Модуль із земельного права №2

1. Загальна характеристика прав на землю невласників земельних ділянок.

2. Види прав на землю невласників земельних ділянок.

3. Право постійного користування земельними ділянками.

4. Порядок надання земельних ділянок у постійне користування.

5. Право концесійного землекористування.

6. Поняття та види права земельного сервітуту.

7. Порядок встановлення, дії та припинення земельного сервітуту.

8. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

9. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).

10. Види речових прав на землю.

11. Види зобов’язальних прав на землю.

12. Державна реєстрація прав на землю.

13. Суб’єктний склад права постійного користування земельними ділянками в процесі розвитку земельного законодавства.

14. Ознаки, характерні земельним сервітутам.

15. Встановлення земельного сервітуту в судовому порядку.

16. Розмежування земельного сервітуту і обмеженням прав на земельну ділянку.

17. Розмежування земельного сервітуту та емфітевзису; земельний сервітут та суперфіцію.

18. Припинення земельного сервітуту у судовому порядку.

19. Обмеження відносно права користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб.

20. Юридичні факти, наявність яких зумовлює виникнення суперфіцію на підставі заповіту.

21. Порівняльний аналіз суперфіцію з орендою землі.

22. Правові наслідки припинення дії суперфіцію відносно подальшої долі зведених споруд.

23. Відмінності концесійного землекористування від орендного землекористування.

24. Поняття та ознаки оренди землі.

25. Співвідношення цивільного та земельного законодавства у сфері регулювання земельних орендних відносин.

26. Об’єкти та суб’єкти оренди землі.

27. Поняття та умови договору оренди.

28. Правові умови та порядок укладення договору оренди земельної ділянки.

29. Права та обов’язки сторін за договором оренди земельної ділянки.

30. Орендна плата за землю та її форми.

31. Підстави та порядок припинення договору оренди земельної ділянки.

32. Зміна та поновлення договору оренди земельної ділянки.

33. Відповідальність сторін договору оренди земельної ділянки.

34. Особливість договорів оренди нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок.

35. Основні ознаки суборенди земельних ділянок.

36. Порядок державної реєстрації договорів оренди земельних ділянок.

37. Поняття обмежень прав на землю.

38. Види обмежень прав на землю.

39. Способи встановлення обмежень прав на землю.

40. Правове регулювання обмежень набуття права власності на землю.

41. Правове регулювання обмежень щодо розпорядження землею.

42. Правовий режим зон з особливими умовами використання земель.

43. Порядок встановлення обмежень прав на землю.

44. Реєстрація обмежень прав на землю.

45. Добросусідство:поняття і зміст.

46. Причини встановлення обмежень прав на землю.

47. Розмежування понять «обмеження» та «обтяження» земельних ділянок.

48. Підстави встановлення обмежень прав на земельні ділянки.

49. Суб’єктний склад правовідносин добросусідства.

50. Способи реалізації права добросусідства.

51. Загальна характеристика підстав припинення прав на землю.

52. Класифікація підстав припинення прав на землю.

53. Підстави припинення права власності на землю: поняття, види та їх характеристика.

54. Підстави припинення права користування земельною ділянкою: поняття, види та їх характеристика.

55. Способи припинення права власності на землю та права користування земельною ділянкою.

56. Добровільна відмова від права власності або права постійного користування земельною ділянкою.

57. Примусове припинення прав на земельну ділянку.

58. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб.

59. Примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

60. Порядок вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування.

61. Конфіскація земельної ділянки.

62. Порядок вилучення (викупу) особливо цінних земель.

63. Поняття та види гарантій прав на землю.

64. Способи захисту прав на земельні ділянки.

65. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю та за видання актів, які порушують права власності земельних ділянок.

66. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам.

67. Умови та порядок відшкодування збитків.

68. Вирішення земельних спорів.

69. Причини виникнення та види земельних спорів.

70. Органи, що вирішують земельні спори та їх повноваження.

Договір оренди земельної ділянки1.

Права на землю не власників земельних ділянок

Основним титулом, на якому здійснюється сьогодні використання земель в Україні, є право власності. Новий Земельний кодекс України [1], прийнятий 25 жовтня 2001 року, істотно змінив структуру земельної власності в Україні порівняно з попереднім земельним законодавством, закріпивши приватну, комунальну та державну власність на землю.

Значно розширено коло суб’єктів права власності на землю в Україні, якими визнаються: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності, б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності, в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.

Проте, крім права власності як основної організаційно-правової форми використання земель, земельне законодавство передбачає також інші права на земельні ділянки, на підставі яких особи – невласники земельних ділянок вправі їх використовувати. Всі ці титули похідні від права власності на землю.

Правовими підставами виникнення таких прав на землю, як правило, є юридичні факти, що стосуються розпорядження власником землі своїм майном. В одних випадках йдеться про розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у приватній власності, в інших – публічній. Характерною рисою прав на землю осіб – невласників землі, є їх нерозривний зв’язок з правом власності на ту чи іншу земельну ділянку [4, с. 146].

2.

Права на землю осіб – невласників земельних ділянок поділяються на два види – речові та зобов’язальні. Речові права в земельному праві – одна з правових форм реалізації відносин земельної власності. Їх володільцю вони дають можливість безпосередньо впливати на земельну ділянку шляхом панування на нею [5, с. 183].

Звичайно, провідним у системі речових прав на земельні ділянки є право власності, оскільки тільки власнику належить повний комплект повноважень щодо володіння, користування та розпорядження землею. Однак мета цієї статті – охарактеризувати права на землю невласників земельних ділянок.

До речових прав на землю, передбачених Земельним кодексом України, відноситься право постійного користування земельною ділянкою (ст. 92 ЗК) і земельні сервітути (гл. 16 ЗК). Земельний кодекс Російської Федерації до них відносить також право пожиттєвого спадкового володіння земельними ділянками (ст. 21 ЗКРФ) [6, с. 15]. Такий правовий інститут був закріплений і в українському земельному законодавстві (ЗК від 18 грудня 1990 р.), проте вже рік по тому, з прийняттям нової редакції Земельного кодексу України від 13 березня 1992 року був скасований.

До зобов’язальних відносяться права на землю, які виникають у результаті укладення договорів та угод, наприклад, оренди, строкового користування, застави земель (іпотеки).

Аналіз сучасного земельного законодавства України дає підстави виділити певні характерні особливості прав невласників земельних ділянок.

Щодо речових прав на землю, то вони характеризуються такими ознаками:

–по-перше, вони певною мірою залежні від правомочностей власника, без згоди якого не можуть здійснюватися деякі правомочності володільця речових прав на землю. Наприклад, користувач без згоди власника не має права на їхню забудову,

–по-друге, речові права на землю наділені і певною самостійністю, оскільки перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не завжди є підставою припинення речових прав на неї. Користувачі земельними ділянками визнаються земельним законодавством самостійними суб’єктами земельних відносин і не підпорядковані власнику. Наприклад, відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі мають право на відшкодування збитків, у тому числі й заподіяних йому власником землі. Стаття 152 ЗК надає землекористувачу право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення вчинені власником земельної ділянки або внаслідок втручання власника в справи користувача земельної ділянки, –по-третє, речові права на землю головно випливають із закону, а не із зобов’язань, тому вони переважно не можуть бути змінені за погодженням сторін,–по-четверте, речові права, як і права власників земельних ділянок, об’єктом своїх повноважень мають земельну ділянку, тобто частину земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правом (ст. 78 ЗК України). У результаті цього виникнення, зміна та припинення речових прав підлягає такій же державній реєстрації, як і виникнення, зміна чи припинення права власності на цю ділянку.

Оскільки, речові права на земельну ділянку здійснюються при одночасній наявності права власності на земельну ділянку, то відбувається подвійна реєстрація даних земельних прав: первинна і похідна [див.: 5, с. 183-185]. ЗК України вимагає як реєстрацію права власності та права користування земельною ділянкою (ст. 202), так і державну реєстрацію сервітуту (ст. 100).

Найпоширенішим з речових прав на землю є право користування земельною ділянкою. Наявність такої форми використання земель зумовлено тим, що, по-перше, існують категорії власників землі, які в силу специфіки суб’єкта відповідного права власності не можуть безпосередньо використовувати земельні ділянки. До їх числа відноситься держава та територіальні громади сіл, селищ і міст. По-друге, є чимало випадків, коли власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажання використовувати належні їм земельні ділянки [7, с. 148].

ЗК України від 25 жовтня 2001 року закріплює тільки право постійного користування земельною ділянкою як право володіння та користування земельною ділянкою, що перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Отже, порівняно з ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року, за яким користування землею могло бути постійним або тимчасовим [8], сьогодні його зміст значно звужено. Передусім це полягає в тому, що, крім відсутності права тимчасового користування, значно звужено й коло суб’єктів права постійного користування землею. До них, згідно із ст. 32 ЗК України, відносяться тільки підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Значне обмеження застосування користування землями як організаційно-правової форми використання земель зумовлене розширенням інституту власності на землі, кола його суб’єктів.

Істотною особливістю права користування землею є те, що його суб’єктом не можуть бути громадяни. У перехідних положеннях ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, однак, відповідно ЗК України від 25 жовтня 2001 року, не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Ще одним речовим правом невласників земельних ділянок є право земельного сервітуту, яке вперше як самостійний земельно-правовий інститут закріплене у ЗК України (гл. 16). Право земельної сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98 ЗК України). Визначимо особливості такого речового права:

–по-перше, підставою сервітуту завжди є наявність сусідньої використовуваної ділянки, інтереси належної експлуатації якої потребують втручання в користування цією земельною ділянкою;

–по-друге, право сервітуту встановлюється лише тоді, коли неможливо не зачіпати інтереси сусідніх землекористувачів. Право сервітуту не повинно виникати, якщо є можливість експлуатації земельної ділянки, не зачіпаючи інтереси сусідніх землекористувачів;

–по-третє, право сервітуту передбачає вузькоцільове використання земельної ділянки (для проходу, проїзду, водопроводу, водозабору та ін.);

–по-четверте, право сервітуту не може бути самостійним предметом угод. Стаття 101 ЗК України забороняє продавати, заставляти земельний сервітут чи передавати його будь-яким способом особою, в інтересах якої встановлено цей сервітут, іншим фізичним та юридичним особам;

–по-п’яте, право сервітуту має додатковий характер до основного права на земельну ділянку для особи, в користь якої встановлюється цей сервітут. З припиненням права цієї особи на дану земельну ділянку припиняється і право сервітуту; –по-шосте, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавленнявласниказемельноїділянки, щодоякоївстановленийземельнийсервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ст. 98 ЗК);

–по-сьоме, земельнісервітутибуваютьпостійними і строковими.Сервітутиможутьвстановлюватися для: проходу та проїзду на велосипеді через земельнуділянку, проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, прокладення та експлуатаціїлінійелектропередач, зв’язку, трубопроводівіншихлінійкомунікацій, прокладення на свою земельнуділянку водопроводу ізчужоїприродноїводоймиабо через чужуземельнуділянку, відводу води ізсвоєїземельноїділянки на сусіднюабо через сусідню, забору води з природноїводойми, розташованої на сусіднійземельнійділянці, водопою своєїхудобиізприродноїводойми, розташованої на чужійземельнійділянці та прогону худоби до природноїводойми, прогону худоби по наявному шляху, встановленнябудівельнихриштувань та складуваннябудівельнихматеріалів з метою ремонту будівель та споруд і для інших потреб.

Земельнийсервітутвстановлюється за домовленістюміжвласникамисусідніхземельнихділянок на підставі договору або за рішенням суду. Право земельного сервітутувиникаєпісляйогодержавноїреєстрації в порядку, встановленому для державноїреєстраціїземельнихділянок.

Отже, речові права на землю, за Земельним кодексом України, полягають у правах постійногокористування землею та земельного сервітуту. Вони є похіднимивід права власності на земельнуділянку, володіючи при цьомупевноюсамостійністю і незалежністювід права власності.

Підставамикористування землями, які не маютьречового характеру, є права на землю, засновані на зобов’язаннях. За земельнимзаконодавствомУкраїнинайхарактернішими з них є оренда та застава земельнихділянок.

Правовому регулюваннюземельнихоренднихвідносин в Україніприсвяченодекілька нормативно-правовихактів, головними з яких є Земельний кодекс України та Закон України "Про орендуземлі" від 6 жовтня 1998 року [9].

Право орендиземельноїділянки – цезасноване на договорістрокове, платневолодіння і користування земельною ділянкою, необхідноюорендареві для проведенняпідприємницької та іншоїдіяльності. Орендаземельноїділянкиможе бути короткостроковою – не більшеніж 5 років та довгостроковою – не більше як 50 років.

Орендодавцямиземельнихділянок є їхнівласникиабоуповноважені ними особи. Орендарямиможуть бути громадяни та юридичні особи України, іноземнігромадяни та особи без громадянства, іноземніюридичні особи, міжнародніоб’єднання та організації, а такожіноземнідержави (ст. 93 Земельного кодексу України).

Головнимиознакамиоренди є строковий характер правовідносин, платний характер використання земель, взаємнерегулюваннявідносин, щоторкаютьсявикористанняземельноїділянки сторонами договору оренди.

Питаннямзаставиземельнихділянок у Земельному кодексіУкраїниприсвяченатільки одна стаття – 133. Відповідно до неї, у заставу можнапередаватиземельніділянки, які належать громадянам та юридичним особам на правівласності. Заставодержателямиземельноїділянки є тільки банки, яківідповідаютьвимогам, установленимзаконодавствомУкраїни. Самоочевидною є потреба прийняттяспеціальнихзаконів про іпотекуземлі, земельний (іпотечний) банк.

На підставівикладеногодоходимовисновку, що не всі права на землю невласниківземельнихділянокналежноврегульовані законом. Окремі з них, як-от право застави земель, земельного сервітуту, потребуютьприйняттящодо них спеціальногозаконодавства. 3.Прав постійного корист. Зем.ділянками

Право постійного користування земельною ділянкою

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це

право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у

державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із

земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до

державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства

(об'єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких

зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для

будівництва і обслуговування культових та інших будівель,

необхідних для забезпечення їх діяльності; { Частину другу статті

92 доповнено пунктом "в" згідно із Законом N 875-VI ( 875-17 ) від

15.01.2009 }

г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту

загального користування, утворене відповідно до Закону України

"Про особливості утворення публічного акціонерного товариства

залізничного транспорту загального користування" ( 4442-17 ).

{ Частину другу статті 92 доповнено пунктом "г" згідно із Законом

N 4442-VI ( 4442-17 ) від 23.02.2012 }

{ Частина друга статті 92 в редакції Закону N 1709-IV ( 1709-15 )

від 12.05.2004 }

3. Право постійного користування земельними ділянками може

вноситися державою до статутного капіталу публічного акціонерного

товариства залізничного транспорту, утвореного відповідно до

Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного

товариства залізничного транспорту загального користування"