20. Культурно-релігійна ситуація на українських землях 14-16.Ст. Брестська унія

Брестська церковна унія (1596)

Польський уряд, приєднавши українські землі, прагнув і релігійної єдності, щоб тісніше прив'язати до Польщі українські землі і мати можливість ополячити українське населення. Тому в Речі Посполитій посилилися утиски православних. Наступ католицизму поширювався завдяки тому, що православна церква переживала кризу: поширювалась єресь (заперечення православного вчення), обмежувалась освіта, знищувалась моральність духовенства. Серед українського і білоруського духовенства для того, щоб подолати кризу, поширилась ідея унії з католицькою церквою, через яку можна було б досягти релігійної єдності, згоди усіх християн і зрівняти в правах православних з католиками.

У жовтні 1596 р. на церковному соборі католиків і православних — прибічників унії — у Бресті (Білорусь) було прийняте рішення об'єднати православну і католицьку церкви під верховенством Римського Папи; православні мали прийняти деякі канони католицького віровчення, а також григоріанський календар; у православній церкві зберігались старі обряди і вважався дійсним слов'янський переклад Святого Письма.

Така церква дістала назву уніатської, або греко-католицької. Православ'я було оголошене поза законом, а всі православні храми, їхні землі переходили до уніатів. Католики й уніати почали насильно насаджувати унію на землях України і Білорусії. Брестська церковна унія 1596 р. розмежувала суспільні сили України на її прибічників і противників (кількість яких переважала). Але разом з тим вона дещо згладжувала протистояння католиків і православних, стоячи на шляху до повного ополячування населення України.

Братства

Основна маса населення не визнала унію і продовжувала вести боротьбу за свою православну, батьківську віру.Особливо активні дії були з боку православних церковних братств. Вони утворювалися у XVI—XVII  ст. у Львові, Галичі, Дрогобичі, Києві, Луцьку та інших містах. Виступаючи проти національно-релігійного гніту, вони організовували бібліотеки, школи, друкували полемічні твори на захист православ'я.

Братства також намагалися здійснювати контроль за діяльністю католицького і уніатського духовенства.

Членами братств були здебільшого міщани і православна шляхта.

21. Виникнення козацтва та Запорізької січі. Гетьмани с.Кішка та п.Сагайдачний.

У 15-17 ст. козаками називали вільних від повинностей чоловіків, які працювали за найманням або несли охоронну військову службу на кордонах держави. Серед причин виникнення українського козацтва називають наступні:

• наявність незаселених земель та приклад уходництва

• умови існування у феодальному суспільстві, тиск кріпосництва

• намагання поширити матеріальне становище

• національне та релігійне гноблення

• потреба в захисті від турків та татар.

Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті

Перші магнати, що організовували козаків, були православними неспольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро («Байда») Вишневецький, канівський староста. В його сповненому пригод, овіяному славою легендарному житті важко відділити правду від вимислу. Проте достовірно відомо, що у 1553—1554 рр. Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим і навіть мав зухвалість напасти на самих турків-оттоманців. Коли Річ Посполита відмовилася підтримати його хрестовий похід проти мусульман, Вишневецький поїхав у Московію, звідки продовжував наскоки на Крим. Але там він швидко розчарувався і, повернувшись на Україну, втягнувся у молдавські справи. Цей крок виявився для нього фатальним — молдавани підступно передали Вишневецького туркам, які в 1563 р. стратили його в Константинополі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Запорозька Січ.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь у досить бурхливих радах, у яких частіше перемагала сторона, що найголосніше кричала.На цих стихійних зборах обирали і з такою ж легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів, писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом стали вживати як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних походів старшина користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом. Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство, бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових шляхах між Річчю Посполитою та Чорноморським узбережжям, важливу роль відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками (черню) поступово виникли соціально-економічні відмінності та напруженість, які час від часу виливались у заворушення

У визвольному русі українського народу брала участь і значна частина козацької старшини, шляхти і духовенства, які були незадоволені всевладдям магнатів, воєвод і старост. Велику роль у цій боротьбі відігравав гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він віддавав перевагу не збройній боротьбі, а дипломатичним методам. Скориставшись тим, що Польща на початку XVII ст. вела війни з Росією, Швецією і Туреччиною, він через переговори домігся збільшення козацького реєстру до 1000, а потім до 3000 козаків. Завдяки підтримці Сагайдачного 1620 р. була відроджена православна ієрархія, що була ліквідована після Брестської унії 1596 р. Велику підтримку він надав Київському православному братству, записавши в нього весь Запорозький Кіш.

Найбільшої активності у боротьбі з Туреччиною .та Кримом козацтво досягло за гетьмана П. Сагайдачного, під керівництвом якого запорожці 1614—1616 рр. розорили передмістя Стамбула, невільничий ринок у Кафі. Вони не тільки звільняли невільників, а й повертались з багатою здобиччю, яка, до речі, була головним джерелом прибутку запорозького козацтва. Оскільки запорозькі козаки, будучи підданими польського короля, діяли за власною ініціативою, то це ускладнювало стосунки Криму і Туреччини з Польщею. Козацькі набіги спричинили 1620—1621 рр. між ними війну, що дістала назву Хотинської. У ній козаки, очолювані Сагайдачним, виступили на боці Польщі. У боях під Хотином вони завдали туркам таких втрат, що султан змушений був відступити від польських кордонів, уклавши з  поляками мир, одна з умов якого забороняла козацькі походи на Крим та Туреччину, що стало одним із приводів до козацьких повстань

Самійло Кішка. Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії.

Вперше вийшов у Чорне море у 1567 році і протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. Розлючений морськими походами турецький султан у 1568 році підтягує до Очакова регулярний флот, погрожуючи польському королю великою війною, якщо той не приборкає «шаленних» козаків та їхнього ватажка. Переляканий Сигізмунд II Август видав наказ, де вимагав, щоб козаки «зійшли з Низу» (тобто із Запоріжжя), оселилися біля прикордонних замків, записалися до реєстру на королівську службу і воювали лише там, де їм накажуть воєводи чи старости. За це польський уряд обіцяв запорожцям високу платню. Понад усе польський король призначив над козаками коронного гетьмана — шляхтича Яна Бодовського. Частина козаків погодилася на пропозицію короля. Їх стали називати реєстровими.

У 1573 році в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон і був прикутий ланцюгом до весла на галері, де перебував близько 25 років. У 1599 організував на турецькій галері повстання українських невільників, які, перебивши команду, повернулися в Україну. Повстання невільників на чолі з Самійлом Кішкою оспівано в українській народній думі «Самійло Кішка».

Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. В 1600 році очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму. В 1601—1602 роках Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.

Про дальшу діяльність Кішки і обставини смерті достовірних даних немає. Одні дослідники вважають, що Кішка загинув 28 лютого 1602 року під час Інфляндської війни. Гетьман загинув у бою під Фелліном (біля міста Полтсамаау, Лівонії) і був перевезений та похований у Каневі. Новим гетьманом, замість Самійла Кішки, козаки обрали Гаврила Крутневича. За іншою версією гетьман Кішка ще брав участь у Цецорській битві 1620, помер у 1620 і похований у Каневі. Та, слід зважати, що тоді б Кішці мало було бути близько 90 років.