34.Конституціоналізм: поняття та знячення

Конституціоналізм – центр, навколо якого «обертається» вся сучасна конституційно – правова проблематика. Категоріально це достатньо універсальний носій теоретичної енергії сучасного конституційного права, основна парадигма конституційної практики, критерій конституційної діяльності і актів індивідуальних та колективних суб'єктів права, умова становлення «динамічної конституційної юриспруденції», яка, на відміну від «статичної», орієнтована на формування і використання законів та технічних прийомів розвитку права, реформування конституційної дійсності. Такий підхід є особливо актуальним для країн перехідного періоду, коли зміна соціально – політичних координат розвитку суспільства вимагає адекватного конституційно–технологічного (інженерного) рішення, конституційного забезпечення політичного реформування.

Конституціоналізм як теорія, ідеологія і практика конституційного будівництва держави та суспільства виникає у період буржуазних революцій XVIII ст. Проте його витоки можливо простежити з майже моменту появи перших форм державності, починаючи з античних часів. Так, у генезі конституціоналізму як соціально-правового феномену доцільно виділяти його передумови (передісторію), походження (історію) і розвиток (формування та тенденції).

Багатоаспектність поняття “конституціоналізм”

Для української науки конституційного права конституціоналізм є порівняно новою дефініцією, що не отримала єдиного формулювання, інтерпретується по-різному. Огляд різноманітних характеристик конституціоналізму дозволяє зробити висновок, що в конституційно-правовій науці склалося три основні підходи до його визначення: політичний, філософсько-історичний і юридичний.

У політичному аспекті конституціоналізм розкривається як особливий характер відносин між державою та суспільством на основі консенсусу, як ідейно-політична доктрина та рух.

У філософсько-історичному – як вчення про конституцію, включаючи передконституційні ідеї божого, природного права, договірного походження держави, вчення про плутократію, тиранію, деспотію, демократію та т. ін.

У юридичному аспекті конституціоналізм розуміється у вузькому значенні як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів та у широкому значенні – як складна політико-правова система.

Політичний та філософсько-історичний аспекти конституціоналізму природно мають інтерес, але у рамках цих напрямків, як правило, затверджуються тези, що мають достатньо абстрактний характер. Юридичний же аспект дозволяє сформулювати більш-менш чітке визначення цього явища, що представляється методологічно необхідним для наукового дослідження конституціоналізму, оскільки одна з найважливіших категорій сучасної науки конституційного права не може визначатися in abstracto.

Конституціоналізм в юридичному аспекті є системою, до якої входять конституційні норми, конституція, але не як щось застигле, статичне, а конституція, узята разом з її доктринальними основами, системою політико-правових цінностей, що відображують концепцію, філософію, сутність конституції, а також практикою її здійснення. Окрім цих складових політико-правової системи конституціоналізму, важливе значення мають такі його елементи як конституційна правосвідомість, конституційні правовідносини і конституційна законність, на встановлення якої зрештою спрямовано функціонування цієї складної системи. Думається, що такий «набір» елементів системи конституціоналізму найбільш повно відображає суть цього соціально-правового явища.

Таким чином, конституція і конституціоналізм - це не тотожність. Як справедливо відзначає німецький дослідник С. Войт, конституціоналізм є нормативною концепцією, та її не слід змішувати з конституцією de facto, що використовується у будь-якому суспільстві. Конституціоналізм – багаторівнева система, яка функціонально виходить за межі конституції і взагалі права, що відображає особливості менталітету та буття народу. Це – система, що складається із сукупності взаємозалежних, взаємообумовлених і взаємодіючих елементів. Тому методологічно вірним представляється вивчення конституціоналізму в аспекті теорії політико-правових систем, виходячи з якої конституціоналізм як система характеризується наступними ознаками: інтегративністю - представляє собою інтегральне явище, вичленення з якого окремих елементів є теоретично безпредметним, оскільки може привести до руйнування цілісності системи; впорядкованістю, оскільки всі елементи впорядковані у певній послідовності, яка обумовлена характером взаємовідносин між ними; складністю, оскільки кожний елемент системи поодинці є складним утворенням, яке має самостійне політико-правове значення; відкритістю системи, оскільки вона взаємодіє з соціальними, правовими, політичними, економічними та ін. середовищами.

. Правові основи конституціоналізму

Конституціоналізм - політико-правове явище, правова (юридична) сутність якого обумовлена, перш за все, нормативно-правовою основою цієї системи, в якості якої виступає Конституція (конституційне законодавство). Конституція має змішану політико-правову природу, як і конституційні відносини, що виникають на основі ії норм, які також можуть бути охарактеризовані як політичні та правові одночасно, оскільки «вони регулюють процес організації і здійснення владних повноважень народом, державою та елементами політичної системи». Крім того, політична природа конституціоналізму витікає з тісного взаємозв'язку політики з конституційно-правовими інститутами і реаліями.

Разом з Конституцією України нормативно-правову основу конституціоналізму складає увесь обсяг конституційного законодавства. Два основні підходи до його розуміння склалося в науці конституційного права в середині 80-х років: вузьке трактування - як сукупності Основного Закону та актів про його зміну і доповнення, і широке, що включає разом з конституцією закони конституційного змісту, які безпосередньо примикають до неї. Думається, що конституційне законодавство включає Конституцію – Основний Закон держави та суспільства, сукупність конституційних законів (що існують в Україні фактично), інших нормативно-правових актів, котрі приймаються уповноваженими суб'єктами і мають конституційний характер.

Конституційне законодавство в сучасній Україні знаходиться в стадії формування на основі Конституції. І тут найбільш яскраво виявляється проблема конституційних законів.

Конституція України не передбачає прийняття «конституційних законів», тому говорити про них слід лише в науково-теоретичному сенсі. На відміну від України, законодавство багатьох зарубіжних країн закріплює можливість їх ухвалення (Італія, Франція, Австрія, Російська Федерація та ін.).

В українській юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо змісту, сутті, юридичних особливостей цього різновиду законів. Виходячи з законодавчої практики зарубіжних країн, що існує, а також науково-теоретичних концепцій, можна провести типологію конституційних законів: закони, що вносять зміни і доповнення до конституції; закони, що встановлюють порядок введення в дію конституції; закони, що приймаються з питань, які передбачені конституцією і щодо яких є спеціальні зазначення в конституції; закони, що становлять у сукупності конституцію; закони, що охоплюють своєю регулюючою дією основоположні сфери правових відносин, ключові інститути народовладдя і правового статусу людини та громадянина, відносини держави та людини.

Думається, що під конституційними законами, котрі входять у систему конституціоналізму, доцільно розуміти такі закони, прийняття яких запрограмоване Конституцією України, тобто це закони, що регулюють найбільш важливі (основоположні) суспільні відносини, які займають наступне після Конституції положення у системі законодавства, відмінні значною стабільністю змісту.

Конституція України закріпила якісно нову основу створення конституційного законодавства, зорієнтованого на досвід світового конституціоналізму, найважливіші демократичні загальнолюдські цінності.

Відмінною рисою конституційного - правового регулювання на сучасному етапі є інтенсифікація законотворчого процесу. Позитивним в конституційному законодавстві країни є збільшення в ньому кількості процесуально - процедурних норм. Процесуально – процедурна складова конституційного права у сьогоденні набуває особливої важливості. Проблема процедури і (чи) процесу виявляється там, де виникає потреба нормативного встановлення не тільки можливого або належного, що здійснюється в діях соціальних суб'єктів, але і порядку (у тому числі примусового) здійснення відповідних дій. Проте конституційне законодавство ще не відповідає повною мірою реальним потребам конституційного реформування держави і суспільства. В світлі осмислення і проведення політичної реформи, яка почалася в країні, подальше вдосконалення конституційного процесу (процедур) має не менш важливе значення, чим закріплення статусу суб'єктів конституційного права. Напрямки такого вдосконалення бачаться у наступному: перш за все, в повному, а не фрагментарному процедурно-процесуальному «забезпеченні» конституційних положень, оскільки субсидіарне застосування норм інших галузей права в конституційному процесі не є рішенням цієї проблеми, передусім через специфіку його предмету, що не допускає виходу за рамки строгої формалістики; в подальшої демократизації процедур, пов'язаних із забезпеченням реальної участі соціальних суб'єктів в державно-політичному житті; в інституційному розвитку, тобто у вдосконаленні діяльністі органів (структур, уповноважених суб'єктів), які безпосередньо здійснюють відповідні конституційні процедури, зокрема, в забезпеченні компетентності рішень, котрі приймаються, закріпленні відкритості їх процедурної діяльності, що включає публічність і т. ін.; в прагненні до того, «щоб «зворотні» процедури здійснювалися за тими ж (чи достатньо близьким) правилами, що і процедури, які породжують відповідні стани». Наприклад, «зворотними процедурами» є відзив депутата, дострокове припинення повноважень представницького органу та ін. В умовах формування сучасного українського конституціоналізму загострюється увага щодо дотримання юридичної форми, тому процедурно-процесуальні аспекти конституційного права потребують якісних змін шляхом оновлення конституційного законодавства.

Зміст системи конституціоналізму в зовні відображається в певних інституційних утвореннях. Основними інститутами конституціоналізму є: інститут публічної влади, який структурується на два самостійних підінститути - державної влади і місцевого самоврядування; інститут конституційного контролю (наглядово-контрольні заходи з боку державних органів по забезпеченню конституційної законності, прав і свобод людини та громадянина, правової свободи, суб'єктивного публічного права, верховенства конституції у системі нормативних актів, її прямої, безпосередньої дії); інститут конституційної відповідальності.

Конституціоналізм базується на низці основних принципів, вироблених людством у процесі свого розвитку, що стали світовими стандартами формування демократичної держави та громадянського суспільства, і які сприйняті в Україні на сучасному етапі державотворення. Так, Конституція України закріплює суверенітет, принцип народовладдя, верховенства права, вищу юридичну силу Конституції, пріоритет прав і свобод людини, ідеологічний, політичний та економічний плюралізм, принцип поділу влади, визнання та гарантованість місцевого самоврядування. На цих конституційних положеннях базується сучасний український конституціоналізм. Вони по суті є юридичними засобами і механізмами, що використовуються з метою обмеження (самообмеження) державної влади на користь громадянського суспільства, що є однією з найважливіших соціально-правових передумов сучасного конституціоналізму.

Метою функціонування системи конституціоналізму є конституційна законність як режим точного і неухильного дотримання конституції та інших конституційно-правових актів всіма суб'єктами, яким вони адресовані, реальна дія ієрархії нормативно-правових актів, у системі яких Конституція має вищу юридичну силу.

Конституційна законність повинна забезпечуватися, в першу чергу, за допомогою структур публічної влади. В Україні на сучасному етапі її розвитку ще не створений ефективний механізм забезпечення конституційної законності. Передусім, необхідні суттєві перетворення у сфері конституційної юстиції, яка може конститутивним чином впливати не тільки на охоронні, але і на все інші елементи конституціоналізму (нормативні, ідеологічні, культурно-правові, регулятивні).

Важливим засобом забезпечення конституційної законності є інститут конституційної відповідальності, який також не отримав достатньої наукової розробки, що негативно позначається на державно-правовій практиці. Представляється, що для створення моделі українського конституціоналізму необхідні теоретичні узагальнення щодо ряду проблем цього інституту. Так, залишаються невизначеними поняття, особливості конституційної відповідальності та її співвідношення з політичною відповідальністю. Думається, що конституційну відповідальність слід розглядати як самостійний вид юридичної відповідальності, яка поєднує у собі загальні ознаки, що властиві юридичній відповідальності у цілому, а також особливості, які характеризують її як самостійне конституційно-правове явище (наприклад: підстави і процедурно-процесуальні форми її застосування, коло суб'єктів, санкції, специфіка конституційно-правових деліктів та ін.). Нормативно-правову основу цього виду відповідальності складає Конституція України (См.: ч.2 ст.3, ч.2 ст. 6, ч.3 ст. 8, ч. 2ст.19, ч. 2 ст. 90, п.8 ст. 106, ст. 111, ст. 87 та ін.).

. Тенденції сучасного конституціоналізму

Конституціоналізм це динамічна система, яка перманентно розвивається. Тенденції сучасного конституціоналізму характеризують основні напрямки його розвитку як складної політико-правової системи держави та суспільства. Насамперед, це тенденція політологизації системи конституціоналізму, що виражається у впливі політичних способів і засобів на конституційно-правові відносини (зокрема – владовідносини), їх регулювання. Політика органічно пов'язана з конституційним правом, по-перше, через специфіку його предмету, а по-друге, тому що державознавство виходить за рамки юридичної науки. При цьому можна визнати справедливими деякі тези марксистської наукової школи про сутність політики, зокрема про те, що визначальним в політиці є устрій державної влади, а також те, що все юридичне у своїй основі має політичну природу. «Юристи, наука яких полягає в близькій спорідненості з політикою, перш за все піднімають питання права, проникливо показуючи, як політика повинна будуватися і як слід проводити її в життя». Цей аспект конституціоналізму не можна ігнорувати особливо в умовах, коли політика «стала справою вільних людей, що сприймають її не як правління (взаємовідносини між керівниками і керованим – Д. Сарторі), а як самоврядування, демократію».

Конституціоналізм встановлює зміну акцентів у взаємовідносинах між людиною, громадянським суспільством і державою з орієнтацією на пріоритет прав людини та розвитку громадянського суспільства. Тому важливе значення набуває тенденція його соціалізації, яка виявляється в соціалізації конституції і конституційного права у цілому. Конституція України закріплює основи суспільного устрою, включаючи його економічну, соціальну і духовно-культурну підсистеми. На конституційному рівні закріплюється, що Україна є соціальною державою (ст. 1). Це така держава, політика якої має пріоритетну соціальну спрямованість, що виражається в обслуговуванні державою громадянського суспільства – асоціації вільних і рівноправних людей та їх асоційованих формувань, в забезпеченні державою прав і свобод людини, їх гарантій, що є умовою формування системи конституціоналізму. Соціогуманітарний зміст і значення спрямованості діяльності такої держави, визнання суб'єктивних публічних прав людини і громадянина обумовлюють відповідальність держави перед людиною за свою діяльність (ст. ст. 3, 15, 46 Конституції України).

Тенденція біологізації характеризує розвиток системи конституціоналізму з позицій захисту людини і всього людства від наслідків тих негативних процесів, які ставлять під загрозу біологічне існування особи (ускладнення демографічної, екологічної проблем, тероризм, питання клонування людини і т. ін.). Взаємовідносини між людиною і державою повинні будуватися, перш за все, на принципах координації, кореляції інтересів, взаємної відповідальності та поваги. В Конституції України знайшли своє втілення принципи цих відносин, які апробовані світовим досвідом конституціоналізму, а саме: людина, ії життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека признаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). В Україні уперше (зокрема, порівняно з Конституціями періоду УРСР) на конституційному рівні закріплена сукупність прав людини, які в юридичній літературі іменуються фізичними. Під фізичними правами розуміються можливості людей, які характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та інших потреб.

Однією з найактуальніших проблем сучасності є стан навколишнього природного середовища, пошук гармонії з природою. Деградація навколишнього середовища стає дуже очевидною, щоб її можна було ігнорувати. Глобалізація екологічної проблеми детермінує тенденцію екологізації сучасного конституціоналізму. В Україні ця тенденція виявляється, насамперед, в закріпленні на конституційному рівні екологічних прав людини (ст. 50 Конституції), створенні системи екологічного законодавства, що спрямоване на «регулювання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи».

Тенденція інформатизації є одним з найбільш «молодих» напрямків в розвитку системи конституціоналізму. Як справедливо наголошується в науковій літературі, «постіндустріальне суспільство має, принаймні, два вимірювання – інформаційне суспільство (усередині країни) і глобалізм (на міжнародній арені)». Процес інформатизації йде і в Україні, хоча і не досяг необхідного рівня, відповідного світовим стандартам. Аналіз зарубіжної практики регулювання інформаційної сфери суспільства дозволив В.В. Сухоносу виділити ряд напрямків, які корисно використовувати і при формуванні українського конституціоналізму, а саме: дотримання свободи слова; заохочення конкуренції, боротьба з монополізмом; захист національної культурної спадщини, мови, протистояння культурній експансії інших країн; забезпечення права і технічних можливостей доступу до інформації та інформаційних ресурсів для всього населення; забезпечення інформаційної безпеки; охорона інтелектуальної власності; боротьба з комп'ютерними і високотехнологічними злочинами та ін. Для створення інформаційного суспільства в Україні, передусім, необхідна відповідна законодавча база, яка ще не створена. З тенденцією інформатизації конституціоналізму тісно зв'язана тенденція комп'ютеризації законодавчої та наукової діяльності, навчання і т. ін. Процес комп'ютеризації суспільства відкриває широкий доступ до надійних джерел інформації.

Велике значення має тенденція інтернаціоналізації системи конституціоналізму, яка виражається, перш за все, в зближенні національного конституційного права з міжнародним публічним правом. В цьому відношенні актуальною є конвергенція правових систем України і європейських країн, що «забезпечить оптимальне безконфліктне функціонування сфер державної влади, дасть можливість реально закріпити інститути народовладдя і забезпечити дотримання конституційних прав і свобод громадян України». На гармонізацію законодавства України з міжнародним правом спрямована ст. 9 Конституції України.

Тенденція демократизації в тому чи іншому ступені впливає на всі вищеназвані тенденції, проходить червоною ниткою через систему конституціоналізму, є пріоритетним напрямком його розвитку. Демократизація виявляється у всіх сферах життєдіяльності української держави та суспільства. Вона виражається в демократизації принципів і методів здійснення державної влади, децентралізації державного управління та деконцентрації публічної влади (визнанні і гарантованості місцевого самоврядування в Україні, розвиткові громадського контролю за владою, співучасть громадян в управленні державою і суспільством), розширенні спектру прав і свобод людини та громадянина, їх гарантованості і захисту з боку держави та (при визначених обставинах) від держави, зокрема, від неправових актів державної влади, посадових та службових осіб органів публічної влади. Демократія, що захищає основні права людини від будь-якого антиправного державного акту, отримала в юридичній літературі назву конституційної демократії, згідно якої усі члени суспільства визнають основні права в рівній мірі для всіх, а судовий контроль щодо державних правових актів з метою захисту цих прав визнається виправдним і необхідним. Конституційна демократія інтегрує легітимність державних нормативно-правових актів з вимогою їх відповідності фундаментальним (конституційним) правам людини, які здійснюють функцію обмеження державної влади, як однієї з передумов конституціоналізму.

В цьому аспекті важливе значення набуває створення дієздатних структур громадянського суспільства, забезпечення реальної участі громадян в здійсненні державної влади, оскільки розвинуте громадянське суспільство свідчить про існування реальної демократії в країні.

Перелік і аналіз тенденцій сучасного конституціоналізму, що наведені, не претендують на завершеність і всебічність in perpetuum. Основні напрямки розвитку цієї складної політико-правової системи на різних історичних етапах можуть видозмінюватися, зникати чи доповнюватися новими.

Висновки

Отже, конституція і конституціоналізм - це не тотожність. Як справедливо відзначає німецький дослідник С. Войт, конституціоналізм є нормативною концепцією, та її не слід змішувати з конституцією de facto, що використовується у будь-якому суспільстві. Конституціоналізм – багаторівнева система, яка функціонально виходить за межі конституції і взагалі права, що відображає особливості менталітету та буття народу. Це – система, що складається із сукупності взаємозалежних, взаємообумовлених і взаємодіючих елементів.

Науково-теоретичне моделювання сучасного українського конституціоналізму, аналіз конституційного законодавства, яке існує, і пропозиції щодо його реформуванню, конкретизація принципів, що детермінують основні напрямки розвитку сучасного конституціоналізму, вдосконалення механізму забезпечення конституційної законності як мети його функціонування, прогнозування тенденцій розвитку українського конституціоналізму з урахуванням світових стандартів і зарубіжного досвіду мають важливе значення для здійснення політичної реформи та її конституційного забезпечення, що спрямовано на створення в Україні демократичної, соціальної, правової держави, дієздатних структур громадянського суспільства.