1. За терміном дії:

   • Постійні – характеризується встановленням необмеженого строку їх дій

   • Тимчасові – приймаються на встановлений строк або до настання якоїсь певної дії.

2. За політичним режимом:

   • Демократичні – встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини та громадянина.

   • Авторитарні – обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні.

   • Тоталітарні – затверджують одну ідеологію як загальнообов’язкову та однопартійну систему.

Проте такі конституції (авторитарні, тоталітарні), за великим рахунком, не можна називати конституціями з огляду на їх антиконституційний зміст. Це скоріш за все статутні документи держави.

3. За формою правління:

   • Монархічні (Японія 1947р)

   • Республіканські (Україна 1996р)

4. За формою державного устрою:

   • Федеративні (ФРН 1949р) – закріплено принципи федералізму; система федеральних органів; розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами.

   • Унітарні (Україна, Греція 1975р)

5. За способом прийняття:

   • Даровані (октройовані) – розроблені без участі представницького органу та даровані народу монархом (односторонній акт глави держави). Монархи дарували Конституцію, як правило, не в силу доброї волі, а тому що боялися втратити трон у результаті народних виступів. (Японія 1889р)

   • Народні – прийняті представницьким органом або шляхом референдуму

6. За порядком зміни, внесення поправок і доповнень:

   • Жорсткі – змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої процедури.

   • Гнучкі – змінюються в такому ж порядку як і звичайні закони.

   • Змішані (Мальта) – одна частина норм може бути змінена кваліфікованою більшістю, а друга – просто більшістю.

Проте така класифікація втрачає сенс, оскільки майже всі конституції є жорсткими. При цьому набуває поширення класифікація залежно від ступеня ускладнення процедури їх змін:

• Дуже жорсткі (Конституція США) які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень чи обставин, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції (надзвичайний стан)

• Менш жорсткі (Іспанія 1978р) які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

7. За зовнішньою формою:

• Писані – єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений.

• Неписані – складається з чітко невизначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту), так і неписані(конституційні звичаї) норми.

8. За відповідністю реальним відносинам у суспільстві:

• Реальні – конституція, яка відповідає реальним відносинам у суспільстві і врегульовує їх своїми нормами.

• Фіктивні – містять у собі такі конституційні положення, які не отримують реалізації на практиці.

Важливе значення має форма конституції, на яку безпосередньо впливає її зміст. Форма конституції – це спосіб організації закріпленого в ній матеріалу. Конституція має внутрішню і зовнішню форми, тобто систему і структуру. Система дає уявлення про організаційну будову конституції, забезпечує внутрішню зумовленість її розділів, статей. Структура – це логічний зв'язок різних інститутів.

Конституція юридична і конституція фактична. Сучасна наука конституційного права використовує термін конституція в кількох значеннях. Насамперед прийнято розрізняти конституцію юридичну і конституцію фактичну. При цьому існують різні підходи до розкриття їх змісту.

Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації і функціонування органів публічної влади (органів державної влади і місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. Юридична конституція може розглядатись у формальному та матеріальному значеннях. У формальному значенні це один НПА чи декілька таких НПА (Конституція Швеції складається з 4 актів: Акт про престолонаслідування 1810, Форма правління 1974, Акт свободи друку 1874, Основний закон про свободу висловлювань, з 4 законів складається і конституція Фінляндії), які приймаються в особливому порядку та мають найвищу юридичну силу по відношенню до інших НПА (французька або американська модель). У матеріальному значенні – це сукупність НПА, законів, судових прецедентів, джерел звичаєвого права, жоден з яких не має найвищої юридичної сили (британська модель).

Фактична або соціальна або жива конституція – це реальний стан суспільних відносин, які становлять предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами і свободами людини і громадянина. Поява терміну фактична конституція пов’язане з тим, що юридична конституція є певною ідеальною моделлю устрою держави, її взаємовідносин з людиною. І зрозуміло що реально діючі взаємовідносини не збігаються абсолютно з ідеальною моделлю, більше того, юридична і фактична конституція можуть суттєво відрізнятись, як це було характерно для радянських конституцій. У випадку, коли юридична конституція збігається з фактичною можна говорити про наявність реальної конституційної системи в державі. У випадку, коли вони не збігаються конституційна система є фіктивною. Стосовно співвідношення юридичної і фактичної конституції України, то можна говорити про наявність в Україні напівреальної конституційної системи, оскільки не всі положення юридичної конституції України втілені в життя.

31Юридичні властивості та структура Конституції. Конституції України властиві такі ознаки:

1. Конституція України є актом установчої влади українського народу і на відміну від інших НПА має установчий характер, оскільки вона закріплює основні засади життєдіяльності держави, особи та суспільства. Теорія установчої влади була окреслена Сієсом, який у 1789 році вперше вжив цей термін. За цією теорією та теорією народного суверенітету (Руссо, Локк) народ є єдиним джерелом влади і носієм суверенітету. Дані положення знайшли своє закріплення в статті 5 КУ. ВРУ прийнявши КУ реалізувала від його імені цю установчу владу, виразила його суверенну волю і діяла не від власного імені, як органу законодавчої влади. Таке положення знайшло своє відображення в рішенні КСУ у справі щодо конституційного тлумачення статті 98 КУ. Зокрема наголошено на тому, що прийняття конституції України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив ВРУ на її прийняття. В силу цього КУ має установчий характер, тобто встановлює засади життєдіяльності для держави, особи, суспільства.

2. юридичне верховенство Конституції. КУ є абсолютним і основоположним актом для всіх інших правових актів, вона має правовий характер, тобто закріплює загальновизнані принципи і цінності. Згідно статті 8 КУ – КУ має найвищу юридичну силу. Закони та інші НПА приймаються на основі КУ та повинні їй відповідати. КУ характеризується верховенством не лише стосовно актів національного законодавства, але і щодо міжнародних договорів, що передбачено ч.2 ст. 9 КУ: “Укладення міжнародних договорів, які суперечать КУ, можливе лише після внесення відповідних змін до КУ”.

3. КУ є головним джерелом національного права України, оскільки КУ закладає основні принципи, які втілюються в інших галузях права. Ця властивість обумовлена тим, що КУ визначає сфери суспільних відносин, які підлягають законодавчому регулюванні, встановлює ієрархію НПА (ст.8.), засади законодавчого процесу (ст. 91, 93, 94), принципи правотворчості та ін. Зокрема ст.92 КУ встановлює досить широкий перелік питань, які визначаються або встановлюються виключно законами України.

4. норми КУ діють прямо і безпосередньо. Згідно статті 8 КУ норми КУ є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі КУ гарантується. Пряма дія конституційних норм означає їх дію через закон, зміст якого визначається самою КУ і закон конкретизує цю норму. Якщо не має закону, така норма може діяти безпосередньо. Таке положення отримало розвиток у постанові №9 Пленуму ВСУ від 1.11.1996 року “Про застосування конституції України при здійсненні правосуддя”. Згідно п.2. цієї постанови суд безпосередньо застосовує КУ у разі:

- коли зі змісту норм КУ не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

- коли закон, який був чинний до введення в дію КУ чи прийнятий після цього суперечить КУ;

- коли правовідносини, що розглядаються судом законом України не врегульовані, а НПА прийняті ВР АРК або радою міністрів АРК суперечать КУ;

- коли Укази ПУ, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ суперечать КУ;

якщо зі змісту конституційних норм випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який ґрунтується на КУ і не суперечить їй. Таким чином, норма КУ діє безпосередньо якщо її приписи достатньо визначені, якщо між нормою і поведінкою суб’єкта не має потреби у опосередкуванні чи конкретизації якоїсь дії.

5. особливий правовий захист. Який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як знизу – ФО та ЮО, так і згори – різними органами державної влади. В той же час захист КУ може здійснюватись лише правовими засобами. Зокрема, з метою забезпечення верховенства КУ на всій території України створено спеціальний орган – КСУ (здійснення перевірки на предмет конституційності НПА, тлумачення КУ). Захистом КУ повинні займатись всі органи державної влади і місцевого самоврядування, а також інші суб’єкти суспільних відносин. Правовий захист КУ здійснюють: 1. Вищі органи державної влади (ПУ (ч.2. стаття 102 – гарант додержання КУ), ВРУ (п.10 стаття 85 – усунення ПУ з поста у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину, контроль за діяльністю КМУ – п.13. статті 85.), КМУ (п.1. статті 116 – забезпечує виконання КУ і законів України)); 2. Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої влади; 3. КСУ; 4. Збройні сили України – оборона України, захист суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості (ч.2 стаття 17 КУ); 5. Громадяни України, наприклад стаття 55 КУ гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституції деяких держав (ФРН, Словаччини) передбачають можливість застосування і не правових засобі захисту, закріплюючи право народу чинити опір неконституційній владі, але це може бути застосоване лише у надзвичайних випадках.

6. стабільність або жорсткість КУ. Яка забезпечується особливим ускладненим порядком внесення змін і доповнень. Так, розділ 13 КУ встановлює досить складну процедуру зміни КУ, яка пов’язана з тим, що 1. вона не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч.1 стаття 157), по-друге КУ взагалі не може бути змінена при настанні певних обставин – в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 статті 157), по третє, положення КУ, які закріплюють засади конституційного ладу України, форми народного волевиявлення, порядок зміни конституції, можуть бути змінені лише шляхом всеукраїнського референдуму, який призначається ПУ (стаття 156), по-четверте, зміни до інших положень КУ вносяться ВРУ 2/3 голосів від її конституційного складу.

Структура Конституції

Діюча Конституція України складається з 15 розділів. 161 стаття зібрана у 14 розділів, а XV розділ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує Преамбула.Розділи Назва Статті

Преамбула

I Загальні засади 1 — 20

IІ Права, свободи та обов'язки людини і громадянина 21 — 68

ІІІ Вибори. Референдум 69 — 74

IV Верховна Рада України 75 — 101

V Президент України 102 — 112

VI Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади 113 — 120

VII Прокуратура 121 — 123

VIIІ Правосуддя 124 —131

IX Територіальний устрій України 132 — 133

X Автономна республіка Крим 134 — 139

XI Місцеве самоврядування 140 — 146

ХІІ Конституційний Суд України 147 — 153

ХІІІ Внесення змін до Конституції України 154 — 159

XIV Прикінцеві положення 160 — 161

XV Перехідні положення

Преамбула

32Порядок внесень змін доповнень та прийняття нової конституції України. Конституція України прийнята 28 червня 1996 року набула чинності згідно статті 160 КУ з моменту її прийняття. Дана стаття була розтлумачена КСУ і згідно його рішення у справі “Про набуття чинності КУ” від 3 жовтня 1997 року моментом набуття чинності є момент оголошення результатів голосування за проект конституції в цілому на пленарному засіданні ВРУ. Відповідно, що загальне правило набрання чинності законами України, яке передбачене у ч.5 статті 94 КУ не поширюється на порядок набрання чинності КУ.

КУ має традиційну для юридичних актів структуру і складається з: преамбули, основної частини, заключних положень.

Юридична значимість преамбули полягає в тому, що її положення в концентрованому вигляді виражають політико-правові ідеї, які пронизують весь зміст конституції і моделюють поведінку суб’єктів конституційного права в досить загальній формі і тим самим набувають нормативно-правового характеру. Перш за все це стосується цілей, яким має слугувати прийняття конституції: правонаступництво держави, забезпечення прав людини, розвиток міжнародного співробітництва. У преамбулі визначено також історико-політичні передумови прийняття конституції. Положення преамбули є урочистими за стилем викладення і в цьому втілюється самий дух конституції. Преамбула конституції України виконує 2 функції: вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію і містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та цілей, які при цьому переслідуються. Відповідальність, про яку йдеться в преамбулі за своєю суттю є морально-політичною, а не юридичною.

Основна частина включає 13 розділів (161 стаття – вся конституція, основна частина – 159). Вона структурно побудована таким чином, що спочатку закріплюються засади конституційного ладу, статус особи, а потім система органів державної влади, місцевого самоврядування і територіальна організація країни.

Заключні положення включають розділ 14 – прикінцеві положення та розділ 15 – перехідні положення. Прикінцеві положення стосуються порядку набрання чинності КУ та визначення дня її прийняття державним святом. У практиці конституційного право творення України розділ перехідні положення з’явився вперше і причина його появи в тому, що принципово нові положення конституції щодо організації суспільства і держави потребують запровадження в життя шляхом державно-правових реформ протягом певного періоду. Перехідні положення містять правові норми, які мають як правило тимчасовий характер і служать для адаптації суспільно-політичного і державного життя до змісту новоприйнятої конституції. Вони повинні забезпечити правонаступництво в організації і діяльності тих державних інститутів, які зі змінами у статусі збережені новою конституцією (ВРУ, прокуратура – п.9) іноді визначається строк і умови введення в дію окремих положень. Вони повинні забезпечити перехід до правового регулювання за змістом конституції (наприклад – п.13).

. Історія розвитку Конституції України.

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.