2.3. Система показників динаміки суспільного виробництва

В економічній літературі суть економічного зростання визначається по-різному. З одного боку, воно визначається як збільшення загального обсягу ВНП за певний період або як збільшення ЧНП на душу населення, а з іншого — як ситуація, за якої разом із зростанням населення відбувається аналогічне за темпами зростання національного доходу. Інші економісти ототожнюють економічне зростання з розвитком економіки взагалі (зростання продуктивних сил, суспільного продукту, добробуту населення тощо). Однак більшість вчених під економічним зростанням розуміють такий економічний розвиток, коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне виробництво, яке перебуває в постійному русі, в динаміці.

Відомий американський економіст, фахівець з питань національного доходу, проблем циклів і коливань в економіці, а також теорії економічного зростання Саймон Кузнец (1901-1985), лауреат Нобелівської премії (1971), автор дослідження з історії економічного зростання розвинутих країн вважав економічне зростання «довготривалим збільшенням здатності господарства забезпечити все більш різноманітні потреби населення за допомогою все більш ефективних технологій і відповідних їм інституціональних та ідеологічних змін». У зв'язку з цим він виділив шість характеристик (показників) економічного зростання, властивих майже усім розвинутим країнам:

1) високі темпи зростання доходу на душу населення і кількості населення. У розвинутих країнах середні темпи зростання доходу на душу населення за останні 200 років склали 2% на рік при зростанні населення 1% на рік;

2) високі темпи зростання продуктивності факторів виробництва.

За різними оцінками від 50 до 75% зростання доходу на душу населення у розвинутих країнах в індустріальну епоху були результатом зростання продуктивності факторів. Основна частина приросту ВНП на душу населення була досягнута за рахунок технічного прогресу;

3) високі темпи структурної трансформації економіки. Вона включала в себе переміщення робочої сили із сільського господарства у промисловість, а останнім часом — з індустрії у сферу послуг;

4) високі темпи соціальної, політичної та ідеологічної трансформації. Серйозна структурна перебудова завжди супроводжується змінами в суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології;

5) міжнародні масштаби економічного зростання зумовлені здатністю розвинутих країн у минулому і сьогодні знаходити за кордоном ринки збуту, джерела сировини і дешевої робочої сили, що призводить до політичного і економічного поневолення бідних країн;

6) обмеження розповсюдження результатів економічного зростання. Незважаючи на величезне зростання виробництва у світі за останні 20 років, лише чверть населення планети прийняло участь у цьому процесі. На цю меншість припадає 80% світового доходу.

Основними чинниками економічного зростання за будь-яких умов є фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу[4, c. 328-329].

До факторів пропозиції відносять такі чинники, які роблять економічне зростання фізично можливим. Це:

- кількість і якість природних ресурсів;

- кількість і якість трудових ресурсів;

- обсяг основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у суспільному виробництві;

- технологія і організація суспільного виробництва.

При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Так, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння і введення наявних природних ресурсів в оборот. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використовувати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров'я і тривалості життя людей тощо.

Отже, економічне зростання має місце тоді, коли цьому сприяють як фактори пропозиції, так і фактори попиту та розподілу, взаємозв'язок між самими факторами є складним і суперечливим. Зміни у факторах пропозиції породжують зміни в обсязі сукупного попиту та розподілі ресурсів, і навпаки. Залежно від того, за рахунок яких факторів збільшується чи зменшується національний дохід (ВНП чи ВВП), залежить якість економічного зростання. Як окремі показники, використовують коефіцієнти зростання продуктивності праці, капіталовіддачі і матеріаловіддачі, загального зростання ефективності виробництва. Через ці параметри виявляється динаміка розвитку виробництва, кількісні і якісні зміни в економіці. Характеристика якісної сторони економічного зростання доповнюється співставленням темпів економічного зростання із темпами зростання населення[9, c. 172-175].

Питання №50. Сутність та об*активні основи розвитку світового господарства.

З розвитком продуктивних сил і утворенням світового господарства взаємозв'язки між країнами розширились і почали охоплювати також економічні відносини між ними, що відобразилося у зростанні взаємозалежності національних економік, переході відтворювального процесу за межі національних кордонів. Неабияку роль відіграє запроваджувана державою економічна політика, від якої залежить зростання або спад в національному господарстві, більша чи менша активність на зовнішніх ринках. Важливими факторами, що впливають на комплекс зовнішньоекономічних зв'язків країни, є також сукупність природно-географічних умов, наявність певних природних ресурсів — корисних копалин, родючих ґрунтів і т.д. Взаємозв'язок усіх цих факторів визначає існуючу структуру міжнародних економічних відносин країни, рівень розвитку і форми зовнішньоекономічних зв'язків. Світове господарство, його сутність, об'єктивні основи формування та особливості розвитку На початку XXI ст. окреслився якісно новий рівень розвитку продуктивних сил, особливості яких зумовлені постіндустріальними або інформаційними технологіями виробництва і відповідними їм виробничими відносинами, а також відносинами інтелектуальної власності. Але різноманітні форми суспільного та економічного розвитку, розмаїття і взаємозалежність країн світу на основі об'єктивних економічних процесів і законів збережуться, очевидно, ще надовго. Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і господарюючими суб'єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських зв'язків — це об'єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил, зумовлена міжнародним поділом праці (МПП), неможливістю національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише за рахунок власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює всі країни світу незалежно від рівня розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою цих процесів є перехід до індустріальної стадії розвитку продуктивних сил — до великого машинного виробництва, якому стають * тісними» та «вузькими» національні межі. Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових організаційних об'єднань та підприємств, об'єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин. У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів. Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст. Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням міжнародної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст. Початок XVIII — середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму. Кінець XIX — початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва. Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст. Після Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи — соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріально розвинутих. Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст. Визначальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав. Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють. На розвиток світового господарства впливають такі чинники: розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інформаційних технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової економіки; зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків; поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва; високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації; інтернаціоналізація виробництва і капіталу; формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов'язаної з обслуговуванням руху товарів; вирішення глобальних проблем тощо. Головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Основним її чинником став перехід розвинутих країн у 60— 80-ті роки XX ст. на нову високотехнологічну базу з переважанням інформаційних технологій. Це спричинило бурхливу інтернаціоналізацію відтворювальних процесів у обох галузях — інтеграційній (через зближення, взаємопристосування національних господарств) і транснаціональній (через створення міжнаціональних виробничих комплексів). Інтернаціоналізація виробництва — об'єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв'язків між різними країнами, зумовлений розвитком міжнародного поділу праці, виробничою і науково-технічною спеціалізацією і кооперацією, внаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах. Інтернаціоналізація відображає вихід відтворювального процесу за межі національних кордонів і стає частиною процесу, який відбувається в межах інтернаціонального або світового рівня. Така об'єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку. Передумови інтернаціоналізації господарських зв'язків виникли в період переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов'язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв'язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва. Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжувані державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об'єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах території країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах порівняно з іншими країнами (рис. 5.1). Міжнародна економічна інтеграція — процес зрощення, об'єднання економік різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв'язків у виробництві і розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях національних господарств. Основними формами економічної інтеграції є: преференційні (лат. preferentis — перевага) торговельні угоди, зона вільної торгівлі, митний союз, загальний ринок, економічний та валютний союзи і політичний союз. Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами і робочою силою. Основними чинниками інтеграції є: близькість рівнів економічного розвитку і рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються; географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних зв'язків, сформованих історично; спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами у певних галузях (фінансів, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо); демонстраційний ефект і економічні зрушення. У різних регіонах світу сформувалося кілька десятків інтеграційних об'єднань. Вони суттєво відрізняються характером відносин, організаційними формами, результатами господарської діяльності. Одне з них — Європейський Союз (ЄС), основи якого в 1957 р. сформували шість західноєвропейських країн (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН, Франція). З часом ЄС "розширювався завдяки залученню нових держав, тепер до нього входять 15 країн (Англія, Ірландія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Греція, Данія, Австрія, Швеція, Фінляндія). Найближчим часом передбачається вступ ще шести країн (Угорщини, Польщі, Чехії, Словенії, Естонії, Кіпру). З моменту утворення ЄС пройшов усі основні етапи інтеграційного процесу, є сильним і динамічним економічним об'єднанням, яке в 1,4 раза перевищує чисельність населення США (291 млн. осіб) і володіє майже таким самим економічним потенціалом (20% потенціалу світової економіки). Одночасно із збільшенням кількісного складу в ЄС відбувається поглиблення інтеграційних процесів. На першому засіданні 1999 р. у Брюсселі керівними органами ЄС була опрацьована спеціальна стратегія відносин з Україною, яка прагне отримати статус асоційованого члена ЄС. У межах ЄС забезпечено вільне пересування товарів і всіх чинників виробництва, єдину зовнішньоторговельну політику на основі загального митного тарифу, єдину політику в галузях сільського господарства, енергетики, транспорту тощо. З 1 січня 1999 року більшість країн ЄС перейшла до єдиної валюти (євро) у безготівкових розрахунках. З розвитком валютної інтеграції та створенням єдиного центрального банку (ЄЦБ) країни ЄС з 1 січня 2002 року перейшли до цієї валюти у готівкових операціях. Для управління ЄС утворено міждержавні представницькі, виконавчі та судові органи, наділені наднаціональними повноваженнями, не залежними від національних урядів. Серед інших інтеграційних об'єднань слід виділити: в розвинутих країнах — НАФТА (Північна Америка), в країнах, що розвиваються, — МЕРКОСУР в Латинській Америці, в країнах з перехідною економікою — СНД на території колишнього СРСР, АТЕС — Азіатсько-Тихо-океанський регіон. Регіональні об'єднання сприяють глибшим, взаємопроникаючим економічним зв'язкам національних економік різних країн. У деяких регіонах світу утворюються торгові блоки, функціонують організації з втілення спільних проектів. Особливо активно останнім часом діють валютні союзи. Координувати економічну політику в межах обсягів виробництва відповідних товарів і встановлення цін покликані такі асоціації, як ОПЕК, Євроатом тощо. Ці асоціації беруть участь у розробці договорів, їх можливості залежать від особливостей поточної фази відтворення у світовому господарстві, кон'юнктурних коливань, а також від політики торгово-промислових корпорацій, які монополізують ринок або ціну. Майже всі інтеграційні об'єднання, які виникають і розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем торговельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових. Крім того, економічне зближення країн в регіональних межах створює сприятливі умови для фірм країн-учасниць економічної інтеграції, певною мірою захищаючи їх від конкуренції з боку фірм третіх країн. Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми (вирівнювання умов розвитку найбільш відсталих регіонів, пом'якшення становища на ринку праці), проводити науково-технічну політику. Проте взаємодія національних господарств здійснюється з різною інтенсивністю, в різних масштабах. Основою інтернаціоналізації та інтеграції національних господарств є міжнародний поділ праці (МПП). Міжнародний поділ праці — вищий ступінь суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації національних економій з виробництва товарів і послуг відповідно до особливостей природних, соціально-економічних та інших умов виробництва в різних країнах, тобто міжнародний розподіл виробництва, що зумовлює і передбачає необхідність обміну результатами діяльності. Усі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь в МПП, його поглиблення диктується розвитком продуктивних сил, які зазнають впливу науково-технічної революції. Участь в МПП забезпечує країнам додатковий економічний ефект, що дає змогу їм більш повно і з найменшими витратами задовольняти свої потреби. Міжнародний поділ праці має власну внутрішню структуру і відповідні методи розвитку. Основними рисами МПП є міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва. Міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ). Розвивається за двома напрямами — виробничим і територіальним. У свою чергу, виробничий напрям поділяється на: міжгалузеву спеціалізацію; внутрігалузеву спеціалізацію; спеціалізацію окремих підприємств. Територіальна МСВ охоплює спеціалізацію з виробництва окремих товарів і їх частин для ринку: окремих країн; групи країн; регіонів. Основними формами МСВ є: предметна (виробництво готових виробів) спеціалізація; подетальна (виробництво частин і компонентів виробів) спеціалізація; технологічна або стадійна спеціалізація. Найбільше поширення серед видів предметної спеціалізації в світогосподарських зв'язках отримала спеціалізація з виробництва готової продукції. Особливу роль у поглибленні та прискоренні виробничої спеціалізації різних країн відіграв індустріальний етап розвитку національних економік. Промислова революція у XIX ст. здійснила переворот у галузевому розподілі праці, сприяла спеціалізації виробництва на основі технічного прогресу, стимулювала розвиток предметної (або міжгалузевої) спеціалізації, зорієнтованої на виготовлення окремих видів промислових виробів. Подальший розвиток МПП втілено у переході від предметної (міжгалузевої) до подетальної (внутрігалузевої) спеціалізації. В її межах підприємства, розташовані на території певної країни, стають ланками міжнародного поділу праці в процесі виробництва товарів. Наприклад, значну частину комплектуючих виробів і операцій з виготовлення японських телевізорів та іншої радіоелектронної апаратури виконують на заводах, розташованих у країнах Азії, Європи, Латинської Америки. Частку національного господарства в МПП можна подати як індекс товарності: ЕХ±ІК GDP де G. — індекс товарності; ЕХ — експорт продукції (послуг) протягом року; ЇМ — імпорт продукції протягом року; GDP — річний валовий внутрішній продукт. На розвиток інтернаціоналізації виробництва впливає низка чинників, найважливішими серед яких є: рівень техніко-економічного розвитку країн, особливості виробничої асоціації, величина національного господарства, рівень розвитку МПП. Головними чинниками міжнаціональної спеціалізації є наявність природних ресурсів, кліматичні умови, сформована виробнича база і внутрішній рівень національної спеціалізації. Якщо концентрація виробництва продукції у межах однієї країни не базується на спеціалізованих підприємствах з високим технічним і технологічним рівнем, не забезпечує випуск конкурентоспроможної продукції, то вона призводить до перевитрат ресурсів і економічних спадів. У кожному національному господарстві посилюється роль елементів, породжених організаційно-технічною взаємодією різних країн, все більша кількість підприємств, які належать до національних комплексів, стають ланками всесвітнього господарства. Це зумовлено повною економічною (передусім виробничою) взаємозалежністю країн. Міжнародна кооперація праці (МКП) є головною формою поділу праці у світовому господарстві. Це об'єднана діяльність працівників різних країн в однакових чи різних, але об'єднаних між собою процесах виробництва. МКП базується на міжнародній спеціалізації виробництва, яка є одним з аспектів МПП. Саме тому міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація виробництва є не лише формами МПП, а й важливими ознаками, що визначають його сутність. За своєю економічною природою МКП є продуктивною силою — вона сприяє досягненню високих результатів у галузі виробництва, наукових досліджень, збуту продукції за значно менших затрат живої та уречевленої праці порівняно із затратами, необхідними для досягнення таких самих результатів окремими виробниками. У виробничій кооперації простежуються два взаємопов'язані процеси — узгоджене виробництво певної продукції та обмін продукцією між суб'єктами МКП. Класифікація форм міжнародної виробничої кооперації залежить від методологічних принципів. Відповідно до Документів Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) формами міжнародної виробничої кооперації є: спільне виробництво; підрядна кооперація; поставки у межах ліцензійних угод; доповнення виробничих потужностей партнера; розподіл виробничих програм (спеціалізація); організація спільних підприємств. МКП в її розвинутих формах охоплює різні сфери кооперування: 1. Міжнародне виробничо-технічне кооперування. До його сфери належать: питання передачі ліцензій і використання прав власності; підрядне кооперування в галузі будівельних і монтажних робіт; удосконалення управління виробництвом, стандартизація, уніфікація, сертифікація, розподіл виробничих програм. 2. Торгово-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції. 3. Післяпродажне обслуговування техніки. Головною фірмою з виробництва аеробуса А-300 і його модифікацій А-310, А-320 є компанія «Ербас-індастрі». Національні компанії деяких країн (Франції, Німеччини, Великобританії, Іспанії, Голландії і Бельгії) мають в ній власні частки акцій. Будучи генеральним підрядником, «Ербас-індастрі» здійснює свої зв'язки з авіакомпаніями і урядами заінтересованих країн, визначає політику в сфері продажу, забезпечує післяпродажне обслуговування і підготовку льотно-технічного персоналу клієнтів. Організаційною формою реалізації спільних підприємств країн-кооперантів, які планують здійснення технічно складних і дорогих проектів, що не під силу виробникам однієї країни навіть за підтримки уряду, є міжнародні консорціуми. Вони виникають переважно в наукомістких галузях (авіаційній, космічній промисловості, енергетиці), а за створення міжнародних вільних економічних зон — в деяких інших галузях і сферах діяльності. Отже, економічна інтеграція є процесом економічної взаємодії країн, який сприяє взаємодії господарських механізмів і набуває форми міждержавних угод. Основними її передумовами є зближення рівнів ринкового розвитку країн, вирішення загальних проблем, прагнення не залишитися обабіч інтеграційних процесів у світовому господарстві. Основні форми і методи співробітництва країн з різним рівнем розвитку У сучасних умовах, коли взаємозалежність між країнами посилена інтернаціоналізацією господарських зв'язків, науково-технічною революцією, принципово новим впливом засобів інформації та комунікації, ефективне функціонування економіки в умовах автаркії (національної економічної самозабезпеченості) неможливе. Економічна діяльність, спрямована на самоізоляцію, на національну або групову автаркію, якими б благородними політичними і соціальними гаслами не прикривалася, перспективи не має. Прагнення уникнути суперечностей розвитку світового господарства спричиняє виникнення державного і міждержавного регулювання міжнародних економічних відносин, посилення інтернаціоналізації господарського життя, його інтеграцію, розвиток різних форм і методів міжнародних економічних відносин. Поглиблення міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва зумовлює зростання об'ємів міжнародної торгівлі, яка за умов зростаючої інтернаціоналізації господарського життя є однією з перших форм міжнародних економічних відносин. Міжнародна торгівля як наслідок МПП зародилася давно, а на початку XIX ст. набула форми світового ринку, на якому діяли майже всі розвинуті країни світу. Міжнародна торгівля — сфера товарно-грошових відносин, що охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Перевищення імпорту над експортом спричиняє зовнішньоторговельний дефіцит. Пасивне сальдо торговельного балансу покривають за рахунок національного доходу країни, оплачуючи золотом або конвертованою валютою. Нерідко вдаються і до кредитів країни-донора (постачальника) або міжнародних фінансових організацій (Міжнародний валютний фонд — МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку — МБРР). Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. За натуральним виміром динаміку зовнішньоторговельного товарообігу виражають індекси фізичного обсягу експорту та імпорту, які демонструють тенденції зміни обсягів реальної маси товарів. На відміну від них, вартісні показники відображають не тільки зміни в кількості експортованих та імпортованих товарів, а й коливання цін. Тому вартість експорту може зменшитися навіть за збільшення кількості експортованої продукції, якщо впадуть ціни на неї, і навпаки. Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням тільки обсягів експорту, як правило, в доларах США і в цінах ФОБ1. Імпорт підраховують у цінах СІФ2, внаслідок чого він перевищує вартість експорту на 10%. Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн забезпечується відкритістю економіки і рівнем цін на світовому ринку. Відкрита економіка передбачає цілісний єдиний економічний комплекс, інтегрований у світовий ринок, сприяє активному застосуванню різних форм спільного підприємництва, організації зон вільного підприємництва, ліквідації державної монополії зовнішньої торгівлі, ефективному використанню принципу порівняльної переваги країни в МІНІ, передбачає зважену відкритість внутрішнього ринку щодо іноземного капіталу, товарів, технологій, інформації. Стихійна відкритість загрожує економічній безпеці країни. Обґрунтована відкритість, заснована на принципах ефективності, конкурентоспроможності, не може бути реалізована без урахування структури експорту й імпорту, руху капіталів, митної, податкової та кредитної політики, які впливають на зв'язки із зовнішнім світом. Відкрита економіка потребує державного контролю за дотриманням рівня відкритості ринку в межах розумної достатності. Тому відкритою є економіка, частина товарів і послуг якої створюється для внутрішнього споживання, а залишкова частина надходить на експорт. Частина доходів спрямовується на імпорт — закупівлю товарів і послуг, вироблених за кордоном, але необхідних для виробництва і споживання всередині країни. ФОБ1 — умова поставки і оплати товарів, згідно з якою продавець зобов'язаний за свій рахунок доставити товар і сплатити мито (транспортні витрати не враховуються). СІФ2 — умова поставки товарів у міжнародній торгівлі, згідно з якою продавець зобов'язаний застрахувати товар, оплатити фрахт, доставити товар у порт і відвантажити на борт судна (охоплює всі витрати, пов'язані з доставкою товару до споживача). За допомогою кількісних індикаторів оцінюють рівень участі країни у світових господарських зв'язках. Серед таких індикаторів —питома вага експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті. їх комбінація дає змогу простежити масштаби зв'язків окремих національних економік із світовим ринком. Так, відношення вартості експорту до валового внутрішнього продукту є експортною квотою — реальним показником участі країни у МПП.  Іншим показником відкритості економіки є співвідношення між сукупним імпортом і валовим внутрішнім продуктом — імпортна квота.  Імпортна квота засвідчує, яку частину від величини валового внутрішнього продукту становить імпорт. Більш комплексним показником відкритості економіки є зовнішньоторговельна квота — відношення величини сукупного зовнішньоторговельного обороту країни до обсягу її валового внутрішнього продукту.  Зовнішньоторговельна квота виражає загальний обсяг зовнішнього товарообігу країни з країною-партнером або з усім світовим господарством. Але цей показник не дає якісної характеристики зовнішнього товарообігу і не враховує величини експорту капіталу. Тому зовнішньоторговельна квота як показник розвитку МПП має обмежений характер. Одним з найважливіших факторів міжнародної торгівлі є ціна. Процес ціноутворення на світовому ринку базується на взаємовигідних принципах і методах. Світова ціна товарів (послуг) є грошовим втіленням їхньої інтернаціональної вартості. Інтернаціональна вартість — суспільно необхідні затрати праці, пов'язані із виробництвом товарів (наданням послуг) за середньосвітових суспільно нормальних умов виробництва і середньосвітового рівня продуктивності та інтенсивності праці й дії економічних законів світового ринку. Природнокліматичні умови, рівень технічної озброєності праці та інші чинники зумовлюють суттєві відмінності середнього рівня продуктивності та інтенсивності праці, а відповідно і національної вартості товарів. Проте дія закону вартості на світовому ринку зводить різні національні вартості товару до єдиної інтернаціональної вартості. Тому у відкритій світовій торгівлі товарний обмін між країнами здійснюється за інтернаціональною вартістю. Вона регулюється умовами виробництва тих країн, де виробляється переважна більшість продукції, що надходить на світовий ринок. Світова ціна коливається навколо інтернаціональної вартості як своєї основи залежно від співвідношення світового попиту»і пропозиції на кожен товар. Відповідно до закону світових цін монополії, що контролюють основні потоки товарів і ціни, користуються перевагами, яких не мають сильніші (краще технічно оснащені й економічно організовані) виробники. Проте такі переваги обмежуються витратами, на які приречені слабші ринкові контрагенти. Світовому ринку притаманна різноманітність цін, які можуть бути різними навіть для одного й того самого товару. Це зумовлено місцем та часом продажу товару, валютою платежів, іншими обставинами, пов'язаними із законами попиту та пропозиції. Проте ціни змінюються доти, доки не стануть однаковими для всіх учасників торгового обміну. Зростаюча залежність національних господарств кожної країни від зовнішньої торгівлі, цін на світовому ринку, посилення конкурентної боротьби зумовлює необхідність державного втручання в регулювання зовнішньої торгівлі шляхом законодавчого встановлення певних правил її ведення. Історично утворилися різні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. Усі вони належать до однієї з двох протилежних систем: протекціонізму або фритредерства. Протекціонізм (лат. protectio — прикриття) — система тарифних і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, використання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінансові методи торговельної політики, тимчасове обмеження імпорту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар'єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником. Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошових надходжень від мита та інших зборів. Фритредерство (англ. trade — вільна торгівля) — зовнішньоторговельна політика, за якої митні органи виконують тільки реєстраційні функції, не стягують експортне та імпортне мито, не запроваджують ніяких обмежень на зовнішній торговий оборот. Таку політику проводять країни з високоефективним національним господарством, яке дає змогу місцевим товаровиробникам не тільки витримувати іноземну конкуренцію, а й долати протекціоністські митні бар'єри, розширювати експорт своїх товарів на світовий ринок. Ще за часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав користь політики фритредерства, стверджуючи, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати товари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг. Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види виробництва. Згідно з нею не могли отримати економічну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва. Теорія А. Сміта була доповнена і розвинута Д. Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відносинах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх товарів. У такій ситуації висновки про доцільність обміну необхідно робити на основі зіставлення порівняльних витрат. Упродовж певного часу теорія Д. Рікардо залишалась єдиною теорією МПП. Але сучасна західна економічна наука доповнила і модернізувала модель розвитку міжнародної торгівлі. Основою цієї моделі є теорія альтернативних витрат, розроблена американським економістом Г. Хаберлєром. Розвинули і доопрацювали її експерти Міжнародної організації економічного співробітництва і розвитку (МОЕСР). За допомогою формули можна порівняти питому вагу експорту товару певної країни в загальному обсязі експорту товару країн МОЕСР з питомою вагою експорту готових виробів країни в загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР. Країна має порівняльні переваги, якщо питома вага конкретного товару в загальному експорті цього товару із країн МОЕСР більша, ніж величина експорту готових виробів країни у загальному експорті готових виробів із країн МОЕСР. Інколи держави укладають між собою торгові угоди за принципом найбільшого сприяння. Згідно з ним кожна країна-учасниця угоди зобов'язується надавати своєму партнеру такі права і пільги, які вона вже надала або збирається надати у майбутньому кожному партнеру. Тому відмова від поширення на певну країну угод найбільшого сприяння означає, що проти неї застосовуються економічні санкції. Економічно високорозвинуті країни Заходу часто застосовують наступальну тактику у торговій політиці. Вони використовують протекціонізм як засіб, що сприяє наповненню ринків інших країн своїми товарами (завищений митний збір забезпечує підтримання у себе такого високого рівня цін, який компенсує виробникам втрати від сплати мита в країнах, що підлягають торговій агресії), застосовують товарний і валютний демпінг, що ослаблює позиції конкурентів на світовому ринку. Товарний демпінг (анг. dumping — скидання) — вивіз товарів із країни за цінами, значно нижчими, ніж ціни всередині країни або на світовому ринку, нижчими, ніж витрати виробництва, з метою усунення конкурентів на зовнішніх ринках; виступає одним із видів обмеження ділової практики, а в окремих випадках кваліфікується як недобросовісна практика. Після визнання факту демпінгу, що наносить реальні або потенційні збитки економіці країни, в якій він здійснюється, її" законодавчі органи здійснюють антидемпінгові розслідування. Основним методом припинення демпінгової практики за результатами дослідження є встановлення антидемпінгового мита, тимчасового або постійного (в більшості випадків воно не перевищує різниці між демпінговою і нормальною цінами), залежно від ситуації на ринку. Валютний демпінг — вивіз товарів за цінами, нижчими від світових, з країн, де валюта знецінена, у країни з менш знеціненою або стабільнішою (твердою) валютою. Застосовують такий демпінг тоді, коли купівельна спроможність грошової одиниці країни падає значно нижче, ніж її курс щодо інших валют. Загалом країни світу провадять гнучку зовнішньоторговельну політику. Вони ефективно використовують різні методи протекціонізму і запроваджують елементи фритредерства. Найсприятливіші умови торгівлі з іншими країнами забезпечуються укладанням відповідних (переважно двосторонніх) торгових угод, які містять пункти про обов'язки в галузі зовнішньоторговельної політики. Певні елементи вільної торгівлі використовуються і в межах європейських інтеграційних угруповань: Європейський Союз (ЄС), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Усю міжнародну торгівлю поділяють на торгівлю товарами і торгівлю послугами. Надходження на світовий ринок усе більшої кількості товарів зумовлює насичення і збільшення попиту на послуги і як наслідок — розширення міжнародного ринку послуг. Послуги можуть бути надані або у речовому вигляді (реалізацією товару), або у процесі функціонування живої праці. Два способи надання (вироблення) послуг зумовлюють два види послуг. Перший опосередковується речами, має справу із споживчими товарами. Надання подібних послуг за своєю суттю нічим не відрізняється від праці у сфері матеріального виробництва. Другий вид послуг спрямований безпосередньо на людину або на зовнішні умови. Такі послуги не пов'язані з матеріальними речами, їх надання невіддільне від споживання, а створення є одночасним зі споживанням у процесі задоволення потреб, тобто вони є нематеріальними (невиробничими). Значна роль у невиробничих послугах належить туризму, який є динамічною сферою зовнішньоекономічної діяльності. Туризм — особлива галузь економіки країни, оскільки створює нову матеріальну цінність, реалізуючи її у формі послуг, і одночасно реалізує нематеріальні послуги, пов'язані з обслуговуванням туристів. Туризм є виробничо-обслуговуючим процесом, оскільки здійснює виробничі та невиробничі функції. Дещо меншу частку міжнародного ринку послуг охоплює така галузь, як освіта. Обмін здійснюється, як правило, у межах вищої школи. Міжнародні зв'язки вищої школи набувають різних форм: обмін досвідом та інформацією, викладачами і науковими співробітниками, аспірантами і студентами, погодження підходів до процесу навчання і програм, спільна дослідницька діяльність, утворення інтернаціональних робочих колективів. Більше сотні міжнародних організацій займаються інтернаціональною діяльністю у вищій школі. Все більше поширюється надання освітніх послуг на комерційній основі. Проте значна частина співробітництва між вищими навчальними закладами існує на некомерційних засадах. Важливою особливістю надання (виробництва) послуг є те, що вони часто об'єднуються з експортом у межах одного контракту і потребують безпосередньої зустрічі покупців і продавців. Спеціалізація науково-дослідної діяльності у межах світового господарства стимулює розвиток міжнародного науково-технічного співробітництва. У другій половині 70-х років у світовому господарстві почав інтенсивно формуватися ринок новітніх технологій.

Питання №51.  Міжнародна торгівля і зовнішньоекономічна торгова політика. Експорт капіталу.

До основних елементів зовнішньоеконо­мічної політики відносяться такі: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування.

Ключову роль в зовнішньоекономічній політиці віді­грає торговельна політика. Слід розрізняти два типи торго­вельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову підтримку національ­ного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що захищаючи національну економіку від зовніш­ньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застій­них явищ, зниженню конкурентоспроможності націо­нальних товарів, посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.

Політика протекціонізму веде до економічної автаркії, тобто до функціонування економіки на засадах самозабезпеченості. Така політика позбавляє країну можливості використовувати переваги міжнародного розподілу праці, вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн. Тому протекціонізм може бути доцільним лише за умов, якщо він є тимчасовим.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) — це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання. Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стиму­лює конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні під­приємства впроваджувати передові технології, підвищу­вати якість продукції і зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи як протекціонізму, так і вільної торгівлі. Елементи протек­ціонізму в торгівлі переважають в періоди економічного падіння, послаблення експортного потенціалу. Елементи вільної торгівлі переважають в періоди економічного піднесення, збільшення експортних можливостей країни.

В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. В своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів. Основними з них є такі:

1) Митні засоби. Розрізняють імпортне (ввізне) і екс­портне (вивізне) мито. Ними обкладаються окремі товари за їх провіз через кордон країни. Залежно від цільової спрямованості застосовується фіскальне і протекціоніст­ське імпортне мито.

Фіскальне мито, як правило, застосовується стосовно товарів, які не виробляються всередині країни, наприклад, цитрусові, банани, мідь тощо. Ставки фіскального мита є невисокими. Воно застосовується з метою забезпечення державного бюджету податковими надходженнями.

Протекціоністське мито застосовується з метою захис­ту вітчизняних товаровиробників від іноземної конку­ренції. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище.

Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, які ввозяться в країну за демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього вироб­ництва.

Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку.

У переважній більшості мито встановлюється окреми­ми країнами автономно, тобто незалежно від митної політики інших країн— партнерів із зовнішньої торгівлі. Поряд з цим можуть застосовуватися єдині митні ставки для країн, об’єднаних у спільну торгово-економічну групу, наприклад, Європейський економічний союз. Вони мають єдину митну територію з єдиним ввізним митом.

У рамках ЄЕС залежно від рівня митних ставок засто­совуються три види мита: максимальні, мінімальні, пільгові (преференційні). Максимальні використовуються в торгівлі з країнами, з якими відсутні торговельні угоди. Мінімальні — у тих випадках, коли існують угоди про застосування режиму найбільшого сприяння. Пільгові за­стосовуються при імпорті товарів із слаборозвинутих країн.

2) Немитні засоби та заходи. До них відносяться різноманітні адміністративні та економічні методи прямо­го або непрямого впливу на зовнішню торгівлю. Серед них найбільше розповсюдження має квотування, тобто коли держава встановлює квоти на експорт або імпорт певних товарів. У межах цих квот експорт або імпорт здійсню­ється за ліцензіями, які видаються відповідними дер­жавними установами.

До немитних також відносяться такі засоби (заходи):

• введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;

• впровадження певного режиму митних процедур, під­вищених вимог до якості товарів та їх екологічних пара­метрів;

• пільгове кредитування експортерів (зниження відсот­кових ставок, збільшення термінів кредитування);

• застосування експортного кредиту іноземним покуп­цям;

• надання субсидій експортерам та їх пільгове оподатку­вання.

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика. До основних елементів валютної полі­тики можна віднести такі:

• регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація доступу окремих резидентів до ва­лютних операцій;

• нормування обов’язкових валютних резервів комерцій­них банків, які уповноважені здійснювати валютні опе­рації;

• встановлення режиму формування валютних курсів (фіксований, плаваючий або керований плаваючий ва­лютний курс);

• впровадження контролю за розподілом іноземної валюти, яка надходить до резидентів країни;

• застосування валютних інтервенцій, за допомогою яких держава отримує можливість впливати на співвідно­шення між попитом і пропозицією на валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.

Політика іноземного інвестування покликана створю­вати відповідний клімат в країні для залучення іноземного капіталу. Для України ця проблема є особливо актуаль­ною. Так, за даними Міністерства економіки України попит нашої країни на іноземні інвестиції складає сьогодні понад 40 млрд дол. США. Але він задовольняється лише незначною мірою. Так, починаючи з 1992 р. загальна сума іноземного інвестування в економіку України склала менше 1,5 млрд дол. США. Це пояснюється несприятли­вими об’єктивними факторами, які притаманні економіці України і від яких залежить мотивація іноземних рези­дентів до її інвестування. До них належать політична нестабільність, нестабільність економічного законодавст­ва, низький внутрішній попит, хронічний дефіцит платіж­ного балансу тощо.

Але поряд з об’єктивними факторами великий вплив на створення привабливого клімату щодо іноземного інвестування має державна політика. Вона може застосо­вувати як прямі адміністративні заходи, так і важелі економічного стимулювання. Прямі адміністративні захо­ди регламентують правила залучення іноземного капіталу та форми його фінансування, систему гарантій іноземного капіталу, галузеві пріоритети іноземного інвестування тощо. До важелів економічного стимулювання належать заходи фіскального впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги).

Експорт капіталу

Давно закінчилася епоха натуральних господарств. Економіку стало важко

відгородити границями однієї країни. Так це практично сьогодні ніхто і

не намагається робити. Адже торгівля між країнами, економічне

співробітництво, міжнародний поділ праці несуть у собі відчутні взаємні

вигоди. Поступово складається світова економіка.

У сучасних умовах економіка кожної країни мимоволі попадає в зростаючу

залежність від економіки інших країн. . Економічні відносини між

країнами вже не обмежуються зовнішньою торгівлею, товарообміном. вони

включають рух капіталу між країнами, валютні відносини, міграцію робочої

сили, науково-технічний обмін.

Вивіз капіталу здійснюється в першу чергу в економічно слабко розвинуті

країни, тому що в результаті недостачі власних капіталів, низьких цін на

землю і сировину, низького рівня заробітної плати робітників норма

прибутку там значно вище, ніж у країнах розвитого капіталізму.

Щодо економіки України, то однією з найважливіших для

України проблем на даному етапі розвитку є пошук джерел фінансування

реструктуризації національної економіки. Тому питання залучення

іноземних інвестицій стає дуже важливим.

Досягнуте останнім часом зростання у промисловому секторі безумовно

підвищить інтерес іноземних інвесторів до українського виробництва як

об’єкта для капіталовкладень. Та поки що капіталовкладення в основні

фонди на підприємствах перебувають на досить низькому рівні, причому

відносний обсяг цих вкладень постійно знижується

В цілому українська промисловість має невисокий рівень відновлення

основних фондів, що не створює необхідної бази для підвищення

конкурентоспроможності. Ситуація на українських підприємствах сприяє

приходу тимчасових іноземних інвесторів, для зацікавлених у серйозних

вкладеннях у розвиток виробництва, і створює труднощі для інвесторів

стратегічних.

За останній рік частка інвестицій в промисловість у загальному обсягу

прямих інвестицій в економіку збільшилась на 0,5%. При цьому зріс

інтерес до вкладень у промисловість. Іншою ознакою сучасної структури

іноземних інвестицій в промисловість України є те, що далеко не всі

підприємства з іноземними інвестиціями на сьогодні здійснюють

виробництво. Так, із 1986 підприємства з іноземними інвестиціями в

промисловості тільки 1126, або 57% їх загальної кількості, випускають

продукцію. Для іноземних інвесторів у такій ситуації природним було б

проведення процедури банкротства і вивезення хоча б частки інвестованого

майна та коштів. Те, що іноземні інвестори не продають активів, говорить

про їх довіру до реформ в Україні та сподівання на порівняно швидке

піднесення вітчизняної економіки.

Успіх ринкових перетворень в Україні значною мірою залежить від дієвості

державного контролю за функціонуванням окремих суб’єктів ринку.

Застосування державного регулювання вважається виправдним у тому разі,

коли певний товар чи послуга створюється єдиним виробником за умови, що

конкуренція між аналогічними підприємствами з об’єктивних причин

неможлива, а зростання обсягу виробництва супроводжується зменшенням

питомих витрат. Класичним прикладом є природні монополії, а саме:

компанії, фірми, що займаються енерго-, газо-, водопостачанням, зв’язок

місцевого користування тощо.

За роки реформ через брак інвестиційних ресурсів ситуація у цих сферах

значно ускладнилась. Так, за 1990 – 1998 рр. інвестиції в основний

капітал електроенергетики та газової промисловості, залізничного

транспорту скоротилась

приблизно вдвічі, а нафтової індустрії – втричі. На фоні цих явищ

загальне спрацювання основних фондів на залізницях в окремих випадках

досягла 80 – 90%, 15 – 17 % колій непридатні для подальшого

використання; вийшли з ладу 18 % ліній електропередавання.

Значне скорочення капіталовкладень стало також однією з причин спаду

виробництва практично в усіх сферах діяльності природних монополій.

Вихід із зазначеної ситуації вбачається в активізації всіх видів

інвестиційних ресурсів. Інвестиційне забезпечення об’єктів

інфраструктури тісно пов’язане з їхнім роздержавленням. Останнє

розглядається як один із напрямів підвищення інвестиційної привабливості

суб’єктів природних монополій України. Нині переважна більшість компаній

– природних монополій перетворена на акціонерні товариства, 100 % акцій

яких належать державі. Залучення до них приватної ініціативи можливо

шляхом зміни суб’єкта управління державними корпоративними правами. Ця

модель передбачає передавання всіх 100 % акцій на конкурсній основі на

певний проміжок часу в довірче управління іншим суб’єктам ринку.

Приватизація частини активів компанії відкриває можливості для злиття

розрізнених коштів і капіталів в один спільний капітал. Його власний

капітал спочатку утворюється за рахунок коштів, отриманих від продажу

акцій, а далі може зростати шляхом капіталізації прибутку та додаткової

емісії акцій чи облігацій. Об’єктивна необхідність роздержавлення через

продаж частини активів природних монополістичних структур у приватну

власність зумовлена також деякими іншими регламентуючими факторами

Оцінюючи різні методи приватизації, як переважаючі, слід відзначити

спосіб продажу акцій за конкурсом інвестиційних проектів, або на

комерційному конкурсі. Дуже важливо мати належний контроль за

дотриманням умов аукціону в післяприватизаційний період, бо конкурс

проектів перетворюється на “конкурс обіцянок”, які щедро роздаються

учасниками торгів.

Таким чином, трансформація відносин власності шляхом залучення

приватного капіталу та приватної ініціативи могла б стати дієвішим

чинником подальшої активізації інвестиційної діяльності в об’єктах

природних монополій, а відтак і в інших галузях вітчизняної економіки.

55. Охарактеризуйте механізм фіскальної політики держави.

Податкова політика в Україні

Фіскальна політика зумовлює використання можливостей уряду формувати податки і витрачати кошти державного бюджету для регулювання рівня ділової активності і разв'язання різноманітних соціальних проблем, тобто це система регулювання, пов'язана з урядовими видатками і податками. Основним важелем фіскальної політики держави є зміна структури податків і, насамперед зміна податкових ставок згідно з метою уряду. Проведення фіскальної політики - прерогатива законодавчих органів влади країни, оскільки якраз вони контролюють оподаткування і витрати коштів з нього.

У світовій практиці добре відомі ефективні способи стимулювання економічного розвитку за допомогою податків і державших витрат В економічній теорії в цьому плані виділяють кейнсіанській підхід до податкових ставок у зв'язку з державними витраіами. досягненням макрорівноваги й економічної о росту, аналогічний підхід монетиристів у рамках теорії „економіки пропозиції". Кейнсіанці орієнтуються на попит, вважаючи, що він створює свою власну пропозицію. Тому вони традиційно вважають, що скорочення податків приводить до зростання сукупного попиту, водночас з яким зростає реальний обсяг ВВП і рівень цін, отже, прискорюється темп інфляції. Крім того, скорочуються надходження в бюджет, наслідком чого с поява або зростання бюджетного дефіциту.

Вважається, і практика підтверджує, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків одночасно призводить до зростання сукупного попиту і зменшення податкових надходжень в бюджет. А вплив податків на сукупну пропозицію за своєю специфікою мас довгостроковий характер.

Проявом податкової політики, яка проводиться в державі та формується державними структурами, є податкова система. Вивчаючи податкову систему, варто розглянути елементи системи оподаткування.

1. Суб'єкт (платник податків) - юридична чи фізична особа, що сплачує податки.

2. Об'єкт оподаткування - кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для оподаткування. Іншими словами, податкова база - це грошова сума, з якої вилучається податок.

3. Джерело оподаткування - дохід платника податку, що підлягає оподаткуванню. Джерело та об'єкт оподаткування взаємно пов'язані, оскільки власне дохід є джерелом сплати податку. Так, якщо оподатковують дохід або майно, що забезпечує дохід, ці два елементи взаємопов'язані. Якщо ж сплачується податок на майно чи землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу, такий взаємозв'язок втрачається.

4. Податкова ставка (норма оподаткування) - законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Податкова ставка може існувати в таких формах:

- середньої податкової ставки - відношення обсягу податків до величини доходу, що підлягає оподаткуванню;

- граничної податкової ставки - відношення приросту податків до приросту доходу, що підлягає оподаткуванню.

5. Податкові пільги - це звільнення від податків або зменшення податкових ставок

За економічним змістом податкова система - це сукупність податків та обов'язкових платежів, установлених в країні з метою поповнення дохідної частини бюджетів різних рівнів. Реформування існуючої податкової системи є найгострішою проблемою для економіки України. Вітчизняна податкова система на сьогодні не відповідає потребам ринкової економіки. Надлишковий податковий тиск призводить до згортання виробництва і, відповідно, до зменшення доходів бюджетів усіх рівнів. Головними недоліками податкової політики в Україні, що заважають ефективній роботі вітчизняних підприємств, є:

1) неоптимальна податкова структура;

2) надмірний податковий тиск на вітчизняного товаровиробника;

3) анти стимулююча дія системи надання податкових пільг;

4) нестабільність податкового законодавства;

5) переважання питомої ваги непрямих податків над прямими, що гальмує стимули до розвитку виробництва;

6) велика питома вага стягнень із собівартості продукції (приблизно до 20-30% структури собівартості);

7) складність процедури оподаткування.

56. Види та ефективність бюджетно-податкової політики. Державний бюджет. Бюджетний дефіцит. Державний борг.

Податки, державні закупки, трансферти і позички використовуються державою для підтримки ділової активності та розподілу фінансових ресурсів таким чином, щоб забезпечити економічне зростання і соціальну справедливість. Але основна макроекономічна функція держави полягає в стабілізації економіки. Фіскальна політика, що охоплює збільшення державних видатків та скорочення податків з метою розширення сукупного попиту в економіці в період циклічного спаду, називається стимулюючою бюджетно-податковою політикою. Стабілізація економіки в умовах інфляційного надлишкового сукупного попиту, який виникає внаслідок циклічного підйому, забезпечується за допомогою обмежувальної фіскальної політики, а саме: скорочення державних видатків та збільшення податків. Рестрикційна фіскальна політика – це стримуюча політика держави, яка передбачає зменшення урядових витрат або збільшення податків, або поєднання обох напрямів. Вона проводиться, коли в економіці має місце викликана надлишковим попитом інфляція.

Застосування різних інструментів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попиту, мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору інструментів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулюючий ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м'яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому – обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.

На жаль, існує величезна різниця між фіскальною політикою на папері і фіскальною політикою на практиці. Здійснення фіскальної політики вимагає вирішення деяких проблем часу.

Бюджетний дефіцит представляє собою різницю між державними доходами і видатками. Це означає, що держава стає позичальником фінансових коштів у населення, банків і підприємств або іншої держави, у міжнародних фінансових організацій. Форми залучення позикових коштів для фінансування витрат бюджету можуть бути такими, як випуск і розміщення державних зобов'язань, різноманітні позики.

Економісти схильні вважати, що небезпеку для економіки представляє не дефіцит як такий, а джерела фінансування та природа дефіциту. Рівень бюджетного дефіциту визначається як відношення обсягу дефіциту до валового внутрішнього продукту, виражене у відсотках. Допустимим або відносно безпечним рівнем бюджетного дефіциту визнається його значення в межах 2-3 %. Основна небезпека для економіки, що виходить з дефіциту державного бюджету, пов'язана з проблемою інфляції.

Фінансові ресурси використовуються не на поточне споживання, а в якості додаткового джерела фінансування державних інвестиційних програм. Провідні країни Заходу, в тому числі країни ЄС, здійснюють емісію національної валюти в основному через механізми обслуговування бюджетного дефіциту, використовуючи відповідні ресурси на цілі економічного розвитку. Через відзначені канали формуються механізми «довгих» фінансових ресурсів.

Існує три способи фінансування дефіциту державного бюджету:

– грошово-кредитна емісія (монетизація);

– внутрішні і зовнішні позики (боргове фінансування);

– збільшення податкових надходжень до бюджету.

При грошово-кредитній емісії Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і з допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

При монетизації дефіциту бюджету держава отримує доход від друкування грошей — сеньйораж. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП.

Наслідки дуже негативні: розвивається не контрольована інфляція, підриваються стимули для довгострокових інвестицій, розкручується спіраль цін — заробітна плата і заощадження населення знецінюються. Даний засіб дає ефекти в короткостроковому періоді, але надалі все повертається в старе положення тільки в більших масштабах.

В країнах зі стійкою ринковою економікою 70—80 % емісійних ресурсів Центральних банків йде на обслуговування бюджетного дефіциту. Структуру емісійного процесу НБУ характеризує табл. 11. 7.

57. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ

Процеси глобалізації проявляються у зростаючій залежності країн світового співтовариства внаслідок інтенсивних міжнародних переміщень товарів і послуг, потоків капіталів, швидкого поширення новітніх технологій. Втягнення у процеси глобалізації світового господарства значної кількості держав світу потребує об'єднання зусиль урядів цих держав та міжнародних організації з метою регулювання її розвитку у всесвітньому масштабі.

Глобалізація розвивається під впливом значної кількості факторів. Серед них слід виділити техніко-технологічні, дія яких проявляється у розвитку науково-технічного прогресу, який породив якісно нові покоління транспорту і зв'язку, спричинив революцію в галузі інформаційних та телекомунікаційних технологій і виникнення єдиного інформаційного простору з його здатністю до здійснення різноманітних операцій у режимі реального часу. Вплив соціально-економічних факторів на глобалізацію господарства існує у вигляді поглиблення його інтернаціоналізації на основі транснаціоналізації та регіоналізації, лібералізації у сфері руху товарів і капіталів, розвитку нових фінансових технологій, геоекономічної трансформації, пов'язаної з розпадом адміністративно-командної економічної системи та посиленням уніфікації світової економіки на ринкових засадах.

Серед політичних факторів глобалізації слід вказати на взаємопроникнення макроекономічної політики урядів та центральних банків країн, що входять до світової спільноти, посилення орієнтації національних держав на зовнішні зв'язки та геополітичні зрушення, породжені розпадом світової соціалістичної системи. Послаблення ролі традицій і соціальних зв'язків, зростання мобільності духовно-емоційного спілкування та інтернаціоналізація освіти, культурного простору належать до культурних та морально-етичних факторів впливу на глобалізацію світового господарства.

Найважливішими соціально-економічними передумовами глобалізації виступають:

– подальша інтернаціоналізація національних економік, посилення їх транснаціоналізації та перетворення низки країн у країни-системи, здатні контролювати величезні господарські зони світового господарства;

– крах адміністративно-командної системи, утвердження ринкових відносин у всесвітньому масштабі на основі використання уніфікованих ринкових механізмів функціонування і розвитку світової економіки;

– лібералізація торгівлі товарами, послугами, технологіями, об'єктами інтелектуальної власності, впровадження єдиних правил регулювання банківських та фінансових операцій, стандартизації та сертифікації продукції тощо.

Отже, глобалізація постає як багатовимірний, багаторівневий, складний та суперечливий процес, який відіграє системоутворюючу роль у формуванні загальнопланетарного господарського організму. Суперечливість процесу глобалізації і розвитку світового господарства, їх складність породжує виникнення глобальних проблем. Вони характеризуються як всезагальні для світового співтовариства, відзначаються загальнопланетар-ними масштабами і складним змістом; безпосередньо стосуються життєвих інтересів усіх верств населення країн світу, більшості або значної групи Держав; мають взаємопов'язаний характер і суттєво впливають на усі сфери суспільних відносин країн світової спільноти; відображають поглиблення та ускладнення світогосподарських зв'язків; потребують використання значних технологічних, фінансових, трудових, інтелектуальних, інформаційних ресурсів, невідкладних та рішучих дій на основі колективних і скоординованих дій країн світу; можуть бути успішно вирішені за умов створення адекватної моделі стійкого розвитку людської цивілізації.

Глобальні проблеми мають яскраво виражений економічний аспект. Вони суттєво впливають на структуру і темпи суспільного відтворення, на динаміку економічних процесів, спричиняють пошуки ефективних форм та методів управління.

Отже, глобалізація світогосподарських зв'язків загострила існуючі глобальні проблеми та породила нові, що потребує визначення їх змісту.

58. Роздержавлення і приватизація власності являються центральної умовою для ринкового реформування економіки країни. Зазначені процеси - дуже необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціального орієнтованого суспільства.

Роздержавлення – це процес перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.(наприклад: кооперативну, акціонерну, колективну). Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств.

Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає

перетворення державної власності в приватну. Власне, суть приватизації

визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення

механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах

виробництва, перетворення його в повноправного хазяїна, забезпечення йому у

всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від

рівня виробництва. На ранніх етапах розвитку капіталізму панівною була індивідуальна приватна власність. З розвитком економічного прогресу зростає роль інших форм власності. Водночас збільшилася частка державної, корпоративної та змішаних форм власності. Перевага корпоративної форми власності полягає в тому, що, з одного боку, через володіння акціями вона зберігає всі позитивні сторони, які має індивідуальна приватна власність — підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, прагнення до збільшення прибутку, примноження багатства, право безстрокового успадкування тощо. З іншого боку, вона реалізується через більш зрілі колективні форми організації виробництва і дає можливість примножувати її, залучаючи індивідуальні капітали для створення великих підприємств. До переваг корпоративної форми власності відноситься також її висока конкурентоспроможність. У сучасній економіці України з'явились і розвиваються нові тенденції у відносинах власності. Їх прояви: 1) розширення плюралізму форм власності. Розвиваються вже наявні й утворюються нові форми власності (робітнича власність, власність трудового колективу). Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну. Завдяки цьому забезпечується конкуренція та ефективне функціонування економіки в цілому; 2) розвиваються змішані і комбіновані форми власності (концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації (ТНК) та інші об'єднання; 3) посилюється процес демократизації і соціалізації відносин власності: створюється власність трудових колективів, збільшується частка акцій працівників фірм, робітників; 4) відбувається зміна структури об'єктів власності. Зростає частка інтелектуальної власності — інформації, комп'ютерних програм, інформаційних технологій; 5) відбувається деперсоніфікація власності на засоби виробництва, що знаходить своє вираження у втраті окремими власниками капіталу монопольного контролю над його функціонуванням, бо управління акціонерними товариствами здійснюється не приватними власниками, а професійними менеджерами. У 90-х роках XX ст. відбулися суттєві зміни відносин власності в Україні. Вони викликані необхідністю переходу до ринкової економіки. З цією метою було проведено приватизацію. Приватизація — це відчуження державної власності на користь окремих громадян, домашніх господарств та інших суб'єктів. У період існування командно-адміністративної системи в Україні було суцільне одержавлення власності. Для переходу до ринкової економіки необхідно було створити різні форми власності та господарювання. Для цього було проведено приватизацію. Об'єктами масової приватизації були: 1) майно державних підприємств; 2) державний житловий фонд; 3) державний земельний фонд. Певна частина державного майна була приватизована безоплатно, шляхом видачі громадянам України приватизаційних сертифікатів, які повинні були обмінюватись на акції приватизованих підприємств. Великі і середні підприємства приватизувались шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. їхні акції продавалися на аукціонах в обмін на майнові сертифікати, за гроші, під інвестиційні зобов'язання та на інших умовах. Малі виробничі об'єкти — магазини, майстерні, кафе та інші приватизувались за викуп та шляхом продажу з аукціону.

59. Ринкові відносини — це відносини і зв’язки, які складаються між продавцями і покупцями в процесі купівлі-продажу товарів. За формами конкуренції економічна теорія виділяє чотири моделі ринкових відносин: 1) чистої конкуренції; 2) монополістичної конкурен­ції; 3) олігопольні і 4) чистої монополії. За чистої конкуренції дуже велика кількість фірм виробляє стандартизований продукт, контроль за ціною абсолютно відсутній, а новостворені фірми можуть вільно ввійти в цей ринок(наприклад – сільке госп). Зовсім інша ситуація за чистої монополії: на ринку однорідного продукту чи послуги працює єдина фірма (наприклад, комунальне водопостачання населення), значний контроль над ціною, входження нових фірм у галузь заблоковане з низки причин, а диференціації послуг немає. Монополістична – означає ринкову ситуацію, за якої відносно велика кількість невеликих виробників пропонує схожу, але неоднакову продукцію. В умовах монополіс­тичної конкуренції економічне суперництво зосереджується не лише на ціні, але й на нецінових чинниках збуту товарів (упаковка, реклама, якість тощо). Входження в галузь відносно легке(роздрібна торгівля, вироблення жіночого одягу). За олігополії на ринку є лише декілька продавців, які узгоджують між собою ціни та обсяги виробництва. Продукти повинні бути стандартизовані й диференційовані, а входження в олігопольні галузі є надто складним і суперечливим процесом. Усі моделі ринків, окрім моделі чистої конкуренції, отримали в економічній теорії назву «недосконалої конкуренції». 60. Основні чинники виникнення екологічної кризи: переважно екстенсивний, природомарнотратний розвиток економіки із застосуванням екологонебезпечних технологій призвів, зрештою, до надзвичайного загострення взаємовідносин між природою та суспільством. Можливості біосфери забезпечувати зростаючі людські потреби у природних благах, знешкоджувати й асимілювати величезні обсяги забруднюючих речовин і відновлювати екологічний потенціал нині перебувають на межі цілковитого вичерпання. Природні продуктивні сили, по-перше, у дедалі більших масштабах використовуються задля отримання споживчих благ, а по-друге — прискореними темпами руйнуються та деградують. Звідси виникає суперечність між високим рівнем розвитку соціальних продуктивних сил та екологічним станом природного середовиша, яке перманентно погіршується. При цьому соціально-економічна система поки що неспроможна створити адекватні форми і способи розв'язання цієї суперечності, що й зумовило накопичення негативних екологічних наслідків. Отже, екологічна криза — це такий стан взаємовідносин суспільства з природою, який характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил і виробничих та інституційних відносин даного способу виробництва ресурсно-екологічним можливостям біосфери. Іншими словами, екологічна криза виникає там і тоді, де і коли напрями розвитку продуктивних сил, методи природокористування, наявні виробничі відносини та відносини надбудови того чи іншого способу виробництва призводять до антагоністичних суперечностей із навколишнім середовищем, які адекватно і вчасно не розв'язуються. До основних чинників посилення екологічної кризи слід віднести: • кількісне та якісне нарощування суспільних продуктивних сил; • розвиток науково-технічного прогресу без урахування екологічних вимог та обмежень; • панування моделі ресурсомісткого, еколого-деструктивного економічного зростання з орієнтацією на збільшення обсягів споживання матеріальних благ; • зростання чисельності народонаселення (демографічний «вибух»); • стихійну антиекологічну урбанізацію (еколого-урбанізаційну кризу); мілітаризацію національних економік, нарощування діяльності військово-промислових комплексів. Донедавна загострення суперечностей взаємодії суспільства з природою призводило до виникнення лише локальних або регіональних екологічних криз, тобто таких, які охоплювали природні продуктивні сили, загальноекологічні умови економічної діяльності й життя лише певної (але невеликої) частини людської спільноти. Однак із часом якісне ускладнення суперечностей природокористування, зростання їхніх просторових масштабів, з одного боку, та посилення інтернаціоналізації господарських зв'язків, екологічної взаємозалежності держав (виникнення транскордонних екологічних ефектів антропотехногенної діяльності, експорт власних національних екологічних проблем за кордон), а також зростання обсягів споживання і, відповідно, забруднення міжнародних природних ресурсів (Світовий океан, Антарктида, повітряний басейн, космічний простір) — з іншого, призвели, зрештою, до появи й загострення глобальних екологічних суперечностей.