норма виражає не реальну поведінку, а поведінку нормативну. Вона визначає межу, міру допустимого, дозволеного і недозволеного у поведінці і діяльності людей, соціальних груп. Ці межі – історично сформовані в даному конкретному суспільстві і визнаються переважною більшістю членів даного суспільства. Відхилення від норм зазвичай не схвалюється, оскільки веде до дезорганізації соціального життя, соціальної аномії. Соціальні причини девіантної поведінки зв’язані з розривом між соціокультурними цілями суспільства і соціально схваленими засобами їх досягнення. Слід підкреслити, що соціальні цінності, норми і відносини можуть бути досить суперечливими, тому й межі девіантної поведінки рухливі і співвідносяться зі змінами в соціокультурних цінностях та іншими обставинами. Не дивлячись на те, що більшість членів групи, спільноти конформно ставляться до загальноприйнятих норм, абсолютне дотримання норм і правил в суспільстві є досить проблематичним, тому девіації допускаються, але тільки в певних межах, не порушуючи функціонування спільноти в цілому.
Таким чином, очевидно, що девіація і норма є взаємодоповнюючими і разом з тим амбівалентними поняттями.
Девіація виступає не тільки характеристикою певної дії чи протидії з боку групи, спільноти, суспільства, але і характеристикою особливостей особистості, яка здійснила вчинок, який виходить за встановлені межі допустимого.
Слід зауважити, що соціальна поведінка регулюється нормами моралі, права, нормами тих чи інших соціальних груп, організацій. На поведінковому рівні цілі і засоби виступають для особистості в формі соціальних цінностей і норм, однак для особистості тільки норми права чітко визначають критерії правомірності поведінки. Моральні норми, на відміну від правових, які виступають для особистості стандартами моральної поведінки, відображають цілісну світоглядну систему особистості. Тому соціальна девіація зазвичай не може зводитися до окремих вчинків, а представляє лінію поведінки людини, її діяльність, сформовану систему індивідуальних цінностей і до певної міри спосіб життя.
Аналіз наукової літератури [24; 25; 26] свідчить, що існують різні нормативні системи, які регулюють поведінку індивідів в суспільстві.
Так, нормативній системі права властиве текстуальне закріплення, чіткий опис поведінки та можливих санкцій за ухилення від неї, прийняття норм тільки відповідними інститутами держави та наявність інстанцій, які несуть відповідальність за їх реалізацію. Більшість учених вважає, що право є зовнішньою щодо індивіда системою правил. Вимоги нормативної системи права так чи інакше пов’язані з зовнішнім авторитетом, насамперед, авторитетом держави. Коли ж індивід сприймає нормативну систему права та дотримується її на рівні власних переконань (а не під загрозою санкції), тоді мова йде більше про моральні переконання. Очевидно, кінцевою метою правової соціалізації є саме такий рівень сприйняття закону, коли індивід сприймає його як систему внутрішніх переконань.
Нормативна система моралі виступає щодо індивіда як система внутрішніх переконань. Цій системі властива відсутність чіткої диспозиції. Кожний вчинок порівнюється не з описаним еталоном поведінки, а зі сформованою наперед на адаптивному етапі соціалізації системою цінностей. Тому механізм реалізації нормативної системи моралі спрацьовує на більш складному психологічному рівні.
Нормативна система звичаїв і традицій – історично найдавніша система норм, як відзначалося нами раніше. Вона стала логічним розвитком системи «табу» (заборон) і бере свої витоки ще з додержавного періоду розвитку людства. Із зародженням перших держав саме традиції та звичаї стали підґрунтям для формування нормативних систем права.
До впливових у сучасному світі можна, очевидно, віднести й релігійну нормативну систему. Система релігійних норм за змістом включає в себе норми права, моралі, традицій, а також організаційні норми і тому в багатьох випадках здатна виконувати регулятивні функції методами, властивими кожній із зазначених нормативних систем.
Підкреслимо, що нормативні системи не просто співіснують поруч, урегульовуючи кожна свої види відносин. Здебільшого, всі засновані в конкретному періоді історичного розвитку суспільні відносини регулюють одночасно кілька нормативних систем. Механізм взаємодії різноманітних нормативних систем можна пояснити за допомогою поданої нижче моделі (рис.1.1.1).
Рис.1.1.1. Механізм взаємодії різних нормативних систем
Дія цього механізму така: на кожному історичному етапі розвитку суспільства формується відповідна певному рівню суспільних відносин система цінностей. Для захисту цих цінностей створюють нормативні системи. З метою нормального їх функціонування суспільство формує інститути, що його забезпечують. Рівень забезпечення соціальних інститутів залежить від рівня суспільних відносин. Неважко переконатися, що існують і перехресні прямі та зворотні зв’язки. Наприклад, норми піднімають на вищий щабель формалізації суспільні відносини, що вже склалися, і на рівні громадської думки відобразилися як доцільні й потрібні в цьому суспільстві.
Відповідно, розвиток суспільних відносин веде до виникнення нових їх видів, а, отже – і до потреби їх регулювання нормативними системами. Таким чином, можна дійти висновку, що:
у суспільстві діє велика кількість нормативних систем;
нормативні системи, врегульовуючи усталені, найпоширеніші, соціально позитивні відносини, опосередковано захищають систему цінностей, яка склалася внаслідок певного рівня відносин;
система цінностей – найбільший стабілізуючий елемент суспільства;
система цінностей особи є еталонним сигналом у процесі мотивації поведінки людини; захищаючи одну систему цінностей, різноманітні нормативні системи діють сукупно.
Внаслідок несформованості світоглядних принципів, відсутності стійких життєвих установок, ціннісних орієнтацій, найбільш схильними до різних видів відхилень виявляються неповнолітні.
Зазвичай, вчені пояснюють девіантну поведінку неповнолітніх недоліками виховання, внаслідок чого формуються стійкі психологічні властивості, які сприяють вчиненню не схвалюваних суспільством дій. У неповнолітньому віці девіації можуть бути наслідком незавершеності процесу формування особистості, негативного впливу сім’ї, залежністю від найближчого оточення і прийнятих у ньому ціннісних орієнтацій. У більш зрілому віці девіантна поведінка може бути результатом неправильного розвитку особистості і несприятливої ситуації, в якій опинилася людина.
Отже, девіація (як соціальне явище) може розглядатися і як форма дезорганізації світогляду і поведінки індивіда, групи чи категорії осіб, яка характеризується невідповідністю моральним і правовим нормам і очікуванням суспільства. Відповідно, девіантність може виступати якісною характеристикою суб’єкта девіації.
Проведений аналіз наукової вітчизняної і зарубіжної літератури показав, що прояви соціальних девіацій у всій своїй сукупності характеризуються різною спрямованістю, яка зв’язана з наявністю конструктивності чи деструктивності в діях індивіда. Таким чином, розрізняють два види девіацій: позитивні, які в кінцевому результаті визначають прогресивний вектор еволюційного розвитку суспільства, сприяють подоланню старих і запровадженню нових стандартів поведінки, і негативні, які не тільки суперечать прийнятим в суспільстві моральним нормам, стандартам, але й дезорганізують усталений порядок взаємодії між соціальними суб’єктами.
В історичному контексті межа між позитивними і негативними проявами соціальних девіацій є досить умовною, оскільки будь-яка дія оцінюється тільки в рамках конкретних морально–правових вимог. Учені В. Касьянов, В. Нечипуренко дуже слушно підкреслюють, що не існує жодної дії, яка б могла за своїм змістом вважатися однозначно кримінальним злочином, оскільки і вбивство, і брехня, і ворожнеча і ненависть – всі ці прояви могли бути злочинними і незлочинними в різних кодексах, в залежності від того, хто ці дії здійснював, проти кого вони були спрямовані, в яких умовах відбувалися [24, с.82].
Відзначимо, що різні види соціальних девіацій часто мають єдиний комплекс детермінант і володіють певною взаємозумовленістю, в результаті чого іноді спостерігається перехід в поведінці конкретної особи від девіацій одного виду до іншого.
Що стосується девіантної (протиправної) поведінки неповнолітніх, то цікавим є механізм формування і закріплення негативних девіацій. На думку багатьох дослідників, він безпосередньо зв’язаний з неадекватною реакцією суспільства на ту чи іншу форму соціальної девіації, зокрема, «наклеюванням ярликів» на девіантів (явище стигматизації), які стають в майбутньому своєрідним компасом для молодих людей. Стосовно питання періодизації процесу криміналізації особистості, в науковій літературі існують різні підходи. Так, одні вчені вважають, що первинне порушення соціальних норм зазвичай має випадковий характер. Пізніше рушійною силою протиправних дій стає корисливі мотиви або мотиви отримання задоволення. Осуд негативних дій індивіда з боку суспільства закріплює за ним статус девіанта (правопорушника, злочинця). У подальшому має місце активна реалізація набутого соціального статусу, яка виражається в систематичних протиправних діях. Е. Ленерт [26, с.188] виокремлює такі етапи процесу соціальної деформації девіанта: порушення індивідом правил і норм поведінки; негативна реакція суспільства; повторне порушення норм і правил поведінки, яке може бути викликане почуттям образи на оточуючих людей, ворожості до навколишнього середовища; негативна реакція суспільства, осуд, стигматизація; зміцнення позицій індивіда на злочинному шляху, ідентифікація себе зі злочинним типом.
Узагальнення результатів досліджень багатьох вітчизняних і зарубіжних учених дає можливість виокремити в процесі формування негативної девіантності неповнолітніх певні етапи:
накопичення негативного інформаційного досвіду;
формування відповідних світоглядних установок;
первинна дезорганізація поведінки;
перехід від дотримання соціальних норм до їх порушення;
реакція найближчого оточення і відповідних інститутів суспільства на протиправні дії неповнолітнього;
закріплення девіантних форм поведінки;
систематичні прояви злочинної девіантності.
Слід відзначити, що, крім терміну «девіантна поведінка», у зарубіжній і вітчизняній науковій літературі часто зустрічається термін «делінквентна поведінка». Зазвичай, делінквентною вважається поведінка, яка характеризується специфічними, деструктивними формами, небезпечними для суспільства [24, с.359]. Іншими словами, якщо девіантна поведінка не обов’язково є протиправною, вона може просто не співпадати з прийнятими в даному суспільстві нормами, то делінквентна поведінка передбачає здійснення протиправних вчинків і часто асоціюється з кримінальною поведінкою.
Сьогодні посилюються тенденції до створення загальної девіантологічної теорії, яка досліджує структурні детермінанти девіацій, психологію процесів прилучення індивідів до девіантних форм поведінки, а також ефективність соціального реагування на світоглядні і поведінкові девіації.
В сучасній зарубіжній девіантології існують соціологічні, біологічні, психологічні, кримінологічні підходи, проте, на нашу думку, такий поділ є дещо умовними, оскільки всі вони мають міждисциплінарну спрямованість.
Більшість зарубіжних учених виокремлюють три основні напрямки в дослідженні девіантних проявів: біосоціальний, соціологічний, радикальний.
Біосоціальний напрям включає такі теорії, як фрейдистська, спадковості, конституційної схильності, расова, небезпечного стану та ін.
Соціологічний напрям включає теорію аномії, соціальної дезорганізації, множинних факторів, стигматизації та ін.
Радикальний (критичний) напрям є найбільш прогресивним, його представники вбачають причини девіантності не тільки у негативних впливах мікро середовища, але й макросередовища, капіталістичного суспільства в цілому.
Щодо профілактичних заходів в найбільш широкому розумінні, то зарубіжні вчені найчастіше виокремлюють правові, медико-біологічні, соціальні.
Концепція правової превенції передбачає вдосконалення кримінально-правових заходів в рамках чинного законодавства.
Концепція медико-біологічної превенції пропонує клінічні програми (включаючи навіть примусове хірургічне втручання) впливу на особистість, схильну до девіантної поведінки.
Суть концепції соціальної превенції – в розвиткові мережі найрізноманітніших соціальних служб (в тому числі, психологічних, педагогічних), які змогли б поєднувати заходи обстеження (діагностики), спостереження, виховання, покарання (примусу), забезпечуючи ранню профілактику девіацій.