17. Суб’єкти і об’єкти конституційних відносин.

Суб’єкти, тобто учасники конституційно-правових відносин, досить різноманітні, що обумовлено багатством змісту таких відносин. Вони мають багато спільного з суб’єктами інших відносин: володіють певним статусом, наділені відповідною праводієздатністю, механізмом реалізації своїх повноважень тощо.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є:

1. Український народ як сукупність громадян різних національностей, якому належить вся повнота влади на території республіки, корінні народи і національні меншини.

1. Громадяни України, особи без громадянства та іноземці.

2. Українська держава (Україна як держава).

3. Органи державної влади України.

4. Народні депутати та посадові і службові особи.

5. Політичні партії і громадські організації.

6. Територіальні громади, органи та інші суб’єкти місцевого самоврядування.

7. Адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конституцією і законами.

8. Державні та інші підприємства, установи і організації, навчальні й інші державні, комунальні і приватні заклади.

Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо. Суб’єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів тощо.

19 Об’єкти конституційно-правових відносин. Об’єктами КПВ є предмети чи явища, з якими норми КП пов’язують поведінку учасників в КПВ. Тобто, це певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб’єктивні конституційні права і обов’язки. Об’єктами КПВ можуть бути: державна територія, державна влада, місцеве самоврядування, майнові і немайнові блага, поведінка людей, дії органів держави, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань.

Державна територія як об’єкт КПВ. Територія держави є матеріальною базою здійснення її суверенітету, просторовою межею її влади. Тому державна територія досить часто виступає об’єктом КПВ. В КУ є ряд норм, які пов’язують поведінку учасників КПВ з територією України. Зокрема, стаття 2 КУ передбачає, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою, стаття 133 КУ визначає склад території України – АРК, 24 області, м. Київ та Севастополь. Стаття 65 КУ до обов’язків громадян України відносить захист територіальної цілісності України. Стаття 85 КУ до повноважень ВРУ відносить утворення і ліквідацію районів, зміну меж районів і міст. Відповідно, на підставі цих КПН між учасниками КПВ можуть складатись відносини, пов’язані з вирішенням питань адміністративно-територіального устрою України.

Державна влада як об’єкт КПВ. Об’єктом більшості КПВ є державна влада. Згідно статті 5 КУ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. В процесі здійснення народом належної йому влади виникають правові відносини, які регулюються КПН. Безпосереднім виразом влади народу є референдум та вільні вибори. Державна влада здійснюється також народом через органи державної влади, які виражають його волю. Закріплюючи державний устрій України, структуру органів державної влади, Конституція визначає їх повноваження по здійсненню ними державної влади. В процесі здійснення державної влади між органами державної влади а також між ними і громадянами виникають певні відносини.

Місцеве самоврядування як об’єкт КПВ. Державна влада не є єдиною формою влади народу, ще однією її формою є місцеве самоврядування, яке в багатьох випадках виступає об’єктом КПВ. Місцеве самоврядування згідно статті 140 КУ є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах КУ та законів України. В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Яке здійснюється територіальною громадою як безпосередньо (місцевий референдум, збори громадян) так і через органи місцевого самоврядування: сільську, селищні, міські, районні, обласні ради та їх виконавчі органи. В процесі здійснення місцевого самоврядування між органами державної влади, місцевого самоврядування, громадянами виникають різні відносини і деякі з них регулюються конституційним правом.

Майнові і немайнові блага як об’єкти КПВ. Об’єктом КПВ можуть бути різні майнові блага: включаючи матеріальні цінності (власність, гроші), а також матеріальні блага, наприклад матеріальне забезпечення. В Україні встановлюються гарантований мінімальний розмір заробітної плати, державна підтримка сім’ї, материнства і дитинства, інвалідів і громадян похилого віку, встановлюються державні пенсії допомоги та інші гарантії соціального захисту, визнаються та захищаються всі форми власності. Гарантується свобода літературної, художньої та іншої творчості і т.п. але майнові блага як об’єкт КПВ в загальній масі об’єктів КПВ займають незначне місце, оскільки реалізація правових норм, що здійснює їх регулювання відбувається в більшості випадків не в КПВ а в інших відносинах: цивільних, фінансових, земельно-правових.

Немайнові блага виступають як об’єкт КПВ коли правовідношення виникає і розвивається на основі норм КП, що встановлюють можливість використання таких благ. (наприклад, депутатська недоторканість). Немайнові блага як правило не є об’єктами прав і обов’язків в КПВ. Вони найчастіше виступають об’єктами інших правових відносин, що мають за мету охорону прав, встановлених в нормах КП.

Поведінка суб’єктів КПВ. Об’єктом більшості КПВ є поведінка їх суб’єктів, тобто дія чи бездіяльність, з якими норма права пов’язує права і обов’язки учасників правовідносин. Наприклад, в правовідношенні, яке виникає при поданні народним депутатом запиту, об’єктом виступає сам запит. З ним ЗУ “Про статус народного депутата України” пов’язує поведінку зобов’язаних осіб (обов’язок дати відповідь). В правовідношенні, яке виникає яке набуває у зв’язку з прийняттям до громадянства України об’єктом є заява особи про прийняття її до громадянства України. Особа, яка подала заяву вправі вимагати її розгляду, а президент України зобов’язаний її розглянути.

20.Зміст конституційно-правових відносин. Особливості КПВ відображають специфіку їх змісту. Відомо, що правовідносини відрізняються від неправових суспільних відносин наявністю юридичних прав і обов’язків, у відповідності з якими суб’єкти здійснюють свою поведінку. Зміст КПВ має свою складну структуру. В ньому можна виділити два елементи: юридичний (права і обов’язки) і матеріальний (фактична поведінка учасників) зміст.

Юридичний зміст КПВ являє собою єдність суб’єктивних прав і обов’язків, що здійснюють активний вплив на поведінку учасника правовідношення.

В конкретних правовідносинах суб’єктивне право представлено допустимою і гарантованою конституцією можливістю певної поведінки особи, наділеної цим правом. Під суб’єктивним обов’язком розуміється встановлена конституційними нормами необхідність дій особи, на яку даний обов’язок покладено.

Юридичний зміст загальних КПВ проявляється через конституційний статус, конституційний стан їх учасників. Тут може і не бути поіменної індивідуалізації, вичерпного переліку суб’єктів. Наприклад, КУ передбачає, що президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання КУ, прав і свобод людини і громадянина. Надає йому специфічного статусу, яке визначає його положення як суб’єкта КПВ відносно до всіх інших суб’єктів. Президент вступаючи в КПВ з іншими суб’єктами отримує свої конкретні повноваження в цій сфері саме з даної норми КУ.

Обов’язки учасників КПВ неоднорідні. Серед них можна виділити ті, які: 1. Мають загальний характер і в рівній мірі стосуються всіх суб’єктів, наприклад, обов’язок дотримуватись КУ; 2. Властиві певному виду суб’єктів; 3. Мають конкретного адресата – законопроекти, визначені ПУ як невідкладні, розглядаються ВРУ позачергово.

.21 Юридичні факти в конституційному праві: поняття та значення. Динаміка КПВ: їх виникнення, зміна, припинення пов’язана з юридичними фактами – життєвими явищами і обставинами, що мають зовнішній вираз і несуть інформацію про стан суспільних відносин, що входять в предмет конституційно-правового регулювання. З точки зору на динаміку правовідношення юридичні факти поділяються на факти правоутворюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі. Юридичні факти в тій чи іншій формі містяться в конституційних нормах або мають самостійне конституційне значення. Вони викликають передбачені КПН правові наслідки і наповнюють юридичним змістом КПВ. Основою виникнення загальних КПВ є поява відповідного суб’єкта, особливий юридичний стан в якому він знаходиться.

За джерелом їх походження юридичні факти поділяються на юридичні події і юридичні дії. Юридичні події – це юридичні факти, які не залежать від волі людей. Юридичні дії пов’язані з діяльністю людини, проявом його волі.

До юридичних подій в конституційному праві відносяться – народження, смерть особи, досягнення встановленого віку, настання чи сплив певного строку, стійка нездатність президента України за станом здоров’я здійснювати належні йому повноваження та інші.

Найбільшого поширення в конституційному праві отримали юридичні дії, які в свою чергу поділяються на правомірні і не правомірні дії. Правомірні дії акумулюють соціальну активність суб’єктів і відображають процес їх ціленаправленої позитивної діяльності, підтримуються і стимулюються конституцією. Неправомірні дії здійснюються всупереч конституційним приписам і тому засуджуються суспільством і державою (наприклад, видання акту, що суперечить КУ, або порушує встановлену між ними ієрархію, порушення конституційних заборон та інше).

Правомірні дії з урахуванням особливостей цільової направленості суб’єктів на результати дій поділяються на юридичні акти та юридичні поступки. Наприклад, з виданням юридичних актів пов’язано виникнення більшості КПВ з участю органів державної влади і їх посадових осіб. Реалізація ними своєї компетенції як правило вимагає прийняття відповідного акту. Юридичним актом можуть бути належним чином оформлені результати виборів, референдуму.

Юридичні поступки являють собою переважно правомірні дії, в яких воля направлена на досягнення певних результатів, породжуючих конкретні правові наслідки. Юридичні поступки можуть здійснювати як громадяни так і інші суб’єкти КП. Якостями юридичного поступку володіє “ініціатива”, “подання”, “пропозиція” державних органів, посадових осіб. Наприклад, згідно статті 87 КУ, ВРУ за пропозицією не менш як 1/3 народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність КМУ. До юридичних поступків можна також віднести індивідуальні і колективні звернення громадян в державні органи та органи місцевого самоврядування, оскарження громадянами в суді рішень і дій органів державної влади і місцевого самоврядування, звернення уповноважених суб’єктів до КСУ та інше.

22.конституційне право як наука. Наука конституційного права є складовою частиною системи юридичної науки, що в свою чергу входить у систему суспільних наук. Розрізняють наступні юридичні науки: історико-теоретичні, галузеві, прикладні, міжнародно-правові, організаційні. Наука конституційного права – це галузева юридична наука, яка являє собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, правового статусу людини і громадянина, організації та діяльності органів державної влади та засад місцевого самоврядування. Загалом, наука конституційного права – це систематизоване об’єктивне знання про стан норм галузі державного (конституційного) права в їх минулому, сьогоденні і майбутньому з метою дати науково обґрунтований прогноз розвитку галузі і конституційного законодавства на перспективу.

Під предметом будь-якої науки розуміється все те, на що направлена думка в процесі вивчення певної сфери дійсності, включаючи саме знання, отримане в ході пізнавального процесу. Предмет науки з’єднує знання про різні сторони явищ, що вивчаються, та процеси в цілісну систему. Деталізація предмету науки шляхом виділення конкретних об’єктів дослідження і уточнення завдань наукового пошуку дозволяє структурувати науку. Основною метою кожної науки є опанування свого предмету. Предмет науки конституційного права є багатостороннім по змісту і складним по своїй структурі. Він формується в період становлення науки і може піддаватись змінам в ході її еволюції. Такі зміни пов’язані з розширенням і уточненням об’єктів вивчення і підходів до їх дослідження, постановкою нових проблем, актуалізацією попередніх і пояснюються потребами практики, а також розвитком самої науки, її гносеологічних можливостей. Змістовне наповнення предмету науки конституційного права відбувається шляхом виявлення в процесі системного вивчення об’єктів конституційно-правової дійсності нових властивостей, ознак, сторін поняття конституційного права. Ряд вчених розрізняють об’єкт і предмет науки конституційного права. Під об’єктом розуміють те, що ще підлягає науковому дослідженню за допомогою пізнавальних засобів і прийомів відповідної науки. В процесі наукового вивчення вихідні емпіричні знання про об’єкт доповнюються теоретичними знаннями, тобто системою понять про основні істотні властивості, ознаки і характер досліджуваного об’єкта, про закономірності його виникнення, функціонування і розвитку. Ці істотні властивості об’єкта і є предметом відповідної науки. У дуже спрощеному вигляді можна сказати так, об’єкт науки – це те, що ми про нього знаємо до його наукового вивчення, а предмет – те, що ми знаємо після наукового пізнання. Таким чином, об’єкт завжди передує предмету. Об’єкт науки об’єктивний, а предмет – суб’єктивний, оскільки предмет є наслідком сприйняття людською свідомістю об’єктивної реальності. В літературі з конституційного права традиційно виділяють наступні об’єкти: 1. Галузь конституційного права; 2. Конституційно-правові норми; 3. Конституційні правовідносини. Конкретизується цей перелік визначенням окремих проблем, дослідженням яких займається наука конституційного права.

Наука конституційного права вивчає галузь як об’єкт пізнання і зі сторони форми і зі сторони змісту. Так, форма конституційного права досліджується в декількох аспектах. По-перше, досліджуються види і система джерел цієї галузі, критерії їх співвідношення, місце в системі права. По-друге, предметом вивчення є порядок створення і прийняття конституційно-правових актів як з точки зору форми реалізації компетенції відповідних державних органів, так і в плані дотримання процедурних правил нормотворчої діяльності. По-третє, наука конституційного права зосереджує увагу на використанні правил юридичної техніки при формулюванні норм і поєднанні їх в одному джерелі конституційного права.

Конституційно-правові норми, як об’єкт пізнання науки конституційного права, цікавлять її своїм змістом, особливостями, структурою (специфіка, види та структура КПН розкривається в Темі №3).

Особливої уваги заслуговують конституційно-правові відносини, які будучи предметом галузі права набувають якості універсального об’єкта науки. В процесі їх вивчення поєднуються наукові факти і теоретичні узагальнення, що стосуються всіх складових конституційно-правової дійсності, досліджуваних наукою. В конституційно-правових відносинах проявляється суть предмета науки, виявляються підстави для систематизації результатів його пізнання, розкриваються внутрішні та зовнішні зв’язки об’єктів, що вивчаються. Специфіка КПВ та їх види розкривається в темі №4.

Сутність, зміст, соціальне науково пізнавальне та навчальне призначення науки конституційного права розкривається через її функції. Функції науки КП визначаються її предметом. Виділяють наступні функції: політичну(формування політичного переконання), методологічна (орієнтація інших галузей), ідеологічна (вивчення духовних цінностей), пізнавальна (пізнання предмета науки, для досягнення цілей науки необхідно пізнати її предмет), прогностична (прогнозування та пошук фундаментальних вирішень, планування певних процесів, явищ), практична (на основі дослідження предмету КП, його розвитку, досвіду зарубіжних країн вироблення практичних пропозицій по вдосконаленню конституційного законодавства), комунікативна (ознайомлення з КП явищами), інтегративна або системотворча (об’єднання інших наук), прикладна (використання знань в практичній діяльності).

Як і будь-яка наука, наука конституційного права має свої завдання. Г.Ф. Шершеневич виділяв 3 завдання соціальних наук: установити наукові факти, пояснити процес їх утворення, оцінити їх з погляду людських інтересів. Поряд з вище зазначеними завданнями наука конституційного права має свої власні завдання. Насамперед, вона покликана проаналізувати діюче конституційне законодавство, на підставі такого аналізу, побудувати прогноз його розвитку у майбутньому. Крім того на даному етапі розвитку науки КП перед нею поставлені особливі завдання, оскільки на сьогодні досить гостро стоїть проблема побудови механізму реалізації КПН. Незважаючи на те, що з моменту прийняття КУ 1996 року пройшло чимало часу механізм реалізації більшості норм розділу І та ІІ КУ до тепер неясний, і завданням науки є допомогти в цьому законодавцеві. Збалансоване, несуперечливе законодавство повинно ґрунтуватись на ретельно розробленій конституційній доктрині, перші спроби якої розпочаті українськими вченими.

Історія науки конституційного права включає декілька етапів:

1. стародавній період. Наука про державу стародавньої Греції, Риму – Аристотель, Платон;

2. епоха середньовіччя (Фома Аквінський – обожествлення державної влади, теорія двох мечів та інше)

3. епоха відродження 17-18 століття (Томас Гобс, Жан Боден, Ніколо Макіавеллі, Джон Локк, Шарль Монтеск’є, Томас Пейн та інші, які сформували чимало положень, які покладені в основу сучасного конституційного права (про народний суверенітет, поділ влад, природні права людини.) ці ідеї знайшли своє втілення в багатьох перших писаних конституціях);

4. 19 століття виокремлення науки конституційного (державного) права з теорії держави і права. В цей час наука конституційного права розвивається в умовах російського самодержавства.

5. З 1917 до 80-х років 20 століття. Представлений радянськими вченими. В даний період конституційне право розглядається з позицій класової боротьби, диктатури одного класу. У працях вчених цього періоду йдеться про соціалістичну, народну демократію, заперечення поділу влад, місцевого самоврядування, виступають за одержавлення економіки, нерівність в правах різних груп населення, застосування насильницьких засобів для ліквідації експлуататорів та інше.

6. Сучасний період. Визнання цінностей демократії, прав людини, верховенства права і закону, поділ влад, визнання місцевого самоврядування, народний характер державної влади; розширення предмету наукових досліджень, оновлення методологічної бази науки, відмова від догматизму, плюралізм в методології дослідження, можливість використання провідних досягнень зарубіжної політичної і правової думки.

23. Методологія науки конституційного права. Метод науки – це сукупність правил, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об’єктивних наукових знань. В залежності від сфери поширення і охоплення досліджуваних об’єктів, а також від їх специфіки та характеру всі методи поділяються на декілька груп: 1. Всезагальні або філософські методи; 2. Загальні методи; 3. Спеціальні методи; 4. Приватні методи.

Філософськими методами є діалектичний, матеріалістичний, метафізичний, метод об’єктивного ідеалізму, суб’єктивного ідеалізму, агностицизм. Ці методи використовуються всіма без виключення науками і на всіх стадіях пізнання.

Агностицизм – виходить з неможливості взагалі пізнання людиною дійсності.

Об’єктивний ідеалізм – існування і розвиток держави і права пов’язується з волею божества, ідеї, духу, інших незалежних від людини факторів.

Суб’єктивний ідеалізм – держава і право обумовлюється свідомістю людини, її переживанням.

Метафізичний метод виходить з неможливості пізнання дійсності органами чуття, пізнання дійсності є умоглядним. Основними філософськими методами є діалектичний і матеріалістичний.

Діалектичний метод базується на наступних законах діалектики: перехід кількісного стану в якісний, заперечення заперечення, закон єдності і боротьби протилежностей). При використанні даного методу відбувається поглиблення знання про конституційно-правові явища та накопичення теоретично і практично значимої для них і про них інформації. За допомогою даного методу визначається і теоретично відображається реальний історичний розвиток конституційно-правових явищ, дослідження базується не лише на виявленні особливостей і визначенні понять, але і на їх зв’язках між собою і з оточуючими їх явищами. Конституційно-правові явища досліджуються як з позицій статики, так і з позицій динаміки, тобто в процесі їхнього розвитку.

Матеріалістичний метод (довгий час був пануючим у науці нашої країни) виходить з того, що сутнісні, головні сторони конституційного права визначаються економікою, існуючими у суспільстві формами власності. Економіка являє собою базис, а право є надбудовою над економікою.

Загальні методи використовуються не тільки наукою конституційного права, але й іншими науками. До таких методів можна віднести метод порівняння (явище досліджується шляхом його порівняння відносно іншого явища), логічний метод, в якому використовуються такі прийоми як аналіз (дослідження предметів, явищ шляхом розкладу, розчленування їх у думці на складові частини), синтез (дослідження предметів, явищ дійсності в цілісності, єдності та взаємозв’язку їх частин), абстрагування (відокремлення одних (окремих) аспектів, сторін явищ чи властивостей предметів від інших), системного і структурного підходів, методи узагальнення (на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне - індукція) і сходження від абстрактного до конкретного (окреме пізнається на основі знання загального - дедукція), історичний – дослідження явищ в їх історичному розвитку (наприклад теорія народного представництва протягом всього часу свого існування зазнавала багато змін), аксіологічний – ціннісний підхід, тобто дослідження конституційно-правових явищ з позиції моральних, духовних і соціальних цінностей, функціональний метод – вивчення конституційно-правових явищ з огляду на виконувані ними функції, у з’ясуванні їхніх функцій стосовно інших явищ, системно-структурний та інші. Загальні методи як і філософський метод використовуються у всіх без виключення науках, але на відміну від філософського методу, вони використовуються не на всіх стадіях пізнання. Сфера їх застосування обмежується вирішенням конкретних пізнавальних задач.

Спеціальні методи розробляються в рамках окремих спеціальних наук і запозичуються для використання іншими науками. Зокрема, для дослідження конституційно-правових явищ запозичуються такі спеціальні методи як математичний, статистичний (вивчення кількісних показників), психологічний, кібернетичний, конкретно-соціологічний (спостереження, аналіз письмових джерел, анкетування), метод соціального експерименту (для попередньої перевірки обґрунтованості тих чи інших пропозицій щодо прийняття, зміни чи скасування КПН), синергетичний метод (дозволяє визначити ефективність взаємодії конституційно-правових інститутів, здатних до саморегуляції, пояснює суб’єктивні фактори у конституційному праві), метод моделювання (створення моделі, близький до соціального експерименту, але проводиться лише в думці), герменевтичний метод (метод тлумачення текстів, використовується при тлумаченні КПН. Виділяють види і прийоми тлумачення. Прийоми: граматичний (виходить з граматичних форм, число, рід, відмінок, закінчення, коми), логічний (використання законів формальної логіки для з’ясування змісту), системний (у зв’язку з іншими нормами), історико-політичний (з урахуванням обставин і політичних умов прийняття акту, зіставлення з існуючою ситуацією), цільовий (виходячи з мети прийняття даного акту), функціональний (виходячи з функцій даної норми права). За обсягом тлумачення буває буквальне, розширювальне і обмежувальне. Буквальне має місце у випадку, коли обсяг тлумачення збігається з текстом правової норми. Розширювальне тлумачення припускає, що дійсний зміст і зміст правової норми ширший ніж його словесне вираження. Таким є наприклад, тлумачення п.16.статті 106 КУ: президент скасовує акти КМУ і РМ АРК у випадку їх протиріччя КУ і законам. в Даному випадку термін “закон” означає не тільки закон але і конституційний закон. Обмежувальне тлумачення застосовується в тих випадках, коли дійсний зміст норми права вужчий ніж її словесне вираження. Так, ч.2 ст.38. КУ передбачає “громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби”. В даному випадку мова йде лише про повнолітніх громадян, що відповідають критеріям встановленим законом. За юридичними наслідками: офіційне (спеціально уповноваженими на те органами, закріплюється в правовому акті та є обов’язковим), неофіційне (дається ФО та ЮО не наділеними спеціальними повноваженнями, може бути повсякденними, професійним, доктринальним)) та інші.

Приватні методи, особливість їх полягає в тому, що вони створюються самою юридичною наукою і використовуються тільки в межах юридичної науки. До таких методів можна віднести порівняльно-правовий метод та формально-догматичний метод (визначення юридичних понять, категорій, правових конструкцій).

Наука конституційного права використовує всі зазначені методи наукового пізнання, це пояснюється метою всебічного дослідження такого складного і багатопланового феномену, яким є предмет науки конституційного права та основними її завданнями. Досягнення поставлених цілей передбачає, що процес пізнання повинен включати різні підходи, які дозволяють розкрити ті чи інші сторони предмету конституційного права і вивчити її об’єкти.

По-перше, КПН і КПВ, які персоніфікують конституційне право як одну з галузей конституційного права і є об’єктом вивчення відповідної науки потребують все стороннього правового аналізу. Відповідно, необхідним є юридичний підхід, яким визначається шлях пізнання і характер його результатів: направленість на отримання юридичного знання.

По-друге, КПН та їх реалізація визначаються і забезпечуються суспільною практикою. Відповідно, необхідно використовувати соціологічний підхід в КП дослідженні. Отримане при цьому знання не втрачає свого юридичного характеру але набуває відтінок соціологічного знання.

По-третє, без історичного підходу неможливо відтворити генетичний зв’язок конституційно-правових явищ, які багато в чому були передумовами сучасного стану науки КП та її розвитку.

Таким чином, базуючись на зазначених підходах, використовуючи зазначені методи можливе усестороннє і комплексне вивчення предмету науки конституційного права.

24.Система та джерела науки конституційного права. Наука конституційного права складається з частин, які і становлять її зміст. Елементами складу науки КП є: 1. Предметна система знань про КП; 2. Методологія науки – це сукупність теоретико-обгрунтованих та використовуваних в науці КП методів пізнання предмету КП; 3. Система науки. Це взаємопов’язане упорядковане знання про предмет її вивчення, отримане за допомогою юридичного методу, доповненого іншими методологічними прийомами і структуроване у відповідності з гносеологічними і практичними завданнями і методичними вимогами. Система науки конституційного права включає компоненти, які розрізняються за складністю структури, методу і прийомами виділення, за характером зв’язків і відносин. Така побудова системи об’єктивується в її структурі, яка являє її внутрішню форму, яка відрізняється стійкістю і закономірністю зв’язків окремих складових системи. Система науки конституційного права складається з наступних підрозділів:

загальні питання науки: предмет науки, методологія, предмет конституційного права як галузі права, сутність та особливість конституційних норм та інститутів, КПВ (суб’єкти, об’єкти, зміст), система конституційного права як галузі права, методи правового регулювання, джерела та місце галузі в системі національного права України, поняття та проблеми конституційно-правової відповідальності;

вчення про Конституцію України: питання конституціоналізму, теорії конституції, її сутність, структурна та функціональна характеристика, механізм реалізації КПН та КП інститутів, охорона конституції;

вчення про загальні засади конституційного ладу: фундаментальні основи організації та діяльності українського суспільства та держави;

вчення про конституційно-правовий статус особи: сутність правового статусу особи, громадянство, конституційні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, проблеми їх реалізації;

вчення про форми безпосередньої демократії: проблеми виборчого права, референдумів, інших форм безпосереднього народовладдя;

вчення про організацію державної влади: дослідження інститутів державної влади – законодавчої, виконавчої, судової, інституту президентства, їх організації та діяльності;

вчення про територіальний устрій: аналіз принципів територіального поділу, статусу АТО, зокрема АРК;

вчення про місцеве самоврядування: дослідження проблеми статусу територіальних громад, органів та інших суб’єктів місцевого самоврядування.

Така система науки конституційного права сприйнята від галузі права, яку вона вивчає. Серед факторів, які впливають на систему науки КП є конституційне законодавство та конституція України.

4. бібліографія науки – це сукупність наукової літератури, яка містить відомості про КП. основними функціями бібліографії є: містить перелік та опис, зміст літератури за допомогою якого оцінюється рівень зрілості даної науки та внесок окремих авторів, є вихідною базою для наступних досліджень, оскільки вказує на літературу необхідну для вивчення історіографії питання. Елементами структури науки конституційного права є поняття, принципи, теорії, концепції, гіпотези, доктрини.

Джерелами науки конституційного права є об’єктивні факти, що впливають на ті суспільні відносини, які відносяться до предмету її вивчення. Традиційно в якості джерел науки конституційного права виділяють:

1. праці вітчизняних і зарубіжних вчених, які містять правові, історичні та філософські думки, що безпосередньо або опосередковано стосуються проблем, пов’язаних з предметом науки конституційного права – підручники, статті, монографії та ін. Деякі вчені дане джерело науки КП називають конституційно-правовою доктриною (під доктриною розуміють вчення, конкретна наукова чи філософська теорія), але не всі праці як зарубіжних так і вітчизняних вчених містять доктрину.;

2. праві акти (чинні і такі, що вже втратили чинність, проекти НПА як ті що розглядались законодавчим органом так і ті, що зняті з розгляду);

3. матеріали практики застосування КПН як вітчизняної так і закордонної є важливим джерелом науки КП. Кожна держава має свої специфічні особливості, історичні закономірності розвитку державного ладу, територіального устрою, політичної системи, відповідно і практика застосування КПН має свою специфіку. До джерел науки можна віднести судову практику, насамперед по захисту конституційних прав громадян України, практику Європейського суду по правам людини як по позовах у відношенні України так і по інших позовах, практика КСУ. Саме судова практика заповнює прогалини законодавчого регулювання, дає поштовх новим теоріям та теоретичним доктринам;

4. правові експерименти. Не новина для вітчизняної практики, але їхнє проведення ніколи не стосувалось базових конституційно-правових відносин. Прикладом можуть слугувати “Праймеріз” застосовані на виборах президента;

5. зарубіжний практичний досвід.

25. Конституційне право як навчальна дисципліна. Конституційне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, одержаних наукою конституційного права і практикою його створення і реалізації. Ця навчальна дисципліна вивчається у всіх юридичних навчальних закладах та на юридичних факультетах, а її зміст та обсяг визначаються навчальними програмами, які самостійно розробляються кафедрами та затверджуються вченими радами відповідних закладів освіти. Конституційне право як навчальна дисципліна за своїм обсягом значно вужче за науку конституційного права, оскільки містить лише той мінімум, який необхідно знати кваліфікованому юристу. На сьогодні в Державний освітній стандарт вищої освіти за фахом “правознавство” включені дві дисципліни: “Конституційне право України” та “конституційне (державне) право зарубіжних країн”. Конституційне право – це єдина навчальна дисципліна що припускає вивчення у якості обов’язкового і самостійного навчального курсу, що містить відомості про характер національних галузей права зарубіжних держав. Жодна інша галузь зарубіжного права не удостоїлась такої честі. Метою навчальної дисципліни конституційного права є ознайомити студентів з основними поняттями, якими оперує наука конституційного права, розкрити основні положення вчення про конституцію та показати особливості конституційного процесу в Україні, дати аналіз конституційно-правових інститутів. В її рамках вивчаються основні положення науки конституційного права, зокрема:

• зміст предмета галузі конституційного права, методи, КПН, КПВ, конституційно-правові інститути, система, джерела, функції, конституційно-правова відповідальність;

• основні положення вчення про конституцію, зокрема тут вивчається поняття конституції, основні теорії, підстави класифікації та види конституцій, юридичні властивості, основні принципи структура та функції чинної конституції, порядок її реалізації, тлумачення, внесення до неї змін, охорона конституції;

• засади конституційного ладу України, конституційно-правове закріплення суверенітету Українського народу, форми Української держави (за територіальним устроєм, формою правління та політичним режимом). При розкритті основних засад конституційного ладу насамперед висвітлюються принципи суверенності, незалежності держави, її демократизму, соціального і правового характеру, унітарності і республіканської форми держави. Вивчаються організаційні і функціональні основи державного і суспільного ладу. При вивченні основних засад державного ладу увага приділяється органам державної влади, територіальному устрою, державним символам та іншим інститутам, які складають організаційно-політичну основу держави. При вивченні загальних засад суспільного ладу увага зосереджується на політичній системі суспільства, суверенності народу, демократизмові, конституційності, законності, соціальній справедливості, політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності (плюралізму);

• питання прав і свобод людини і громадянина, відповідність конституційно-правового регулювання основ правового статусу людини і громадянина міжнародним стандартам прав людини. Вивчається система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні та їх гарантій відповідно до Конституції України, законів України, міжнародно-правових актів – Загальної декларації прав людини, пактів про громадянські і політичні та економічні, соціальні і культурні права і свободи. А також вивчається поняття та принципи громадянства України, підстави його набуття і припинення, органи, які вирішують питання громадянства, прийом до громадянства України і його втрата, правовий статус іноземців в Україні;

• форми здійснення народовладдя, предмет та види референдумів в Україні, виборче право та виборча система України. Вивчаються основні принципи виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Види виборів та стадії виборчого процесу;

• конституційна система та принципи організації і діяльності органів державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, правовий статус ВРУ, Президента України, КМУ. Вивчення окремих парламентських інститутів, зокрема статусу народних депутатів України, парламентських комітетів і фракцій, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Рахункової палати, Голови ВРУ та його заступників, апарат ВРУ. Місце президента України в системі органів державної влади, статус, функції, вибори та повноваження, система стримувань і противаг. Поняття виконавчої влади та її органів, види, основні принципи організації і діяльності, система порядок формування та структура, функції і повноваження КМУ, центральних та місцевих органів виконавчої влади. Вивчення основних засад судочинства, принципи побудови судової системи України, статус судів і суддів, основні функції та порядок розгляду ними справ. Конституційне судочинства, порядок формування та діяльність КСУ;

• конституційні принципи територіального устрою України. Вивчається поняття державної території, територіального устрою держави та його основі види, система адміністративно-територіального устрою та основні функції адміністративно-територіальних одиниць, правовий статус АРК, міст Києва та Севастополя;

• конституційно-правові засади організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні. Виходячи з положень чинної Конституції України, ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”, Європейської хартії про місцеве самоврядування та інших законодавчих та підзаконних актів вивчаються основні теорії місцевого самоврядування і його види, система місцевого самоврядування, статус територіальних громад, представницьких та виконавчих органів і посадових осіб місцевого самоврядування, їх функції, повноваження, організаційно-правові та матеріально-фінансові основи місцевого самоврядування, його гарантії.

Глибоке засвоєння студентами юристами положень науки конституційного права та конституційного законодавства сприяє оволодінню іншими навчальними дисциплінами, має важливе значення для формування належної професійної культури юриста та демократичного світогляду, для усвідомлення тих загальнолюдських цінностей, на яких базується конституція України.

26Поняття, ознаки та види конституційно-правової відповідальності. Конституційно-правова відповідальність – це особливий вид юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий характер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та яка знаходить свій вияв у передбачених конституційно-правовими нормами особливих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного правопорушення. Конституційно-правова відповідальність як один з різновидів юридичної відповідальності володіє всіма загальними ознаками, які виділяють юридичну відповідальність серед інших соціальних явищ. Вона як і будь-яка інша юридична відповідальність є мірою державного примусу, що базується на юридичному і суспільному осуді правопорушення і виражається у встановленні для правопорушника певних негативних наслідків. КПВ як і будь-якій іншій юридичній відповідальності, властиві елементи кари у вигляді настання негативних для правопорушника наслідків за порушення норм КП. Ця кара завжди має державно-владну, примусову природу. Але в КПВ, вона має свої особливості. Якщо, наприклад, кримінальне покарання полягає у позбавленні особистих та майнових благ, то правові наслідки реалізації КПВ мають інший характер. Відсутні в КПВ і такі міри державного примусу як конфіскація майна, штраф і т.п. разом з тим, КПВ виконує не тільки каральну, але і правовідновлювальну функцію. Але якщо в цивільному праві відновлення полягає у поверненні у першопочатковий стан, відшкодування, компенсація понесеної шкоди, то в конституційному праві правовідновлююча функція пов’язана з усуненням порушень закону і прийняттям заходів по забезпеченню нормального функціонування державного апарату, діяльності депутатів, посадових осіб, здійснення конституційних прав, свобод і обов’язків громадян. Необхідним елементом підстави КПВ як і будь-якої іншої юридичної відповідальності є наявність вини. Разом з тим КПВ має ряд особливостей, які обумовлені специфічними властивостями предмета КП. Справа в тому, що і ступінь суспільної небезпеки правопорушень і характер їх наслідків, які формулюються в якості критеріїв розмежування юридичної відповідальності на види є похідними від предмета і метода правового регулювання. Відповідно і вид юридичної відповідальності є критерієм розмежування галузей права, оскільки юридична відповідальність є обов’язковим компонентом кожного виду правового регулювання. Важко уявити існування галузі права, яка взагалі не має власних засобів забезпечення правових вимог, заборон і дозволів. Це стосується і конституційного права. КП регулює основоположні відносини, що визначають зміст всіх інших суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності суспільства. КП встановлює не тільки принцип безумовної карності всіх діянь, що порушують суспільні відносини, але і загальні заборони на їх здійснення. Наприклад, стаття 5 КУ забороняє узурпацію державної влади, у відповідності з статтею 37 КУ забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи, здоров’я населення. Подібного роду заборони на здійснення тих чи інших діянь вимагає встановлення юридичної відповідальності в різних галузях права. Вони деталізуються в Кримінальному кодексі та інших НПА. Тому протиправне діяння, що порушує зазначені заборони одночасно порушує два види правовідносин: КПВ і відношення іншої галузі права, що деталізує КПВ. Але ці порушення тягнуть за собою застосування тої міри відповідальності, яка встановлена законодавством. Така міра завжди визначається галуззю права, яка конкретизує конституційно-правову заборону. Що стосується самої заборони, то вона лише вказує на безумовну необхідність правової реакції держави, притягнення винного суб’єкта до відповідальності. Але це не означає, що КПВ завжди забезпечується тільки яким-небудь іншим видом відповідальності. Особливість предмета КП полягає в тому, що він складається з двох груп відносин: основоположних, які конкретизуються іншими галуззями права і конкретних, в яких безпосередньо реалізуються права і обов’язки учасників. Саме в другій групі відносин застосовується КПВ в чистому вигляді. Але і в даному випадку не виключається можливість застосування заходів інших видів відповідальності. Наприклад, особи, які перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином України права брати участь у референдумі, вести до голосування агітацію, а також члени комісій з референдуму, посадові особи, які вчинили підлог документів референдуму, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інші порушення ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” несуть встановлену законодавством України відповідальність (стаття 10). Це адміністративна і кримінальна відповідальність.

КПВ наступає за порушення норм КП. Але не всяка відповідальність за порушення норм КП є конституційно-правовою. Говорячи про співвідношення між КПВ та іншими видами юридичної відповідальності можна виділити наступні варіанти їх застосування: застосування іншого виду відповідальності, що виключає застосування КПВ (наприклад особи, які захопили владу або присвоїли владні повноваження притягуються до кримінальної відповідальності), в інших випадках застосування КПВ може виключити необхідність застосування якоїсь іншої відповідальності (наприклад, відставка міністра у зв’язку з його поганою роботою, знімає питання про застосування заходів дисциплінарної відповідальності). Деколи КПВ застосовується незалежно від того чи застосовується інша відповідальність. Наприклад, порушення порядку підрахунку голосів тягне анулювання результатів виборів на виборчому округу (дільниці) незалежно від того чи будуть винні особи притягнуті до іншого виду відповідальності (кримінальної, адміністративної). Крім того, застосування іншого виду відповідальності обов’язково тягне за собою застосування КПВ, наприклад у зв’язку з вступом у законну силу обвинувального вироку суду по відношенню до особи, яка є народним депутатом, ВРУ приймає рішення про дострокове припинення його депутатських повноважень (стаття 81КУ).

КПВ в деяких випадках має політичний характер і тісно пов’язана з політичною відповідальністю. Наприклад, відставка уряду може бути як мірою КПВ, коли вона наступає в результаті неналежного виконання урядом своїх обов’язків, так і мірою політичною, коли уряд відправлено у відставку з метою розв’язати політичну кризу в країні. Не виключено, що така відставка може бути одночасно мірою політичної і КП відповідальності. Але при цьому необхідно враховувати, що підставою КПВ для вищих посадових осіб є порушення ними своїх конституційних обов’язків, тоді як політична відповідальність означає тільки те, що особа, яка займає вищу державну посаду може позбутися політичної підтримки в силу різних обставин.

В літературі з КП існують різні точки зору щодо співвідношення КПВ і державно-правової відповідальності. В багатьох випадках ці поняття розглядаються як тотожні. Дійсно відповідальність за порушення конституційних норм в широкому розумінні охоплює всі види юридичної відповідальності (оскільки всі вони направлені на охорону КУ), у вузькому розумінні має свої міри відповідальності. В цілому співвідношення державно-правової відповідальності і КПВ можна виразити через співвідношення державного права (права держави) і КП: КП є лише частиною ДП хоча і центральною його частиною, але не охоплює всього ДП.

Деколи в літературі з КП виділяють два аспекти КПВ: ретроспективний і позитивний. Під ретроспективним аспектом розуміється відповідальність за протиправну поведінку в минулому (такий аспект властивий всім видам відповідальності). Під позитивним аспектом розуміється відповідальне відношення суб’єкта КПВ до своїх обов’язків покладених на нього законом, правильне, добросовісне, успішне, ефективне виконання, дієвий державний і суспільний контроль за таким виконанням обов’язків. Але більшість вчених вважають за необхідне відмовитись від виділення позитивного аспекту КПВ, оскільки відповідно до нього одне і те саме явище розглядається і як обов’язок суб’єкта і відповідальність.

27 Конституційний делікт як фактична Підстава конституційно-правової відповідальності. Всі види юридичної відповідальності мають загальні об’єктивні і суб’єктивні підстави, якими є закріплені в законі протиправність діяння, причинний зв’язок між ним і наступившим шкідливим результатом, вина порушника. Але це не позбавляє кожний вид юридичної відповідальності властивих йому специфічних рис і не виключає різної ролі елементів складу в окремих видах правопорушень. Підставою КПВ є здійснення суб’єктом конституційно-правової відповідальності конституційно-правового делікту, тобто діяння (дії чи бездіяльності), яке визнається законом протиправним і тягне за собою застосування заходів КПВ. Протиправність виражається в порушенні чи невиконанні КПН. Таким чином можна виділити дві підстави КПВ: нормативну підставу (порушення КПН) і фактичну підставу (склад конституційно-правового делікту). Основними елементами складу конституційно-правового делікту є об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Об’єктом КП делікту (правопорушення) є суспільні відносини, що регулюються нормами конституційного права, вони суттєво відрізняються від суспільних відносин, які є об’єктом правопорушення в інших галузях права. Це відносини, які визначають принципи, на яких будується устрій держави і суспільства. В цих відносинах виражається якісна характеристика держави: суверенітет, форма правління, форма державного устрою, суб’єкти державної влади і способи її реалізації, можливі і охоронювані державою форми власності, гарантії захисту прав власників. Тобто, це загальні основи функціонування політичного і економічного життя суспільства, конституційного ладу країни (всі відносини, які становлять предмет регулювання конституційного права). І відповідно, неправомірна поведінка суб’єктів конституційного права може привести до порушення окремих моментів устрою державного і суспільного життя країни, являє собою загрозу для нормального функціонування конституційного ладу і конституційної законності.

Об’єктивною стороною конституційно-правового делікту є протиправна поведінка суб’єкта, яка не відповідає вимогам норм конституційного права. При визначенні відповідності діяння суб’єкта конституційно-правового відношення з вимогами закону може бути виявлено декілька варіантів неналежної поведінки: 1. Незастосування конституційно-правової норми (наприклад, ч.4 статті 35 КУ передбачає, що у разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною невійськовою службою. Відповідно, відмова державними органами застосувати цю норму КУ є КП деліктом і відповідні органи (посадові особи) мають нести КПВ за її незастосування); 2. Неналежне застосування КПН, що може виразитися в недостатньо ефективній реалізації приписів норми, у використанні одного з можливих варіантів поведінки на шкоду іншим (наприклад, п.25 статті 85 визначає, що до повноважень ВРУ належить надання згоди на призначення президентом України Генерального прокурора України, відповідно у ВРУ є два варіанти поведінки: надання згоди і ненадання згоди, однак ненадання згоди може привести до певних негативних наслідків, політичної кризи…); 3. Пряме порушення КПН (наприклад, прийняття неконституційного акту, порушення правил висунення і реєстрації кандидата в депутати, порушення правил ведення виборчої агітації та інше – ЗУ “Про вибори народних депутатів України”).

Суб’єктивною стороною КП делікту є вина. В конституційному праві вина є необхідною суб’єктивною підставою відповідальності. Але зміст вини в конституційно-правових відносинах має певну специфіку. Вина суб’єктів в конституційному праві включає не тільки умисел і необережність, але і недоцільність поведінки, недобросовісне, неналежне відношення до реалізації свого статусу. Зміст суб’єктивної сторони в значній мірі залежить від того, хто є суб’єктом КПВ, у випадку, якщо таким суб’єктом є фізична особа, то в змісті суб’єктивної сторони значне місце займає психологічне відношення особи до своїх протиправних дій та їх можливих наслідків. Наприклад, відповідно до статті 111 КУ президент України може бути усунутий з поста ВРУ в порядку імпічменту тільки при наявності його вини. Для колективних суб’єктів суб’єктивною підставою відповідальності є певний стан суб’єкта, пов’язаний з відносною свободою волі, з можливістю вибору варіантів своєї поведінки. Це означає, що вина колективного суб’єкта може бути визнана тільки в тому випадку, коли цей суб’єкт мав можливість вибору але вибрав неправильний варіант поведінки. Наприклад, КМУ мав можливість прийняти постанову, яка не суперечить КУ, законам України та актам президента України, але прийняв таку, яка суперечить їм. Поряд з виною суб’єктивну сторону конституційно-правового делікту характеризують такі додаткові ознаки, як мотиви та цілі. Наприклад, створення і діяльність громадських об’єднань стає конституційно-правовим деліктом лише за умови якщо вони переслідують заборонені цілі перераховані в статті 37 КУ.

28. Суб’єкти конституційно-правової відповідальності. Суб’єктами конституційно-правової відповідальності є лише ті суб’єкти конституційного права, які володіють деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність за свої протиправні проступки. В конституційному праві деліктоздатністю володіють два види суб’єктів: індивідуальні і колективні. До індивідуальних суб’єктів відносяться: громадяни України, народні депутати і депутати місцевих рад, посадові особи. Колективними суб’єктами є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян і інші соціальні утворення (комітети, виборчі комісії і т.п.). Суб’єктом КПВ не є народ України, оскільки він не володіє деліктоздатністю, адже здатність нести відповідальність передбачає наявність особи, яка має можливість примусового застосування мір впливу до винної особи. Відносно народу такої особи не має. Крім того відповідальність є результатом відхилення поведінки винного суб’єкта від волі законодавця, але в демократичній державі закон виражає волю саме народу.

Самостійним суб’єктом КПВ є держава. Цей висновок можна зробити з аналізу статті 56 КУ, яка передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Суб’єктами, які можуть застосувати до держави міри впливу є органи судової влади, як національні, зокрема КСУ так і міжнародні судові установи (стаття 55 КУ). Держава повинна нести відповідальність у всіх випадках, коли вона не виконує офіційно взяті на себе зобов’язання, якщо в результаті цього комусь нанесена шкода. Перш за все це стосується діяльності держави по захисту прав і свобод громадян, оскільки згідно статті 3 КУ утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Необхідною умовою КПВ фізичних осіб є наявність у них громадянства України. Але і в цьому випадку громадянин не є деліктоздатним до досягнення певного віку – 18 років. Крім того необхідною умовою є наявність у них дієздатності, оскільки не дієздатні особи звільняються від будь-якої юридичної відповідальності, в тому числі і КПВ. В деяких випадках громадяни України можуть нести КПВ, якщо вони володіють спеціальною правосуб’єктністю, тобто володіють певним статусом: є народним депутатом, посадовою особою і т.п. наприклад, така санкція КПВ як дострокове припинення повноважень народного депутата відповідно до статті 81 КУ може бути застосована лише до народного депутата України. КПВ посадових осіб також визначається законодавством, в деяких випадках міститься пряма вказівка на можливість застосування заходів відповідальності до конкретних посадових осіб. Наприклад, повноваження судді КСУ достроково припиняються у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього, оскільки згідно статті 126 КУ, такий суддя звільняється з посади органом, що його призначив.

29 Конституційно-правові санкції: поняття особливості та види.Характерною рисою КПВ, яка відрізняє її від інших видів юридичної відповідальності є своєрідність її санкцій. Санкція є обов’язковим атрибутом юридичної відповідальності в конституційному праві. Юридична відповідальність – це реалізація санкції вказаної в юридичній нормі. Саме санкція вказує на ті несприятливі наслідки, які застосовуються до порушника КПН. Таким чином відповідальність виступає в якості форми реалізації відповідних санкцій, а санкція мірою цієї відповідальності. Конституційно-правові санкції можуть бути класифіковані за різними підставами: за суб’єктами відповідальності (індивідуальні санкції, санкції, що застосовуються до колективного суб’єкта); залежно від того, який суб’єкт застосовує конституційно-правові санкції (Президент України, ВРУ, територіальна громада та ін.); за метою і наслідками санкцій (правовідновлювальні, попереджувальні, санкції спрямовані на припинення конституційно-правового правопорушення, санкції стягнення). Пріоритетне значення має класифікація конституційно-правових санкцій за характером негативних наслідків. За цією підставою конкретні конституційно-правові санкції можна систематизувати так:

1. Дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їх посадових осіб, зокрема:

• усунення президента України з поста ВРУ в порядку імпічменту – стаття 111 КУ;

• дострокове припинення повноважень ВРУ президентом України – п.8 статті 106 КУ;

• прийняття ВРУ резолюції недовіри КМУ – стаття 87 КУ;

• звільнення президентом України з посади генерального прокурора України – п.11, стаття 106 КУ;

• дострокове припинення повноважень народного депутата – стаття 79, 81 КУ;

• відставка КМУ, або окремих його членів – стаття 115 КУ;

• дострокове припинення повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування територіальною громадою – стаття 75 ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні”.

2. скасування, зупинення актів органів публічної влади та їх посадових осіб, накладення на них вето, зокрема:

• скасування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать КУ та законам України, іншим актам законодавства України – стаття 118 КУ;

• визнання КСУ законів та інших правових актів ВРУ, актів президента України, актів КМУ, правових актів ВР АРК (повністю або їх окремих положень) неконституційними – стаття 152 КУ;

• накладання президентом України вето на закони прийняті ВРУ – стаття 94 КУ;

• зупинення рішень органів місцевого самоврядування – стаття 144 КУ.

3. встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб’єктами конституційного права, зокрема:

- заборона утворення і діяльності об’єднань громадян – стаття 37 КУ;

• відмова у реєстрації кандидатів у депутати – стаття 49 ЗУ “Про вибори народних депутатів України” (2004р.);

• скасування рішення про реєстрацію кандидата у депутати – стаття 51 ЗУ “Про вибори народних депутатів України” (2004р.);

• втрата громадянства України, скасування рішення про оформлення набуття громадянства України (стаття 19, 21 ЗУ “Про громадянство України”);

• позбавлення статусу біженця – стаття 15 ЗУ “Про біженців”;

• призупинення пасивного виборчого права громадян – стаття 76 КУ.

4. анулювання юридичних результатів тих чи інших конституційно-правових дій:

• визнання виборів на виборчій дільниці недійсними – стаття 73 ЗУ “Про вибори народних депутатів України” (2004р.), стаття 70 ЗУ “Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (2004);

• визнання результатів референдуму недійсними – стаття 41 ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”;

• визнання референдуму таким, що не відбувся – стаття 41 ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”.

30Сутність та призначення конституції. Основні теорії конституції . види конституції. Більшість вчених приходять до висновку, що термін “Конституція” походить від латинського слова “constitutio”, який означає устрій, встановлення, побудова. Цей термін застосовувався ще в стародавньому Римі і означав в ті часи різні акти імператорів, в яких закріплювався устрій держави. Під цим терміном в історії різних держав світу тривалий час розуміли тільки устрій держави і форму організації діяльності державної влади. І тільки в ході буржуазних революцій уособленням яких є велика французька революція кінця 18 століття це поняття наповнюється новим змістом і в першу чергу його розуміння зводиться до особливого правового акту держави.

• Конституція – це складний політико-правовий документ і тому сформувались різні бачення її сутності, функцій, призначення. З огляду на це, найбільш поширеними теоріями конституції є:

• - договірна теорія, згідно якої К розглядається як суспільний договір. Тобто члени суспільства уклали угоду, що втілена в Конституції про основні принципи життєдіяльності даного суспільства. Світова конституційна історія свідчить, що конституції як правило приймаються в результаті компромісу між різними соціально-політичними силами. В той же час вона не може бути абсолютним виявом волі всіх членів суспільства. Але важливо, щоб більшість населення її визнавали;

• природно-правова – розглядає конституцію як прояв волі народу, його суверенітету, а в її нормах втілений багатовіковий досвід народу, його традиції;

• теологічна – конституція – це втілення божественних настанов суспільству про правила життя. Тому в конституції втілені ідеї вищої справедливості і розуму;

• марксистсько-ленінська – трактує конституцію як акт, який виражає волю не всього суспільства, а лише економічно-пануючого класу і підкреслює класовий характер.

• Визначення сутності конституції має важливе значення як для вітчизняної так і для світової конституційно-правової теорії. Можна виділити два підходи до її визначення:

• Класово-політичний – прибічники даного підходу сутність конституції вбачають у закріпленні фактичних відносин та сил, які існують в даному класовому суспільстві і у співвідношенні цих сил у класовій боротьбі.

• Раціоналістичний – не заперечуються соціально-політичні фактори у появі та сутності конституції, але вони і не абсолютизуються. Прихильники даного підходу висувають на перший план службову роль конституції як юридичного документу, який закріплює засади статусу особи та державну організацію і впорядковує суспільні відносини. Такі вчені вказують на роль конституції як єдиного в державі основного закону суспільства і держави.

Властивості конституції як НПА найвищої юридичної сили засвідчується терміном “основний закон”. В деяких державах основний закон є офіційною назвою конституції (ФРН). Вживаються і інші терміни: верховний закон (Болгарія), найвищий закон (Молдова), основа системи законодавства (Азербайджан). Термін основний закон “lex fundamentalis” вживали ще в середньовіччі. Зокрема він слугував для позначення норм звичаєвого права, яким визначався статус королівського двору, престолонаслідування, та деякі інші питання пов’язані з монаршою владою. Подальший розвиток поняття основний закон пов’язаний з французькими вченими (Жан Боден), які також визнавали законами різні за змістом норми звичаєвого права, проте вони не виділяли основні закони за силою, не визнавали їх як формалізовані правові акти. Основні закони розглядались ними як сукупність принципів здійснення державного владарювання, що знайшли відображення в праві. Тобто в 16 столітті цей термін пов’язувався зі звичаями. В 16-17 столітті цей термін вживається в Англії, Франції в різних за змістом офіційних актах, які не були призначені для обмеження монаршої влади. Такі основні закони за юридичними властивостями не відрізнялись від інших актів. Ідею про відмінність юридичної природи основного закону у 17 столітті першими висловили представники школи природного права, наприклад, Гуго Гроцій, що основний закон будучи підґрунтям виникнення держави передує праву в цілому. З метою розмежування основного закону і звичаєвого права різні автори 17-18 століття використовували терміни основний закон і лише деколи конституція. Але як назва НПА найвищої юридичної сили з самого початку був поширений термін конституція. На сьогодні терміни основний закон і конституція є синонімами і і їхнє використання зумовлене різними історико-політичними традиціями. Термін основний закон, для позначення конституційного акту вперше було використано в тексті закону про форму правління у Швеції в 1809 році. Основним законом названа чинна і сьогодні конституція Норвегії 1814 року. В 19 столітті даний термін використовували для позначення конституції в Італії, Австрії. Використання терміну основний закон також характерне для країн соціалістичного табору. Зокрема Конституції УРСР 1937-1978 року вживали подвійні терміни – конституція (основний закон). Сьогодні таким словосполученням позначаються конституції Китаю, В’єтнаму. Такий підхід зумовлений концепцією верховенства рад, зокрема Конституція УРСР визначала ВР УРСР як найвищий орган державної влади, який уповноважений приймати конституцію і вносити до неї зміни. Відповідно конституція трактувалась як акт ВР, тобто різновид законів. На сьогодні ця думка є домінуючою серед науковців, які розглядають конституцію хоча і основним але законом. Визначення конституції України у преамбулі та на рівні юридичної теорії основним законом України означає акцентування на її основоположності щодо держави та системи права, а також означає що вона є основою національного права, але ніяк не різновидом закону, хоч і з найвищою силою. Такий підхід відповідає уяві про основний закон, який склався історично і покладений в основу ідеології конституціоналізму, тобто теорії і практики конституційного будівництва (загальна теорія конституції). Конституціоналізм – система ідей і поглядів, в яких втілені уявлення про конституційну державу, їх конституційне оформлення, а також політико-правова практика реалізації таких ідей і норм, що їх закріплюють. Конституціоналізм це поняття яке значно ширше ніж сама конституція і уособлює різноманітні передові фінансові, політичні, економічні та інші ідеї. Структурними елементами конституціоналізму є фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок.

• Підсумовуючи дане питання, можна дати наступне визначення конституції: НПА, який на найвищому юридичному рівні закріплює основні засади життєдіяльності держави, суспільства і особи, а саме форму держави (форму правління, форму державного устрою, форму політичного режиму), систему та гарантії прав, свобод та обов’язків особи, територіальний устрій держави, принципи організації, функціонування, систему та компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

. Класифікація конституцій.

Важливе значення має класифікація конституцій, яка хоч і є умовною, але дає можливість орієнтуватися в їх багатоманітності, допомагає краще їх відрізнити, зіставити одну з іншою, розуміти особливості їх змісту та структури. Конституції можна класифікувати за різними критеріями.