1. Початок формування людської цивілізації на території України. Періодизація розвитку первісного суспільства.

ПЕРІОД	НАЗВА ХРОНОЛОГІЧНІ МЕЖІ	СТОЯНКИ	ПОДІЇ
Палеоліт (Давній камяний вік) нижній	1 млн. - 10 тис. років тому 1 млн. - 150 тис. років тому	Королево, Лука-Врублевецька, Амвросіївка, Кіїк-Коба тощо	Збиральництво; первісне людське стадо; лдина-архантроп; ЗП-чопери, ручні рубила
середній	150 тис. - 35 тис. років тому	Житомирська, Молодове, Антонівка, Кіїк-Коба тощо	Збиральництво, полювання на мамонтів,диких коней, зубрів; материнський рід; людина-палеоантроп; ЗП – гостроконечники, скребла
верхній	35 тис. - 11 тис. років тому	Мізин, Межиріч, Амвросіївка, Молодове, Пушкарі тощо	Застосування різних засобів полювання, збиральництво; материнський рід; людина-неоантроп (кроманьйонець); ЗП – різці, скребла, ножиці, сокири, наконечники списів
Мезоліт (середні кам’яний вік)	10 тис. - 8 тис. років тому	Мурзак-Коба, Кодак, Фатьма-Коба, Василівка тощо	ПОЛОЮВАННЯ НА НЕВЕЛИКИХ ПТАХІВ ТА ЗВІРІВ, РИБАЛЬСТВО, ЗБИРАЛЬНИЦТВО; ПОЯВА ЛУКУ ТА СТРІЛ, ПОШИРЕННЯ ВКЛАДИШЕВИХ ЗНАРЯДЬ ПРАЦІ, МІКРО- ТА МАКРОЛІТІВ. РОДОВІ ГРОАДИ ОБ'ЄДНУЮТЬСЯ В ПЛЕМЕНА
Неоліт (новий кам’яний вік)	5 тис. - 4 тис. років тому		Неолітична революція – перехід ід привласнюючого способу господарювання до відтворюючого (від збиральництва й мисливства до землеробства й скотарства)
Енеоліт (мідно- кам’яний вік)	4 тис. - 3 тис. років до н. е.		Давні люди навчилися робити знаряддя праці з міді, яка, проте не змогла повністю замінити собою камінь. Удосконалювалася племінна організація.Пошиення в лісостеповій смузі України рипільської культури землеробів, у степовій – середньостгівської культури скотарських племен
Бронзовий вік	2 тис. років до н. е. - 8 ст. до н. е.		Поширення бронзових знарядь праці. Формування союзів племен. Становлення птаріархальних відносин.
Ранній залізний вік	8 ст. до н. е. - 4 ст. н. е.		Виготовлення знарядь праці та зброї з заліза. Ранні державні об'єднання

2. Трипільська культура та її роль у етногенезі слов’ян

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її назва походить від с Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 p. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км², що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійця-ми, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунай-ського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; присе-лищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин. Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

3. Початок доби заліза в Україні. Кіммерійці.

Залізний вік в Україні розпочинають племена кіммерійців. Це перші з жителів територій сучасної України, назву яких до нас донесли писемні джерела. Стародавні історики: Геродот, Птолемей, Страбон, - свідчать, що кіммерійці жили в Північному Причорномор'ї (від Дону до Дністра) до приходу скіфів (9-7 ст. до н.е.). Можливо переселилися з Нижнього Поволжя. У кіммерійців існували патріархальні роди та сім'ї, вони об'єднувалися у племена, які, в свою чергу, складалися в племінні союзи з вождями-царями на чолі. Основу їхнього господарства становили кочова та напівкочова форми скотарства. Здійснювали військові походи на близький схід проти держав Урарту, Ассирії, Лідії, Фрігійського царства, воювали з північними сусідами. Витіснені або частково асимільовані скіфами.

4. Скіфо-сарматська доба.

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни... держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої, ти покладаєш надію». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це - представники іраномовних кочовиків, що панували у Євразійських степах. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та не скіфські племена України сплачувати їм данину. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч із Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Із поволзько-приуральських степів на територію Північного Причорномор'я вторглися племена сарматів, витіснивши скіфів з цієї території, де проживатимуть 3 ст. до н.е. - 3 ст. н.е.. Сармати – об’єднання іраномовних племен – язигів, роксоланів, аланів, аорсів, сіраків. Головним політичним центром сарматів було місто Танаїс, розташоване у гирлі Дону. Сарматія була рабовласницькою державою. На чолі її стояли царі, які вели постійні завойовницькі війни. Сарматське суспільство зберігало родоплемінний устрій зі значними пережитками патріархату. Основа господарства – кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Важливу роль відігравали промисли, ремесла, торгівля. У 3 ст. пануванню сарматів було покладено край. Спочатку нищівного удару їм завдали готи, а в другій половині 4 ст. їх добили гуни. Пам'ятки сарматської культури зберегли Соколова могила, Усть-Кам'янка та інші.

5. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років до н. е. Греція була перенаселена. За відсутності необхідних умов на батьківщині багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. Протягом усього наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту.

Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гуни.

6. Велике переселення народів. Готи, гуни.

У ході Великого переселення народів на території сучасної України розселяються племена східних германців – готів, які відтіснили за Рейн кельтів. У 4 ст. готи розділяються на остготів (які мешкали в низов’ях Дніпра) та вестготів (що жили в низов’ях Дністра).

Фінно-угорські племена розселяються на великих територіях, досягнувши кордонів слов’янських земель.

Частина слов’янських племен переселяється у Фракію (східна частина Балканського півострова).

У цей же час з Центральної Азії прийшли кочовики-гуни. Вони розгромили аланів, готів, підкорили остготів, відтіснили остготів у Фракію. Гуни оселилися в Паннонії ( частина сучасних Угорщини, Австрії і Югославії), звідси вони здійснили спустошливі набіги на Візантію. У 5 ст. у гунів склався союз племен, що складався з підкорених народів. Найбільшого розквіту цей союз досягнув при Атиллі, але після його смерті союз розпався, а гуни. Зазнавши поразки від римлян, змушені були піти в Причорномор’я. Поступово асимілювалися з іншими народами.

У середині 6 ст. в Прикаспій, Північне Причорномор’я, Подунав’я вторглися вари. Авари ­ великий племінний союз, що склався в основному з тюркомовних племен. На території Паннонії створився Аварський каганат – племінний союз. Звідси вони здійснювали набіги на сусідні території, у тому числі і на слов’янські. У середині 7 ст. Аварський каганат був розгромлений франками, асимільований іншими племенами.

Слов'яни, розселяючись у 4-6 ст. н.е., розділилися на три групи: південні, західні та східні. У працях античних авторів зустрічаємо перші згадки про слов'ян. Пліній старший, Тацит і Птолемей називають венедів (1-2 ст.н.е.). Прокопій Кесарійський розповідає про склавинів та антів (6 ст. н.е.). Йордан вживає назву «анти» (6-7 ст. н.е.). Слов'янські племена формувалися як землеробські та скотарські. Вели осілий спосіб життя. У перші століття нашої ери родова община у слов'ян почала змінюватися на територіальну, а первісний лад поступово надав місце феодальним відносинам. Основними заняттями слов'ян були підсічне землеробство, осіле скотарство, видобуток і обробка заліза, гончарство, ткацтво, ювелірна справа, торгівля. У взаємодії з культурою найближчих сусідів була створена самобутня культура, пам’ятками якої є керамічні вироби, прикрашені орнаментом, ювелірні вироби (залізні і бронзові фібули із гравіруванням, литими візерунками, жіночі прикраси), монументальні скульптурні твори-ідоли (зображення богів). Слов'яни були язичниками, обожнювали природу і природні явища. Існували культи предків, роду, небесних божеств (Сонце, Сварог, Дажбог, Перун). Вірили в духів (лісовика, водяника, польового) і віл (водяних, польових, лісових, повітряних дів тощо.

7. Походження слов’ян. Венеди, анти, склавіни.

Версії походження слов’ян

1. вісло-дністровська теорію походження слов'ян

2. вісло-одерська концепція

3. дніпро-одерська теорія,

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Слов'яни, розселяючись у 4-6 ст. н.е., розділилися на три групи: південні, західні та східні. У працях античних авторів зустрічаємо перші згадки про слов'ян. Пліній старший, Тацит і Птолемей називають венедів (1-2 ст.н.е.). Прокопій Кесарійський розповідає про склавинів та антів (6 ст. н.е.). Йордан вживає назву «анти» (6-7 ст. н.е.). Слов'янські племена формувалися як землеробські та скотарські. Вели осілий спосіб життя. У перші століття нашої ери родова община у слов'ян почала змінюватися на територіальну, а первісний лад поступово надав місце феодальним відносинам. Основними заняттями слов'ян були підсічне землеробство, осіле скотарство, видобуток і обробка заліза, гончарство, ткацтво, ювелірна справа, торгівля. У взаємодії з культурою найближчих сусідів була створена самобутня культура, пам’ятками якої є керамічні вироби, прикрашені орнаментом, ювелірні вироби (залізні і бронзові фібули із гравіруванням, литими візерунками, жіночі прикраси), монументальні скульптурні твори-ідоли (зображення богів). Слов'яни були язичниками, обожнювали природу і природні явища. Існували культи предків, роду, небесних божеств (Сонце, Сварог, Дажбог, Перун). Вірили в духів (лісовика, водяника, польового) і віл (водяних, польових, лісових, повітряних дів тощо.

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII— IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни», дожив до наших днів.

8. Виникнення та становлення держави Київська Русь. Версії походження державності.

Передумови та версії походження державності

Економічні: перехід до орного землеробства; відокремлення ремесла від землеробства; зосередження ремесла в містах; розвиток обміну. Політичні: потреба родоплемінної знаті у захисті своїх привілеїв і захопленні нових багатств; формування союзів племен; загроза нападу зовнішніх ворогів; достатня військова організація. Соціальні: зміна родової общини сусідською, виникнення нерівності, поява експлуатації людини людиною.

Руська земля утворилася внаслідок державного об'єднання союзів східнослов'янських племен у другій половині І тис. н. є.

На великій території Руської землі із союзів племен  утворювались князівства і засновувались міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав та ін. Більшість з них стали центрами князівств. Головним містом Української - Руської землі визначився Київ. Це місто виникло майже в центрі слов'янських земель на правому березі Дніпра. За легендою це місто, що знаходилося у землях полян, було засновано трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву на честь старшого брата Кия — полянського князя.

Основні версії походження державності – норманістська та антинорманістська

На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

 

1)       русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2)   більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3)   візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (бл. 950) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4)   ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов'ян».

 

На противагу антинорманісти стверджували:

1)         назва «Русь» слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2)    жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги;

3)    один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840—880) чітко називає русів слов'янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

9. Київська Русь за перших князів. Князі Олег, Ігор, Ольга і Святослав.

ОЛЕГ (882 – 912) Після встановлення влади в Києві князь Олег у 883 р.  підкорив древлян, а два роки по тому — уличів. Він відновив язичницьку релігію,  за що волхви прозвали його віщим. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода, що повстало проти приєднання Києва: місто було обкладено даниною, визначено терміни її сплати. Олег укріпив кордони Русі. 907 р. він здійснив похід проти Візантії та змусив її підписати з Руссю  вигідний для останньої договір, який відкривав широкі можливості для торгівлі руських купців (право на безмитну торгівлю, їх проживання поблизу Константинополя протягом 6 місяців з постачанням  харчами і всім необхідним для переходу через Чорне море). 911 р. було складено новий договір, який також був свідченням воєнних та дипломатичних успіхів Київської держави. Вдало воював з Хозарією. Його дружина захопила хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава  займала велику територію: від причорноморських степів до Балтійського моря. ІГОР (912 – 945) 912 р. після смерті Олега, київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об'єднання всіх східнослов'янських земель. 913—914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах. Ігор здійснював походи на Закавказзя: 912—919 рр. руські дружини напали на Абесгун та Сарі, а 945 р. здобули місто Бердаа. 941 р. Ігор вирушив із своїм військом проти Візантії. Та похід закінчився поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню». Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив 944 р. Тоді греки запропонували викуп і уклали з Руссю новий договір, але не такий вигідний, як попередні угоди. Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу, а руські купці мусили сплачувати мито торгуючи з Візантією. 945 р. князь Ігор під час збирання данини спровокував повстання древлян. Його дружина потрапила у засідку, і князь, опинившись у полоні, був убитий древлянами. ОЛЬГА (945 – 964) Коли загинув князь Ігор, його синові Святославу було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря — княгині Ольги. Ставши правителькою Київської Русі, вона за звичаєм кривавої помсти покарала древлян за вбивство свого чоловіка: розправилася з послами древлян, які намагалися сватати Ольгу за древлянського князя Мала, а потім спалила древлянську столицю м. Іскоростень і знищила частину його жителів. Княгиня Ольга відмовилася від воєн і зміцнювала державу мирним шляхом. Вона сама об'їздила всі свої володіння, була навіть у Новгороді і Пскові, закладала нові міста, наставляла в них урядників. Ольга вперше в історії Київської Русі навела лад у збиранні данини та її розмірах, визначивши норми податків та місце їх збирання. Це було зроблено для того, щоб не повторювалась історія, в яку потрапив її загиблий чоловік. Сама вона прийняла християнство і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. За її часів у Київській державі з'явилося чимало християнських проповідників. Княгиня прагнула зміцнити і міжнародне становище своєї держави. 957 р. вона з дипломатичною місією відвідала столицю Візантії — Константинополь та уклала новий договір з Візантією. Ольга й надалі, коли її син був вже повнолітній, продовжувала опікуватися справами своєї держави. СВЯТОСЛАВ (964 – 972) Син княгині Ольги і князя Ігоря увійшов в історію як князь-завойовник. Головною метою походів Святослава було зміцнення Київської держави, забезпечення вільної торгівлі з країнами Сходу і Візантією, ліквідація зовнішньої загрози на кордонах з боку кочівників. Святослав підкорив в'ятичів і тим самим завершив об'єднання східнослов'янських племен довкола Києва. Потім він, здійснивши похід на Північний Кавказ, розгромив ясів (осетин) і  касогів (черкесів) і приєднав до своєї держави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів, захопив м. Тьмутаракань. Святослав здійснив вдалі походи проти волзьких булгар. 965 р. він розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по Волзі.

Досягши перемоги на Сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани. Візантійці запросили Святослава завоювати для них Болгарію, здобривши своє прохання щедрими дарами князеві. 967 р. він розгромив болгарське військо і оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених ними печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину, щоб відігнати ворогів, що облягли Київ.

Наступного року Святослав повернувся на Балкани, мислячи навіть перенести свою столицю в Подунав'я до заснованого ним міста Переяславець. Та другий похід виявився невдалим. Проти війська Святослава об'єдналися сили візантійського імператора Іоанна Цимісхія і болгарського царя Бориса. Тому русичі змушені були відступити і врешті-решт були оточені у фортеці Доростол. Після тримісячної оборони в Доростолі Святослав змушений був підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. 972 р., повертаючись на батьківщину, на острові Хортиця князівське військо потрапило у печенізьку засідку і цілком загинуло. Загинув і сам князь. Діяльність Святослава сприяла зростанню могутності Київської Русі, єднанню східнослов'янських племен та зміцненню кордонів Держави.

10. Володимир Великий та його реформи.

Влолдимир (980 -1015) Після смерті Святослава між його синами почалася жорстока боротьба за владу, в якій переміг Володимир Святославич.

Одним із головних завдань, що постали перед князем на початку його правління, було утримання понад двох десятків племен під владою Києва. Протягом 981 — 984 рр. Володимир приборкав повстання в'ятичів, радимичів, встановив для них данину, також приєднав землі Червенської Русі — міста Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, що належали полякам, і землі ятвягів між Німаном та Західним Бугом, а потім землі білих хорватів. Володимир непокоївся печенізькою загрозою і постійно намагався її відвернути. Для протидії цьому була потрібна сильна армія. Отож Володимир розпочав військову реформу, замінивши племінну організацію війська на феодальну — службу за право володіти земельною власністю. Це зміцнило і владу князя. Окрім цього, була створена система фортець, валів, опорних пунктів тощо на річках Ступні, Сулі, Трубежі.

Адміністративна реформа передбачала ліквідацію племінних княжінь, поділ усієї країни на 8 округів. Округи ділилися на волості, на чолі яких були поставлені довірені особи або князівські сини. Судова реформа запровадила окремий князівський суд, який був світським і відокремлений від єпископського.

Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити русів остогидлого прізвиська «вар¬вари», яким наділяв їх хрещений світ. Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти, коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина, Польща, Швеція, Норвегія, Данія.

Літописець докладно описує роздуми Володимира про те, якій релігії віддати перевагу. Усі сусідні країни хотіли привернути могутнього державця на свій бік за допомогою віри. Його хотіли бачити своїм представники таких релігій: магометанської (запропонованої послами волзьких болгарів), іудейської (за якою стояли посли хазарів), католицької (пропозиції надійшли від Рима та німців), грецької (ініціатором була Візантія). Врешті він вислав десять послів у різні місця з наказом розібра¬тися в перевагах тої чи іншої релігії. Повернувшись до Києва, посли говорили князеві з презирством про богослужіння магометан, з неповагою до католицизму й із захопленням про грецьку віру. «Якби закон грець¬кий, — сказали посли, — не був кращим за інші, то бабка твоя, Ольга, наймудріша за всіх людей, не зду¬мала б прийняти його».

Тут літописець не перебільшує, як деколи з ним бувало. Грецький старовинний рукопис з паризької бібліотеки доводить істинність поїздок київських по¬сольств до Рима й Царгорода.

Проте не слід думати, що лише зовнішня атрибутика грецької релігії приваблювала Володимира. Найбільше йому імпонували догмати православ'я, які на чільне місце висували монархічний устрій держави. Київський князь вбачав позитивний вплив православної релігії на зміцнення Візантійської імперії, забезпечення певною мірою високого рівня цивілізації і міцності об'єднання різнорідних територій. Це й був справжній мотив його схильності саме до грецької релігії. Та й добросусідські відносини з Візантією завдяки спільній вірі було легше налагодити.

Володимир не був би Володимиром, якби хрестився у звичайний спосіб. Ні, йому кортіло, щоб сам факт хрещення визнали всі провідні держави Європи, а оголосили про це авторитетні грецькі царі й патріарх. На чолі великого війська він пішов проти Херсонеса (або Корсуня) — одного з найбагатших міст Криму, колиш¬ньої грецької колонії. Місто визнавало за собою владу імператора, проте не платило йому данини. Херсонесці вперто боронилися, але серед них знайшовся зрадник, якийсь Анастас, що зумів вказати князеві водогони, якими живилося місто. І захисники Херсонеса змушені були здатися.

Потім через своїх послів Володимир повідомив імпе¬раторів Василя й Константина, що він бажає одружи¬тися з їхньою сестрою Анною. Візантія тоді переживала не кращі часи, йшла боротьба за трон, а тому імператори, попри свою зневагу до язичників, дали згоду на цей шлюб. Вони, крім усього, сподівалися завдяки допомозі майбутнього зятя врятувати свій трон від зазіхань пре¬тендентів. Проте виставили зустрічну умову: князь му¬сив прийняти християнство.

Володимир погодився. Він негайно вислав імператорам на допомогу шість тисяч своїх воїнів, які двічі розбили військо заколотника Варди Фоки, а 989 року самого Фоку було взято в полон і страчено. А Володимир хрестився, за одними даними, в Херсонесі, після чого повернув місто Візантії як посаг за наречену, за іншими — у Василькові під Києвом.

Повернувся Володимир до своєї столиці з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями та дружиною Анною.

Прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом.

11. Піднесення та розквіт Київської Русі. Ярослав Мудрий.

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла серйозна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив син Святополк, а другий син — Ярослав відмовився, сидячи у Новгороді, сплачувати Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але 1015 р. помер. Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком почалася кривава боротьба за одноосібну владу в державі. В ній вийшли переможцями Ярослав і Мстислав.

За угодою 1026 р. брати поділили Русь на окремі володіння вздовж Дніпра: Ярослав став княжити в Києві, а Мстислав — на Лівобережжі з центром у Чернігові. Брати спільними зусиллями вигнали поляків з Червенської Русі, знову приєднавши її до Київської держави. Цей похід відбувся 1031 р. А 1036 р., після смерті Мстислава, Ярослав став правити одноосібно. Ярослав докладав багато зусиль для зміцнення єдності та централізації держави. Він продовжував будівництво захисних споруд проти кочовиків, фортець навколо Києва. 1036 р. печенігам було завдано остаточної поразки, після чого вони припинили свої набіги на Русь.

При Ярославі, якого прозвали Мудрим, Русь досягла зеніту свого розвитку. З'явилися нові міста, що стали центрами торгівлі і ремесла, збільшилась земельна власність бояр і дружинників. Зростав і міжнародний авторитет Київської держави, свідченням чого були династичні шлюби дочок Ярослава з найвпливовішими володарями Європи: вони стали угорською, норвезькою та французькою королевами. Сам Ярослав одружився із шведською принцесою, а його сестра стала дружиною польського короля. Найважливішим актом державотворення часів Ярослава було складання у єдиний збірник законів держави — «Руську Правду», яку потім доповнили статтями та положеннями сини Ярослава. «Руська Правда» закріпила ті суспільні відносини, що склалися в Київській державі на той час. її статті закріплювали нерівноправність осіб різних верств населення. Найбільшими правами, зрозуміло, користувався князь. Частина штрафів, які накладались на злочинців, йшли на його користь. Грошові покарання були різними залежно від соціального стану потерпілих. «Руська Правда» охороняла приватну власність та її власника.

При Ярославі багато уваги приділялось культурному розвиткові держави: було відкрито школи, бібліотеки, розпочалося літописання та переписування книг ченцями. При монастирях засновано перші лікарні. Саме тоді посилилось і значення Київської митрополії: найвищу церковну посаду — митрополита — почав обіймати вже не грек, як раніше, а русич. Ним став Іларіон.

Ярослав поріднився з багатьма знаменитими волода¬рями Європи. Польський король Казимир, як уже го¬ворилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Во¬лодимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Ка-зимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем. Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Яросла¬ва — Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дру¬жиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом — в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Си-цилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.

Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля Франції. Цьому передувала така історія. Батько Генріха І, Роберт, мав необережність одружитися зі своєю родичкою (в четвертих). Але папа Римський, дізнавшись про це, оголосив його одруження кровозмішуванням і жорстоко переслідував. Боячись такої ж долі, Генріх почав шукати наречену за межами Франції, яка, тоді ще бідна й слабка, могла пишатися союзом з могутньою Київською державою. 1048 року король прислав до Ярослава послом єпископа Шалонського Рокера. Анна приїхала з ним до Парижа й вийшла заміж за Генріха. Після його смерті (1060 р.) вона спочатку пішла в чер¬ниці, але через два роки всупереч волі сина одружи¬лася з графом де Крепі. Син її, Філіпп, хоча й став королем Франції, однак настільки любив і шанував матір, що до 1075 року підписував усі державні папери разом з Анною.

Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави.

Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англій¬ського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом За¬войовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його нази¬вали «тестем Європи».

У київському дворі шукають собі притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Норвезь¬кий король Олаф разом із сином Магнусом пережив у Києві втрату престолу, який Маг"нус згодом повернув родині. Угорські королевичі Андрій і Левента сидять у Києві, аж доки угорські магнати не запрошують Андрія на престол.

Ярослав залишив нам чудову пам'ятку середньовіч¬ного права — «Руську правду».

12. Володимир Мономах. Політична роздробленість Київської Русі.

Па

Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер 1054 р., тривали недовго. Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі вторглось нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці Альта і поставили Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, які, піднявши повстання з вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, проголосивши київським князем полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні за спробу відділитися від Києва.

Ізяслав утік до Польщі і за підтримкою польського короля посів київський престол удруге. Але незабаром спалахнула боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським, до якої залучились вже й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися відстоювати свої права.

Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки між князями, організувати їх спільну боротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що відбувся 1097 р. в Любечі.

У 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися до переяславського князя  Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109, 1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі.

Дванадцять років правління в Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду», обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників. Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля. По смерті Володимира Мономаха 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою.

Період феодальної роздрібленості

Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в інших державах середньовічної Європи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи. Київ тривалий час вважався державним і духовним центром: там знаходився великокнязівський стіл і кафедра митрополита. Але київські князі, вже не мали влади над усією Руссю. Центри реальної державної влади перемістилися в князівства, які не визнавали над собою зверхність Києва. За володіння Києвом між князями точилася постійна боротьба, оскільки він залишився символом великокнязівської влади і політичної першості. 1155 р. Києвом заволодів син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. Але через два роки він раптово помер, не встигши зміцнити великокнязівську владу. У подальшій боротьбі за Київ Київщина зазнала багато лиха. 1169 р. справжній погром у Києві вчинив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Такі дії сприяли занепаду Київської землі.

Роздроблення держави Київської Русі підривало міць Русі перед зовнішньою загрозою. Разом із тим прикметами того часу були процвітання ремесел і торгівлі, розквіт міст, піднесення матеріальної і духовної культури в окремих князівствах.