33.Неп. Срср. Українізаціія

Причини появи НЕПу:

1) закінчення бойових дій,  початок відбудови господарства.

2) економіки була у кризі, тому влада повинна була відійти від комуністичної доктрини.

3) невдоволення селянства продрозкладкою.

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.

Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР

Розмах національно - визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику українізації.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом

    Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

    У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

.34. Індустріалізація в СРСР

На XIV з'їзді ВКП(б) в грудні 1925 р. було обрано стратегію прискореного розвитку промисловості та здійснення індустріалізації.

Проведення політики індустріалізації почалося зі здійснення плану ГОЕЛРО — плану електрифікації країни.

Основою дискусії, що розгорілася в партійному керівництві, було питання про темпи і масштаби промислового будівництва в СРСР. Вирішальними стали ідеологічний фактор і зростаючий культ особи Сталіна. У зв'язку з цим у партійному керівництві було дві точки зору.

О. Риков, голова Раднаркому, виступав за збалансований розвиток сільського господарства та промисловості. Л. Троцький вимагав здійснення надіндустріалізації (високі темпи розвитку промисловості в найкоротші строки).

Більшість членів ЦК ВКП(б) підтримала Рикова, однак з 1928 р. Сталін почав проводити політику надзвичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула і на формування завдань першого п'ятирічного плану. З двох пропонованих варіантів — мінімального, який передбачав 18-процентне зростання темпів економічного розвитку на рік, та оптимального, що передбачав 20-22-процентне зростання, було схвалено останній, який пізніше коригували у напрямку різкого підвищення показників розвитку галузей важкої промисловості (на 37% щорічно).

Перша п'ятирічка виконувалась у складних економічних та політичних умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції і призвело до зриву вирішення завдань першої п'ятирічки. Офіційна пропаганда твердила про дострокове виконання завдань першої п'ятирічки за 4 роки та 3 місяці. Реальні темпи зростання становили близько 16%.

Джерелами індустріалізації стали:

1. — націоналізація промисловості;

2. — збільшення прямих і непрямих податків;

3. — використання трудового ентузіазму трудящих і примусової праці політичних в'язнів;

4. — колективізація сільського господарства тощо.

"Надіндустріалізація" призвела до падіння продуктивності праці, посилення грошової емісії (радянський карбованець перестав бути конвертованим), росту інфляції, погіршення матеріального становища народу — було введено карткову систему.

Друга п'ятирічка (1933-1937 pp.) проходила за умов, коли сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча підсумком розвитку її економіки в роки другої п'ятирічки було виконання планових завдань по 10 показниках, загалом завдання п'ятирічного розвитку, незважаючи на офіційні заяви, теж не було виконано.

Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залишаються досить неоднозначними.

З одного боку, СРСР з країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами. В економіці було створено нові галузі, а за обсягами промислового виробництва радянська країна вийшла на друге місце в світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, було підірвано сільськогосподарське виробництво, відбулося скорочення виробництва в легкій та переробній галузях промисловості, радянська економіка ізолювалася від світової, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, посилилася централізація в управлінні економікою, утвердились командно-адміністративні методи управління. Найбільш негативним наслідком індустріалізації стало те, що її проведення не орієнтувалося на піднесення матеріального становища народу.

Колективізація в СРСР

Одним із джерел індустріалізації була колективізація. Вона розпочалася за рішенням XV з'їзду партії більшовиків (1927) і стала важливою складовою формування тоталітарної системи.

Здійснення індустріалізації загострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпочалися перебої з хлібопостачанням. За умови зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. Порушуючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про збалансований розвиток галузей економіки, Політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1928 р. прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства. Група членів ЦК ВКП(б) на чолі з М. Бухаріним виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів економічної політики, але зазнала поразки.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 р., названому "роком великого перелому". Керівники окремих районів змагались, хто першим відрапортує про завершення колективізації. З'явилася велика кількість нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів.

2 березня 1930 р. у "Правді" з'явилася стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів", в якій відзначались серйозні помилки на селі, зокрема: порушення принципу добровільності при вступі до колгоспів, відмова від врахування специфіки різних регіонів. У помилках "вождь" звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття та опублікована після неї постанова ЦК ВКП(б) були ні чим іншим, як тактичним ходом сталінського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської думки. Селяни сприйняли нові установки як сигнал до виходу з колгоспів. До червня 1930 р., порівнюючи з березнем, рівень колективізації впав з 58% до 24%. Але після XVI з'їзду ВКП(б) почалася нова хвиля колективізації.

Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації поділили на три категорії:

• —до першої були віднесені зернові райони Північного Кавказу та Поволжя. Тут колективізація мала завершитись навесні 1932 p.;

• — до другої категорії — Україна та Білорусія (весна 1933 р.);

• — до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.).

Селяни-одноосібники обкладались нереальними податками.

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Передбачалось перетворити всіх трудівників села на державних робітників, а земельну власність — на державну.

Соціальний склад селянства напередодні колективізації був неоднорідний, і ставлення різних його прошарків до радянської влади також було неоднозначним. Так, станом на 1927 р. заможних селянських господарств (т. зв. "куркульських") було 4%, середнього достатку ("середняків") — 63%, незаможних ("бідняцьких")—22%, "пролетарських" — 11%. Саме дві останні категорії селянства стали соціальною базою радянської влади на селі у процесі проведення колективізації. Щодо "середняка" радянська влада була деякий час більш-менш толерантною.

Головне вістря "класової боротьби" було спрямоване проти "куркулів", яких передбачалося "знищити як буржуазний клас". З грудня 1929 р. радянська влада перейшла до політики відкритого терору проти заможного селянства. Було встановлено категорії "класових ворогів на селі". Відповідно до них визначались міра покарання та чисельність "ворогів".

Конкретні цифри розкуркулення передбачали, що до першої категорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої (активні саботажники колгоспного будівництва) — 150 тис. сімей. Поступово політика розкуркулення перетворилась на засіб боротьби з усіма селянськими господарствами, які чинили опір колективізації, і поширилась на господарства середняків і навіть бідняків. Всього було "розкуркулено" до 15% селянських господарств, вислано адміністративно 20% селян.

У 1935 р. було введено в дію закон про охорону соціалістичної власності на селі, прозваний в народі законом "про 5 колосків". Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 роками таборів. Амністія заборонялася. Тільки за 5 місяців дії закону було розстріляно 2 тис. осіб, ув'язнено в таборах — 55 тисяч.

Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів'я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней — у 2,2 раза (поголів'я не вдалося відновити протягом наступних 30 років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хронічного відставання аграрного сектора. Було фізично знищено найкваліфікованішу частину сільськогосподарських працівників. У 1932-33 pp. у зернових районах стався голодомор, який тільки в Україні забрав понад 7 млн людських жертв (за іншими даними 3,5 млн чол.), а в Казахстані — 2 млн чол.

Проведення колективізації забезпечило на 1940 р. об'єднання у колгоспи 97% селянських індивідуальних господарств.