Стаття 16. Прийняття до громадянства України

Іноземці та особи без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і виконання Конституції України та законів України;

2) неперебування в іноземному громадянстві(зобов’язання припинити іноземне гром-во);

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

Це правило не поширюється на осіб, які виявили бажання стати громадянами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що хоча б один із їх батьків, дід чи баба народилися на її території;

*)отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

4) володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

5) наявність законних джерел існування.

До громадянства України не приймаються особи, які:

1) вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид чи вчинили злочини проти держави або тяжкі злочини проти особи;

2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;

3) перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави;

4) перебувають на військовій службі, в службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави.

Стаття 17. Поновлення у громадянстві України За спрощеною процедурою.

54.

55. Підстави припинення громадянства України. Згідно статті 17 ЗУ “Про громадянство України” громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства (стаття 18). Громадянин України за власним клопотанням може вийти з громадянства України, якщо відповідно до чинного законодавства України вважається таким, що постійно проживає за кордоном. Це правило поширюється і на дитину – за клопотанням батьків чи одного з батьків, який виходить з громадянства України. У випадку усиновлення дитини іноземцями чи особами без громадянства то за клопотанням одного з них. Вихід дітей з громадянства віком від 14 до 18 років здійснюється за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у зв’язку з виходом є дата видання відповідного Указу президента України.

Втрата громадянства – це припинення громадянства за ініціативою держави в разі настання певних обставин, пов’язаних з волею самої особи, і які передбачаються законодавством. Втрата громадянства від позбавлення громадянства. Позбавлення громадянства – це примусове безпідставне відчуження громадянства державою (В Україні забороняється). Громадянство України втрачається при наявності наступних підстав (стаття 19):

1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.

Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:

а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав;

б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;

в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно з законодавством іноземної держави її громадянство надано громадянину України після досягнення ним повноліття автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

2) набуття особою громадянства України шляхом прийняття внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є загальним військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

Перша та третя підстави не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

Громадянство України не може бути припинено автоматично при настанні певних обставин, а тому громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до набрання чинності рішенням про припинення громадянства України, користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України. Таке рішення приймається Президентом України у формі Указу. Днем припинення громадянства є день видання відповідного Указу Президента України.

3. щодо міжнародних підстав припинення громадянства, то ними як і при набутті можуть бути оптація і трансферт.

60.Умови та порядок в'їзду на територію України, виїзду за її межі, свободи пересування територією України громадян України, іноземців, осіб без громадянства

Порядок здійснення права громадян України на виїзд за межі України, на в'їзд в Україну детально регламентується Законом України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України". До прийняття зазначеного Закону нормативно-правовим актом, яким було врегульовано питання виїзду громадян України за кордон, була Постанова Кабінету Міністрів України "Про першочергові заходи щодо вирішення питань виїзду громадян України за кордон" № 738 від 31 грудня 1992 року. Нею було, зокрема, встановлено, що виїзд громадян України за кордон здійснюється за паспортами, дійсними для поїздок за кордон, без внесення в них дозвільних записів, за наявності візи зарубіжної держави, до якої прямує громадянин, або запрошення встановленого зразка, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Положеннями статті 10, 11,12 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" в окрему категорію виділено умови виїзду з України недієздатних осіб, військовослужбовців і громадян України, обізнаних з відомостями, що становлять державну таємницю. Особа, яка внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недієздатною і над нею встановлюється опіка. Недієздатною особа визнається в порядку, передбаченому статтями 256, 257, 258, 259, 260 Цивільного процесуального кодексу України.

Законними представниками недієздатних осіб є їх опікуни. Ними можуть бути батьки, інші родичі тощо.

Виїзд за межі України громадян, визнаних судом недієздатними, може бути дозволено на підставі нотаріально засвідченого клопотання їх законних представників або за рішенням суду.

Військовослужбовці можуть виїжджати з України на загальних підставах. Ця норма кореспондується з положеннями частини шостої статті 5 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", відповідно до якої військовослужбовці мають рівне з усіма громадянами України право виїзду за кордон.

Державна таємниця (секретна інформація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом України "Про державну таємницю", державною таємницею і підлягають охороні державою. Громадянин України, якому було надано допуск та доступ до державної таємниці і який реально був обізнаний з нею, відповідно до статті 29 цього Закону має право тимчасового виїзду до іноземної держави. Не обмежується виїзд на постійне проживання у держави, з якими Україна має міжнародні договори, що передбачають такий виїзд і згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Для виїзду з України та в'їзду на її територію необхідно перетнути державний кордон України. Перетинання державного кордону України дозволено тільки в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України". Стаття 12 Закону України "Про державний кордон України" визначила, що пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється Державною прикордонною службою України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлено спрощений порядок пропуску осіб. Правила перетинання державного кордону України громадянами України з урахуванням вимог законів України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", "Про державний кордон України", "Про Державну прикордонну службу України", Митного кодексу України, ін

Таким чином, законність перебування на території України поширюється лише на іноземців та осіб без громадянства, що підтверджується частиною першою статті 26, частиною другою статті 33 Конституції України. Тобто їх в'їзд до України має бути законним, вони зобов'язані мати дозвіл на перебування на території України саме як іноземці та особи без громадянства тощо. Громадянин України на території України перебуває на законних підставах доти, доки він має громадянство України, оскільки це б суперечило змісту громадянства як правового зв'язку особи і держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках; він може лише перебувати незаконно у певному місці, забороненому законом для вільного пересування територією України.

Умови щодо в'їзду на територію України, виїзду за її межі, свободи пересування територією України іноземців та осіб без громадянства закріплено, зокрема, законами України "Про державний кордон України", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України", "Про імміграцію", "Про біженців", міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, іншими нормативно-правовими актами. Оскільки іноземці, які користуються привілеями та імунітетами за рахунок додаткових можливостей та правових гарантій, мають певні відмінності щодо умов свободи пересування від інших категорій іноземців, необхідно звернути увагу на те, що пересування зазначених осіб здійснюється відповідно до норм міжнародного права — Конвенції про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй від 13 лютого 1946 року, Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 року, які підписано Союзом РСР і на підставі правонаступництва відповідно до статті 7 Закону України "Про правонаступництво України" та інших актів запроваджено до національного законодавства України — Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року, а також деяких двосторонніх міждержавних договорів, і які застосовуються на принципах взаємності. Порядок в'їзду до України, виїзду за її межі іноземців та осіб без громадянства встановлено статтями 25, 26, 27, 28 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та конкретизовано у Правилах в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію.

Сходження на берег та пересування територією України членам екіпажів військових кораблів (літаків) дозволяється старшим морським (військовим) начальником в українському порту (гарнізоні) згідно з планом приймання військових кораблів (літаків), що прибувають;

е) особи, які входять до складу екіпажів іноземних невійськових суден.

Іноземці та особи без громадянства згідно зі статтею 29 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", які намагаються перетнути державний кордон України з порушенням встановленого порядку, несуть адміністративну та кримінальну відповідальність на загальних підставах. Це означає, що іноземці та особи без громадянства підлягають юрисдикції України і відповідають за правопорушення, як і громадяни України (стаття 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 331 Кримінального кодексу України). Чинність положень зазначених статей Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України не поширюється на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства для використання ними права на притулок або набуття статусу біженця.

За умови виконання передбачених частиною п'ятою статті 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" формальностей (зареєструвати свої національні паспорти або документи, що їх замінюють) іноземці та

61.Правовий статус біженців в Україні

Питання, пов'язані з біженцями, регулюються Конституцією України, Законом України "Про біженців", іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про біженців", застосовуються правила міжнародного договору.

Низкою міжнародних правових документів установлюються й визначаються засади правового статусу біженців. До найважливіших із них належать Конвенція ООН про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протокол щодо статусу біженців, від 31 січня 1967 року, які стали частиною національного законодавства України після того, як Законом України від 10 січня 2002 року відбулося приєднання до цих міжнародних актів.

Статус біженця в Україні може отримати особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1 Закону України "Про охорону дитинства" зміст терміна "дитина-біженець" узгоджується з визначенням "біженець", яке наводиться у статті 1 Закону України "Про біженців", оскільки термін "біженець" є родовим поняттям. Статтею 31 Закону України "Про охорону дитинства" на державу в особі уповноважених органів покладено обов'язок вживати необхідних заходів щодо забезпечення захисту дітей-біженців на території України.

Відповідно до Закону України "Про біженців", іноземці або особи без громадянства, які мають намір набути статус біженця й перетнути у встановленому порядку державний кордон України, зобов'язані протягом п'яти робочих днів подати до відповідного органу міграційної служби заяву про надання їм такого статусу. У разі незаконного перетинання державного кордону України з метою набуття статусу біженця вони повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через її уповноваженого чи особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання державного кордону України. Якщо в іноземців або осіб без громадянства відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Такі особи повинні бути направлені Державною прикордонною службою України до органу міграційної служби.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України і під час такого перебування в державі їх громадянської належності чи державі постійного проживання виникли умови, внаслідок яких вони не можуть повернутися назад і мають намір набути в Україні статус біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця до закінчення строку дії дозволу на перебування в Україні.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням встановленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому поряд

62.Юридична природа та зміст права на притулок

Право на притулок міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України, тобто у розділі, присвяченому конституційному статусові фізичної особи, яка визнається людиною. До невирішених питань, кому із стародавніх народів належить виникнення того чи іншого юридичного інституту, необхідно віднести й питання про виникнення права притулку (jus asyli), оскільки досі ні юридичними, ні історичними документами на нього не дано однозначної відповіді. Притулок — один з найдавніших правових інститутів, відомий на всіх етапах розвитку держави і права, у кожен історичний період має свій юридичний зміст, особливі риси і форми. Його становлення має тісний зв'язок із звичаями та традиціями, історією держави, міжнародних відносин, міжнародних звичаїв і права.

Юридично інститут притулку фіксується так: "Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом" (частина друга статті 26 Конституції України); "Президент України приймає рішення про надання притулку в Україні" (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції України). Згідно з Конституцією України, тільки Президент України приймає рішення у вигляді указу про надання притулку, який не потребує контрасигнації, тобто закріплення підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання. Реалізація цієї матеріальної норми має здійснюватися за допомогою процесуального положення.

Така редакція є чи не найвужчою за змістом і обсягом серед аналогічних положень, закріплених у конституціях постсоціалістичних країн. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися обмеження права притулку із зазначенням строку дії цих обмежень. Таким чином, громадяни нашої суверенної держави правом притулку в Україні користуватися не можуть, оскільки передбачена можливість його надання лише іноземцям та особам без громадянства, тобто він не має внутрішнього характеру; притулок є світською формою і має територіальний характер; законом може бути запроваджений політичний притулок; можливість надання притулку не пов'язується (на відміну від інших норм, зокрема статті 33 Конституції України) з перебуванням в Україні на законних підставах; рішення Президента України в контексті пункту 26 частини першої статті 106 Конституції України не може бути негативним (наприклад, позбавлення притулку); надання притулку Президентом України має здійснюватися у порядку, встановленому законом, оскільки жодного іншого нормативно-правового акта Конституція не передбачає. У законах України, зокрема в статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" згадується право притулку, але не відображено законодавче регулювання суспільних відносин, які виникають при цьому. Дотепер законодавчої бази про порядок надання притулку іноземцям та особам без громадянства відповідно до частини другої статті 26 Конституції України не створено. Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії (частина третя статті 8 Конституції України), Президент України має конституційні повноваження приймати рішення про надання притулку в Україні, не виключається можливість надавати притулок іноземцям та особам без громадянства на умовах, передбачених відповідними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана в установленому порядку Верховною Радою України, в результаті чого такі акти стали частиною національного законодавства України.

Нині один із аспектів надання притулку регулюється спеціальним Законом України "Про біженців". Стаття 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" закріплює положення про можливість надання іноземцям та особам без громадянства статусу біженця в Україні відповідно до Закону України "Про біженців".

Рішення про надання статусу біженців приймає Державний комітет України у справах національностей та міграції. Визначення поняття "біженець", наведене у статті 1 Закону України &qu

59,63.Правовий статус — юридично закріплене становище суб'єкта в державі, яке полягає у визнанні сукупності прав, свобод і обов'язків такого суб'єкта прав, а також встановлення повноважень державних органів і посадових осіб, за допомогою яких вони виконують свої обов'язки щодо цього суб'єкта.

Питання, пов'язані з правовим статусом іммігрантів в Україні, регулюються Конституцією України, законами України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про імміграцію", іншими нормативно-правовими актами, у тому числі підзаконними актами, прийнятими на основі та згідно із законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Правові джерела, що визначають правовий статус і правила перебування іммігрантів в Україні, умовно можна класифікувати на чотири види:

а) Конституція України як нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили держави;

б) закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що визначають правовий статус іммігрантів;

в) інші нормативно-правові акти (підзаконні акти), що окреслюють правила перебування іммігрантів в Україні;

г) закони України, міжнародні угоди, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що обумовлюють характер правопорушень і відповідальність іммігрантів за них.

У статті 26 Конституції України закріплюється: "Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом". Частина перша статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" містить аналогічні положення, з умовою, що здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Таким чином, на права, свободи й обов'язки іммігрантів поширюється національний правовий режим, який передбачає для них певні юридичні обмеження: надання їм прав, свобод та обов'язків, які не можуть урівняти їх із правовим статусом громадян України.

Стаття 24 Конституції України, частина друга статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" закріпили принцип недискримінації іммігрантів: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Іноземною державою може бути встановлене обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України. Тобто реторсія (від лат. retortus — дія у відповідь) — обмежувальні заходи, застосовувані однією державою щодо іншої (або щодо її громадян) у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні з погляду міжнародного права) дії цієї держави, щоб домогтися припинення таких дій. Реторсія фактично є принципом таліону, відповідно до римського правила — відплата рівним за рівне, несправедливістю за несправедливість. В усіх подібних випадках держава діє відповідно до власних законів і незаперечних прав, не порушуючи прав іншої держави, а лише її інтереси. Заходи реторсії мають бути пропорційними тим, що спричинили застосування реторсії, і припиняються з моменту відновлення становища, яке існувало раніше.

Вказівка на можливість застосування реторсії до іммігрантів міститься у частині третій статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", згідно з якою Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і своб

65.Поняття, класифікація конституційних прав, свобод та обов’язків. Конституційні права- це передбачені нормимт КУ можливості людини у всіх сферах життєдіяльності. Основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами:

1. за характером утворення: основні (конституційні) і похідні (галузеві);

2. залежно від суб’єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

3. за черговістю включення до конституцій та міжнародно-правових документів – права першого, другого та третього покоління. Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (17-18ст.) громадянські та політичні права, які отримали назву негативних, тобто таких, що виражають незалежність особи від держави, позначають межі її втручання в сферу свободи індивіда (право на життя, недоторканість житла, виборче право та інші).

Друге покоління стосується соціальних, економічних та культурних прав, що отримали закріплення в міжнародно-правових документах та конституціях багатьох держав до середини 20 ст. цю групу прав деколи називають “позитивними” оскільки їх реалізація на відміну від реалізації прав першої групи вимагає позитивного втручання держави, створення відповідних механізмів реалізації (права на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту).

До третього покоління відносяться солідарні або колективні права, існування яких пов’язане з глобальними проблемами людства та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам ніж окремим індивідам (право на мир, безпечне довкілля, самовизначення, місцеве самоврядування). Становлення прав цієї групи починається після ІІ світової війни.

4. за генезою (за походженням) на природні (якими володіє людини від народження, в силу того, що вона є людиною) та похідні (які походять від держави, надаються державою);

5. за видом суб’єкта – на індивідуальні та колективні;

6. за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню.

7. за змістом. Даний критерій в юридичній літературі є найбільш поширеним і відповідно до нього виділяють наступні групи: особисті або громадянські права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні та культурні права і свободи.

66.Система основних(громадянських) прав і свобод. Основні права і свободи людини і громадянина – це закріплені в конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Цим правам і свободам характерні наступні риси:

1. вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства і держави в цілому. Значення цих прав і свобод полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою участі особи у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпеченні честі та гідності людини. Реалізація цих прав і свобод забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2. вони не набуваються та не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3. їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

конституційні права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які в силу цього мають похідне від них значення;

закріплюються за кожною людиною і громадянином;

мають загальний характер, тобто їх обсяг є однаковим для кожної людини і громадянина;

мають особливу юридичну форму закріплення – вони фіксуються в Конституції України;

специфіка механізму їхньої реалізації пов’язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері постійного, невід’ємного права кожного учасника правовідношення.од громадянами цієї держави на території України, яке набирає чинності після його опублікування й може бути

67.Поняття та система основних політичних прав і свобод громадян України. Політичні права – це можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь в різних об’єднаннях громадян. Їх важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права громадяни України асоційовані як Український народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України до політичних прав відносить наступні:

право громадян на участь в управлінні державними справами гарантується статтею 38 КУ. Відповідно до статті 64 КУ дане право може бути тимчасово обмежене лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Змістом даного права є наступне:

право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування;

право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожне з зазначених прав є самостійним та має свої особливості. Зокрема Конституція встановлює власні обмеження стосовно кожного з зазначених прав. Наприклад, стаття 70 КУ обмежує у праві брати участь у референдумі лише громадян України, які не досягли 18 віку або визнані судом недієздатними. Специфікою виборчих прав є встановлення активного і пасивного права і відповідних обмежень. Відповідно до ЗУ “Про державну службу” не можуть бути прийняті на державну службу особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними, мають судимість, що є несумісною з зайняттям посади, у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами. Перелік даних випадків є вичерпним.

Право на звернення проголошене статтею 40 КУ. Змістом даного права є право громадян:

Клопотати про сприяння реалізації закріплених КУ та чинним законодавством України їх прав та законних інтересів;

Оскаржувати дії або бездіяльність та рішення державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб, якими порушено їх права і законні інтереси та вимагати їх поновлення;

Повідомляти про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлювати думку щодо поліпшення їх діяльності;

Висловлювати поради і рекомендації.

Законом України “Про звернення громадян” прямо забороняється: направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються, відмовляти в прийняття та розгляді звернень, поданих у встановленому порядку і належним чином оформлених, відмовляти в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну приналежність, стать, вік, віросповідання, національність, незнання мови звернення.

Громадянин який звернувся з заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування має право особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, брати участь у перевірці заяви чи скарги, знайомитись з матеріалами перевірки, подавати додаткові матеріали, користуватись послугами захисника, одержувати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги, вимагати відшкодування збитків якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду. Для певних категорій громадян закон передбачає відповідні обмеження щодо подання звернень, обумовлюється це специфікою їх діяльності. Так, військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ мають право подавати такі звернення, які не стосуються їх службової діяльності. Інші звернення подаються такими особами відповідному командуванню у порядку встановленому дисциплінарними статутами.

Право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації передбачена статтею 36 КУ (викладено у питання про політичні партії т

69.Поняття, система і види гарантій реалізації та захисту конституційних прав та свобод людини та громадянина. Гарантії реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них з метою реалізації конституційних прав та свобод людини та громадянина. Зазначені гарантії взаємопов’язані та взаємообумовлені та в своїй сукупності складають відповідну систему. Всі можливі гарантії прийнято поділяти на загальносоціальні (загальні) та власне правові, юридичні (спеціальні).

До загальносоціальних гарантій відносяться: ідеологічні (ідеологічний плюралізм, заборона визнання будь-якої ідеології державою в якості обов’язкової), політичні (суверенність і демократичність держави, незмінність конституційного ладу,), економічні (ринкова економіка, рівність форм власності), власне соціальні (забезпечення зайнятості населення,), організаційні (ефективність судової та правоохоронної діяльності).

Правові гарантії – це встановлені державою з наданням їм формальної юридичної обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту. За критерієм їх змісту гарантії поділяються на матеріальні, процесуальні, організаційні. Окремим видом правових гарантій є юридична відповідальність. Залежно від рівня їх юридичного статусу правові гарантії поділяються на міжнародно-правові та національні, конституційні та галузеві. За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення гарантії поділяються на державні (ті які забезпечуються державою в особі її органів); міжнародні гарантії (забезпечуються міжнародними інституціями); гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних об’єднань громадян (політичних партій, профспілок); гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст. 55 КУ права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних (захисних) прав.

Спеціальні, так звані захисні права передбачені статтями 55-63 КУ. Вони гарантуються державою кожній людині і щодо них, відповідно до вказаних статей, а також статті 64 КУ не можуть встановлюватись жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини віднесено:

Право знати свої права і обов’язки (стаття 57). Свобода людини не може бути справжньою, якщо людина не знатиме своїх прав і обов’язків. Закони та інші НПА, що визначають права і обов’язки громадян мають бути доведені до відома населення у порядку встановленому законом і в разі не дотримання цієї вимоги є не чинними.

Право на правову допомогу і свободу вибору захисника своїх прав (ст.59). право на вільний вибір захисника див: Рішення КСУ від 16 листопада 2000 №1-17/2000.

Право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань (ст. 55).

Право на відшкодування шкоди заподіяної державою (ст.56).

Право на звернення до уповноваженого ВРУ з прав людини (ст.55).

Право на судовий захист прав та свобод людини та громадянина (ст.55). відповідно до Рішення КСУ від 25 грудня 1997 року №9 частину 1 статті 55 КУ необхідно розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод в судовому порядку. Суд не може відмовити в правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав і свобод. Відмова суду у прийняті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно статтею 64 КУ не може бути обмежене. Згідно рішення КСУ від 25 листопада 1997 року частину 2 статті 55 КУ необхідно розуміти так, що кожен , тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства вважають що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина… чи перешкоджають їх здійсненню, а також потребують правового захисту в суді.

Право на звернення до міжнародних установ та організацій (ст.55) таке право в громадян України з’явилось після вступу України до Ради Європи та прийняття ЗУ “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до конвенції”, який набрав чинності з 22 вересня 1997 року. Таким чином громадяни України мають право звертатись за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, який знаходиться в Страсбурзі (Франція).

70.Конституційні обов’язки людини та громадянина України та гарантії їх виконання. Обов’язки як і права та свободи є обов’язковим елементом правового статусу особи. Недаремно ст. 23 КУ зазначає: “кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”. Невиконання частиною суспільства своїх обов’язків неправомірно змінює їх правовий статус на шкоду статусу інших його членів, права та свободи яких фактично обмежуються. Це в свою чергу порушує баланс інтересів і створює умови виникнення конфліктів між людьми.

Конституційні обов’язки людини і громадянина – це закріплена Конституцією України і гарантована відповідним механізмом їх здійснення необхідність вчинення дій, покладена на людину чи громадянина і безумовна до виконання ними.

Аналіз положень конституції дозволяє класифікувати обов’язки людини і громадянина України за різними критеріями. Так відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 КУ, за критерієм їх значущості можна виділити основні та інші обов’язки, за критерієм втілення їх у нормах КУ – конституційні та інші.

Серед конституційних обов’язків людини і громадянина, за критерієм суб’єкта, на якого вони покладаються, можна виділити такі три основні групи обов’язків:

1. Обов’язки будь-якої людини, яка перебуває на території України;

2. Обов’язки громадян України;

3. Обов’язки іноземців та осіб без громадянства.

Конституція визначає наступні обов’язки людини: 1. Обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (стаття 68 КУ). Конституція України, містить ряд заборон (ст. 13, 17, 19, 23, 24, 41, 55, 126) таких як заборона використовувати власність на шкоду людині і суспільству, у тому числі таким чином, щоб це погіршувало екологічну ситуацію і природні якості землі; створювати на території України будь-яке збройне формування, не передбачене законом, і бути його членом; примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законодавством; встановлювати будь-які привілеї чи обмеження за будь-якими ознаками; захищати свої права і свободи забороненими законом засобами; здійснювати у будь-який спосіб вплив на суддів, тощо.

Приписами є положення про те, що: ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань; державною мовою в Україні є українська; усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Обов’язок неухильно додержуватись законів означає, що кожен повинен добросовісно, точно, своєчасно і без будь-яких застережень виконувати усі передбачені законами приписи і дотримуватись заборон, що у них містяться.

2. обов’язок виконувати судові рішення. Цей обов’язок випливає з ст. 124, 129, 150 КУ, які зазначають, що судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. Це стосується тих судових рішень, які набрали законної сили. Що стосується рішень ухвалених КСУ, то вони є обов’язковими до виконання на території України, остаточні та не можуть бути оскаржені. Невиконання судового рішення тягне за собою кримінальну або адміністративну відповідальність. 3. обов’язок знати закони, випливає з статті 68 КУ, оскільки не можливо неухильно додержуватись КУ та законів України не знаючи їхнього змісту. Крім того, відповідно до ч.2. статті 68 КУ, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Незнання людиною підзаконних НПА не звільнятиме її від юридичної відповідальності тільки у випадках, коли знання цих актів даною конкретною людиною передбачається як необхідний юридичний факт.

4. обов’язок набути загальну середню освіту випливає з статті 53 КУ і оскільки цей обов’язок покладається а осіб, певна частина яких є обмежено дієздатними в силу малоліття, він передбачає також і обов’язок батьків забезпечити здобуття їх дітьми загальної середньої освіти. Згідно ЗУ “Про освіту” загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними національно культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Саме тому держава гарантує молоді право на отримання повної загальної середньої освіти, оплачує її здобуття і визнає її обов’язковою. ЗУ “Про загальну середню освіту” встановлено, що батьки, або особи, які їх замінюють зобов’язані забезпечувати умови для здобуття дитиною повної, загальної середньої освіти за будь-якою формою навчання, а злісне ухилення батьків від виконання обов’язків щодо здобуття їх неповнолітніми дітьми повної загальної середньої освіти може бути підставою для позбавлення їх батьківських прав, а також притягнення до адміністративної відповідальності, а за експлуатацію дітей, якщо це спричинило істотну шкоду для освітнього рівня дитини до кримінальної відповідальності.

5. обов’язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 КУ). Розкривається цей обов’язок в інших статтях КУ – 24, 27, 28, 32, 41, 43, 44, 47, 54, 64. Вказаний обов’язок не є абсолютним і має винятки. Так відповідно до статті 55 КУ, посягання на права і свободи честь і гідність інших людей можливі, якщо вони є передбаченими законом засобами для захисту власних прав і свобод (необхідна оборона, крайня необхідність).

6. обов’язок не заподіювати шкоду природі і культурній спадщині, відшкодовувати збитки завдані природі і культурній спадщині (ст. 66 КУ). Цей обов’язок передбачено також ст. 13, 16, 41, 50, 54 КУ. Невиконання обов’язку не заподіювати шкоду природі і культурній спадщині може бути обґрунтоване в умовах крайньої необхідності, коли заподіяння шкоди названим об’єктам правової охорони обумовлене усуненням небезпеки, яка безпосередньо загрожує правам і свободам людини. ККУ передбачає кримінальну відповідальність за різноманітні злочини проти довкілля.

7. обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах встановлених законом (ст. 67 КУ). Конкретні види податків, їх ставки, порядок сплати, пільги визначаються податковим законодавством. Що стосується сплати інших, обов’язкових платежів, то обов’язок їхньої сплати не розглядається як конституційний.

8. нести обов’язки у сім’ї, піклуватися про дітей та про непрацездатних батьків (ст. 51 КУ). Відповідно до цієї статті, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх не працездатних батьків. Більш детально ці обов’язки визначаються Сімейним кодексом України.

9. обов’язок не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. (ст. 60 КУ). Цей обов’язок є абсолютним. Його виконання є гарантією забезпечення правового порядку, за яким ніхто не буде примушений робити те, що не передбачене законодавством, а органи державної влади та місцевого самоврядування діятимуть лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Обов’язками, які покладаються тільки на громадян України відповідно до конституції є такі:

1. обов’язок захищати вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України (ст. 65 КУ). Цей обов’язок також включає обов’язок громадян від відбувати військову службу відповідно до закону. Більш детально цей обов’язок визначається ЗУ “Про оборону”, “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, “Про альтернативну (невійськову) службу” та деяких інших. Від даного обов’язку відповідно до ст. 35 КУ ніхто не може бути увільненим або відмовитись і за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу” право на альтернативну службу мають громадяни України за додержання сукупності трьох умов: 1. Належність до діючих згідно законодавства релігійних організацій; 2. Наявність релігійних переконань, яким суперечить виконання військового обов’язку; 3. Віровчення зазначених релігійних організацій не допускає користування зброєю (перелік таких релігійних організацій затверджено постановою КМУ від 10 листопада 1999 №2066). За не виконання даного обов’язку передбачена кримінальна і адміністративна відповідальність.

2. обов’язок шанувати державні символи України (ст. 65 КУ). Для громадян України даний обов’язок є абсолютним і з нього не може бути виключень. Наруга над державними символами України тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 338 ККУ.

3. обов’язок щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку встановленому законом (ст. 67 КУ). Згідно ЗУ “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” такі декларації платники податків-фізичні особи подають до 1 квітня року наступного за звітним.

Спеціальні обов’язки іноземців та осіб без громадянства за конституцією України: відповідно до ст. 26 КУ іноземці несуть такі самі обов’язки як і громадяни України, але за винятками встановленими КУ, законами чи міжнародними договорами. Це означає, що на іноземців згідно КУ можуть не покладатись певні обов’язки, які покладаються на громадян України, з іншого боку на них можуть покладатись додаткові обов’язки. Додатковими обов’язками згідно ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” є: 1. Обов’язок при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України. Під національними інтересами розуміються інтереси забезпечення її національної безпеки у політичній, економічній, соціальній, екологічній, науково-технічній, інформаційній та воєнній сферах. 2. обов’язок шанувати традиції та звичаї народу України. На окремі категорії іноземців законами України покладаються й інші обов’язки. Наприклад, відповідно до ЗУ “Про біженців” іноземці та особи без громадянства, які подали заяви про надання їм статусу біженця, зобов’язані зокрема, пройти медичний огляд на вимогу органів охорони здоров’я.

Гарантії виконання конституційних обов’язків людини і громадянина – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують виконання зазначених обов’язків. Як і гарантії реалізації прав і свобод людини, гарантії виконання ними своїх обов’язків можуть бути загальносоціальними (ідеологічні, політичні, економічні, соціальні, організаційні), та власне правовими, юридичними (юридична відповідал

71.Безпосередня демократія в Україні: поняття, інститути, форми. Вибори, як пріоритетна форма демократії. Стаття 5 конституції України визначає дві форми народовладдя – безпосередня (пряма) та представницька демократія. Безпосередня демократія пов’язана з прямим волевиявленням народу України, територіальної громади чи іншої визначеної законом спільноти громадян України, яке здійснюється у визначених Конституцією та законами України формах.

Форми безпосередньої демократії – це способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною, які виключають передачу владних повноважень будь-яким органам чи особам. Згідно ст. 69 КУ основними формами безпосередньої демократії є вибори та референдум. Окрім сказаних форм існують й інші:походи і демонстрації, мирні збори, звернення громадян, народне обговорення, реферндні ініціативи. Найбільш поширеною формою є вибори, які на відміну від інших його форм – референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються як різні органи публічної влади, наприклад державні інституції – парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, представницькі органи місцевого самоврядування, так і керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій. У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права існує різноманіття точок зору з приводу визначення виборів. Можна виділити вузьке і широке розуміння виборів, розуміння виборів у суб’єктивному і об’єктивному значенні.

У вузькому розумінні вибори – це голосування громадян, які проживають на певних територіях за кандидатури, що висунуті до складу представницького органу або на заміщення певної посади.

У широкому розумінні вибори – це техніка голосування, яка використовується в галузі публічного і приватного права для визначення, хто буде обраний до складу відповідних державних органів або заміщатиме певну посаду.

У суб’єктивному значенні вибори – це спосіб формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їх посадових осіб шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата мають право балотуватися два і більше кандидатів.

В об’єктивному значенні вибори – це конституційно-правовий інститут, зміст якого становить сукупність норм Конституції України та законів України про вибори народних депутатів, Президента України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних та міських голів.

Соціальне значення виборів проявляється в наступному:

1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування. За їх допомогою формується законодавчий орган держави – ВРУ, представницький орган АРК – ВР АРК, представницькі органи місцевого самоврядування, заміщується пост президента України, та посади сільських, селищних та міських голів. В демократичній державі з республіканською формою правління не можуть існувати органи, які набувають владних повноважень іншим шляхом ніж пряме або опосередковане волевиявлення народу;

2. Вибори проведені з дотриманням вимог КУ та міжнародних стандартів виступають необхідним засобом надання владі легітимного (законного) характеру, реалізацією народного суверенітету. За їх допомогою народ наділяє своїх представників мандатом на здійснення своїх суверенних прав;

3. За допомогою виборів громадяни наділяють владними повноваженнями тих осіб, яким вони довіряють визначати основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави, вважають гідними здійснювати керівні функції;

4. Вибори виступають однією з форм здійснення права національного суверенітету, відповідно до якого носієм суверенітету є нація. Нації потрібні органи через посередництво яких, вона могла б висловити свою суверенну волі і одним з таких органів є виборець. (Прикладом здійснення через вибори національного суверенітету є ЗУ “Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в АРК”, який передбачьність).

передбачає як загальний так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в АРК);

5. Вибори є одним з найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

72. Виборче право. Це сукупність конституційно-правових норм інших галузей, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з правом обирати, бути обраним, процедурою реалізації цього права в ході виборів та у між виборчий час

Конституційні принципи виборчого права. Це засади на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя. Стаття 71 КУ закріпила наступні принципи виборчого права: принцип вільних виборів, принципи загального, рівного і прямого виборчого права, принцип таємного голосування. Ці принципи виборчого права є універсальними і стосуються всіх видів виборів.

Принцип вільних виборів означає, що кожен виборець самостійно, без будь-якого зовнішнього впливу вирішує – брати йому участь у виборах чи ні, а якщо брати то в якій мірі. Європейський суд з прав людини характеризує даний принцип як основний діючий у системі Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який зберігає за собою характерний принцип демократії, а стаття 3 Протоколу до конвенції проголошує: вільні вибори та свобода висловлення, частково свобода політичних дебатів, разом формують трикутник будь-якої демократичної системи. Дотримання принципу вільних виборів має забезпечувати виборцям та іншим учасникам виборів можливість без будь-якого насильства чи тиску зробити свій вибір щодо своєї участі або неучасті у виборах законними методами, не побоюючись покарання, впливу, примусу (Ставнійчук Марина Іванівна – заступник голови ЦВК.). Ніхто не має права впливати на громадянина з метою примусу до участі або не участі у виборах та у здійсненні або не здійсненні виборчих процедур. Однак законодавство деяких держав передбачає юридичну відповідальність за ухилення від участі у виборах. Принцип особистої участі громадян у голосуванні, який полягає у обов’язковій фізичній присутності голосуючого на виборчій дільниці, тобто ніхто не може стояти між виборцем і виборчою урною. Виборче законодавство України забороняє голосування за інших осіб чи передачу права голосу будь-якій іншій особі. Але як зазначають вчені конституціоналісти, дотримання цього принципу хоча і необхідне для встановлення дійсної волі виборця може якщо його не застосовувати з належною гнучкістю завдати шкоди загальності виборчого права, оскільки позбавляє права голосу тих, хто не має можливості через хворобу, виконання службових обов’язків або з інших причин, з’явитись на виборчу дільницю. Тому законодавство багатьох країн передбачає наступні можливості здійснення зазначеними особами свого права участі у голосуванні: голосування за дорученням (Франція, Велика Британія, Нідерланди) можливе лише для чітко встановлених категорій осіб, наприклад, державні службовці, що знаходяться за межами держави, громадяни, які постійно проживають за межами держави, військовослужбовці, при цьому законодавство передбачає суровий контроль спрямований на охорону свободи і таємниці голосування – довіреним згідно законодавства більшості країн може бути лише інший з подружжя, член родини, або хто-небудь з осіб, які постійно з ним проживають; голосування поштою – застосовується в багатьох країнах і до нього вдаються багато виборців (Австралія, США, ФРН, Данія, Японія, Швеція).

З принципу вільного волевиявлення також випливає свобода вибору, яка полягає в тому, що ніхто не може примусити виборця голосувати за або проти певного кандидата, жоден виборець не може бути примушений оголосити який він має намір голосувати, або як він проголосував, не допускається складення, опублікування, списку виборців, персональних про них відомостей, які не взяли участь у голосуванні.

Право голосу на всіх виборах мають лише громадяни України. Вимога належності до громадянства України пов’язана з тим, що виборче право – це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними справами, воно стосується політичних прав, відповідно не громадяни, в тому числі і особи без громадянства, які проживають на території України не наділяються виборчим правам. Подібна вимога передбачена законодавством й інших країн, за винятком Нової Зеландії. Маастріхським договором від 1992 року на умовах взаємності виборче право може бути надано на території однієї країни громадянам іншої країни учасниці ЄС, але лише на місцевих виборах.

Відповідно до положень ст. 24 КУ, виборче законодавство забороняє будь-які привілеї або обмеження виборчих прав окремих груп громадян залежно від природних властивостей громадянина України як людини та від його громадянських рис.

Забороняються обмеження щодо участі громадян у виборчому процесі, які не передбачені КУ та виборчими законами України.

Загальне виборче право складається з активного (право обирати) та пасивного (право бути обраним) права. Стаття 70 КУ та виборче законодавство України визначають спеціальні умови (виборчі цензи або кваліфікації) для отримання права голосу на виборах (активного права):

1. віковий ценз – активного виборчого права набувають громадяни України, яким на день виборів виповнилось 18 років. Вік виборця повинен бути підтверджений відповідними документами – паспортом, посвідченням особи моряка, члена екіпажу та іншими документами визначеними в статті 2 ЗУ “Про вибори народних депутатів”;

2. ценз дієздатності – не мають права голосу громадяни визнані судом недієздатними. Відповідно до статті 39 ЦКУ фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та або керувати ними.

3. Ценз осілості передбачено при проведенні місцевих виборів – відповідно до статті 3 ЗУ “Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які належать до відповідних територіальних громад, до ВР АРК, громадяни України, які проживають на території АРК.

Конституція та виборче законодавство України не передбачають інших виборчих цензів для активного виборчого права. Зокрема мають право голосу громадяни, які перебувають в місцях позбавлення волі за вироком суду, а також затримані, заарештовані за підозрою у вчиненні злочину.

Стосовно пасивного виборчого права, то Конституція України і виборче законодавство України встановлюють додаткові, порівняно з активним виборчим правом, обмеження:

1. підвищується віковий ценз (з 18 до 21 року при виборах народних депутатів і до 35 років при виборах президента України). Це обумовлено тим, що діяльність глави держави і парламентарія передбачає наявність у нього певного життєвого досвіду, належного освітнього рівня, здатності до вирішення складних політичних, економічних, соціальних , правових проблем, а це досягається з відповідним віком.

2. встановлюється ценз осілості при виборах президента України і народних депутатів України, який передбачає, що за громадянином визнається право бути обраним президентом України лише після десяти останніх перед днем виборів років проживання в Україні, а народним депутатом після – 5. Перебування громадянина України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за межами України, в дипломатичних та інших офіційних представництвах, на полярних станціях та відповідно до міжнародних договорів України не вважається проживанням за межами України і не тягне за собою втрату громадянами пасивного виборчого права.

3. встановлюється мовний ценз при виборах президента України – президентом України може бути обраний лише громадянин України, який володіє державною мовою (ст.103 КУ).

4. передбачається також обмеження пасивного виборчого права для осіб, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому зак законом порядку. Зміст поняття умислу розкривається в статті 24 ККУ: це така форма вини, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (прямий), або усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (непрямий).

Принцип рівного виборчого права означає забезпечення рівних для кожного виборця можливостей впливати на результати виборів. Цей принцип випливає з більш загального конституційного принципу – принципу рівності громадян і поширюється як на активне так і пасивне виборче право і передбачає наступне:

1. усі виборці повинні мати однакову кількість голосів на виборах (заборона надання одним виборцям більше голосів у порівнянні з іншими), так на виборах до ВРУ, ПУ кожен виборець має по одному голосу, а на місцевих виборах – до чотирьох. При цьому всі свої голоси виборець може використати лише на одній виборчій дільниці.

2. забезпечення єдиної норми представництва, кожен депутат має представляти однакову кількість виборців при виборах за мажоритарною виборчою системою (вибори до сільських та селищних рад).

3. забороняється поділ виборців на розряди за майновою, національною, становою, релігійною, етнічною чи іншою ознакою.

4. усім виборцям має бути гарантовано рівний захист законом і судом активного і пасивного виборчого права.

Пряме виборче право означає, що депутати, інші обрані особи обираються безпосередньо виборцями і його необхідно відмежовувати від непрямого виборчого права (США). Не є порушенням прямого виборчого права голосування на виборах народних депутатів України за кандидатів у депутати, включених у виборчі списки політичних партій (блоків), оскільки в даному випадку мова йде лише про певний спосіб голосування безпосередньо за кандидатів у депутати, а політичні партії не підміняють виборців у такому голосуванні, про що зазначається у Рішенні КСУ від 26.02.1998 №1рп/98.

Принцип таємного голосування полягає в забороні зовнішнього нагляду і контролю за волевиявленням виборців у будь-якій формі, будь-якими засобами та будь-якими суб’єктами. Виборче законодавство України передбачає спеціальні організаційні заходи та процедури щодо забезпечення таємниці голосування, зокрема:

1. кожен виборець голосує на виборах особисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється (ст. 8 ЗУ “Про вибори народних депутатів України”;)

2. виборчий бюлетень повинен мати таку форму, яка виключає можливість встановити хто його заповнив (стаття 64);

3. голосування має проводитись у спеціально відведених приміщеннях, в яких в достатній кількості обладнані кабіни для таємного голосування (ст.67);

4. виборчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні для таємного голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів забороняється присутність у кабіні для голосування інших осіб за винятком випадків, коли виборець внаслідок фізичних вад не може самостійно заповнити виборчий бюлетень, він має право з відома голови або іншого члена дільничної виборчої комісії скористатися допомогою іншого виборця крім членів дільничної комісії, кандидатів у депутати, уповноважених осіб партій, офіційних спостерігачів (ст. 69);

5. для випадків голосування за межами спеціально відведених приміщень має бути передбачена така процедура, яка виключає порушення таємниці голосування або спотворення волевиявлення виборців (ст. 70).

73Міжнародні стандарти виборівУ сучасних умовах вибори є необхідним атрибутом життя суспільства, характеризують ступінь демократизму державного режиму і являють собою основну форму волевиявлення народу. Тому не випадково, що міжнародне право приділяє значну увагу виборам, закріплює стандарти щодо організації та проведення виборів в органи публічної влади. Найважливіше значення в цьому плані має:

Загальна декларація прав людини ООН 1948 року, стаття 21 якої зазначає, що воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадить при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування;

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, стаття 25 якого проголошує, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників, а також голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців;

Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, що зобов’язує держави проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення своєї думки під час вибору законодавчої влади.

Ці міжнародні стандарти мають загальний характер, є універсальними і служать важливою гарантією виборчих прав громадян в кожній країні, яка визнає себе членом міжнародного співтовариства.

В науці конституційного права вибори класифікують за різними підставами:

1. залежно від того, які органи обираються, вибори поділяються на: парламентські, президентські, муніципальні (вибори депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів), вибори суддів;

2. залежно від того, чи обирається виборний орган повністю чи частково вибори поділяються на загальні та часткові (замість депутатів які вибули, коли обирається лише частина колегіального виборного органу (згідно ЗУ “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів ”) такі вибори можливі лише стосовно депутатів сільських та селищних рад) вибори;

3. залежно від підстав проведення вибори можуть бути черговими, позачерговими (достроковими), повторними;

4. залежно від територіальних меж проведення вибори поділяються на загальнонаціональні та місцеві (локальні);

5. залежно від способу волевиявлення виборців вибори поділяються на прямі (безпосереднє вираження виборцем власного ставлення до висунутих кандидатур) та не прямі, які в свою чергу поділяються на побічні (виборці шляхом голосування формують колегію виборців, яка визначає особу, що буде заступати виборну посаду – вибори президента США) та багатоступеневі (виборці безпосередньо обирають представницький орган, який в свою чергу обирає інший орган або посадову особу – вибори президента в парламентських республіках – Італія, ФРН).

Крім того, інколи вибори поділяють на однопартійні, багатопартійні або безпартійні; альтернативні або безальтернативні; основні та додаткові.

74.Поннятя та види виборчих систем Термін виборча система в науці конституційного права використовується в двох значеннях: у вузькому і широкому. У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються у зв’язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності і утворюють КПІ виборчого права.

Виборча система у вузькому значенні – це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виділяють три основні види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування: система більшості (мажоритарна), сиссистема пропорційного представництва (пропорційна); змішана система (пропорційно-мажоритарна).

Мажоритарна виборча система (з французької більшість) базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав встановлену більшість голосів виборців у виборчому округу, в якому він балотувався або по цілій країні. Дана виборча система є найдавнішою та найпоширенішою, зараз застосовується більше ніж у 80 країнах (Франція, Велика Британія, США). Виділяють декілька видів мажоритарної виборчої системи: мажоритарна система абсолютної більшості (переможцем на виборах стає кандидат, який набрав 50% + 1 голос, французька модель); мажоритарна система відносної більшості (переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший кандидат, англійська модель); мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для орання кандидат має набрати значно більше ніж половину голосів виборців.

Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів у представницький орган, здійснюється відповідно до кількості отриманих голосів. Ідея пропорційної виборчої системи була обґрунтована Луї Сен-Жюстом ще у 1793 році, але почала застосовуватись лише в кінці 19 століття в Сербії, Бельгії та інших країнах, на сьогодні вона поширена більш як у 60 країнах. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють наступні види пропорційної системи: з жорсткими списками (виборець голосує за список партії в цілому, у виборчому бюлетені вказуються тільки назви, емблеми партій, іноді певна кількість перших кандидатів у партійних списках – Іспанія, Португалія, Ізраїль, Росія, Україна); з преференціями (виборець не просто голосує за список партії, що обирає, а й робить помітку навпроти номеру того кандидату в списку від партії, якому він віддає свій голос – Фінляндія, Бельгія, Нідерланди); з напівжорсткими списками (поєднує дві попередні – Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішана виборча система, яка заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем. Щонайменше 20 країн (ФРН, Угорщина) використовують дану виборчу систему. До недавнього часу дана виборча система використовувалась і в Україні, де половина складу ВРУ обиралась за мажоритарною, а інша за пропорційною виборчою системою.

Згідно чинного виборчого законодавства України, в Україні використовуються різні виборчі системи:

Мажоритарна виборча система використовується при виборах ПУ (абсолютної більшості: згідно статті 84 ЗУ “Про вибори президента України” обраним президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні), виборах депутатів сільських, селищних рад (мажоритарна система відносної більшості – ст.2 ЗУ “ Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”), сільських, селищних, міських голів (мажоритарна система відносної більшості – ст.2 ЗУ “ Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”).

Пропорційна виборча система при виборах народних депутатів України, депутатів до ВР АРК, обласних, районних, міських, районних у містах рад (Пропорційна виборча система з жорсткими списками).

75.Референдуми в Україні: конституційно- правове регулювання. Поняття, види та предмет референдумів в Україні. Референдум (з лат. Referendum – те, що має бути повідомлене) є однією з найбільш важливих і найдавніших форм безпосередньої демократії. Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був проведений в Швейцарії в 1439 році. На сьогодні інститут референдуму законодавчо закріплений в конституціях багатьох держав, в тому числі і України. Нормативне регулювання референдуму в Україні здійснюється КУ та ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, в статті 1 якого дається наступне визначення референдуму: референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Більшість сучасних українських вчених конституціоналістів спираються саме на це визначення референдуму. Але разом з тим аналіз існуючих дефініцій референдуму дає можливість говорити про наявність трьох підходів до його визначення:

1. прихильники першого підходу визначають референдум як всенародне голосування за будь-яким законопроектом. Однак це визначення характеризує лише один з видів референдумів, не охоплює інші та не відображає юридичної сили акту прийнятого на референдумі.

2. другий підхід визначає референдуми як затвердження того чи іншого державного рішення, надаючи йому тим самим кінцевий характер. Важливість цього визначення полягає в тому, що підкреслюється важливість референдуму стосовно інших актів прийнятих органами державної влади. Негативним є те, що дане визначення передбачає виключно позитивний результат референдуму, однак на референдумі рішення може бути як схвалене, так і не набрати достатньої підтримки.

3. третій підхід визначає референдум як засіб прийняття різноманітних державних рішень, суспільно значущих питань, засіб та спосіб вираження волі виборців.

Водночас зазначені підходи не розмежовують референдум від інших форм безпосередньої демократії: плебісцитів (термін плебісцит (з лат. рішення народу) має декілька значень: голосування, за допомогою якого висловлюється підтримка виборців особі або політиці, яку вона проводить (Франція); всі види голосування (ФРН); в міжнародному праві плебісцит розглядається як один з видів народного голосування, що застосовується при опитуванні населення певної території щодо її належності тій чи іншій державі), опитувань та інших.

Стосовно формально-юридичних ознак референдуму, то найбільш повно вони відображені в монографії В.Ф. Погорілка та В.Л. Федоренка “Референдуми в Україні: історія і сучасність”: 1. Референдум є однією з форм безпосередньої демократії, яка дає змогу трансформувати волю народу в державну; 2. Референдум є самостійним інститутом конституційного права; 3. Зміст референдуму визначається окремими положеннями КУ, законів України та інших нормативно-правових актів загальнодержавного та місцевого значення; 4. Потенційними учасниками референдуму є громадяни України, які володіють правом голосу; 5. За формою проведення референдум є всенародним голосуванням; 6. Рішення референдуму мають імперативний характер, не вимагають санкціонування з боку будь-якого державного органу і є обов’язковими до виконання у разі всеукраїнського референдуму на всій території України; 7. їх зміна чи скасування здійснюються виключно шляхом проведення нового референдуму згідно із законодавчо визначеною процедурою.

Класифікація референдумів здійснюється з використанням досить широкого кола критеріїв, а це в свою чергу дозволяє виділити велику кількість їх видів:

1. юридична сила рішення прийнятого референдумом:

консультативний – проводиться з метою виявлення позиції виборців з питання, вирішення якого залишається за органом державної влади або органом місцевого самоврядування;

імперативний його рішення має вищий, обов’язковий, конкретний і остаточний характер.

2. територія проведення референдуму:

загальнодержавний (всеукраїнський), проводиться на всій території держави. Всеукраїнський референдум може призначатись ВРУ, ПУ (ст. 72 КУ), або проголошуватись за народною ініціаініціативою ПУ (п. 6 ст. 106 КУ) на вимогу не менше 3 мільйонів громадян, що мають право голосу, за умови, що підписи зібрані не менше як у 2/3 областей і не менше як по 100 тис. підписів у кожній області

місцевий, проводиться на території автономного утворення або адміністративно-територіальної одиниці. Призначаються місцевими радами.

3. спосіб проведення референдуму:

обов’язковий, проводиться з питання, яке згідно з законом може бути вирішено виключно шляхом референдуму. ВРУ призначає обов’язковий референдум з питання про зміну території України, а ПУ щодо внесення змін до розділів І, ІІІ, та ХІІІ КУ.

Факультативний – проводиться з питання, яке згідно з законом може бути вирішене як шляхом референдуму, так і в інший спосіб.

4. предмет (формула референдуму):

конституційний;

законодавчий;

міжнародно-правовий;

адміністративний (щодо вступу держави у різні міжнародні інституції).

5. час проведення референдуму:

допарламентський, проводиться до прийняття закону парламентом з метою з’ясувати думку виборців з даного питання;

післяпарламентський – проводиться після прийняття закону парламентом з метою його затвердження;

позапарламентський – закон приймається на референдумі в обхід парламенту.

6. ініціатор проведення:

з ініціативи органу державної влади або органу місцевого самоврядування;

петиційний – референдум, який проводиться на вимогу громадян.

7. характер рішення прийнятого на референдумі:

затверджуючий (ратифікаційний) – шляхом референдуму виборці затверджують рішення парламенту або органу місцевого самоврядування;

скасовуючий – виборцям пропонується скасувати акт парламенту, або органу місцевого самоврядування, який вже набрав чинності.

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

- затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

- прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

- прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів;

- питання, віднесенні КУ до відання України;

- питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них

Предметом місцевих референдумів згідно закону України “Про місцеве самоврядування” може бути будь-яке питання віднесене КУ та законами України до відання місцевого самоврядування.

При цьому КУ, ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, ЗУ “Про місцеве самоврядування” встановлюють ряд обмежень щодо ряду питань, зокрема не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету, амністії (ст. 74 КУ) а також питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громадського порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевої ради, її виконавчих і розпорядчих органів (ст. 5-6 ЗУ “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”).

76.Відповідальність за порушення виборчих прав громадян. Однією з гарантій реального здійснення вільного волевиявлення встановлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні статті, якими запроваджується інститут за порушення виборчого законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно, в чинному адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному та цивільно-процесуальному законодавстві.

Так у кодексі України про адміністративні правопорушення міститься ст. 186-2, що передбачає адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента України і народних депутатів. Цією статтею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата в Президенти України або депутати, а так само агітація за або проти кандидата в день виборів - тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Видача членом дільничної виборчої комісії виборчого бюлетеня для голосування за іншу особу - тягне за собою накладення штрафу від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Втручання в роботу виборчих комісії, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з реєстрацією кандидатів в Президенти України або депутати, підрахунком голосів чи визначенням результатів або підбиттям загальних підсумків виборів, - тягне за собою накладення штрафу від трьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

До адміністративної відповідальності відповідно до ч.1 та 3 даної статті може бути притягнута будь-яка дієздатна особа, що досягла 16 віку. Нести відповідальність за порушення передбачені ч. 2 даної статті мають тільки спеціальні суб’єкти – члени виборчих комісій.

Кримінальні правопорушення пов’язані з порушенням виборчого законодавства належать до злочинів, які посягають на суспільні відносини, пов’язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави і посягають на політичні права громадян: право брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади і місцевого самоврядування.

Так, ст. 157 ККУ встановлює кримінальну відповідальність у вигляді обмеження чи позбавлення волі за перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом ВР АРК, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію.

Ст. 158 ККУ встановлює кримінальну відповідальність у вигляді обмеження чи позбавлення волі за неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів, або неправильний підрахунок голосів чи не правильне оголошення результатів виборів.

Ст. 159 ККУ встановлює кримінальну відповідальність у вигляді штрафу, позбавлення волі, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за порушення таємниці голосування.

Кримінальна відповідальність у вигляді штрафу, виправних робіт, позбавлення волі, встановлюється ст. 160 ККУ за порушення законодавства про референдум, а саме: перешкоджання насильством, обманом, погрозою, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до дня проведення референдуму.

77. Орган державної влади: поняття, ознаки та види. В чинному законодавстві України паралельно вживаються два терміни: орган державної влади та державний орган. Серед вчених існують різні точки зору щодо співвідношення цих понять. Деякі вчені вважають що якщо ці терміни і не тотожні, то у близькому значенні характеризують однопорядкові явища (Кравченко, Габричідзе), інші вчені вважають, що дані терміни треба розрізняти, оскільки обидва розкривають зміст організаційно-правових форм реалізації єдиної державної влади, а не лише окремих, визначених в конституції форм законодавчої, виконав, судової. Термін “органи державної влади” як правило використовується вченими для позначення органів законодавчої, виконавчої та судової влади, на які згідно статті 6 КУ поділяється державна влада в Україні. Терміном державний орган, як правило позначаються органи держави не віднесені Конституцією до законодавчої, виконавчої, судової гілки влади, наприклад, Президент Держави, органи прокуратури.

Орган державної влади – організаційно відокремлена і відносно автономна складова частина єдиного державного апарату України, що становить собою колектив громадян України (одну особу) – державних службовців, заснований у встановленому законом порядку для виконання завдань та функцій держави, наділений з цією метою відповідними державно-владними повноваженнями, які реалізуються у визначених законом правових та організаційних формах.

В літературі з конституційного права виділяють наступні ознаки органу державної влади:

1. Орган державної влади – організаційно відокремлена і відносно самостійна частина єдиного державного апарату України;

2. Внутрішня структура органу державної влади – це система різних за характером, значенням, рівнем посад, що заміщуються посадовими особами – державними службовцями;

3. Орган державної влади завжди має статутно-правовий характер, тобто на відміну від інших організацій він засновується на підставі КУ, законів України та інших НПА.

4. Заснування будь-якого органу державної влади обумовлено необхідністю здійснення завдань та функцій держави.

5. Визначальною ознакою органу державної влади є наявність у нього державно-владних повноважень, що відокремлює їх від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів держави вони не наділені державно-владними повноваженнями, наприклад державні заклади освіти.

Державно владний характер повноважень органів державної влади проявляється в тому, що рішення, які приймає орган державної влади обов’язкові для виконання всіма громадянами, іноземцями, особами без громадянства, органами, установами і організаціями, їх посадовими особами, на яких поширюється компетенція цього органу;

Для забезпечення виконання прийнятих рішень орган державної влади наділяється необхідними матеріальними засобами;

Виконання рішень органу державної влади, прийнятих у межах його компетенції, забезпечується не лише застосуванням різноманітних засобів переконання, заохочення, але і можливістю застосування відповідних засобів державного примусу.

6. державно-владні повноваження органу державної влади реалізуються у відповідних правових і організаційних формах та із застосуванням методів, які чітко визначаються КУ та законами України.

Класифікація органів державної влади може здійснюватись за різними критеріями, основними з яких є:

1. спосіб формування: виборні (ВРУ, ПУ) та такі, що призначаються (КМУ, органи прокуратури, суду);

2. територіальний масштаб діяльності: вищі (ВРУ, Президент України, КМУ) і центральні (міністерства) та місцеві (місцеві державні адміністрації, місцеві суди загальної юрисдикції);

3. характер компетенції: загальної компетенції: (ПУ, ВРУ, КМУ, місцева державна адміністрація) та галузевої компетенції (міністерство юстиції України), міжгалузеві (міністерство освіти і науки України), внутрішньогалузевої компетенції (місцеві органи галузевих міністерств – управління юстиції у Чернівецькій області);

4. порядок вирішення питань віднесених до їх компетенції: колегіальні (ВРУ, КМУ) та одноособові (ПУ); Право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації передбачена статтею 36 КУ (викладено у питання про політичні партії та громадські організації).

Право на свободу мітингів походів і демонстрацій передбачене статтею 39 КУ. Норми подібного змісту передбачені і міжнародними актами з прав людини. Збори, мітинги, походи та демонстрації є формами безпосередньої демократії. Вони можуть проводитись з метою прилюдного обговорення та вираження свого ставлення до дій чи бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, подій у соціально-політичному житті держави, суспільстві та світі в цілому, привернення уваги до вирішення нагальних соціально-політичних, економічних та інших проблем держави, територіальної громади, прилюдного протесту проти рішень, заходів, здійснюваних державою, місцевими органами самоврядування, проти або на підтримку певних подій.

Під зборами і мітингом розуміється організоване, мирне, масове зібрання громадян в одному місці із зазначеною метою.

Похід – це організований, довготривалий з перервами для проведення мітингів, пікетувань, проїзду чи відпочинку, мирний масовий рух громадян за певним маршрутом.

Демонстрація – організоване, мирне масове проходження громадян тротуаром чи проїжджою частиною вулиці, бульвару, проспекту, площі.

Пікетування – прилюдне виявлення громадянами своїх соціально-політичних, економічних та інших інтересів яке відбувається біля адміністративних будинків, законодавчих, виконавчих, судових, правоохоронних органів, місцевого самоврядування.

Відповідно до ЗУ “Про місцеве самоврядування в Україні” вирішення питань про проведення зборів, мітингів, демонстрацій інших масових заходів а також здійсненні контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку покладається на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

Проводити збори, мітинги, демонстрації громадяни можуть за умови обов’язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

Це продовження 67 питання Обмеження з зазначеного права може встановлюватися судом відповідно до закону і в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою: запобіганням заворушенню чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту прав і свобод інших людей. Певні тимчасові обмеження цього права можуть встановлюватись також в умовах воєнного або надзвичайного стану.

68. Система основних економічних, соціальних та культурних прав громадян України. Дані права пов’язані з концепцією соціальної держави та стосуються таких сфер життєдіяльності як власність, трудові відносини, відпочинок, матеріальні та духовні потреби людини. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка становить основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальну захищеність, а культурні права сприяють духовному розвитку людини, забезпечують її участь в економічному, соціальному і культурному прогресі суспільства. Конституція фіксує такі економічні, соціальні та культурні права і свободи: право власності та право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності (ст.41); право на підприємницьку діяльність (ст.42); право на працю та належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст.43); право тих, хто працює на страйк (ст.44); право кожного, хто працює на відпочинок (ст.45); право громадян України на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на достатній життєвий рівень (ст.48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах та право громадян України, які належать до національних меншин на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст.53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст.54). Зміст кожного з цих основних прав і свобод розкривається у відповідних статтях КУ та деталізується в чинному законодавстві України.

України, яке набирає чинності після його опублікування й може бути скасоване, якщо відпадають підстави, за яких воно було прийняте. Конкретизація положень щодо реторсії, зокрема, у сфері цивільних процесуальних прав дістала вияв у частині третій статті 423 Цивільного процесуального кодексу України, в галузі архівної справи — у частині другій статті 40 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи".

За статтею 6 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" на підставі статті 4 Конституції України та Закону України "Про громадянство України" іммігранти можуть набути громадянства України (натуралізуватися). Натуралізація (від фр. naturalisation, від лат. naturalis — природний, означає надання державою свого громадянства особам, що мають громадянство іншої держави або зовсім його не мають) є дозвільною за своїм характером і значенням процедурою, пов'язаною із здійсненням державного суверенітету. Після виконання всіх юридичних вимог процедури натуралізації, визначених Законом України "Про громадянство України", іммігрант набуває громадянство України.

Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України, статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іммігранту може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Конституцією, законами та міжнародними договорами України іммігрантам нарівні з громадянами України гарантуються особисті (громадянські) права, які за своєю природою є природними правами людини: право на життя та його захист, право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на шлюб і сімейні відносини, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання.

Конституція України визнає іммігрантів, їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, тобто саме їх фізичне існування, найвищою соціальною цінністю. Адже такі властивості людини, як життя і здоров'я, недоторканність і безпека, є вихідною умовою життєдіяльності іммігрантів. Тому невідчужуване право на життя, яке належить їм від народження, є абсолютним правом і має захищатися державою, безпосередньо входити до сфери відповідальності держави. Без дотримання цього права всі інші права і свободи іммігрантів не мають цінності і корисності.

Іммігранти не можуть бути свавільно позбавлені життя, й обов'язок держави — захищати право на життя. Основний Закон України, визнаючи невід'ємне право на життя (частина перша статті 27) і гарантуючи це право від скасування (частина друга статті 22), водночас закріплює положення про те, що кожен, у тому числі іммігрант, має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань (частина третя статті 27). Відповідно до положення частини п'ятої статті 55 Конституції України іммігрант має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань.

Держава забезпечує право на життя іммігрантів різноманітними заходами в галузі охорони здоров'я, охорони праці, пожежної та екологічної безпеки, боротьби зі злочинністю тощо.

Передбачається неможливість піддання іммігрантів без їх згоди медичним, науковим та іншим дослідам (частина третя статті 28 Конституції України). До того ж такі досліди не повинні мати характер катувань чи бути пов'язані з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує їх гідність, поводженням. Складовою частиною прав іммігрантів, пов'язаних з їх свободою, гідністю, є право на недоторканність житла, що узгоджується з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку не інакше як обшуку не інакше як за вмотивованим рішенням суду. За незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння іммігранта, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла, статтею 162 Кримінального кодексу України передбачено штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років.

Шлюб між громадянином України та іммігрантом, а також шлюб між самими іммігрантами реєструються в Україні відповідно до Сімейного кодексу України. Особливості застосування законодавства про шлюб та сім'ю до іммігрантів встановлені розділом VI Сімейного кодексу України. Шлюб між іммігрантами, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і(або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула. Якщо шлюб між іммігрантами або в інших випадках зареєстрований за межами України за законом держави — місця його реєстрації, то такий шлюб згідно зі статтею 278 Сімейного кодексу України є дійсним в Україні. Таке саме правило діє і щодо розірвання шлюбу.

Іммігрантам на конституційному рівні та законодавчими положеннями гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Обмеження цього права може бути встановлено лише судом у передбачених законом випадках з метою запобігання злочину чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Гарантуючи невтручання в особисте і сімейне життя іммігранта, крім випадків, передбачених Конституцією України, держава забезпечує тим самим можливість з боку кожного з них контролювати інформацію про себе, про свою родину, припинити розголос небажаної інформації.

Ще одним прикладом надання певних прав і свобод у політичній сфері іммігрантів є їх право на подання звернення. Відповідно до статті 40 Конституції України, будь-яка людина має право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Стаття 1 Закону України "Про звернення громадян" підтверджує практичну реалізацію цього права особами, які не є громадянами України, за умови їх законного перебування на території України. Право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації та їх посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про охорону дитинства" мають також діти.

Найбільшими групами прав, якими користуються іммігранти в Україні, є економічні, соціальні та культурні права, закріплені у Конституції і законах України. При цьому вони мають такі ж права й обов'язки, що і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Рішення про надання статусу біженців приймає Державний комітет України у справах національностей та міграції. Визначення поняття "біженець", наведене у статті 1 Закону України "Про біженців", свідчить про волевиявлення особи та виокремлює кваліфікаційні ознаки, які справляють вплив на набуття статусу біженця. До певної міри ці ознаки схожі з правовими підставами надання притулку, згідно з якими особи, котрим надається притулок, набувають правового статусу іноземців та осіб без громадянства, за умови, що вони не повинні бути видані або вислані до держави, де можливе їх переслідування або їм загрожує небезпека.

Таким чином, право притулку й статус біженця як міграційно-правові інститути, які мають комплексний характер, органічно і внутрішньо з'єднані між собою, водночас є окремими правовими інститутами міграційного права України, оскільки пов'язані з міграційними процесами. Подальший їх розвиток потребує завершення формування відповідної законодавчої бази на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Із права на притулок необхідно вирізняти дві його складові: активне й пасивне право притулку. Активне право притулку — це отримання людиною притулку з відповідним правовим статусом, з обов'язковими принципами заборони видачі й вислання. Пасивне ж право передбачає, що людина може звернутися з клопотанням до конкретної держави про надання притулку, оскаржити відмову у його наданні чи позбавлення притулку.

Так само й стосовно держави існують активний та пасивний аспекти притулку. Під пасивним аспектом слід розуміти формування державою відповідного законодавства, під активним аспектом — виходячи із суверенітету та повноважень державної влади — розгляд прохання шукача притулку й прийняття відповідного рішення, а в разі його позитивного вирішення — визнання за такою людиною прав та основних свобод, які випливають з конституції, законів, міжнародних договорів, судової практики тощо.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням встановленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо іноземці або особи без громадянства не могли з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та інші) звернутися з такою заявою у встановленому порядку.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин відмови.

Статус біженця не надається іноземцю або особі без громадянства:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства й людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України "Про біженців", відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отри мала притулок в іншій державі;

яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній державі. Дія цих положень не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Щодо останнього, то за визначенням статті 1 Закону України "Про біженців" третя безпечна країна — це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу про статус біженців 1967 року, враховую чи принцип невислання;

має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця й надають притулок;

забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

погоджується прийняти особу й забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Посвідчення біженця — паспортний документ, який посвідчує особу його власника та підтверджує факт надання їй в Україні статусу біженця і є дійсним для реалізації прав та виконання обов'язків, передбачених законами України, в тому числі Законом України "Про біженців". Цей документ видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія зазначеного посвідчення продовжується. Посвідчення біженця видається іноземцю або особі без громадянства, які досягли 16-річного віку, органом міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції про надання іноземцю або особі без громадянства в Україні статусу біженця.

Дитині, яка розлучена із сім'єю і якій надано в Україні статус біженця, посвідчення видається до досягнення нею 16-річного віку.

Порядок заповнення посвідчення біженця визначається Державним комітетом України у справах національностей та міграції за узгодженням з Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством закордонних справ України, ДержаПорядок заповнення посвідчення біженця визначається Державним комітетом України у справах національностей та міграції за узгодженням з Міністерством внутрішніх справ України, Міністерством закордонних справ України, Державним комітетом у справах охорони державного кордону України.

Посвідчення біженця може вилучатися або визнаватися недійсним відповідно до Закону України "Про біженців" або в інших випадках, передбачених законодавством України.

Посвідчення біженця є підставою для реєстрації біженця в органі внутрішніх справ за місцем його проживання.

Умови втрати і позбавлення статусу біженця регламентовані у статті 15 Закону України "Про біженців".

Іноземці та особи без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця і які оскаржують відповідне рішення до Державного комітету України у справах національностей та міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою мають права та обов'язки, передбачені статтею 18 Закону України "Про біженців".

Іноземці та особи без громадянства, які отримали повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця чи у наданні статусу біженця, або втрату чи позбавлення статусу біженця, повинні залишити територію України в установлений строк, якщо вони не мають інших законних підстав для перебування в Україні.