Постмодерністські риси української літератури 80—90-х років

Хоча постмодернізм в Україні не став тотальним явищем, але на цей час в українській культурі з'явилася статистично достатня кількість відповідних робіт, які створюють певну загальнокультурну ситуацію.

У літературі, безпосередньо орієнтованій на постмодернізм, пра­цюють поети таких угруповань, як "Бу-ба-бу" (Ю. Андрухович, В. Небо­рак, О. Ірванець), "Пропала грамота" (Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Ли­бонь) та "Нова дегенерація" (П. Андрусяк, С. Процюк, І. Цепердюк).

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у твор­чості Ю. Андруховича. В його "Московіаді" та "Перверзіях" оркестра-ція жестів постмодернізму як стилю доведена до неймовірної наси­ченості та віртуозності.

Основні принципи постмодернізму задекларовані в маніфесті "Бу-ба-бу" так: "Суть нашого шляху — скепсис та іронія. Іронія не терпить прямих позитивних тверджень, тому ми відкриті й недогматичні... Ми знаходимося на магістральній лінії світового мистецтва, до якої ми пев­ною частиною своєї скромної творчості маємо честь належати. З нами усміхнений Буба і воскреслий Христос. З нами Рабле і Котляревський... Ми урбаністичні. Вважаємо, що Україна мусить завоювати свої власні міста. Будь-яке хуторянство пахне резервацією. Місто — це комплекс, історико-культурна товща, це друга природа, це легенди і міфи, це сюжети з подвигами і розлуками... Ми національні. Ми слугуємо рідній нації тим, що слугуємо рідній мові. Наша мова — відкрита система. Це означає що вона — об'єкт не просто любові, а й забави. Мова не тер­пить нудотності. Гра є найдосконалішим виявом творення, а мова лю­бить, щоб її творили... Ми карнавальні. Карнавальність, однак, полягає не тільки й не стільки в масках. Карнавал поєднує непоєднуване, жонг­лює ієрархічними цінностями, провокує найсвятіші ідеї, щоб врятувати їх від закостенілості й омертвіння... Ми синтетичні, в розумінні — різнобічні. Ми займаємося поезією, прозою, літературознавством, кіно, музикою, телебаченням, масовими фестивальними збожеволіннями"...

Сума постмодерністських прийомів: фрагментарність, нульовий син­таксис, візуалізація тексту, самоцитація, імморалізм, а також тип ав-тора-трикстера, протилежний традиційному для класики автору, деміургові, пророку, — характерні для творчості І. Андрусяка, С. Про-цюка, І. Ципердюка ("Нова дегенерація"). Поліфонічність позиції авто-ра-трикстера помітна в несподіваному фіналі новел І. Ципердюка: "А посеред майдану Незалежності демонічно сміється підвішений за ребро Байда"; "Нинішним ранком вже вкотре застрелився Хвильовий". Неод­нозначність, непослідовність позиції автора в групі "Пропала грамота" (Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Либонь) досягається багатомовністю, па­родіюванням стереотипів ("Київ! Місто кохання і каштанів...; "Я з'їв котлету, зроблену з корови..."; "Я прийду весь у втомі з роботи...").

Риси постмодернізму можна помітити і в інших авторів, наприклад, у В. Шевчука, в суржикових гротесках Богдана Жолдака, у творчості письменників з "галицької прозової школи" Ю. Іздрика та В. Єшкілева.

У театрі прикладом послідовно постмодерністської естетики є Там-лет-Лабіринт" О. Ліпцина. Текст Шекспіра відкріплено від окремих персонажів — він довільно "плаває", перетікаючи від Офелії до Герт-руди, від Гамлета до Гільденьстерна тощо. З тієї ж причини Гамлета може грати жінка, текст сам обирає собі носія. Пропонується версія нескінченної гри, яка залучає до себе все і всіх. Можна навести як приклад також виставу Валерія Більченка "Постріл в осінньому саду" зробленої з атмосферними цитатами, кіноестетики М. Михалкова і аури маєткового побуту.

Кіномистецтву (фільм К. Муратової "Три історії") ідеально пасує постмодерністське прочитання. А в декларовано постмодерністсько-му фільмі "Сьомий маршрут" М. Іллєнка не тільки зібрано букет пост­модерністських прийомів (гра з жанровими можливостями кіно, з істо­ричними станами його розвитку, підкреслення штампованості еле­ментів сюжету), але й на тематичному рівні подано роздуми над пост-модерними вимірами сучасної України. Зображено Київ, у якому па­ралельно існують (створюючи одна для одної іронічне тло) системи цінностей ще не "покійної" радянщини та "недонародженої" україн-ськості й тріумфального поступу міжнародного капіталізму.