Порядок прийняття законів.

Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народним голосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум – це безпосереднє волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування правових норм. Відповідно до ст. І Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдум – особливий вид правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам народ, минаючи представницькі та інші органи влади.

Закон передбачає певний комплекс організаційних процедур, які передують безпосередньому голосуванню. Це – утворення дільниць для голосування, комісій з референдуму, складання списків виборців, ознайомлення з ними виборців, висвітлення в засобах маосовї інформації ходу підготовки референдуму тощо. Після цього настає третя стадія – прийняття закону референдумом, коли народна воля матеріалізується в конкретних актах всенародного голосування. Закон чітко регламентує цю процедуру, яка здійснюється у відповідності з установленими принципами. Ст. 41 Закону передбачає, що проект закону вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі. На практиці це означає, що закон може бути прийнятий за умови, якщо за нього проголосувало більше 25 відсотків всіх громадян, що мали право брати участь у референдумі.

14.Підзаконні нормативно-правові акти приймаються, видаються на основі й на виконання законів.

В Україні, по суб'єкті прийняття (видання) серед підзаконних нормативно-правових актів розрізняють:

-постанови Верховної Ради України;

-акти Президента України (укази, розпорядження);

-акти органів виконавчої влади:

а) Уряду України( постанови, розпорядження);

б) центральних органів виконавчої влади ( наприклад, акти міністерств);

в)місцевих органів виконавчої влади ( наприклад, розпорядження глав місцевих державних адміністрацій);

-контрольно-наглядових органів (наприклад, акти Генерального прокурора України);

-акти органів місцевого самоврядування ( рішення );

- і ін.

По характеру компетенції органа, що видав підзаконний акт, а також сфері його дії, звичайно розрізняють акти:

-загальні ( видаються органами загальної компетенції , діють у межах країни ): наприклад, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України (Уряду України);

-місцеві (видаються місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, діють у межах відповідної території ,наприклад, області, району);

-відомчі ( видаються органами спеціальної компетенції - відомствами, поширюються на структурні підрозділи, особи, що перебувають у системі адміністративного, службового, дисциплінарного підпорядкування даного відомства, тобто мають внутрішньовідомче значення ) : наприклад, акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

-локальні (корпоративні) - видаються органами керування корпорації (підприємства, установи, організації), мають внутрікорпоративна дія, тобто діють у межах даного підприємства, установи, організації; серед них є акти прийняті керівником, загальними зборами, виконавчими органом( наприклад, радою директорів) корпорації , акти матеріально-правові й процесуально-правові, прийняті самостійно (у рамках закону) або на основі типових нормативних .

15.КСУ приймає рішення за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ, актів ПУ, КМУ, правових актів ВР АРК. Своїм рішенням КСУ може визнати неконституційним правовий акт повністю чи в окремій його частині. У разі якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними.

. Рішення мотивуються письмово, підписуються окремо суддями КСУ, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Підписання суддею КСУ рішення, висновку КСУ є обов'язковим.

Рішення висновок КСУ повинні містити наступне: 1) найменування, дату і місце прийняття, його номер; 2) персональний склад суддів КСУ, які брали участь у розгляді справи; 3) перелік учасників судового засідання; 4) зміст конституційного подання, конституційного звернення; 5) положення Конституції України, якими керувався КСУ при прийняття рішення чи дачі висновку; 6) мотивувальну частину висновку чи рішення; 7) резолютивну частину висновку чи рішення; 8) обов'язкове зазначення того, що висновок/рішення КСУ є остаточним і оскарженню не підлягає. Рішення КСУ крім того повинно містити повну назву, дату прийняття, порядковий номер, за яким органом, посадовою особою прийнято правовий акт, конституційність якого розглядається;

Питання про правову природу актів Конституційного суду та їх місце в системі джерел конституційного права є одним з найбільш дискусійних в сучасній вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права. Рішення та висновки Конституційного суду розглядаються і в якості конституційної доктрини, нормативно-правового акту, конституційних судових прецедентів, правових констатацій чи рішень преюдиціального характеру, а стосовно самої можливості їхнього розгляду в якості джерела права сформувались два підходи: 1) заперечення можливості правотворчої діяльності судових органів, оскільки це суперечить принципу верховенства закону і принципу поділу державної влади; 2) визнання за судовими органами правотворчої функції. Рішення та висновки носять загальнообов’язковий характер, тобто поширюються не тільки на зацікавлених осіб, але й на всіх суб’єктів права, та не вичерпують свою дію внаслідок одноразового застосування. Але Конституційний суд не лише формально тлумачить і застосовує фундаментальні норми. Він розвиває конституційно-правову доктрину (окремі думки суддів), законодавство, пропонує своє розуміння тих чи інших положень Основного Закону, яке “зв’язує” всіх суб’єктів правовідносин і в певній мірі творить право. Не являючись правотворчим органом офіційно, але маючи право визнавати правові акти органів законодавчої і виконавчої влади не конституційними, Конституційний Суд за термінологією відомих правознавців виступає як “негативний законодавець”. Але внаслідок “жорсткості” Конституції України, недосконалості законодавства Судові доводиться виступати і “позитивним законодавцем”, що проявляється при офіційному тлумаченні. Оскільки, всякий раз, коли мова йде не про елементарні способи тлумачення (наприклад, логічне, семантичне), воно, очевидно, не залишає норму в першопочатковому вигляді і може достатньо суттєво модифікувати її. Як кваліфікувати подібне тлумачення – спірне питання. Але, якщо тлумачення не привносить в розуміння норми нічого нового, то навіщо воно взагалі потрібне? Прикладом такого тлумачення можуть слугувати Рішення Конституційного Суду України у справі про депутатську недоторканість (тлумачення частини 3 статті 80 КУ)¹. В якому він поширив депутатську недоторканність на народного депутата України з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України. Хоча стаття 79 КУ передбачає, що повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги, а відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандату. Такі акти офіційного нормативного тлумачення відіграють важливу роль у розвитку та збагаченні конституційного права, особливо при суперечності, неточності, невизначеності змісту правових норм, при необхідності “пристосування” Конституції та законів до нових умов життя суспільства без зміни їх тексту. Подібну правотворчу діяльність здійснюють органи конституційної юрисдикції й інших країн романо-германської правової сім’ї. При цьому, правда, виникає небезпека підміни Конституційним Судом законодавця.

16.Поняття, специфічні риси, структура та класифікація конституційно-право­вих відносин.

Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами конституційного права України, змістом яких є юридичний зв’язок між його суб’єктами у формі взаємних прав і обов’язків, передбачених відповідною нормою конституційного права.

Їхнім змістом є юридичний зв’язок між суб’єктами у формі прав та обов’язків, передбачених відповідною правовою нормою конституційного права. К-п відносини відрізняються своїм змістом, виникають в особливій сфері відносин, які становлять предмет КПУ. Вони є різновидом політико-правових зв’язків, оскільки пов’язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, і насамперед з реалізацією державними структурами владних повноважень, з поділом влади між цими структурами, взаємодію органів 3 гілок влади, з визначенням правового статусу людини і громадянина, функціонуванням політпартій, інших суб’єктів політичного процесу.

Цим відносинам притаманний здебільшого імперативний характер, оскільки вони значною мірою пов’язані з реалізацією владними структурами своїх повноважень, взаємодією різних органів державного механізму. Але КПУ врегульовує і значне коло відносин, в яких зв’язки грунтуються на рівнеості сторін, тобто заст.диспозитивний метод регулювання. В цьому виявляється демократичний потенціал КПУ.

У системі правовідносин к-п правовідносинам відводиться провідне місце, оскільки вони визначають зміст правовідносин, що регламентуються іншими галузями права. Наприклад, вони визначають широкий спектр правовідносин громадянина в різних сферах суспільного життя, в тому числі трудових і цивільно-правових. Правовідносини громадянства – підстави для участі громадянина у політичному житті країни, виборчому процесі тощо.

Специфіка к-п відносин виявляєтсья в особливості механізму реалізації їх суб’єктами своїх прав і обов’язків. Одні з них безпосередньо втілюються в цих правовідносинах, другі – через інші правовідносини. Наприклад, КУ говорить про те, що влада належить народові, конкретно реалізується через норми закону про всеукраїнський та місцеві референдуми, через закони про вибори, інші нормативно-правові акти.

К-п відносини мають різний строк дії. Одні з них постійні, більшість – тимчасові. Постійні – статус громадянства, тимчасові пов’язані з організацією і проведенням референдумів, виборів.

У системі к-п відносин виділяються матеріальні і процесуальні. Матеріальні – зміст прав і обов’язків суб’єктів, до других – процедура реалізації матеріальних норм. За цільовим призначенням розрізняють правоустановчі правоохоронні к-п відн

Особливості кпв обумовлені характером предмета конституційно-правового регулювання, яким є суверенітет народу в усіх його зв’язках та опосередкуваннях. Ці відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають найбільш загальний характер, специфічний притаманний їм зміст, характеризуються особливими суб'єктами.

Специфічні ознаки:

1. Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом. Решта відносин є підпорядкованими суспільним відносинам;

2. Є різновидом політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика. Звідси особливий імперативних характер регулювання, провідна роль в системі правових відносин (визначають зміст інших відносин).

3. Їм властиве особливе коло суб’єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень.

4. Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин. В одних випадках такі права характеризуються безпосередньо в даному відношенні, в інших – через норми інших галузей права.

5. Це відносини, що виникають і реалізуються у сфері владної державної діяльності як такої . Така діяльність є основною формою вияву повновладдя народу, що органічно поєднує в собі інститути безпосередньої демократії і діяльність представницьких органів. Суб’єкти, тобто учасники конституційно-правових відносин, досить різноманітні, що обумовлено багатством змісту таких відносин. Вони мають багато спільного з суб’єктами інших відносин: володіють певним статусом, наділені відповідною праводієздатністю, механізмом реалізації своїх повноважень тощо. Суб’єктами конституційно-правових відносин є:

1) Український народ як сукупність громадян різних національностей, якому належить вся повнота влади на території республіки, корінні народи і національні меншини. 2) Громадяни України, особи без громадянства та іноземці. 3) Українська держава (Україна як держава). 4) Органи державної влади України. 5) Народні депутати та посадові і службові особи. 6) Політичні партії і громадські організації. 7) Територіальні громади, органи та інші суб’єкти місцевого самоврядування. 8) Адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конституцією і законами. 9) Державні та інші підприємства, установи і організації, навчальні й інші державні, комунальні і приватні заклади. Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо. Суб’єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів тощо.

Під об’єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб’єктивні конституційні права і обов’язки.

Згадані блага можуть бути матеріальними і нематеріальними. Матеріальними видами об’єктів конституційно-правових відносин є: - політичні блага – конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність тощо; - дії уповноваженого суб’єкта; - дії зобов’язаних суб’єктів; - речі та інші майнові і духовні блага; - поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин; - результати поведінки суб’єктів таких відносин; - природні об’єкти. Видами об’єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є: - особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров’я, честь, гідність); - певні соціальні властивості і риси об’єднань, спільностей; - духовні цінності.