45. Глава 17 ст 103-109

46. Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів «обмеження» та «обтяження», часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.

Цивільне законодавство вживає термін обтяження і навіть пропонує його визначення.

Зокрема, відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів». Очевидно, заборона здійснення певної правомочності може розглядатися як обмеження права.

Термін обтяження (щодо рухомого майна) визначається як «право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна» (ч. 1 ст. З ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003). Таким чином, як бачимо, поняття «обтяження» та «обмеження» чітко не розрізняються.

На думку В. В. Носіка, «обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розглядати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом». Вони «стосуються суб´єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб». Натомість, обтяження права власності на землю «характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об’єкта права; встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов’язків, пов’язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов».

Д. В. Бусуйок вважає, що «є всі підстави стверджувати, що обтяження прав на землю є різновидом обмежень прав на землю». На думку дослідниці, «обмеження прав на землю є багатоаспектним явищем. Під ними слід розуміти функціональний інститут земельного права, правовідносини щодо обмеження прав на землю та суб’єктивний обов’язок щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, що належать уповноваженій особі».

В. К. Гуревський поділяє обмеження за змістом правовідносин на: а) ті, які надають право користуватись чужою земельною ділянкою; б) які забороняють здійснювати певні дії на власній земельній ділянці; в) які є поєднанням перших та других.

Існує думка, за якою не можна сприймати як обмеження специфічні обов´язки (обтяження), що покладаються на землевласника чи землекористувача (ст. ст.. 91, 96 ЗК тощо). Як з

азначала І. О. Іконицька, «... жодною мірою обов’язки та повинності не можуть бути віднесені до обмеження прав власника».

Довідка містить формулювання «сервітутні обмеження (обтяження) - ЛЕП 0,4 кВ», що свідчить про нерозуміння природи земельного сервітуту, 3 одного боку, та обмежень прав на земельну ділянку, що випливають із факту наявності на ній ЛЕП. Причиною такого становище є насамперед використання у роботі органів земельних ресурсів т. зв. «Українського класифікатора обмежень прав власності на землю та використання земельних ділянок».

Із змісту видно, що поняття «сервітут», «охоронна зона», «санітарно-захисна зона» розглядаються виконавцем технічної документації із землеустрою як синоніми, яке не випливає із права іншої особи. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, при викладенні матеріалу даної теми будемо виходити і ми.

Слід звернути увагу, що правила про обмеження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень прав на землю обумовлена специфікою землі як об´єкта права.

Ще римському праву були відомі обмеження права власності на земельні ділянки, у тому числі такі, що випливали із прав інших осіб. Так, право власності на публічні дороги обмежувалося правом всіх і кожного пересуватися по них, переміщувати вантажі та худобу (Дігести Юстиніана). Власники приватних доріг також у певних випадках повинні були надавати їх «для всіх і кожного». Аналогічний режим поширювався на ріки.

Власник будівлі повинен був залишати навколо неї вільний простір у 2,5 фути шириною для запобігання пожежам (фрагмент 5 титулу 13 книги 47 Дігест). Існували правила щодо форми будівель, встановлювався обов´язок підтримання їх у пристойному та справному вигляді (фрагменти 46 та 58 Титулу 2 книги 39 Дігест).

49.

Добросусідство - передбачає собою правила і норми спрямовані на забезпечення такого використання землі, за якого власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдавалось б найменше незручностей.

Такими незручностями є затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення.

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов’язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

Власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.

У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням.

Власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.

51.

Правова регламентація обмеження чи припинення права власності на землю (земельну ділянку) забезпечується нормами Конституції України, Цивільного та Земельного кодексів України, законів України  «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про плату за землю», «Про фермерське господарство» тощо.

Припинення права власності на природні ресурси здійснюється на основі певних юридичних фактів, серед яких виокремлюють чотири основні групи:

1. обставини, пов’язані з припиненням існування об’єкта права власності;

2. обставини, пов’язані з припиненням існування суб’єкта права власності (смерть громадянина, припинення діяльності юридичної особи);

3. добровільна відмова (договори купівлі-продажу, дарування тощо);

4. примусове відчуження у власника природного об’єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природного об’єкта, що використовується безгосподарно чи засобами, що призводять до його знищення).

До останньої групи підстав можна також віднести конфіскацію, реквізицію, вилучення об’єкта з мотивів суспільної необхідності. Подібний перелік підстав припинення права власності містить ст. 346 Цивільного кодексу України.

Ці положення є справедливими і тоді, коли йдеться про підстави припинення прав на землю.