39.Нексум-договір позики у Римі за Законами XII таблиць.

Нексум - в найдавнішому римському праві боргове зобов'язання під заставу особистої свободи, тобто самозаклад боржника. Після закінчення законної прострочення платежу кредитор мав право заарештувати боржника і укласти його в свою боргову в'язницю. Три рази протягом місяця, в базарні дні, кредитор зобов'язувався виводити боржника на ринок в надії, що хто-небудь (рідні, близькі або сторонні) викупить його з неволі, сплативши борг. Н. був скасований в 326 р. до н.е.

Договір позики, за яким засобом забез­печення були "м'ясо і кров" боржника, називався в Римі пехит (нексум) — кабала. У разі прострочення платежу кредитор, користуючись дозволом суду, "накладав на боржника руку", що означало закувати в кайдани. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу молити про допомогу друзів і родичів. "Третього базар­ного дня боржники підлягали страті або надходили у продаж за кордон", що означало рабство.Економічна вигода стимулювала кредиторів до продажу боржника в рабство. Визнавалося, що виплативши борг, громадянин повертав собі волю. Боргове рабство найбільше загрожувало плебеям, позбавле­ним того захисту і допомоги, що надавали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

40.Делікти за Законами XII таблиць.

У класичний період набули подальшого розвитку і зобов'язан­ня з правопорушень (деліктів). З одного боку, спостерігався помітний процес перетворення цілого ряду приватних деліктів на публічні (злочини), з іншого — створювалися нові види приватних деліктів. До останніх належали обман, що породжував зобов'язання сплатити винагороду, рівну за розміром заподіяним збиткам, і погроза, що мала наслід­ком відшкодування збитків в чотирикратному розмірі; пре­торське право знало і такий специфічний делікт, як обман кредиторів.Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць від­значаються надзвичайною суворістю. Стратою карається всякий, хто насмілиться потравити або зібрати врожай "з обробленого плугом (чужого) поля". Підпалювач будинку або хліба, якщо він діяв умисно, заковується в кайдани, за яким настає смерть. Злодій, захоплений на місці злочину, піддавався фізичному покаранню, а потім віддавався в рабство потерпі­лому.Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порів­няно небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних збіговиськ, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення настанов щодо громадського порядку, хабарництва суддів та ін.Вищі магістрати республіки не були зв'язані точним визначенням того, що варто вважати злочином.Справи про злочини рабів розглядалися, як правило, до­машнім судом рабовласника. У раба не було жодних гарантій і жодних прав на захист. Засуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейської скелі.

41.Сільські сервітути за Законами XII таблиць.

Особливим видом речового права, що виникло вже в найдавніший період, були сервітути — фіксоване в звичаях або законі і строго обмежене право користування чужою річчю. Сервітути з'являлися разом із приватною власністю на землю і необхідністю чіткого юридичного врегулювання взаємовідно­син власників сусідніх ділянок. З огляду на їх господарську важливість сервітути належали до категорії манципованих речей. Найдавнішими і найістотнішими з них були такі: право проходу через сусідню ділянку, право прогону ху­доби, право провезення навантажених візків, право відведення води з ділянки сусіда. Окремі сервітути передбачалися і Зако­нами XII таблиць. Так, передбачалося, щоб дерева на висоті 15 футів обрізались колом, для того щоб їхня тінь не завдавала шкоди сусідній ділянці; дозволялося збирати жолуді, що падають із сусідньої ділянки.В класичний період подальший розвиток отримує і такий вид речового права, як право на чужі речі. З'являється ряд нових земельних сервітутів (пасовищних тощо), особливо міських: право прибудови до чужого будинку, право обперти свою стіну на стіну будинку сусіда.У класичну епоху одержали розвиток й особисті сервітути, які передбачалися, як правило, в заповітах і становили довічне право особи, на чию користь встановлювався сервітут, корис­туватися чужою річчю з правом одержання від неї.