13) Суспільні зміни середини 16 ст

Після ліквідації удільного устрою в українському суспільстві відбувалися значні зміни. Почате в XIV ст. формування шляхетського стану тривало в XV ст. і завершилося у XVI ст. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану належали нащадки тих осіб, що стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Наступним кроком у цій справі став "попис земський" 1628 р. В ході його проведення списки шляхти після затвердження сеймом перетворилися на основний документ належності до шляхетського стану. Перший Литовський статут 1529 р. перетворив імунітетні грамоти шляхтичів (мали щораз підтверджуватися новими князями) в стабільні правові норми. Він закріплював усі попередні, а також нові права, якими шляхта фактично користувалася. Проведені в 40—50-х рр. XVI ст. люстрації (ревізії) замків і староств в Україні уточнили склад шляхти та її слуг. "Устава на волоки" 1557 р, відносила до шляхти лише "бояр стародавніх*, а решту повертала до станів селянства й міщанства. Нарешті, грамота великого князя литовського 1563 р. затверджувала в межах всієї країни зрівняння православної шляхти з католицькою. Консолідація правлячої верхівки у шляхетський стан відбилася і в назвах окремих груп населення. На середину XVI ст. майже зникає термін "бояри", а вживання терміна "зем'янин" значно звужується. Водночас істотно поширилася назва "шляхтич".

Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Фактично з цього й почалася побудова правової держави. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту; він міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послом на загальнодержавний (польний) сейм; його життя цінувалося дорожче за будь-чиє. Міщанинові чи селянинові, винному в образі шляхтича дією, просто відрубували руку. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича вважалося таким правдивим і твердим, що у суді прирівнювалося до незаперечного доказу. І горе було тому, хто його порушував. Якщо шляхтич починав займатися ремеслом чи крамарювати або брав участь у крадіжці, його позбавляли "честі" й "привілею шляхетського". Те саме загрожувало й шляхтянкам, які виходили заміж за чоловіків нешля-хетського стану. Великі неприємності чекали на шляхтича, який утік з поля бою. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до нижчих за себе. Стосовно селян, міщан чи купців з вуст шляхти дедалі частіше зривалися зневажливі слова "хлоп" і "хам".

При всьому цьому шляхетство було далеко неоднорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні соціальні групи — дрібна шляхта, середня й магнати. Якщо дрібні шляхтичі мали у власності від одного до п'ятдесяти селянських дворів, то магнати — значно більше. На початку 40-х рр. XVII ст. гетьманові Станіславові Конєцпольському в різних воєводствах належало 18,5 тис; Галині Калиновській — 2,8 тис; Томашу Замойському — 3,9 тис, Яремі Вишневецькому — понад 7 тис. селянських дворів

Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Його становище протягом XVI — першої половини XVII ст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Великого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою й значно впливало на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Берестейської церковної унії 1596 р. панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство, яке відіграло зовсім неоднозначну роль у житті українського суспільства. З одного боку, воно здійснювало денаціоналізацію українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого — зробило помітний внесок у національну культуру

14. Захоплення Укр. Польщею.

Одночасно з литовцями захоплювати українські землі розпочали польські феодали. У 1340 p., через дев'ять днів після смерті Юрія II, польський король Казимир III Великий вдерся з військом у Галичину під приводом помсти за смерть князя і нібито для захисту католиків. Казимир захопив Галич і Львів. Він пограбував державну казну, забрав символи влади галицько-волинських князів: золоті хрести, дві корони, мантію і трон. Але галицькі бояри закликали на допомогу своїх сеньйорів-татар. Ті напали на Польщу і пограбували її. Казимир поспішив до Кракова.

Правителем Галичини став боярин Дмитро Дедько, а його сеньйором - волинський князь Любарт Гедимінович. Казимир III змушений був укласти мирну угоду з Дедьком. Протягом дев'яти років Галичина зберігала суверенітет.

Але коли у 1349 р. Дмитро Дедько помер, польський король вдруге напав на Галичину. Казимир III захопив Львівщину, Холмщину, Львів, Володимир, Белз, Бересття. Між Польщею і Литвою розпочалася тривала війна за Галицько-Волинську землю. У результаті Галичина відійшла Польщі, а Волинь - Литві.

У війні з Великим князівством Литовським Казимир звертався за допомогою до угорців, які також претендували на ці землі. За підтримку король Людовик Угорський вимагав винагороди. Казимир III, у якого не було синів, заповів усі свої володіння (і польські, і галицькі) Людовику. I коли в 1370 р. польський король помер, галицькі землі відійшли Угорщині.

Керувати ними Людовик доручив своєму васалу Владиславу Опольському. Очевидно, він мав широкі права, бо карбував власну монету із зображенням лева й іменувався «самодержцем», «дідичем і паном Руської землі».

Під владою Польщі та Угорщини Галичина певний час зберігала автономію (самоуправління). Казимир III намагався якнайтісніше зв'язати її з Польщею. Але робив це обережно. Він залишив цим землям назву, що дали їм Романовичі - «Королівство Русі». Найбільшим містам дарував магдебурзьке право. У судах і королівських канцеляріях дозволили вживати поряд з польською і латинською староукраїнську (руську) мову. Роздаючи галицькі землі іноземцям, польські та угорські правителі заохочували німецьку колонізацію, торгівлю, ремесло, сприяли заснуванню й розвитку нових міст.

Підтримуючи католиків, Владислав Опольський заснував чотири єпископства латинського обряду. Але православних не переслідували за віру. Діяла галицька митрополія, заснована Юрієм I.

Польське лицарство — шляхта - прагнуло до захоплення всіх українських земель - і тих, що вже відійшли до Литви. Зручним засобом для цього був державний військово-політичний союз - унія. Окрім того, обидві країни зазнавали загрози воєнної навали прибалтійських німецьких лицарів, а Литва - ще й агресії з боку Московського князівства. Спільна біда змушувала об'єднуватися, і в 1385 р. між Литвою і Польщею у місті Крево укладено унію. Щоб зміцнити об'єднання, великий князь литовський Ягайло заручився з королевою Польщі Ядвігою й прибрав собі ім'я Владислав. Окрім того, він зобов'язувався ввести у Великому князівстві Литовському католицьку віру, приєднати литовські та руські землі до Корони Польської і відвоювати всі землі, що раніше належали Польщі й Литві.

Українські землі проголошувались третьою рівноправною частиною Польсько-Литовської держави. В одному з законів король Владислав-Ягайло писав: «Ми установлюємо і повторно стверджуємо з'єднання народу Руського з народом Польським і Литовським, і бути їм яко рівний з рівним і вільний з вільним вічно і права свої руські тримати без перешкоди».

Прийшовши до влади після смерті батька, син Ягайла, король Владислав першим законом теж підтвердив права і вільності населення українських (руських) земель. У королівському привілеї українцям сказано: «Воєводства Руські з лицарством і народом тутешнім постановляємо і затверджуємо на тих правах, привілеях і вільностях, які їм від батька нашого поставлені».

У березні 1386 р. в Кракові Ягайло одружився з Ядвігою і коронувався польським королем. Кревська унія мала кілька наслідків. Найперше, вона зміцнила Польщу і Литву перед загрозою агресії від Тевтонського ордену. Але вона ж відкрила польській шляхті можливість до загарбання українських земель. Це стало очевидним уже незабаром.

У 1387 р. війська королеви Ядвіги і литовських полків Ягайла зайняли Галичину. Ядвіга була донькою Людовика Угорського, тому угорські урядовці галицьких земель сприймали ії як законну королеву і здавали міста без бою. Лише в Галичі угорці вчинили опір. Галичина і Західне Поділля відійшли у 1387 р. до Польщі й знаходилися під ії владою до 1772 p., тобто майже чотириста років.