30.Періодизація історії держави та права Стародавнього Риму.

В історії Стародавнього Риму виділяють такі періоди. VIII— VI ст. до н. є. —царський період. Наступний період — республіканський (VI—І ст. до н. е.). Він умовно поділяється на ранню республіку (VI—III ст. до н. е.), коли відбувалося формування ранньорабовласницького суспільства і завоювання Римом Італії, і на пізню республіку (II—І ст. до н. е.), для якої характерний розквіт рабовласницьких відносин і створення Римської середземноморської держави. Третій період — імператорський (кінець І ст. до н. є. — V ст. н. є.). Період імперії поділяється, у свою чергу, на два етапи — принципат і домінат.

Джерела права давніх римлян беруть початок від Законів Дванадцяти таблиць (449 р. до н. е.) та Кодифікації Юстиніана (530 р.). Римське право, що збереглося в Зведеннях Юстініана, продовжувало діяти у Візантійській імперії.Основними розділами права Стародавнього Риму, зібраними в кодексах Юстініана, були Ius Civile, Ius Gentium, та Ius Naturale. Цивільне право було збіркою цивільних законів, суб'єктами його були громадяни Риму. Судочинством поміж римськими громадянами завідували міські претори. Право народів являло собою сукупність законів, суб'єктами яких виступали іноземці та їх відносини з римськими громадянами. Природнє право містило в собі природні закони, тобто такі, що вважалися спільними для усього.

31.Періодизація історії римського права.

Римське право, що становило найвищий ступінь у розвитку рабовласницького права, посідає особливе місце. Його виняткова роль в історії права визнача­ється тим, що воно, відверто закріплюючи класові інтереси рабовласників, виявилося водночас розробленою і досить абстрактною правовою формою, пристосованою для регулю­вання будь-яких приватновласницьких відносин, насамперед відносин простих товароволодільців.Видається така періодизація історії римського права:

Найдавніший період (VI ст. до н. є. — середина III ст. до н. є.). Римське право цього періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю, архаїчністю, нерозвиненістю і просто­тою основних інститутів права.

Класичний період (середина III ст. до н. є. — кінець III ст. н. є.). Саме на кінець цього періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспіль­ства, в якому панує "чиста" приватна власність.

Посткласичний період (IV—VI ст. н. є.). У цей час у зв'язку з розпадом рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загальної економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані головним чином з його систематизацією і поступовим присто­суванням до нових феодальних відносин, які формуються, що відбувається, однак, вже в східній частині Римської імперії.

32.Правове становище людини у Стародавньому Римі.

Приступаючи до вивчення питань правового становища осіб, перш за все треба мати на увазі, що суб’єктами приватного права, передусім, визнавались фізичні особи за умови,що вони мають три статуси: свободи, громадянства, «батька сімейства» (не знаходяться під владою іншої особи).За статусом свободи усе населення Риму поділялося на вільних і рабів. Повноправним міг бути лише вільний. Раби у період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Велике значення як джерело рабства мала широко розвинена работоргівля — купівля рабів за кордо­ном.За статусом громадянства вільне населення Риму поділялося на громадян та іноземців (перегринів). Повну правоздатність могли мати лише вільнонароджені римські громадяни. Крім них, до громадян належали вільновідпущеники, але вони за­лишалися клієнтами колишніх господарів і були обмежені в правах.В середовищі рабовласників виникають привілейовані стани — нобілів і вершників.До вищого стану (нобілів) належали найбільш знатні патри­ціанські і багаті плебейські роди. Другий стан (вершники) утворився із торгово-фінансової знаті і середніх землевласників. Іншою категорією вільних, які не мали прав римських грома­дян, були перегрини. До них належали вільні мешканці про­вінцій — країн, розташованих за межами Італії і завойованих Римом. Статус сім'ї означав, що повною політичною і майновою правоздатністю користувалися лише глави римських сімей — домовладики. Інші члени сім'ї вважалися такими, що перебува­ють під його владою. Найбільші зміни відбувалися із втратою статусу свободи (полон, обернення в рабство). Він означав втрату і статусів громадянства і сім'ї, тобто повну втрату правоздатності. Із втратою статусу громадянства (вигнання) втрачалася правоздат­ність громадянина, проте зберігалася свобода. І нарешті, втрата статусу сім'ї (в результаті, наприклад, усиновлення глави сім'ї іншою особою) призводила до втрати "власного права".