15. Проблема субстанції у філософії Нового часу (р. Декарт, б. Спіноза, ґ. Ляйбніц).

Декарт стверджує, що існує 2 незалежних одна від одної субстанцій світу:

• субстанція, яка виявляє себе у різних просторових властивостях, тобто матеріях.

• Субстанція, що не має апрсторових форм виявлення – це мислення.

Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе і є причиною самого себе. Декарт є представником дуалізму.

. Б. Спіноза (1632-1677). За ним, субстанція позначає ті властивості реальності, які не дані чуттям принципово.

Отже, поняття субстанції має неемпіричну природу і визнається продуктом розуму.. Бог ототожнюється із субстанцією. При цьому Бог перебуває прямо у природі, як її причина і властивість. Поєднання Бога і природи в єдине ціле – це пантеїзм. Основною внутрішньою властивістю субстанції є необхідність свого існування. Саме мислення вже є атрибутом субстанції. Гносеологічна концепція Спінози є раціоналістичною.

4. Ще одним великим раціоналістом XVII ст. був німецький мислитель Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), Центральна проблема філософії Лейбніца – проблема субстанції. Намагаючись знайти компроміс між релігією та наукою, Лейбніц хотів пояснити принцип різноманітності, що панує в природі.

На його думку, рівень субстанції утворюють численні духовні одиниці – монади. Це прості субстанції, які не мають частин. Вони створені Богом. Основною властивістю монад є активність, що проявляється у змінах. Завдяки власній діяльності монада відтворює все розмаїття можливих субстанційних станів, сприймає все, що відбувається у світі. Бог з самого початку, створивши монади, пристосовує їх одну до одної. Найвищою серед монад є Бог – джерело буття і діяльності всіх інших монад.

У сфері пізнання Лейбніц розрізняє “істини розуму” та “істини фактів”. Як і Декарт, “істини розуму” він не виводить з досвіду. Душа, на думку Лейбніца, містить у собі низку понять, таких, як буття, єдність, тотожність. До “істин розуму”і належать істини, здобуті на основі понять розуму. Істини фактів – це емпіричні випадкові істини, як носять вірогідний характер.

15. Сенсуалістична філософія Дж. Локка і Дж. Берклі. Скептицизм д. Юма.

Ознак систематичного вчення емпіризм набув у працях видатного англійського мислителя Джона Локка (1632-1704). Головний твір Дж. Локка “Досвід про людський розум.» Автор стоїть на позиції сенсуалізму, досвідного, емпіричного походження знань: “Немає нічого в розумі, чого не було б у почуттях”, – пише він. Сенсуалізм – напрям теорії пізнання, який визнає відчуття єдиним джерелом знань.

Він стверджував, що людська душа при народженні є чистою дошкою і тільки чуттєвий досвід залишає на ній сліди. Всі ідеї походять із досвіду – зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній – це чуттєве сприймання речей зовнішнього світу, внутрішній – самоаналіз діяльності свідомості (аналіз відчуттів, пам’яті тощо). Внутрішній досвід Локк називає рефлексією.

Великий науковий резонанс мало вчення Локка про так звані “первинні” та “вторинні” якості. Первинними називалися такі якості, які є невіддільними від тіла. Це – щільність, протяжність, форма, рух. Вторинні якості – це такі сили, які викликають у нас різні відчуття первинними якостями речей, тобто об’ємом, формою, будовою. Це – колір, смак, запах тощо. Первинні якості – об’єктивні, вторинні – можна зрозуміти, лише розглядаючи їх як результат взаємодії суб’єкта і об’єкта.

Філософом, що досить оригінально трактував теорію пізнання, був Джордж Берклі (1685-1753). Його філософія – це емпіризм у крайньому сенсуалістичному трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, і через свої погляди він таїв у собі загрозу суб’єктивізму. Берклі стверджував, що не тільки вторинні, а й первинні якості є не що інше, як відчуття. Звідси з необхідністю витікає основний принцип – “річ є комплексом відчуттів”. Інший висновок – відчуття існують у свідомості. В цілому ж проблеми, поставлені у філософії Берклі, стимулювали подальший розвиток філософії.

Девід Юмм (1711—1776) — шотландський філософ-емпірист, діяч епохи Просвітництва, в першу чергу відомий своїми працями у галузі епістемології. Девід Юм може бути охарактеризований як номіналіст. Вартою уваги є концепція ідей Берклі , яка дещо модифікуєсться Юмом розмежовуючим усі об'єкти свідомості на сприйняття та ідеї(думки) що постали унаслідок їх синтезу. Юм визначав доцільним послуговуватись ним лише у метафізичному контексті так само як і своєю скептичністю щодо реальності причинно-наслідкових зв'язків і визнавав безглуздість використання подібних судженнь у повсякденному житті.