5 Боротьба за Київ в умовах дезінтеграції

Роздрібнення Київської Русі спричинилося до появи великих і малих, незалежних і напівнезалежних князівств, які вступали у складні відносини між собою та зовнішнім світом. Виникла нова політична ситуація, за якої в них відбувались як подальше роздрібнення, дезінтеграція, так і об'єднуючі процеси. Рушійною силою цих процесів була частина феодальної еліти, зорієнтована на підтримання влади легітимного князя.

З другої половини XI ст. інтенсивно розвивається процес відокремлення від Києва і перетворення на самостійні князівства окремих земель. Першим з них було Чернігівське, закріплене за нащадками сина Ярослава Мудрого — Святослава. Наприкінці 40-х років XII ст. воно розділилось на Чернігівське і Новгород-Сіверське князівства. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. відокремилась Галицька земля, де князювали правнуки Ярослава Мудрого — Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі.

Наприкінці 20-х років XII ст. відійшло від Києва Смоленське князівство, діставшись синові Мстислава І — Ростиславу. На початку 30-х років, під час князювання Юрія Долгорукого, самостійним князівством стала Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Андрій Боголюбський переніс її столицю до Володимира-на-Клязьмі. У північно-східній частині давньоруської держави почало формуватись потужне Володимиро-Суздальське князівство. В 40-в і роки північно-східна частина Чернігівської землі — Муромо-Рязанська — переходить під вплив володимиро-суздальських князів. У середині XII ст. стає самостійною Волинська земля, де княжий престол посідають нащадки київського великого князя Ізяслава Мстиславича — онуки Володимира Мономаха.

Надалі головними учасниками українських політичних подій стають чернігівські, новгород-сіверські, галицькі та волинські князі. Певну участь у цих процесах у з в'язку з географічною і династичною близькістю беруть смоленські та новгородські князі, а володимиро-суздальські майже не втручаються в них, ставши, за висловом М. Брайчевського, байдужими до Чернігова, Переяслава, Полоцька і будуючи паралельно свою державу поруч з Київською.

Політичний розвиток українських земель Подніпров'я відбувався під впливом боротьби князів за володіння Києвом, контроль над яким відкривав шлях на престол головного князя Руських земель, та протидії войовничому степу, нападам кочівників.

Особливо помітну роль у політичній боротьбі після відходу на другорядні позиції Переяславського князівства відігравали чернігівсько-сіверські князі. Якщо протягом 1054—1132 pp. троє вихідців з місцевої династії Ярославичів 19 років княжили в Києві, то у 1133— 1240 pp. п'ятеро князів 36 років займали головний престол Русі. Як вважають деякі сучасні дослідники, чернігівсько-сіверські князі прагнули не до цілковитого відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва під своїм проводом, їх претензії на владу ґрунтувалися на згуртованості в обстоюванні родових інтересів, існуванні в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських сил, розгалужених міжнародно-династичних зв'язках — з польським, угорським, візантійським, німецьким, половецьким правлячими домами. Спроба Михайла Всеволодовича у 30-х роках XIII ст. об'єднати під своїм керівництвом основні землі Південної Русі була перервана захопленням і тотальним плюндруванням восени 1239 р. Чернігівської землі ханом Менгу.

Боротьба за Київ тривала протягом XII і першої половини XIII ст. — до нашестя монголо-татар, підриваючи його політичну та економічну вагу. Чернігівські, волинські, переяславські володарі не спромоглись надовго закріпитися на київському престолі. Протягом 1132— 1246 pp. на ньому побували 26 осіб. Тричі Києвом правили Ростислав Ізяславич (1154, 1159—1161, 1161— 1167), Ізяслав, онук Святослава (1154—1155, 1157—1158, 1161), Всеволод Чермний (1206, 1207, 1210—1212). Двоє останніх — з чернігівської династії. Сім разів (!) престол здобував Рюрик Ростиславич (1173, 1180—1181, 1194— 1200, 1203, 1205—1206, 1206, 1207—1210 ).

Така політична ситуація спричинила діархію (двовладдя) князів. У такий спосіб правили Володимир Давидович з молодшим братом Ізяславом у Чернігові (1140—1151), у Києві — Ізяслав Мстиславич та його дядько В'ячеслав Володимирович (1150—1154), Святослав Володимирович і Рюрик Ростиславич (1180— 1194). У політичну боротьбу на основі хитких, короткочасних коаліцій втягувалися князі з інших земель, наймані війська — половці. Так, герой "Слова про Ігорів похід" новгород-сіверський князь Ігор Святославич в союзі з половецькими ханами Кончаком і Кобяком у 1180 р. ходили на Київ і Смоленськ. Так само діяв Рюрик Ростиславич у 1203 p., який, щоб повернутись до влади і вигнати з Києва князя Волинського Романа Мстиславича, разом з Ольговичами та "всею половецькою землею" захопив місто й учинив жахливий погром.

Зовнішня небезпека лише на певний час згуртовувала володарів великих і малих князівств Подніпров'я. На півдні Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Сіверщини місцеві князі зводили на пограниччі оборонні споруди, висилали в степ застави, намагались заселити прикордонну смугу вихідцями з кочових племен ("чорними клобуками"), використовуючи їх як своєрідний захисний бар'єр. Проте недостатня окресленість зовнішнього противника, якого характеризували розпливчастим поняттям "степ", не стимулювала загальний внутрішній розвиток східноукраїнських земель. Адже не було потреби в довготривалих спільних масштабних захисних діях, а це стримувало процес державотворення. До того ж князям не було з кого брати приклад: Візантія, на яку вони традиційно орієнтувалися, занепала, а європейські королівства були далеко. Тому центр української політичної історії змістився на правобережні й західні землі. Оскільки з 1240 р. Київське, Чернігівське, Переяславське князівства опинились під безпосереднім контролем Золотої Орди, Наддніпрянщина в цей час остаточно втратила самостійне політичне значення.

У XII—XIV ст. на землях східних слов'ян виразно простежуються два процеси. Один з них — подрібнення князівств, кількість яких збільшується з 15 у середині XII ст. до 50 на середину XIII ст. і сягає майже 250 у XIV ст. Серед них такі, що претендували на статус великих: Київське, Чернігівське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Новгород-Сіверське, й малі, удільні. Тільки на території Волині було до десяти малих князівств: Луцьке, Пересопницьке, Володимирське, Берестське, Червенське, Дорогочинське, Белзьке, Бузьке. В Галичині — Перемишльське, Теребовельське, Звенигородське. Кожна земля у мініатюрі відтворювала політичні особливості Київської держави, зберігаючи таку саму політичну систему з відповідними інститутами і функціями.