39. Конституційні ознаки України як світськї держави
Україна — світська держава, в якій церква відділена від держави й школи. Конституція Україна гарантує свободу совісті та свободу віросповідання.
Загалом серед українців є вірні практично всіх основних релігій у світі, значна частина населення байдужа до релігії, поширений атеїзм. Основна частина віруючих християни, серед яких більшість належить до православних церков. Католицизм представлений греко-католицькою та римо-католицькою церквами, існує велике число протестанських громад. Серед нехристияських релігій найпоширеніші іслам та іудаїзм.
41.
Конституційний лад України втілює в собі суспільний та державний лад.
Конституційний лад України – система суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією(далі К) і законами України, прийнятими на її основі й відповідно до неї.
За своїм змістом конституційний лад визначає, передбачені та гарантовані К-ю державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади, місцевого самоврядування, територіальний устрій, осн. засади зовнішньополітичної та ін. міжнародної діяльності держави, основи нац. Безпеки та ін. види конституційно-правових відносин.
Ознаки: суверенність, демократизм, гуманізм, реальність, системність, обґрунтованість, історизм, програмний характер, гарантованість.
Суверенність конст. ладу полягає у визначенні, встановленні конституційного ладу й можливості його зміни лише волею народу України. Суверенність конст. ладу означає суверенітет народу і суверенітет держави. відповідно до ст2 К її суверенітет поширюється на всю територію України.
Демократизм конституційного ладу означає існування за цим ладом, як певним правовим порядком, передбаченим К, необмеженої влади народу.
Гуманізм полягає в закріпленні та гарантуванні К-єю такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, забезпеченні прав і свобод людини та громадянина ті їх гарантуванні.
Ст. 3 К зазначає, що людина,її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в України найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави.
Важливою рисою національного конституційного ладу є його реальність, дійсність, тобто наявність цього ладу де-юре і де-факто. Має відображати реальні існуючі суспільні відносини.
Програмний характер проявляється в тому, що конституційний лад є певною програмою розвитку держави та суспільства та їх основних інститутів. Програмний характер мають положення про соціальний характер держави тощо.
Під гарантією конституційного ладу слід розуміти с-му загальних і спеціальних(нормативних та організаційних) умов і засобів забезпечення існування та дієвості основних інститутів суспільства і держави. Нормативні гарантії – закони; організаційно – правові – український народ, українська держава в цілому, ВРУ, Президент України, КМУ та ін. органи виконавчої влади, КСУ, суди загальної юрисдикції, прокуратура та ін. контрольно-наглядові органи, політ партії, гром організації, ЗМІ, територіальні громади, підприємства, установи…….. – всі основні суб’єкти конституційно-правових відносин
У вітчизняній та зарубіжній літературі категорія “Конституційний лад” порівняно нова і її вживання пов’язане з прийняттям сучасних конституцій. До кінця 80-х років були поширені терміни “державний та суспільний лад” чи “державний та суспільний устрій”. Термін “конституційний лад” використовується не тільки вченими, але і вживається в тексті Конституції та законодавстві України, але нормативного визначення його не має. Аналіз наукових праць вітчизняних і зарубіжних вчених дозволяє зробити висновок, що в поняття конституційного ладу вкладається різне значення, але об’єднує вчених одне – всі вони пов’язують існування конституційного ладу з наявністю в державі конституції. Зокрема, під конституційним ладом розуміють:
по-перше, фактичну конституцію або цілісну систему основних політико-правових, економічних та соціальних відносин, які встановлюються та захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими нормами (А.І. Алебастрова);
по-друге, певний спосіб чи форму організації держави, який закріплений в її конституції (Є.І. Козлова, О.Є. Кутафін) або устрій держави і суспільства закріплений конституційно-правовими нормами (Ю.М. Тодика);
по-третє, такий стан відносин (або порядок), що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою (російський вчений М.В. Баглай) або як встановлені конституційним правом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити визнання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовладдя, громадянського суспільства і демократичної держави (Колюшин Е.І.). При цьому під конституційною державою розуміється держава, що характеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями.
Останній підхід до розуміння конституційного ладу є найбільш точним, оскільки наявність в країні акту, що називається конституцією і визначає устрій держави ще не свідчить про її конституційний характер і відповідно – про наявність конституційного ладу. Поняття конституційного ладу не зводиться лише до наявності чи відсутності конституції, воно має характеризувати реальну обмеженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина.
Прийняття конституції має виключне значення для становлення в Україні конституційного ладу, але це тільки початковий етап в реформуванні держави і суспільства і втілення в конституційно-правову практику загальновизнаних правових цінностей. На думку відомого українського вченого Віктора Федоровича Погорілка конституційний лад можна охарактеризувати в трьох аспектах:
за суттю. Конституційний лад являє собою певний тип правових відносин, які зумовлені рівнем розвитку суспільства, держави і права;
за змістом. Конституційний лад опосередковує передбачені і гарантовані Конституцією України державний і суспільний лад, статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави;
за формою. Конституційний лад передбачає основні види організації і діяльності Держави і суспільства та інших державних відносин (форму безпосереднього народовладдя, форму державного правління, форму державного устрою).
42. Стаття 36 Конституції України за кожним громадянином України закріплює право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією та законами України.
Громадяни мають право брати участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією та законами України.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Відповідно до ст. 37 Конституції України, забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на:
ліквідацію незалежності України;
зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;
порушення суверенітету і територіальної цілісності держави;
підрив її безпеки;
незаконне захоплення державної влади;
пропаганду війни, насильства;
на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;
посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Держава покликана сприяти розвиткові політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян, створювати рівні умови для діяльності їх об'єднань.
На підставі відповідних конституційних норм закони України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. (далі — Закон), «Про політичні партії» від 5 квітня 2001 р. закріплюють право на створення і діяльність політичних партій та громадських організацій.
Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно закону визнається політичною партією або громадською організацією.
Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.
Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.
Обмеження діяльності об'єднань громадян може встановлюватися тільки Конституцією та законами України.
Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватися на зборах всіх членів або представників членів об'єднання.
Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.
Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (участі) у тому чи іншому об'єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами України.
Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи у зв'язку з її статтю або національною належністю. Обмеження щодо перебування у політичних партіях окремих категорій громадян встановлюються Конституцією та законами України.
На працівників апарату об'єднань громадян поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.
Держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому Законом.
Втручання державних органів та службових осіб у діяльність об'єднань громадян, так само як і втручання об'єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших об'єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених Законом.
Верховна Рада України встановлює пільги щодо оподаткування доходів по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності об'єднань громадян, створених ними установ та організацій, заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних пожертвувань на користь політичних партій, затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.
Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.
До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.
Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки з всеукраїнським статусом.
Об'єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу.
Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій — 15-річного віку.
Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами.
Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання громадян.
Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку.
Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.
Громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства.
Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність об'єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.
У разі реєстрації об'єднання громадян набуває статус юридичної особи.
Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України.
Легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.
У разі, коли діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється відповідним вищестоящим органом.
Місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчим комітетом сільської, селищної, міської Ради народних депутатів реєструються в обов'язковому порядку місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об'єднань.
Про легалізацію (офіційне визнання) об'єднання громадян легалізуючий орган повідомляє у засобах масової інформації.
Політичні партії є рівними перед законом.
Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх діяльності.
Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених Законом.
Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.
Членами політичних партій не можуть бути:
судді;
працівники прокуратури;
працівники органів внутрішніх справ;
співробітники Служби безпеки України;
військовослужбовці.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.
Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії.
Політичні партії мають право:
вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією та законами України;
брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України;
використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;
підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;
ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.
Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:
можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;
брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;
вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.
У разі порушення політичними партіями Конституції України, законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:
попередження про недопущення незаконної діяльності;
заборона політичної партії.
У разі публічного оголошення керівними органами політичної партії наміру вчинення політичною партією дій, за які законами України передбачена юридична відповідальність, відповідні органи, до відання яких належить контроль за діяльністю політичних партій, видають приписи про недопущення протиправних вчинків.
Якщо вчинені політичною партією дії не тягнуть за собою іншого виду відповідальності, відповідними контролюючими органами видається припис про усунення допущених правопорушень.
Керівництво політичної партії зобов'язане невідкладно усунути порушення законодавства України, що стали підставою для винесення попередження, і в п'ятиденний строк повідомити про вжиті заходи органу, який виніс попередження.
Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та законами України.
Заборона діяльності політичної партії спричиняє припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.
Відповідальність посадових осіб і громадян за порушення законодавства про політичні партії
Особи і громадяни, причетні до:
створення, організації діяльності та участі в діяльності незареєстрованих політичних партій;
обмеження в правах чи переслідування громадян у зв'язку з належністю чи неналежністю до політичних партій;
необгрунтованої відмови в реєстрації політичної партії;
надання політичній партії будь-яких переваг чи обмеження передбачених законом прав політичної партії та її членів;
порушення закону при використанні символіки політичної партії;
заподіяння матеріальної чи моральної шкоди політичній партії;
утворення воєнізованих формувань;
участі у діяльності забороненої політичної партії або інших передбачених чинним законодавством порушень, — притягаються до дисциплінарної, адміністративної, цивільної або кримінальної відповідальності згідно з законами України.
В Україні діє Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р. відповідно до якого:
молодіжні громадські організації — це об'єднання громадян віком від 14 до 28років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів;
дитячі громадські організації — це об'єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав І свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства.
43.
44.
45.
46.
47
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Правовий статус особи — це сукупність законодавчо закріплених прав, свобод і обов’язків громадянина, які визначають фактичне становище людини в суспільстві та державі.
Іноземні громадяни — це особи, які не є громадянами України і мають докази своєї належності до громадянства іншої держави. Особи без громадянства — це особи, які не мають прав громадянства в будь-якій державі.
В Україні правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається ст. 26 Конституції України та Законом України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» та іншими актами. Зазначені особи користуються такими ж правами й свободами і виконують такі самі обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Іноземцям в Україні, таким чином, надається національний режим.
Іноземці в Україні мають широке коло соціально-економічних прав і свобод (право на трудову і підприємницьку діяльність, на відпочинок і охорону здоров’я, на соціальний захист, на майнові та особисті немайнові права, на освіту, на участь в об’єднаннях громадян, свободу совісті, користування досягненнями культури, права в шлюбних і сімейних відносинах та ін. У деяких випадках правоздатність іноземців обмежена, вони не можуть обирати та бути обраними до органів влади, служити в армії, не можуть бути членами політичних партій України; існують обмеження на право займатися деякими професіями. В Україні іноземні громадяни зобов’язані поважати Конституцію України і закони України, а в разі скоєння правопорушень на території України підлягають відповідальності на загальних підставах з громадянами України (за винятком іноземців, які користуються дипломатичним імунітетом). Іноземцям та особам без громадянства, які зазнають утисків за кордоном за прогресивну громадсько-політичну, наукову та іншу діяльність, може надаватися право притулку в порядку, встановленому законом.
Правовий статус біженців
Згідно зі статтею 26 КУ, іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Правовий статус біженців регулюється законом «Про біженців» (далі - Закон) від 21.06.2001.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (аб1 ст1 Закону).
Забороняється вислання або примусове повернення біженця до країни, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання. Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де він може зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання (окрім біженців, засуджених в Україні за вчинення тяжких злочинів) – ст3 Закону. Не допускається депортація до країн, де дозволена смертна кара.
Порядок набуття статусу біженця.
Особи, які не є громадянами України та на законних підставах тимчасово перебувають на території України повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні. Якщо особа перетнула кордон з порушенням, то повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їй статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України (ст9 Закону).
Статус біженця НЕ надається особі: (ст10)
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;
яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Заява подається особисто особою або її законним представником органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. При попередньому розгляді заяви орган міграційної служби, який її прийняв до розгляду, видає заявникові довідку про прийняття відповідної заяви. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Розгляд заяви здійснюється протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Строк розгляду може бути подовжено за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більше, ні до трьох місяців. Орган міграційної служби разом з органами внутрішніх справ, служби безпеки здійснює перевірку наявності обставин, за якими статус біженця не надається.
Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції надсилає прийняте рішення разом з особовою справою заявника до органу міграційної служби, який розглядав заяву(3 роб.дні). Особі, яка досягла 16 років видається посвідчення біженця встановленого зразка, яке є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб за місцем проживання біженця. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.
Статус біженця втрачається, якщо особа: (ст15 Закону)
добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);
набула громадянство України або добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;
добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;
отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;
не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.
Права та обов’язки особи до набуття статусу біженця (ст18):
Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на:
тимчасове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України;
проживання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців;
правову допомогу.
Особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, зобов'язана:
подати до відповідного органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця;
у разі одержання направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і протягом трьох робочих днів зареєструватися у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;
проходити медичне обстеження на вимогу органів міграційної служби;
з'являтися до відповідного органу міграційної служби у визначений ним строк;
повідомляти органу міграційної служби, до якого було подано заяву, про свої виїзди за межі території адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюються повноваження цього органу.
Стаття 19. Правовий статус осіб, яким надано статус біженця в Україні
Особи, яким надано статус біженця в Україні, є іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Такі особи користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Стаття 20. Права особи, якій надано статус біженця
Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права на:
пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом;
працю;
підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;
відпочинок;
освіту;
свободу світогляду і віросповідання;
направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
правову допомогу.
Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.
Особа, якій надано статус біженця в Україні, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.
Особа, якій надано статус біженця в Україні, користується іншими правами і свободами, які передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 21. Обов'язки особи, якій надано статус біженця в Україні
Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана:
повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;
у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік у органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;
проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.
Питання про біженців у глобальному масштабі залишається пріоритетним напрямком у діяльності Організації Об єднаних Націй. Під її егідою у 1951 р. державами була прийнята Конвенція про статус біженців, яка є основним міжнародно-правовим документом, що регулює правовий статус вказаної категорії осіб та захищає їх основні права й свободи. У 1967 р. був розроблений Протокол, що стосується статусу біженців. Його поява надала Конвенції нової сили, розширивши сферу її дії. У системі ООН 1950 р. було створено Управління Верховного комісара у справах біженців, головним завданням якого є допомога й захист біженців у світі.
Елементи правового статусу. У вчених конституціоналістів не має єдиної точки зору щодо розуміння структури конституційно-правового статусу особи. Відповідно виділяється різна кількість елементів і різні явища в якості елементів структури конституційно-правового статусу особи. Найбільш повною вважається структура правового статусу яка складається з наступних елементів:
статусні правові норми та правовідносини;
суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;
громадянство;
правові принципи та юридичні гарантії;
законні інтереси;
правосуб’єктність;
юридична відповідальність.
Суб’єктивне право особи – це міра можливої поведінки. Як зазначає В.В. Кравченко, право – це можливість вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах визначеними правовими нормами.
Свобода людини це така її властивість, яка є первинною до її прав. Людина повинна бути вільною, тобто мати свободу і тільки тоді вона може мати і реалізувати свої права. Свобода з одного боку розглядається як природний стан людини, а з другого, як міра дозволеної поведінки, яка здебільшого характеризує внутрішній світ людини (свобода думки). Свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи – рівність можливостей для всіх. Межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Вольтер писав: “Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів”.
Обов’язок – це міра необхідної поведінки, яка вказує на необхідність здійснення певних дій, або утримання від їх вчинення з метою забезпечення інтересів держави, суспільства та особи і забезпечена встановленням юридичної відповідальності.
Ті права, свободи і обов’язки, які закріплені в КУ називаються основними. В інших правових актах передбачені й інші права, свободи та обов’язки, які розширюють зміст і перелік конституційних.
Законні інтереси особи – це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами.
Правосуб’єктність складається з правоздатності і дієздатності особи.
Загальна конституційна правоздатність означає здатність мати конституційні права та обов’язки, виникає з моменту народження і визнається за всіма людьми незалежно від їхнього віку, статі, легальності народження, стану здоров’я, соціального стану, національності, ставлення до політики, релігії, моральності поведінки та інших ознак. Але у окремих передбачених КУ випадках здатність мати конституційні права і обов’язки може бути пов’язане з досягненням особою певного віку. Наприклад, відповідно до ст. 33, 65 неповнолітні не можуть без згоди своїх батьків залишати територію України, не призиваються на військову службу. Припиняється конституційна правоздатність зі смертю особи. Обсяг конституційної правоздатності є рівним у всіх людей – статті 21, 24 КУ.
Конституційна дієздатність це здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод та самостійно їх здійснювати. А також своїми діями створювати для себе конституційні обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх не виконання. Наприклад, обов’язок сплачувати податки несуть особи, які реалізували своє право на працю, підприємницьку діяльність. Обсяг конституційної дієздатності визначається КУ і не може бути обмежений крім випадків передбачених нею (стаття 64 КУ). Здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе прав та обов’язків залежить від змісту цих прав і обов’язків, і відповідно від цивільної дієздатності особи. Конституційна дієздатність як і цивільна дієздатність може бути обмежена. Наприклад, відповідно до статті 70 КУ не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Відповідно, вони не можуть реалізувати право передбачене статтею 38 КУ
48.
Після другої світової війни дотримання прав людини перестало бути внутрішньою справою держави, виникає і зміцнюється ідея створення нового міжнародного правопорядку, серед його тенденцій можна назвати наступні: 1. Універсалізація проблематики і концепції прав людини, поширення її на все більшу кількість держав; 2) поширення примату, тобто верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства; 3) урізноманітнення конкретного обсягу прав людини у різних країнах; 4) об’єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах; 5) утворення і діяльність недержавних організацій із захисту прав людини, міжнародна та державна підтримка таких правозахисних структур; 6) підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини. Проявом цих тенденцій є те, що наприклад, до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації приєдналось майже 90% країн світу, а заключний документ проведеної 1993 року у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, які брали в ній участь.
Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав до досягнення яких заохочуються або зобов’язуються держави. Наприклад, у преамбулі Декларації прав людини, яка зазвичай визнається найголовнішим джерелом таких стандартів зазначено, що ця Декларація прийнята як взірець відповідати якому прагнуть усі народи і держави. Міжнародні стандарти прав людини можна класифікувати за наступними підставами: 1) залежно від онтологічного статусу: номінальні, тобто лише назви, перелік прав і свобод, фактичні – обсяг і зміст таких прав; 2) за сферою дії – всесвітні та регіональні; 3) за характером обов’язкового впровадження – юридичні (обов’язкові до застосування і випадку їх не застосування до держави можуть бути застосовані санкції) та морально-політичні (позбавлені формальної обов’язковості).
49.
Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Центральним елементом правового статусу особи є права і свободи людини і громадянина. Але система цих прав і свобод не може існувати без певних основних ідей, які закладені в її основу. Цими ідеями є принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. До цих принципів відносяться наступні:
1. принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини і громадянина. Даний принцип закріплений в ст. 21 КУ та означає, що права і свободи не даровані людині державою і ніким іншим. Вони як загальновизнані у світі стандарти можливої поведінки належать кожній людині від народження, притаманні кожній людській істоті і суспільство та держава визнають це як факт. Права і свободи людини є такою ж загальнолюдською цінністю як Земля, повітря, океани, досягнення світової культури та науки. Вони також не підлягають продажу, обміну, купівлі, даруванню. Непорушність прав людини передбачає неможливість зменшити обсяг і зміст того чи іншого права, поставити поведінку людини спрямовану на реалізацію права в неправове русло.
2. принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина прямо встановлено в статті 22 КУ. Історія підтверджує існування соціальної закономірності згідно з якою потреби людини постійно зростають і стають все більш різноманітними. Відтак вказаний принцип передбачає, що перелік прав і свобод людини і громадянина у чинній конституції не може вважатись раз і назавжди визначеним і вичерпним. Він буде доповнений тоді, коли для цього виникнуть відповідні економічні, соціальні, політичні умови. Відповідним резервом для цього є права і свободи передбачені міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ.
3. принцип рівності у правах та свободах та рівності перед законом випливає з статей 21 та 24 КУ. Згідно статті 21 КУ усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах. Стаття 24 КУ передбачає: Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Як зазначено в статті 1 Декларації ООН “Про раси і расові забобони” від 27 листопада 1978 року всі люди належать до одного і того ж виду і мають загальне походження. Вони народжуються рівними у гідності та в правах і всі вони становлять невід’ємну частину людства. Всі люди і групи людей мають право відрізнятися один від одного розглядати себе як таких і вважати себе рівними. Проте різноманіття форм життя і право на відмінність ні за яких обставин не можуть слугувати приводом для расових забобонів. Те що громадяни мають рівні конституційні права і свободи необхідно розуміти так, що передбачені розділом ІІ КУ права і свободи поширюються рівною мірою на всіх громадян і мають для них однаковий зміст та обсяг. Таким чином не може бути такого щоб одні права поширювались на певну групу громадян, а інші ні, щоб один громадянин мав право на свободу думки, слова, приватну власність, медичну допомогу, а інший ні. Будь-яка відмінність неприпустима, а перевага яка здійснюється за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігійних, політичних та інших переконань, майнового та соціального стану та інших ознак є дискримінацією. Стаття 24 КУ зазначає що громадяни мають рівні тільки конституційні права. Щодо інших, неконституційних прав, наприклад, право на носіння вогнепальної зброї, права на додаткову відпустку, то їх слід розглядати як спеціальні права службових осіб, які їм надаються для ефективного виконання ними своїх обов’язків, або як права-пільги для найменш соціально захищених громадян. Тому деякі громадяни можуть не мати таких прав, або мати менший їх обсяг.
В статті 24 КУ мова йде лише про громадян, які мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом. ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” передбачає, що іноземці є рівними перед законом. Таким чином, виходить що громадяни України та іноземці не є рівними у своїх правах та свободах. Певний обсяг прав та свобод мають громадяни України і в цьому вони рівні між собою. Певний обсяг прав і свобод мають іноземці і в цьому вони рівні між собою. Але перед законом згідно статті 24 КУ рівні всі. Всі люди мають право на рівний захист законом.
4. принцип відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини, закріплених у КУ випливає з статей 3, 5, 6, 8, 9, КУ і означає, що права і свободи людини і громадянина закріплені у КУ за своїм змістом відповідають тим правам і свободам людини і громадянина, які закріплені у міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ, по-друге, вони мають відповідні конституційні гарантії їх реалізації, і по-третє, перебувають під міжнародно-правовим захистом.
5. принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина і не можливості їх скасування. Визначений в статті 3 та 22 КУ, відповідно до яких конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Гарантованість прав і свобод означає встановлення в КУ та законах України їхніх гарантій як загальних, наприклад, політичних, ідеологічних, економічних, а також власне юридичних і механізму реалізації останніх. Неможливість скасування конституційних прав і свобод передбачає, що вони не можуть бути виключені ні з чинної конституції України, ні з наступних її редакції, а також будь яким іншим чином офіційно винищені. Згідно статті 157 КУ КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини та громадянина.
6. принцип недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Закріплений в статті 22 КУ, яка не допускає вказане звуження при прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів. З даного положення випливає, що не можуть бути звужені не тільки конституційні права та свободи, але і права і свободи передбачені законами України. Відповідно до п.1 частини 1 статті 92 КУ права та свободи так само як і їх гарантії визначаються виключно законами України. І що зміст конституційних прав та свобод розкривається не тільки в КУ але і в інших законах України.
7. принцип заборони свавільного обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина передбачений статтею 64 КУ. І передбачає як наявність певних формальних меж цих прав і свобод так і той факт, що ці межі мають визначатися лише законом, тільки у випадках передбачених КУ і обґрунтовуватись відповідними природними чи соціальними факторами.
8. принцип єдності прав та обов’язків людини та громадянина, випливає з статей 23 та 68 КУ. Він ґрунтується на тому, що відносини між людиною та державою побудовані на засадах взаємної відповідальності, і по-друге, надання безмежних прав одній людині безумовно зменшує можливості для реалізації прав і свобод іншої. Тому єдність прав і обов’язків людини і громадянина дозволяє дотримуватись паритету інтересів окремих членів суспільства та держави.
50. Права та свободи людини і громадянина, навіть ті, що є природними і закріплені в КУ не є безмежними. Відповідно до ч.1 статті 64 КУ конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені крім випадків передбачених КУ. Відповідно, обмеження можуть бути встановлені ВРУ лише у випадках передбачених КУ. Конституція України передбачає значну кількість випадків, коли обмеження конституційних прав і свобод є допустимим. До них можна віднести необхідність запобігти злочинові чи його припинити, врятувати життя людей та майна, здійснити безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, забезпечити інтереси національної безпеки, територіальну цілісність, громадський порядок, економічний добробут, забезпечити охорону здоров’я і моральність населення, захистити репутацію і права та свободи інших людей, запобігти розголошенню інформації одержаної конфіденційно, підтримати авторитет і неупередженість правосуддя та інше.
При цьому конкретні права та свободи людини і громадянина мають такі ж конкретні підстави їх обмеження. Тому, наприклад, не може бути обмежене право на свободу світогляду і віросповідання необхідністю з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, або право на недоторканість житла – необхідністю запобігти розголошенню конфіденційної інформації.
Виходячи зі змісту статей 8 та 64 КУ, якщо будь-який закон чи інший НПА передбачає інші обмеження прав і свобод крім тих, що визначені КУ, ці обмеження є неправовими і відповідно не можуть застосовуватись. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 КУ будь-які обмеження прав і свобод людини і громадянина, які за конституцією можуть бути обмежені встановлюються лише законом навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Згідно ч.2 статті 64 КУ окремі тимчасові обмеження прав і свобод можуть встановлюватись в умовах воєнного або надзвичайного стану. Але в будь-якому випадку не можуть бути обмежені права і свободи передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 КУ. Такі обмеження як випливає зі змісту ч.2 статті 64 КУ можуть діяти лише протягом конкретного строку, тобто мають бути визначені його часові рамки, і по-друге, бути окремими, тобто торкатись не всієї системи конституційних прав і свобод і не повного обсягу і змісту тих чи інших прав і свобод.
Усі обмеження прав і свобод людини і громадянина можна класифікувати за їх обсягом на: 1) загальні, ті які стосуються усіх прав і свобод (наприклад з статті 23 КУ випливає таке загальне обмеження як вимога про непорушення прав і свобод інших людей); 2) спеціальні, які стосуються деяких прав і свобод (наприклад, в умовах воєнного або надзвичайного стану); 3) окремі, які стосуються лише окремих прав і свобод (наприклад, судимість обмежує право громадянина бути обраним народним депутатом України).
- за онтологічною сутністю: 1) природні (здоров’я населення); 2) соціальні (громадський порядок, національна безпека, територіальна цілісність).
- обмеження прав і свобод людини можна також поділити на обмеження обсягу прав і свобод і обмеження їх змісту (як правило при тлумаченні).
51.
52.
Принципи громадянства України:
1) єдиного громадянства;
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України (ст. 2 Закону).
Громадянами України є:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; ( Пункт 3 частини першої статті 3 в редакції Закону N 2663-IV ( 2663-15 ) від 16.06.2005 )
4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України (ст.3 Закону).
Зміст громадянства. Громадяни України користуються всією повнотою прав і свобод та несуть усі обов’язки перед суспільством і державою. Це означає, що громадяни мають неухильно додержуватися Конституції України та ін. законів, не порушувати прав і законних інтересів інших суб’єктів права, не завдавати шкоди навколишньому природньому середовищу, культурній спадщині, сплачувати податки і збори, захищати суверенітет та територіальну цілісність України. Держава ж охороняє права і свободи громадян, створює належні умови для реалізації ними своїх прав і свобод. Держава забезпечує рівність громадян в усіх сферах життєдіяльності нашої країни та захист їхніх прав та інтересів як всередині країни, так і поза нею (ст.25).
Ст. 3: Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утверження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
53.
Громадянство України набувається:
1) за народженням;
2) за походженням;
3) через прийняття до громадянства України;
4) через поновлення у громадянстві України;
5)інші підстави передбачені цим законом **********
*) внаслідок усиновлення;
*)встановлення над дитиною опіки чи піклування;
*)=ІІ= над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
*)у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини
*)внаслідок встановлення батьківства
6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
В Україні діє “право ґрунту” та “право крові”. Діти набувають громадянство України, якщо хоча б один з батьків є українцем незалежно від території.
Стаття 12. Громадянство дітей, батьки яких є громадянами України
Стаття 13. Громадянство дітей, один з батьків яких є громадянином України
При різному громадянстві батьків, один з яких на момент народження дитини перебував у громадянстві України, дитина є громадянином України:
1) якщо вона народилася на території України;
2) якщо вона народилася за межами держави, але батьки або один з них у цей час постійно проживали на території України.
При різному громадянстві батьків, які в цей час постійно проживали за межами України, громадянство дитини, яка народилася за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.
У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина, яка не досягла 16 років, стає громадянином України незалежно від місця її народження.
Стаття 14. Набуття громадянства України дітьми осіб без громадянства
Стаття 15. Громадянство дітей, батьки яких невідомі