5.4 Діоніс – серце світу

На відміну від Аполлона, генія гармонії, за словами В. Шмакова, Діоніс є серцем світу.

Аполлонічне та діоносійське начала, розчиняючись одне в одному, повинні встановити знищену колись єдність. Але, за словами В. Шмакова, в цьому прагненні до подолання форм є тільки стихія. Будь-яка система, порядок, послідовність тут зневажаються. Це прагнення у своїй власній стихії створює якийсь ритм, гармонію. Воно не знає і не хоче знати ніяких законів, через те що воно біжить від внутрішньої краси і гармонії форм, вгамовує спрагу прекрасного безпосередньо в першоджерелі життя, зливається із життєвим потоком.

Діонісу не властиве космічне сновидіння, проте він обіймає собою все його внутрішнє життя, всі зміни сердець, що страждають, їх сум, мрії і сподівання. І всі ці прагнення душі, її почуття, тихий світ і вибух сумнівів, все те, що народжується із буття, і складає світ Діоніса.

Сильним знаряддям Діоніса є таке сп’яніння, яке не знає перешкод, яке пробуджує душу від тяжкого сну і вабить її до чарівного життя. Природа цього світу – екстаз. Він відносить душу на крилах солодкого безумства у світ Любові, де, зливаючись із життям, вона одночасно випиває й кубок Смерті, згораючи в її полум’яних обіймах.

Це світ дивної казки. Він не знає жодної цінності, крім насолода, в ньому все живе, розквітає і через смерть своєї самобутності залучається до безсмертя буття. Цей світ вабить до себе людину, наповнює її дух, вириває її з тенет космічного сновидіння.

Ніцше вважав, що діонісійська культура повинна була знайти символічне вираження, їй був потрібний світ символів. Не тільки символіка вуст, обличчя, слова, але й досконалий, ритмічний танцювальний жест. Потім народжувались інші символічні сили. Сила музики народжувалась в ритмі, динаміці та в гармонії.

Поява античної трагедії від самого початку була позбавлена кровопролитного відображення дійсності. Вона створювала фантастичний світ між небом і землею, подібний до Олімпу.

Із сатири починається трагедія, як і з хору народжується трагедія. Ніцше вважає, що хор на примітивній стадії в первісній трагедії є відображенням діонісійської людини. На основі цього філософ пропонує уявляти собі грецьку трагедію як діонісійський хор, який знов і знов розряджається аполлонічним світом образів. Хор грецької трагедії – символ діонісійської збудженої маси.

За визначенням В. Шмакова, Діоніс вабить людину до розкриття глибинних витоків життя. Уся його істота прагне злитися всіма частинами своєї душі з джерелом, яке наповнює світ життям, намагається зростися з будь-якою душею.

Усі форми діонісійської культури ілюзорні. Це означає, що вони випадково створені, виходять з небуття на коротку мить, щоб перейти у прах, звідки вийшли. Будь-яке прагнення до форми неможливе, оскільки все, що існує, не потребує права на своє буття. Тільки те може шукати своєї мети серед умовного і перехідного, що не є вічним, що здатне лише до ілюзорного існування. Сковане буття не може існувати. Призначення людини полягає в пошуках вічно живих форм.

Усі створіння рук, слова людини наповнюються змістом і значенням завдяки символам, які розкривають правду. Єдиною метою буття всієї навколишньої природи є розкриття вічної гармонії і невичерпного багатства життя серед зміни існування форм та істот. Кожну мить створюються нові форми, але їх власна цінність завжди дорівнює нулю, оскільки в природі цінним є тільки все вічне.

В екстазі Діоніса людина цілком охоплена його безмежністю. Усі перешкоди безслідно зникають, але водночас сильно загострюється почуття своєї істинності. Все у світі, навіть те, що донедавна було чужим і далеким, стає близьким, рідним. І серед цієї єдності людина відчуває себе непотрібною. Призначення і смисл конкретного життя залишаються далекими й недоступними. Уся суть людини наповнюється глибиною загальної єдності і гармонії. Через це душа наповнюється любов'ю до безмежного простору. Закон Життя – це постійні зміни, суцільні рухи. І тільки цілком занурившись в потік буття, жива душа може досягти спокою.

У діонісійському пориванні торжество спокою і рухів створює особливий ритм, невиразний, чудернацький, але одночасно і чаруючий до самозабуття. Занурюючись усе глибше і глибше в цей потік, людська душа на останньому щаблі таємниці життя починає чути голос, який кличе до творчого пізнання всіх багатств. Але душа відкидає цей клич. Вона занурюється далі в глибину своїх витоків.

Можна ще довго говорити про аполлонічне та діонісійське начала, і про те, як вони панували над еллінством. Взаємно доповнюючи одне одного, вони створили чарівну казку її культури, яка надалі мала вплив на розвиток усієї європейської культури.