54.Підстави припинення права користування земельною ділянкою: поняття, види та їх характеристика.

Підставою прип. права землекорист. є юрид факти,з якими закон пов'язує припин. правовідн. земельної власності. Такий факт має бути юридично оформлений відпов. до законод. Укр. Але іноді самого встановл. юрид. факту є недостатнім для прип. прав на землю.Так, наприклад, тільки належним чином підтвердженого факту використ. ЗД способами, які суперечать екологічним вимогам, або не за цільовим призначенням, або систематичної несплати зем.податку чи орендної плати недостатньо для прип. права землекористування. У такому разі правовою підставою припин. права землекористув. буде рішення ОДВ,ОМС або ріш. суду. Таким чином, правовою підставою прип. права користав. на землю є юридичний факт, тобто певна дія чи подія, а також рішення відповідного ОДВ, ОМС чи ріш суду. Підст.прип. права землекористування умовно можна под. на 2 групи:добровільні та примусові підстави. Аналіз змісту ст..141 ЗК дає підстави стверджувати, що до добровільних підст. припин.права корист. ЗД можна віднести: добровільну відмову від права землекористув.; припин. діяльн. реліг. організ., держ. чи комун. п,у,о, а також ін.. підстави, передбач. договором на землекористув. У всіх інших випадках право землекористування припин. у примусовому порядку До примусових підст. прип. належать: вилучення ЗД;примус. припин. права землекористування. внаслідок поруш. землекористувачем законод.: наприклад використ. ЗД способами,що суперечать еколог. вимогам; систематична несплата зем. податку чи орендної плати; використ. ЗД у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини, а також використ. ЗД не за ціл. призначенням.  Самостійне місце серед підстав припин. права землекористування посідають ті з них, які пов'язані з порушенням землекористувачами норм зем. законод.: використ. ЗД способами, які суперечать еколог. вимогам; використ. ЗД не за ціл. признач; систематична несплата зем. податку.  Добровільна відмова від права постійного користув. ЗД є волевиявленням землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби в ЗД. Волевиявлення ю.о.має бути оформлено в письмовій заяві, яка адресується власникові ЗД. Прип. діяльності держ. чи коммун. п,у,о є підставою припин. права постійного землекористування. Ю.о може припиняти свою діяльн. у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим ю.о-правонаступникам або внаслідок ліквідації. Припин.діяльн. ю.о.пов'язується з внесенням до Єдиного держ. реєстру відповідного запису.   У всіх інших випадках припинення діяльності зазначених юридичних осіб безумовно припиняє і їх право землекористування.Специфічною підст. припин. права користування ЗД є вилучення її у випадках, передбачених Земельним кодексом. Таке вилучення здійснюється для суспільних та інших потреб за рішенням ОДВ чи ОМС у порядку, встановленому ст. 149 ЗК України та за згодою землекористувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.  Вилучення земель має проводитися з додержанням встановлених законом вимог, у тому числі з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки ОВВ,ОМС, П,У,О яким надаються у користування ЗД, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені К. і С. міськими, рай. держ. адміністр., виконавч. комітетами міських рад.

Способи прип. ПВ на землю та права користування ЗД:

Способи прип. ПВ на землю умовно можна под.. на 2 види:1) добровільне прип. ПВ та права корист. ЗД 2) примусове прип. прав на землю. Добровільне прип. ПВ здійсн.у разі добровільної відмови від ПВ або права користув. ЗД на користь держави або територ. громади за заявою власника землі до відповідного ОВВ або ОМС. Відповідні органи, в межах своєї компетенції у разі згоди на одержання ПВ на ЗД укладають угоду про передачу ПВ на ЗД. Дана угода підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Що стосується припинення права пост. користув. ЗД у разі добровільної відмови землекористувача, то вона здійснюється за його заявою до власника ЗД. Власник ЗД на підставі заяви землекористувача приймає рішення про прип. права користав. ЗД, про що повідомляє органи держ реєстр.Примусове прип. прав на ЗД здійсн. у суд. Порядку у разі:1) використ. ЗД не за ціл. признач.2)уразі конфіскації ЗД 3) примусового відчуження ЗД з мотивів сусп.. необх.4) не відчуження ЗД іноземними особами та ос без громад. У встановл. Строк 5)примусового звернення стягнень на ЗД по зобов’язаннях власника цієї ЗД, а також у разі не усунення допущених порушень законодавства( Н.: забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару грунту, використання земель способами, які завдають шкоди здоровю населення)

Добровільна відмова від ПВ або права постійного користування ЗД

Добровільна відмова — це самостійне волевиявлення влас­ника ЗД або землекористувача, пов'язане з не­бажанням подальшої експлуатації належної йому на праві власноеті або користування земельної ділянки. Тобто особа самостійно і з доброї волі відмовляється від наданого йому суб'єктивного права використовувати ЗД. Во­левиявлення особи має бути оформлене у письмовій заяві про добровільну відмову від ПВ або права постійного корист. землею. У разі добровільної відмови від ПВ на ЗД власник відмовляється від належної йому землі на користь держави або територіальної громади. Реалізація такої відмови здійснюється у такому порядку: а) отримання згоди представни­ків держави або територіальної громади на одержання ПВ на ЗД; б) підготовка та укладення угоди про передачу ПВ на ЗД відповідно державі або територ. громаді; в) нотар. посвідчення укладеної угоди; г) держ. реєстр. укладеної угоди.

Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою відбувається на користь власника землі. Процедура такої відмови складається з таких стадій: а) заява землекористувача на ім'я власника земельної ділянки про добровільну відмову від права постійного користування земельною ділянкою б) прийняття рішення власником земельної ділянки про припинення права постійного користування земельною ділянкою; в) повідомлення органів державної реєстрації про припинення права постійного землекористування. Органами державної реєстрації, які фіксують укладені угоди про передачу права власності на ЗД на підставі добровільної відмови або отримують повідомлення про прип. права постійного землекористування, є ОМС за місцем знаходження ЗД. Для реєстрації угоди про передачу ПВ на ЗД на підставі добровільної відмови власник земельної ділянки подає особисто або надсилає поштою до відповідного виконавчого комітету органу місцевого самоврядування угоду про передачу права власності на земельну ділянку у двох примірниках. Зазначений орган перевіряє подані документи і реєструє їх. На обох примірниках угоди ставиться штамп із зазначенням дати реєстрації та номеру запису, а також підпис особи, яка зареєструвала договір. Один примірник угоди повертається власнику земельної ділянки, інший залишається у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування.

Примусове припинення прав на земельну ділянку

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:а) використання ЗД не за цільовим призначенням;б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Аналіз відповідних підстав примус. прип. дає підстави стверджувати, що 4 із зазначених підстав пов'язані з порушенням відповідних норм екологічно­го та інших галузей законодавства України. Це такі підстави, як: використання земельної ділянки не за цільовим призна­ченням; неусунення допущених порушень законодавства в тер­міни, встановлені спеціально уповноваженими органами вико­навчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскація земльної ділянки; примусове звернення стягнення на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки.Інші дві підстави примусового припинення прав на ЗД, а саме: викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, а також невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України, не пов'язані з порушенням власниками земельної ділянки чи землекористувачами відповідних норм екологічного або інших галузей законодавста України. Водночас примус. припин. прав на ЗД у цих випадках відбувається через небажання відповідних суб'єктів земельних правовідносин добровільно, власним бажанням відчужити належну їм на праві власності або праві користування земельну ділянку.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

ОДВ та ОМС відповідно до їх повноважень, визначених ЗК України, мають право викупу ЗД, які перебувають у власності громадян та ю.о. для таких суспільних потреб:а) під будівлі і споруди ОДВ та ОМСб) під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності;в) під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призна­чення;г) оборони та національної безпеки г) під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспорт­ної і енергетичної інфраструктури (доріг,газопроводів,водопроводів, ліній елек­тропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іно­земних держав та міжнародних організацій;є) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального корис­тування, необхідні для обслуговування населення. Власник ЗД не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп.Викуп ЗД здійснюється за згодою її власника. Вартість ЗД встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель. яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.Якщо власник ЗД не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.

Примусове відчуження ЗД з мотивів суспільної необхідності.

Основними підставами для примус. відчуження ЗД з мотивів сусп.. необх. відпов. до чинного законод. є наявність необхідності у ОДВ та ОМС розміщення на ЗД її власника виключно: об'єктів національної безпеки і оборони;лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації;об'єктів, пов'язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення;об'єктів природно-заповідного фонду; а також кладовищ. Будівництво таких об'єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників. Примусове відчуження ЗД, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності здійснюється у такому порядку:1.звернення ОВВ чи ОМС , що прийняв рішення про відчуження ЗД до адмін.. суду із позовом про примусове відчуження зазначених об'єктів.2.Позивач має довести, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об'єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення ПВ на таке майно попереднього власника.Тільки у цьому разі вимога підлягає задоволенню.  3. У разі задоволення позовних вимог рішенням суду визначається викупна ціна та порядок її виплати, а також перелік та порядок надання майна замість відчуженого. Одночасно із задоволенням позовних вимог щодо примусового відчуження ЗД, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності суд може задовольнити вимоги щодо знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на ЗД, що підлягають примусовому відчуженню.4. Рішення суду про примусове відчуження ЗД, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені є підставою для державної реєстрації ПВ держави чи територ.громади на зазначені об'єкти.5. Попереднє повне відшкодування вартості ЗД, здійснюється шляхом внесення ОВВ чи ОМС,що прийняв рішення про відчуження ЗД, коштів на депозит нотаріальної контори в порядку, встановленому законом, за місцем розташування земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, або перерахування коштів на зазначений власником цих об'єктів банківський рахунок.  

Порядок вилучення земельних ділянок Вилучення ЗД ,наданих у постійне користування із земель держ та комун власн. для сусп. та інших потреб ,,здійсн. за ріш. ОДВ, Ради мін АРК та ОМС. Щодо вилучення ЗД за згодою землекористувачів провадиться на підставі рішень КабМіну, Ради мін АРК, місц. держ. адміністрацій, сільс, сел.. міських рад відпов.до їх повноваж. Вилучення ЗД комун. власності відповідних територ. громад здійснюється сільс., селищ, міськими радами для всіх потреб, крім особливо цінних земель. В свою чергу ВРАРК, обл, рай. ради вилучають ЗД спільної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб. Районні державні адміністрації на їх території вилучають ЗД державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:  1. будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі)2) сільськогосподарського використання; 3) ведення водного господарства .Київська, Севаст. міські державні адміністрації вилучають ЗД державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах їх територій для всіх потреб, аналогічно як і Рада міністрів АРК, яка вилучає ЗД державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст республіканського значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, передбач. законод.  В свою чергу,КабМін вилучає ЗД державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для нес/г потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також ЗД природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених законод.У разі незгоди землекористувача з вилученням ЗД питання може вирішуватися в судовому порядку.

Конфіскація земельної ділянки

Конфіскація ЗД може мати місце лише за рішенням судових органів у випадках, обсязі та порядку, встановл.законом. Конфіскація ЗД- примусове безоплатне вилучення у власність держави в якості санкції за злочин або цивільне чи адміністративне правопорушення.

В якості міри цивільно-правової відповідальності конфіскація ЗД може бути застосована судом при визнанні недійсними угод щодо ЗД, укладених із порушенням встановленого законом порядку їх кулівлі-продажу, дарування, застави, обміну. В КП конфіскація майна розгля­дається як один із видів покарань, що віднесений до додаткових. Відповідно до ККУ, покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині ККУ.

В Кодексі про адміністративні правопорушення, конфіскація розглядається як один із видів адміністративних стягнень, а саме: конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Конфіскація предметів може застосовуватися як основне, так і додаткове адміністративне стягнення.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не перед­бачено законами України.

59.

Розділ III ПРИМУСОВЕ ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК, ІНШИХ ОБ'ЄКТІВ НЕРУХОМОГО МАЙНА, ЩО НА НИХ РОЗМІЩЕНІ, З МОТИВІВ СУСПІЛЬНОЇ НЕОБХІДНОСТІ

Стаття 15. Підстави для примусового відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності

1. У разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об'єктів для суспільних потреб зазначені об'єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення:

об'єктів національної безпеки і оборони;

лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об'єктів, необхідних для їх експлуатації;

об'єктів, пов'язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення;

об'єктів природно-заповідного фонду;

кладовищ.

2. Примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, допускається, як виняток, з мотивів суспільної необхідності лише в разі, якщо будівництво зазначених у частині першій цієї статті об'єктів передбачається здійснити із застосуванням оптимального варіанта з урахуванням економічних, технологічних, соціальних, екологічних та інших чинників.

3. Примусове відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності здійснюється за рішенням суду.

Стаття 16. Порядок примусового відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності

1. Орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об'єктів.

2. Вимога про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підлягає задоволенню, у разі якщо позивач доведе, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об'єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього власника.

3. У разі задоволення позовних вимог рішенням суду визначається викупна ціна та порядок її виплати, а також перелік та порядок надання майна замість відчуженого. Одночасно із задоволенням позовних вимог щодо примусового відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності суд може задовольнити вимоги щодо знесення житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, розміщених на земельній ділянці, що підлягають примусовому відчуженню.

4. Рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, разом із документами, що підтверджують попередню та повну сплату колишньому власнику викупної ціни або державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, надане замість відчуженого, є підставою для державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначені об'єкти.

5. Попереднє повне відшкодування вартості земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у грошовій формі здійснюється шляхом внесення органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, коштів на депозит нотаріальної контори в порядку, встановленому законом, за місцем розташування земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, або перерахування коштів на зазначений власником цих об'єктів банківський рахунок.

Стаття 17. Припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з примусовим відчуженням земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

1. Припинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди та багаторічні насадження, розміщені на земельній ділянці, що примусово відчужується з мотивів суспільної необхідності, здійснюється відповідно до закону.

60. cт 149

61.

Стаття 148. Конфіскація земельної ділянки

Земельна ділянка може бути конфіскована ви­ключно за рішенням суду у випадках, обсязі та по­рядку, встановлених законом.

Вперше в Земельному кодексі України передбача­ється конфіскація земельної ділянки. Конфіскація може мати місце виключно лише за рішенням судо­вих органів у випадках, обсязі та порядку, встановле­них законом. Але необхідно зазначити, що безпосеред­ньо Земельний кодекс України не встановлюють випад­ки, обсяг та порядок конфіскації земельних ділянок. Лише в статтях 140 та 143 ЗК України передбачена конфіскація як загальна підстава припинення права власності на земельну ділянку та підстава для приму­сового припинення прав на земельну ділянку.

Конфіскацію земельної ділянки слід розглядати як її примусове безоплатне вилучення у власність держави в якості санкції за злочин або цивільне чи адміністра­тивне правопорушення.

В якості міри цивільно-правової відповідальності конфіскація земельної ділянки може бути застосова­на судом при визнанні недійсними угод щодо земель­них ділянок, укладених із порушенням встановленого законом порядку їх кулівлі-продажу, дарування, заста­ви, обміну тощо.

В кримінальному праві конфіскація майна розгля­дається як один із видів покарань, що віднесений до додаткових. Відповідно до ст. 69 Кримінального Кодексу України, покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність дер­жави всього або частини майна, яке є власністю засудже­ного. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призна­чена лише у випадках, спеціально передбачених в Осо­бливій частині Кримінального кодексу України.

В Кодексі про адміністративні правопорушення, конфіскація розглядається як один із видів адмініст­ративних стягнень, а саме: конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. Конфіскація пред­метів може застосовуватися як основне, так і додатко­ве адміністративне стягнення.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинен­ня або безпосереднім об'єктом адміністративного пра­вопорушення, полягає в примусовій безоплатній пере­дачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфіскованим може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не перед­бачено законами України.

62.ст 150

63.У земельному законодавстві термін «гарантія» (від франц. ^агагШе — забезпечення, запорука) застосовується щодо за­безпечення прав на володіння, користування та розпоряд­ження землею всіх без винятку суб'єктів, які є учасниками зе­мельних правовідносин.

Гарантії прав на землю передбачені розділом V Земельно­го кодексу України. Умовно їх можна поділити на три різно­види: гарантії захисту прав на землю; гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористу­вачам; гарантії, пов'язані з розв'язанням земельних спорів.

Гарантії захисту прав на землю мають безпосередньо конституційну основу. Так, ст. З Конституції України прого­лошує, що права і свободи людини та їх гарантії визнача­ють зміст і спрямованість діяльності держави, яка відпові­дає перед людиною за свою діяльність. В Основному Зако­ні закріплено положення, згідно з яким держава забезпе­чує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарю­вання (ст. 13). Особливе значення має ст. 14 Конституції, яка передбачає, що земля є основним національним ба­гатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому право власності на землю гарантується. Воно набувається і реалізується громадянами, юридичними осо­бами та державою виключно відповідно до закону. Зазна­чені положення Конституції України безпосередньо втілені у земельному законодавстві.

Серед гарантій захисту прав на землю важливими є га­рантії права власності на земельну ділянку. Земельний ко декс України передбачає, що власник не може бути позбав­лений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Кодексом або іншими законами України. До таких випадків Земельний кодекс відносить: конфіскацію земельної ділянки (ст. 148); невідчуження земельної ділян­ки сільськогосподарського призначення іноземними юри­дичними особами, якщо вона була отримана ними у спад­щину та не відчужена протягом року (ст. 145); використан­ня земельної ділянки не за цільовим призначенням (ст. 143) та деякі інші.

Гарантії, пов'язані з відшкодуванням збитків власникам землі та землекористувачам передбачені ст. 156 ЗК кодексу України. Зазначеним суб'єктам відшкодовуються збитки, за­подіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробниц­твом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лі­сових земель та чагарників для інших видів використання; встановлення обмежень щодо використання земельних діля­нок; погіршення якості ґрунтового покриву та інших корис­них властивостей сільськогосподарських угідь, лісових зе­мель та чагарників; приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для вико­ристання стан; неодержання доходів за час тимчасового не­використання земельної ділянки.

Важливого значення набувають гарантії, пов'язані з вирі­шенням земельних спорів. Звернення до суду для захисту зе­мельних прав сторонам у земельних спорах гарантується Конституцією України (ст. 8)

Звернення до суду за вирішенням земельних спорів можливе за такими підставами: претензії суб'єкта зе­мельних правовідносин щодо набуття або припинення права власності на землю чи права землекористування; порушення земельних сервітутів та правил добросусідства; порушення зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди власникам землі та землекористува­чам, та деякими іншими.

Вирішення земельних спорів поновлює порушені права та законні інтереси власників земельних ділянок і землекорис­тувачів, встановлює зміст і межі повноважень сторін спору, а також їх обов'язкову поведінку однієї сторони щодо іншої.Тим самим земельні спори гарантують реалізацію прав суб'єктів земельних правовідносин на землю.

64.

Одним з елементів змісту суб'єктивного земельного права є можливість його захисту у встановленому порядку.

Захист суб'єктивного права на землю являє собою захист правомочностей (окремих або взятих разом) та інтересів власника земельної ділянки чи землекористувача. Право на захист — це надана уповноваженій особі можливість застосу­вання заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушеного чи оспорюваного права. Сутність права на за­хист полягає у можливості його володаря самому вчиняти юридично значущі активні дії. Воно має конституційну при­роду та існує у межах відносин держави і суб'єкта.

Конституція України (ст. 13) передбачає, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і гос­подарювання. Вона також закріплює рівність перед зако­ном усіх без винятку суб'єктів права власності і гарантує кожному захист його прав і свобод. Ці принципові поло­ження мають визначальне значення і для суб'єктів зе­мельних правовідносин.

Земельний кодекс України гарантує і забезпечує фізичним і юридичним особам рівні умови і способи захисту права влас­ності і права користування на конкретні земельні ділянки.

Власник земельної ділянки чи землекористувач може ви­магати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням пра­ва володіння земельною ділянкою, і відшкодування завда­них збитків.

Захист прав на землю здійснюється в адміністративному та судовому порядку.

Слід мати на увазі, що згідно з Конституцією України права і свободи людини і громадянина захищаються ви­ключно судом. Основний Закон кожному гарантує право на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових та службових осіб, у тому числі й при по­рушенні земельних прав.

Земельний кодекс України (ст. 152) визначає перелік спо­собів захисту земельних прав, який не є вичерпним. До цього переліку включено відомі цивільному законодавству основні способи захисту суб'єктивних прав. Крім того, аналіз земель­но-правових норм свідчить, що закріплення дістали й деякі інші способи захисту прав на землю. Йдеться, зокрема, про витребування земельної ділянки з чужого незаконного воло­діння, повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за договором оренди, тощо.

Способи захисту прав на землю досить неоднорідні за сво­їм змістом та умовами застосування. Одні з них безпосеред­ньо спрямовані на захист права власності на земельну ділян­ку чи права землекористування, інші — опосередковано. Всі зазначені способи захисту прав на землю можна класифіку­вати на окремі відносно самостійні групи. Зокрема, виділя­ють речово-правові, зобов'язально-правові та спеціальні спо­соби захисту земельних прав.

Речово-правові способи захисту прав на землю безпосе­редньо спрямовані на захист суб'єктивного права власності на землю чи права землекористування осіб, які на момент порушення права не перебувають у зобов'язальних відноси­нах з порушником.

Зобов'язально-правові способи захисту мають на меті за­хист прав суб'єкта як учасника зобов'язальних відносин.

Спеціальні способи захисту земельних прав стосуються особливих випадків порушення прав власників земельних ділянок і землекористувачів. Вони зумовлені особливим ко­лом уповноважених чи зобов'язаних осіб та надзвичайними

обставинами.

До речово-правових способів захисту земельних прав на­лежать: визнання прав на земельну ділянку; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або ство­рюють небезпеку порушення прав; витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння (віндикаційний по­зов); вимога власника земельної ділянки або землекористу­вача усунути порушення у здійсненні їх прав, які не пов'яза­ні з позбавленням володіння земельною ділянкою (негатор-ний позов) та ін.

До зобов'язально-правових способів захисту відносять: відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежними виконанням умов договорів (відчуження, придбан­ня, оренди (суборенди) земельної ділянки та ін.); повернення власникові земельної ділянки, наданої у користування за до­говором оренди, та деякі інші.

Спеціальними способами захисту є: визнання угоди щодо земельної ділянки недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самовряду­вання, які порушують права власників земельних ділянок і землекористувачів, тощо.

66,67.

Самостійним способом захисту прав громадян та юридич­них осіб на земельні ділянки, які перебувають у їх власності чи користуванні, відповідно до ст. 152 ЗК України є відшкоду­вання заподіяних збитків. Воно здійснюється за підстав, пе­редбачених ст. 156, тау порядку, визначеному ст. 157 ЗК Ук­раїни. Обов'язковість відшкодування збитків прямо закріп­лена правовими приписами Земельного кодексу України (статті 97, 101, 146, 147, 152, 155 та 212).

Відшкодування збитків власникам земельних ділянок та землекористувачам здійснюється тими особами, які їх запо­діяли, добровільно або в судовому порядку.

Заподіяні збитки можуть бути результатом правомір­них чи неправомірних (протиправних) дій органів вико­навчої влади, органів місцевого самоврядування, інших органів, а також громадян та юридичних осіб. їх відшко­дування — важливий захід правової відповідальності осо­би за вчинені нею земельні правопорушення, тобто за їїнеправомірні дії. При заподіянні земельно-правових збитків правомірними діями особи їх відшкодування вис­тупає самостійною гарантією реалізації земельних прав суб'єктів.

Загальний перелік підстав відшкодування завданих збитків закріплений у ст. 156 ЗК України. Він є невичер­пним і не підлягає обмеженому тлумаченню. До його скла­ду входять різні за своїм характером підстави. Серед них можна виділити групу тих, які належать до правомірних дій, і самостійну групу підстав, які є результатом земель­них правопорушень, тобто дій неправомірних. Першу гру­пу підстав становлять: вилучення (викуп) сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасове зайняття вказаних угідь, земель та чагарників для інших видів використання; встановлен­ня обмежень щодо використання земельних ділянок. До другої групи входять: погіршення якості ґрунтового покри­ву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приведення сільсько­господарських угідь, лісових земель та чагарників у непри­датний для використання стан тощо. Що стосується нео­держання доходів за час тимчасового невикористання зе­мельної ділянки як самостійної підстави відшкодування збитків, то вона може бути результатом як правомірних, так і протиправних дій.

Коло суб'єктів, на яких закон покладає обов'язок відшко­довувати збитки власникам землі та землекористувачам, визначає ст. 157 ЗК України. Згідно з цією нормою, відшко­дування земельно-правових збитків здійснюють органи ви­конавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадя­ни та юридичні особи у разі використання відповідних зе­мельних ділянок або коли їх діяльність обмежує права влас­ників земельних ділянок і землекористувачів чи погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відхода­ми і стічними водами.

Особливість відшкодування земельно-правових збитків полягає в тому, що такі збитки можуть відшкодовувати не самі заподіювачі шкоди, а той суб'єкт, в інтересах якого діяв заподіювач шкоди. Так, при вилученні (викупі) сільськогос­подарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом за рішенням уповноважених органів вико­навчої влади або органів місцевого самоврядування збитки землевласників і землекористувачів, заподіяні таким вилу­ченням (викупом), відшкодовують не названі органи, а осо­би, в інтересах яких було вилучено (викуплено) відповідні зе­мельні ділянки.

Відшкодування збитків — цивільно-правова категорія. Збитками вважаються втрати, яких особа зазнала у зв'яз­ку з пошкодженням або знищенням речі, а також витра­ти, які були чи будуть здійснені особою для відновлення свого порушеного права. Крім того, до збитків відносять і доходи, які особа могла б одержати, якби її право не було порушено. В останньому випадку йдеться про неодержані доходи, тобто упущену вигоду. Розміри збитків, заподія­них власникам землі і землекористувачам вилученням зазначених (викупом) зазначених земель з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147 та 149—151 ЗК України, визначаються для земельних ділянок, що пере­бувають на праві власності, з урахуванням повної вартос­ті земельної ділянки. Така вартість встановлюється відпо­відно до грошової та експертної оцінки земель, що прово­диться згідно з п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Розміри збитків, заподіяних землекористувачам вилученням у них відповідних земельних ділянок, визначають комісії, створені Київ­ською та Севастопольською міськими, районними дер­жавними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до порядку, встановленого ст. 157 ЗК України. При цьому розміри збитків встановлюють у повному обсязі за реальною вартістю майна на момент заподіяння збитків, проведеними витратами на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Відновну вартість визначають на основі нормативів та індексів від­новної вартості.

Збитки, заподіяні внаслідок самовільного тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та ча­гарників, відшкодовуються з урахуванням вимог ст. 212 ЗК України.

До неправомірних обмежень прав власників землі і земле­користувачів відносять дії, пов'язані з втручанням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення цими суб'єктами повноважень щодо володіння, користування належними їм земельними ділянками, само­вільним зайняттям земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших властивостей земель.

Збитки, заподіяні самовільним зайняттям земельних ді­лянок, псуванням, забрудненням земель та іншими пору­шеннями земельного законодавства відшкодовуються особа­ми, які їх заподіяли, відповідно до статей 211 і 212 ЗК Украї­ни та з урахуванням цивільно-правових приписів.

Право на відшкодування збитків, зумовлених забруднен­ням і засміченням земельних ресурсів через порушення при­родоохоронного законодавства, гарантується законом і дер­жаві. У цьому разі порядок розрахунку розмірів відшкодуван­ня шкоди встановлений Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодав­ства, яка затверджена наказом Мінекоресурсів України від27 жовтня 1997 р. та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 5 травня 1998 р.¹

Збитки відшкодовуються у повному розмірі. їх розмір ви­значається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористу­вач міг би одержати від земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного до її вико­ристання за призначенням, або до повернення самовільнозайнятої ділянки.

Не виключається відшкодування заподіяних збитків вин­ною особою в натурі шляхом відновлення попереднього ста­ну (якості) земельних ділянок або шляхом надання (передачі) земельної ділянки, рівноцінної за розміром і якістю.

69.

Важливим способом забезпечення земельних прав суб'єктів є вирішення земельних спорів, яке здійснюється компетентними органами у встановленому порядку. Правові приписи, які регу­люють це питання, зосереджені у розділі V кодексу «Гарантії прав на землю» Земельного кодексу. Це свідчить про те, що інститут земельних спорів є одним з різновидів гарантій прав на землю.

Земельні спори — це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з пору­шенням прав та законних інтересів власників земельних ді­лянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земель­них ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Земельний спір виникає з приводу дійсного або можливо­го порушення конкретних земельних прав суб'єкта, причому в останньому випадку розгляд спору триває до фактичного з'ясування обставин, що підтверджують відсутність дійсного порушення земельного права.

Дії, які можуть певною мірою впливати на права та інте­реси суб'єктів і виступати причиною спору, можливі як з бо­ку самих носіїв земельних прав, державних та інших орга­нів, так і з боку сторонніх осіб. Вони можуть бути пов'язані із самовільним зайняттям земельної ділянки, створенням перешкод при її використанні, порушенням меж земельних ді­лянок тощо. Такі дії порушують суб'єктивні земельні права: право власності, право землекористування та ін. Порушува­тися водночас можуть одне або кілька земельних прав суб'єкта. Але ці права мають бути чітко визначені та індиві­дуалізовані.

Сутність вирішення земельного спору компетентним ор­ганом полягає у з'ясуванні змісту і меж повноважень сторін спору та встановлення їх обов'язків щодо певних правовід­носин.

Предметом земельного спору є заявлена вимога суб'єкта цих правовідносин до компетентного органу щодо забезпе­чення реалізації належних йому суб'єктивних прав, а в дея­ких випадках — щодо зобов'язання інших суб'єктів спору до­держуватися обов'язків, визначених законодавством.

Земельні спори неоднорідні за своїм складом. Серед су­купності земельних спорів самостійне місце посідають спо­ри: з приводу володіння, користування і розпорядження зе­мельними ділянками, що перебувають у власності; щодо роз­межування територій сіл, селищ, міст, районів та областей; що виникають внаслідок незгоди власників землі або земле­користувачів з рішенням органів державної влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самоврядування; що виникають з приводу оренди земельних ділянок.

Враховуючи зміст, суб'єктів спору та інші підстави, їх можна класифікувати на окремі групи. Так, земельні спори можна класифікувати за їх суб'єктним складом. З урахуван­ням цього критерію земельні спори можуть виникати: між громадянами, юридичними особами, територіальними гро­мадами, адміністративно-територіальними одиницями, між громадянами та юридичними особами, спори за участю дер­жавних та інших органів, які наділені повноваженнями щодо вирішення земельних спорів.

Якщо за основу класифікації взяти особливості змісту спо­рів, то можна виділити такі спори: пов'язані з приватизацією земель державної і комунальної власності, спори про належ­ність земельної частки (паю); майнові спори, які пов'язані із земельними відносинами.

Слід також враховувати, що земля є не тільки територі­альним базисом і основним засобом виробництва, а й складо­вою єдиної екологічної системи. Тому земельний спір можна

вважати різновидом еколого-правового спору. На цій підставі всю сукупність земельних спорів за своєю спрямованістю можна поділити на дві групи — суто земельні спори та зе­мельні спори екологічного спрямування.

До першої групи належать спори щодо порушення вимог раціонального використання земель, прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, у тому числі й орендарів. Виникнення спорів другої групи пов'язане з негативним впливом на стан земель як елемент довкілля. Це спори з при­воду псування сільськогосподарських та інших земель, за­бруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, ви­робничими відходами, стічними водами та ін.

Класифікація земельних спорів можлива й за іншими оз­наками.

Ці спори вирішують уповноважені органи у порядку, який встановленому законом. До таких органів ч. 1ст. 158 Земельного кодексу відносить: суди, органи місцевого самоврядування, орга­ни виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Беручи до ува­ги конституційне положення про те, що юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини (ч. 2 ст. 124 Конституції), слід за­значити, що питома вага земельних спорів, які вирішують суди, зростає. Разом з тим, ч. 2 ст. 158 Земельного кодексу передбачає, що окрему категорію земельних спорів мають розглядати ви­ключно суди. Так, судовому вирішенню підлягають земельні спо­ри з приводу володіння, користування і розпорядження земель­ними ділянками, що перебувають у власності громадян і юри­дичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Цей перелік є вичерпним.

Земельний кодекс не виключає вирішення земельних спо­рів і в адміністративному порядку, тобто уповноваженими органами місцевого самоврядування та органами державної влади з питань земельних ресурсів.

Стаття 12 Кодексу відносить вирішення земельних спорів до повноважень сільських, селищних, міських рад. Ці органи міс­цевого самоврядування вирішують лише ті спори у межах від­повідних населених пунктів, які ввійшли до переліку ч. З ст. 158 Земельного кодексу. Цей перелік включає спори щодо меж зе-

мельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Певними повноваженнями щодо вирішення земельних спорів наділені органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 158 Земельного кодексу вони вирішують спори щодо меж земельних ділянок за межа­ми населених пунктів, розташування обмежень у викорис­танні земель та земельних сервітутів.

Порядок розгляду земельних спорів зазначеними органа­ми встановлений ст. 159 Земельного кодексу. У цих випадках суб'єктами, що беруть участь у вирішенні земельного спору, є заявник, відповідач або уповноважені ними представники, суб'єкти, які вирішують спір, а також суб'єкти, які не заінте­ресовані у розгляді спору, але їх участь є допоміжною у вирі­шення спору (експерти, свідки) та ін.

Вирішення земельного спору пов'язане з додержанням вимог певної процесуальної форми. Вона здійснюється у ме­жах таких стадій: порушення справи; підготовка до розгляду; розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення; ос­карження рішення; виконання рішення.

Сторони спору згідно зі ст. 160 Земельного кодексу мають право знайомитися з матеріалами справи, особисто брати участь у розгляді спору, за власною ініціативою чи на вимогу компетентного органу надавати інформацію, яка має зна­чення для вирішення спору, одержувати копію рішення щодо земельного спору тощо.

Повторна неявка без поважних причин сторони не може бути підставою для відкладення розгляду справи.

Рішення, що виноситься компетентним органом на основі розгляду земельного спору, має відповідати загальним вимо­гам, встановленим законом. Воно набирає чинності з момен­ту прийняття і передається сторонам спору у п'ятиденний термін після його прийняття.

Якщо сторона (сторони) не згодна з рішенням, вона має право оскаржити його до вищестоящого органу або у судово­му порядку. Оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи органів місцевого самовряду­вання у суді призупиняє їх виконання.

Вирішення земельних спорів у судовому порядку за учас­тю громадян здійснюється у позовному провадженні. При цьому можуть використовуватися положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосу­вання судами земельного законодавства при розгляді цивіль­них справ» від 25 грудня 1996 р. у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Винесене судом рішення можна оскаржити у місячний строк з наступного дня після оголошення у відповідному апе­ляційному суді.

71.

Перелік істотних умов договору оренди землі. Згідно із ч. 1 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі», істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

1) об´єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

2) строк дії договору оренди;

3) орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

4) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

5) умови збереження стану об´єкта оренди;

6) умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

7) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

8) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

9) визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об´єкта оренди чи його частини;

10) відповідальність сторін;

11) умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

До договору можуть бути включені за згодою сторін також інші умови.

Правове значення відсутності у договорі істотних умов. Відсутність в договорі хоча б однієї істотної умови «є підставою для визнання його недійсним» (ч. 2 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі»).

Щоправда, за одним з існуючих підходів, відсутність істотної умови є підставою не для визнання договору недійсним, а для визнання його «неукладеним». Такий підхід був відображений, зокрема, в роз´ясненні Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-5/111 («недійсною може бути визнана лише укладена угода»), він ґрунтується на положеннях ч. 1 ст. 638 ЦКУ» за якою «договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору».

З описаною позицією погодитись не можемо. їй суперечать положення не лише земельного (згадана ст. 15 ЗУ «Про оренду землі»), а і цивільного законодавства (ст. ст.. 219,220 ЦКУ, що встановлює нікчемність, а не неукладеність договорів, укладених без додержання нотаріальної форми, якщо вона вимагається). Крім того, визнання договору неукладеним не визнається способом захисту цивільних прав (ч. 2 ст. 16 ЦКУ), на що вказував в окремих рішеннях ВСУ. З точки зору закону, волевиявлення сторін у неналежній формі чи щодо частини істотних умов все-рівно підпадає під визначення правочину (ст. 202 ЦКУ). Отже, якщо волевиявлення сторін має місце, але характеризується дефектами - здійснене не в належній формі або не охоплює всіх істотних умов, що вимагаються, слід вести мову про його недійсність.

При цьому, на наш погляд, формулювання ч. 2 ст. 15 ЗУ «Про оренду землі», де згадано «визнання недійсним» договору оренди, не заперечує нікчемності такого договору. Нікчемність договору оренди землі, в якому відсутні необхідні істотні умови (а значить, договір не відповідає законодавству), випливає із положень ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦКУ Хоча «визнання такого правочину недійсним судом не вимагається» (ч. 2 ст. 215 ЦКУ), вважаємо, що особа може захистити своє право шляхом визнання недійсним нікчемного правочину.