Міністерствоосвіти і науки, молоді та спорту України

ПолтавськийнаціональнийпедагогічнийуніверситетіменіВ.Г.Короленка

Психолого-педагогічний факультет

Кафедра психології

Виконала студентка ІІ курсу групи ПП-213 Поправка Вікторія

Полтава 2012

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..3

Розділ І. Теоретичний …………………………..……………………………4

1.1 Історія вивчення сприйманняв психології……………………………..4

1.2. Методи дослідження сприймання в психології та методики…………12

Розділ ІІ. Емпіричний..……………………………………………………….15

2.1 Опис та обґрунтування вибору методик………………………………..15

2.2 Обробка та аналіз отриманих результатів………………………………21

Висновки і рекомендації……………………………….……………………..32

Список використаних джерел………………………….…………………….33

Вступ

Сприймання — відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності за їх безпосередньої дії на органи чуття.

Результатом сприймання є цілісний образ об'єкта. Наприклад, взявши в руки книгу, людина одночасно відображає її колір, вагу, запах типографської фарби. Зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, створюють образ книги. Проте сприймання не зводиться до простого підсумовування відчуттів. Це якісно новий ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється наявними в людини знаннями, минулим досвідом. Отже, сприймання є складним процесом, і тому немало проблем, пов'язаних із його перебігом, не піддаються вирішенню.

Пошуки відповіді на питання «Як відбувається людське сприймання?» починають давньогрецькі вчені Епікур, Демокрит, Аристотель, Евклід та ін. «Зір здійснюється за допомогою променів, що виходять з очей і ніби обмацують предмети, подібно до того, як сліпий пізнає форму предметів, обмацуючи їх рукою чи палицею», — писав Евклід. Однак правильну думку про активність рецептора, що сприймає, в епоху Відродження було замінено хибною, за якою сенсорний образ виникає внаслідок впливу зовнішніх агентів на органи чуття, що пасивно сприймають.

Цей психічний процес відіграє дуже важливу роль у житті людини, адже від його особливостей залежить формування образу світу, уявлення про середовище, розпізнавання небезпеки, без чого неможливе її існування.

У психології сприймання вивчається за такими напрямками: сприймання простору, сприймання форми, сприймання за розміром, сприймання глибини та віддаленості, сприймання напрямку, сприймання часу, сприймання руху. Вивчення кожного із даних напрямків відіграє важливу роль в залежності від професійної орієнтації та діяльності людини.

Розділ І. Теоретичний

1.1 Історія вивчення сприймання в психології

Класичні теорії сприймання. Так звані класичні теорії сприймання запропонували кілька варіантів розв´язку фундаментальних проблем сприймання, залишаючись загалом на позиції побудови образів сприймання на основі елементарних сенсорних якостей - відчуттів.

Інтеракціонізм. За І. Мюллером, уся сукупність сенсорного досвіду («сенсоріум») визначається станом сенсорних нервів або їхньої мозкової проекції, а кожен орган чуття пов´язаний з нервами, які виробляють «специфічні енергії», або якості, у відповідь на стимул. Той самий стимул, діючи на різні нерви, зумовлює різні якості переживань, а різні впливи на той самий нерв зумовлюють однакову сенсорну якість. Цю ідею підхопив Г. Герінг у його теорії колірного зору і Г. Гельмгольц - стосовно аналізу слухового сприймання.

Інший підхід до взаємовідношень фізичної стимуляції та її феноменального образу спирався на постулат «психофізичного паралелізму». Кількісну психофізичну закономірність, що пов´язує силу відчуття певної сенсорної якості та величину відповідного впливу (вага, розмір, інтенсивність тощо), запропонував Г.Фехнер.    Інтроспекціонізм. У межах цього напряму предметом психологічного дослідження був зміст свідомості, зокрема його сенсорні якості й атрибути. «Структуралістський» підхід, який запропонував Е. Тітченер, передбачав пошук «елементів» свідомості шляхом аналітичної інтроспекції: спостерігач-піддослідний описував свої переживання, намагаючись розкласти образ представленого об´єкта на максимально прості складові. Тітченер припускав, що саме таким способом можна дістатися елементарних відчуттів, які мають свої фізіологічні кореляти. Невід´ємними атрибутами цих відчуттів є їхня якість, інтенсивність, тривалість та ясність. Передбачалося (хоча інтроспекція не дає для цього досить інформації), що після аналізу настає стадія агрегації, або синтезу, компонентів. Саме перцептивний синтез становить центральну психологічну проблему. Для пояснення цього процесу залучали закони асоціації й уваги. Образи, які залишилися від минулого досвіду, доповнюють відчуття, а зміст фокальному (core) відчуттю додає контекст у широкому значенні.

Близькі ідеї розвивав В. Вундт, хоча він обмежувався виокремленням тільки двох атрибутів відчуттів: якості та інтенсивності. Як і Тітченер, він вважав, що сприймання є щось більше, ніж просто сума відчуттів, оскільки останні не містять інформації про минулий досвід і про значення свідомого образу. Вундт описував процес комбінування елементарних відчуттів у термінах фузії, асиміляції, контрасту й ускладнення, а також апперцепції, або творчого синтезу, що поєднує процеси сприймання, уяви і пам´яті.

Функціоналізм. Цей підхід розглядає сприймання не з погляду результуючого образу і складових його компонентів, а з погляду самого перцептивного процесу. Іншими словами, образ сприймання розуміють як функцію перцептивної системи. Ідеї функціоналізму було розвинуто в теорії несвідомих умовиводів Г. Гельмгольца. Він виходив із положення, що первинних сенсорних даних у принципі недостатньо, щоб сприймати дистантні об´єкти. По-перше, вони багатозначні за природою (напрям зору не пов´язаний суто з позицією стимулу і залежить і від положення ока в просторі, і від позиції іншого ока; проекція площин об´єкта допускає різні об´ємні інтерпретації тощо). Крім того, вони надлишкові, тобто не кожне відчуття стає компонентом образу об´єкта. Як визначальний принцип функціонування перцептивної системи Гельмгольц приймає життєвий досвід, який накопичується в процесі практичної, головним чином рухової активності, а той фіксується у формі уявлень. Поєднання уявлень (знань) та актуальних вражень досягають за рахунок звичних, повторюваних процесів, які мають форму емпіричного «умовиводу», або логічного висновку, але відбуваються автоматично, несвідомо. Такий «емпіричний» погляд було протиставлено «нативізмові», котрий визнає вродженість і незмінність стимульно-сенсорних зв´язків. Вирішальним аргументом на користь «емпіризму» послугували дослідження Стреттона, які довели здатність успішно і швидко відновлювати можливість до просторового орієнтування після інверсії (розвороту навколо горизонтальної осі) мережевого зображення.

Факти попереднього впливу рухового досвіду на сенсорні дані (феномени стабільності бачення при русі очей та ін.) привели Г. Гельмгольца до гіпотези «іннерваційних», або вольових, відчуттів, пов´язаних з інтенцією до здійснення довільного руху. Подібну гіпотезу висловив і Е. Мах. Позиція І. М. Сєченова була іншою: він, виходячи з рефлекторного підходу і визнання сигнальної функції психічного, висловив думку про рух як механізм об´єктивізації сприймань. Іннерваційні, або вольові, відчуття не мають об´єктивного джерела, але таким джерелом може бути відчуття руху, або «темне м´язове відчуття» (за термінологією І. М. Сєченова). За Сєченовим, перетворення в аспекті образу, операції виявлення, порівняння тощо є не що інше, як вияв схованих, згорнутих форм рухової активності.    Конфігураціонізм. Гештальттеорія сприймання. Напрям, що виник із визнання первинності свідомих або феноменальних об´єктів (Ф. Брентано, Е.Гуссерль) та різкого неприйняття елементаризму попередників. Ідея формоякостей (гештальтів) пов´язана з іменами Е. Маха і фон Еренфельса. Останній продемонстрував її на прикладі транспозиції музичної мелодії в іншу тональність: мелодія (форма) визначається як незмінна, попри повну відмінність тонів, що її складають. Центральна ідея гештальтпсихологів - примат форми як суб´єктивного феномена і як рідного (зовнішній світ, мозок) явища, між якими існують відносини ізоморфізму, або структурної схожості.

Як важливий внесок гештальтпсихологів з´явилася розробка проблеми середовища, або поля сприймання, у якому на об´єкти діють певні сили притягання і відштовхування. Стійкого стану досягають за рівноваги прикладених моментів, і його можна вивести з принципів векторного аналізу. Динамічні принципи організації включають відношення фігури і фону, ієрархічної організації перцептивних систем відліку, транспозиції і константності швидкості.    Праксеологічний підхід до розвитку сприймання. Розв´язання фундаментальних проблем сприймання можна знайти, вивчаючи процеси його розвитку в онтогенезі. Дотримуючись цієї принципової позиції, швейцарський психолог Ж. Піаже запропонував розглядати розвиток сприймання як певного роду діяльність, яка організує і збагачує взаємозв´язки між елементами в сенсорному полі. Численні експериментальні дані, отримані в межах цього напряму досліджень на дітях різного віку, дали змогу виокремити стадії розвитку сприймання, його тенденції та форми діяльності.    Первісну недиференційованість перцептивного поля узгоджують із зовнішньо-руховою активністю дитини, що, зіштовхуючись з незмінними властивостями речей, породжує сенсомоторні схеми переміщення в середовищі і маніпулювання об´єктами.    За Ж. Піаже, розвиток сприймання відбувається впродовж усього дитячого віку, все більше збагачуючись досвідом різноманітної перцептивної діяльності та переборюючи ефекти поля, рухаючись у напрямі константних і категоріальних образів, що, однак, завжди занадто ситуаційні порівняно з науковим поняттям.    Відкритому в дослідженнях цього напряму ефекту центрації (суб´єктивної переоцінки фіксованого об´єкта чи фрагмента) надано загального значення. Він дає ключ до пояснення помилок та ілюзій сприймання і відкриває доступ до виміру адекватності сприймання за ступенем його децентрованості.

Сприймання як дія. Теорія сприймання, яка розвивалася у вітчизняній психології з 1950-х pp., ґрунтувалася на принциповому визнанні рефлекторної побудови психічних процесів і відображальній природі чуттєвого образу. Її представники вважають, що фундаментальна роль у формуванні адекватного образу зовнішнього об´єкта належить практичній діяльності суб´єкта з цим об´єктом. Таким чином, активність суб´єкта, який сприймає, розуміють насамперед як зовнішньорухову активність. Навіть у разі дистантного, наприклад, зорового, сприймання руху дає просторову розмірність у потік сенсорних даних, які надходять на рецепторну поверхню, зараховуючи їх до об´єктивних властивостей сприйманої ситуації або елементів середовища, а не до рецепторних подій. Цю найважливішу функцію рухів - функцію об´єктивації (опредметнення образу) дуже наочно продемонстровано в ситуаціях інструментального, тобто опосередкованого різними проміжними ланками (інструментами, системами керування, інформаційними індикаторами), сприймання.    Сприймання споконвіків постає як завдання, розв´язання якого визначено потребою і метою. Розв´язання цього завдання - це поведінкова, або пізнавальна дія, яка містить орієнтовані, предметно-образні та виконавчі компоненти. За допомогою ефекторної (у широкому значенні) ланки діяльності образ, що виникає, постійно співвідноситься зі своїм джерелом - реальним об´єктом чи ситуацією - і уподібнюється йому, чим і досягається його адекватність, ступінь якої визначають такі параметри, як рівень сформованості функціональних одиниць сприймання і специфіка пізнавальної діяльності.

Процес сенсорного розвитку постав як послідовне нагромадження перцептивних еталонів, або оперативних одиниць сприймання, розвиток здатності до виконання операцій в аспекті образу (порівняння, оцінювання, пошук, упізнання) при редукуванні власне моторної активності. Цей шлях проходить формування нових, складних пізнавальних дій у дорослих людей. Принципового значення в перцептивному розвитку надають опосередкованому засвоєнню дорослими й наступної інтеріоризації суспільно-історичних знань і вмінь, на відміну від Ж. Піаже, який розумів розвиток як адаптивний процес, що саморозвивається.   Роль ефекторної ланки перцептивної системи було вивчено також щодо слухового сприймання, сенсорний орган якого абсолютно не мобільний, що істотно відрізняє його від органів зору та дотику.

Психофізіологічні теорії сприймання. Теорія електричних полів. У своїх пізніх працях, виконаних наприкінці 1940-х - початку 1950-х pp., В. Келер спробував побудувати теорію мозкових гештальтів і одержати експериментальні підтвердження на її користь. Ідея полягала в тому, що окремим гештальтам (образам) відповідають певні нейроелектричні поля постійного струму, мозкова локалізація яких не має вирішального значення. Однак отримані результати виявилися недостатньо переконливими і не витримали критичної перевірки.    Основна маса психофізіологічних досліджень сприймання більше тяжіла до ідеї організації цілого з елементів, де центральну роль було відведено принципові асоціації. Але це не було відродженням класичної теорії «асоціації ідей». Радикальна видозміна «асоціаністського» підходу полягала в тому, що вчення і закріплення надбаних зв´язків стосувалося не елементів свідомості, а стимулів і реакцій, а самі принципи об´єднання специфічних елементів було істотно ускладнено і доповнено новими змінними.

Клітинні ансамблі й фазові послідовності. Прикладом такого підходу можна вважати теорію канадського психофізіолога Д. О. Хебба. Визнаючи важливість конфігураційних зв´язків, він вважав, що істотні властивості сприймання не є вродженими і потребують навчання. Спираючись на генетичні, клінічні, експериментально-психологічні та фізіологічні дані (етапи сприйманняпісля зняття вродженої катаракти, тахістоскопічне вивчення процесу читання та ін.), він дійшов висновку, що ідентифікації фігури як цілого обов´язково передує процес вибіркової уваги до окремих частин фігури, їх активного і послідовного сканування. Важливу роль у цьому процесі відведено моториці у формі рухів ока. За Хеббом, заучуються і відтворюються послідовні акти, які містять сенсорні й моторні компоненти. Фізіологічними одиницями сприймання учений визнає клітинні ансамблі, які поєднують сенсорно-сенсорні та сенсорно-моторні зв´язки кіркових нейронів. Складніші сприймання формуються з простих ансамблівна таких самих принципах взаємного полегшення нервового проведення і тимчасової консолідації, але не зводяться до їхньої простої суми. Цей процес складного, фігуративного сприймання, формування ансамблів вищого рівня Хебб назвав фазовою послідовністю.    Теорії детекції та обробки ознак. Накопичені до середини XX ст. нейроанатомічні дані про систему обробки вхідної інформації виявили, що поряд із проекційним «представництвом» рецепторних систем у корі їхнє фактичне «представництво» там набагато ширше за рахунок колатеральних переключень. Це створює основу длягенералізації процесів перцептивного навчання (розрізнення) і компенсації руйнувань первинних сенсорних зон кори. Було показано, однак, що, коли навчання уже відбулося, інформація в мозку вже не поширюється по всіх потенційних зв´язках.    Досить перспективним видавалося таке пояснення процесу сприймання: спочатку за допомогою окремих нейронів або їхніх невеликих груп виокремлюються (детектуються) «ознаки» стимулів, які впливають, потім вони інтегруються за допомогою ієрархічної системи таких детекторів. Цей підхід став широко розповсюдженим після того, як Д. Гьюбел і Т. Візел відкрили кіркові нейрони, чутливі не лише до контрасту, а й до довжини, орієнтації і напряму руху стимулу. Було сформульовано поняття «канал» - послідовно з´єднані клітини, рецептивні поля яких відображають етапи виокремлення складних і гіперскладних ознак. Запропоновано значну кількість нейрофізіологічних моделей, які мають врахувати, як минулий досвід видозмінює чи доповнює процес детекції основних ознак, що їх забезпечують вроджені механізми. Накопичені впсихології сприймання факту (вплив контексту, роль установки, ефекти групування, константність і позиційна стабільність, перцептивне навчання й адаптація до сенсорних перекручувань) переконують, однак, що сприйнятий образ не можна звести лише до детектованої та логічної обробки ознак сприйманого об´єкта.

Теорії перцептивної установки. Сенсорно-тонічну теорію поля запропонували американські дослідники Уопнер і Вернер для інтерпретації великої кількості фактів і феноменів просторового сприймання, яке розглядають як результат інтеграції всієї сукупної сенсорної інформації, що виходить як від об´єкта, так і від самого суб´єкта.   Усяке сприймання - це відношення між психофізичним стимулом і станом організму, воно має сенсорно-тонічну природу. Ця система зазвичай перебуває в рівновазі, а в разі порушення цього стану прагне відновити його через зміну одного з параметрів. При постійному стимулі це відбувається за рахунок зміни стану організму, що може виражатися у формах як соматотонічної, так і перцептивної активності. Таким чином, пізню рухову систему спостерігача розглядають як невід´ємний компонент перцептивної системи, яка визначає взаємне положення суб´єкта й об´єкта сприймання, хоча природа сенсорно-тонічної події залишається радше гіпотетичним конструктом, аніж психофізіологічним фактом.    Теорія фіксованої установки. Її запропонував грузинський психолог Д.М. Узнадзе. Ця теорія є спробою пояснити організуючу роль попереднього досвіду у формі потребнісних, або предметних очікувань, передналаштувань, здебільшого неусвідомлених щодо актуального (ситуаційних) сенсорних даних. Експериментальним підґрунтям теорії були експерименти з фіксованою установкою, проведені на матеріалі сприймання ваги, звуків, величини тощо. Після багаторазового надання пари стимулів, які розрізнялися за критичним параметром, піддослідний діставав ідентичні стимули, які сприймав як нерівні. Ілюзія мала або контактний (частіше під час кількісних сприйняттів), або асимілятивний (для якісних сприйняттів) характер. Виявлено ефект переносу впливів установки на іншу модальність. У підсумку у своїй теорії Узнадзе розглядає установку не як безпосередня суб´єктивна обробка сенсорного впливу, а як певна інтенціональна активність суб´єкта у певній ситуації.

Теорія перцептивної готовності. У межах теорії, яку сформулював американський психолог Дж. Брудер (1957), сприймання розглядають як процес категоризації: сигнал, що надійшов, звіряється певним чином (краще або гірше) з «підготовленою» категорією, яка визначає умови, необхідні для підтвердження чи спростування перцептивної гіпотези. Стратегії процесу розв´язання охоплюють кілька стадій: первинну, грубої категоризації, пошуку додаткових ознак, проміжної й остаточної перевірки. На готовність категорій впливає контекст, міра обізнаності з об´єктом та актуальні потребнісні установки. Запропоновано чотири механізми - прототипи нейрофізіологічних процесів, які забезпечують перцептивну готовність: угрупування й інтеграція (за типом клітинних ансамблів Гебба); упорядкування альтернатив; встановлення відповідності та блокування «входів». Психологи, які об´єдналися навколо цього теоретичного підходу, що дістав назву «Новий погляд» (Постман, Лачінс, Шеріф та ін.), зробили істотний внесок і в експериментальне дослідження процесів перцептивної установки, широко застосовуючи процедуру тахістоскопічного подання стимулів (малюнків, слів), які мають різну суб´єктивну ймовірність.    Теорії активного сприймання. Моторна теорія сприймання. Важливу роль моторної активності в сприйнятті, особливо в зорі й активному дотику, визнавали багато дослідників (Гельмгольц, Сєченов, Ланге, Шеррінгтон, Гебб та ін.). Однак на питання про специфічний внесок моторики у формування та функціонування чуттєвого образу вони давали різні відповіді. Одна з крайніх позицій, яка розглядає пізні кінестетичні відчуття як джерело й основи просторового та гностичного почуттєвого образу, дістала назву моторної теорії сприймання.    В її основі - відомі факти про процеси обмацування і розглядання з метою впізнання, коли пальці рухаються по гранях наданого об´єкта, а очні фіксації розподіляються на кутах і контурах фігур й на найбільш значущих та інформативних зонах об´єкта. Це особливо чітко виражено в дітей і під час сприймання нового, незнайомого об´єкта. Д. Нотон та Л. Старк, наприклад, виявили, що розглядаючи сюжетну картинку з метою запам´ятовування, людина знову і знову переміщує погляд за тим самим стабільним маршрутом, який відрізняється в різних людей. Різні картинки викликали різні способи огляду в того самого спостерігача, що відтворювалися й у процесі їхнього пізнавання. Відповідно до висунутої авторами гіпотези, у внутрішньому відображенні об´єкта (у пам´яті) його окремі елементи пов´язані між собою в послідовність («кільце ознак») слідами тих рухів ока, які необхідні для переходу від одного елемента до іншого.    В.П. Зінченко і Б.Ф. Ломов висловили думку, що рухи очей можуть виконувати як допоміжні (орієнтування, пошук, установка ока в оптимальне для прийому інформації положення), так і гностичні (вимір, контроль, побудова образу і впізнавання) функції.