20. Вимоги, на які позовна давність не поширюється.

1. Позовна давність не поширюється:

1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

3)на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю;

4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

2. Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність. 1. Стаття містить перелік вимог, на які не поширюється позовна давність. Його перелік не має вичерпного характеру, тобто інші випадки можуть бути передбачені в спеціальних законах. При встановленні цього переліку законодавець виходив зі специфіки правовідносин, оскільки предметом захисту є право, яке не обмежене в часі. Так особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом і фізична особа володіє ними довічно (ст. 269 ЦК). У статті передбачено можливість обмежити її застосування до вимог про захист особистих немайнових прав і інших нематеріальних благ. Правила ч. 1 ст. 268 ЦК (п. 1) статті застосовуються, крім випадків, передбачених у законі. 2. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ст.1058 ЦК). Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (ст.633 ЦК). 3. Випадки відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю передбачено ЦК (наприклад, ст. ст. 1162, 1166, 1168) та іншими законодавчими актами.

4. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (див. ст. 393 ЦК та коментар до неї).

5. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 879 ЦК).

24. Зміст права інтелектуальної власності на торговельну марку. –

Чинне цивільне законодавство України надає правову охорону такому об'єкту інтелектуальної власності, як торговельна марка. Відповідні правові норми містяться у таких нормативно-правових актах: ЦК, Законі України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" тощо. Міжнародна спільнота розробила цілу низку міжнародних договорів з окресленого питання: Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891), Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (1957), Віденська угода про заснування міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків для товарів (1973), Договір про закони з товарних знаків (1994) тощо.

Торговельна марка — це будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляє (надає) одна особа, від товарів (послуг), що виробляють (надають) іншими особи. Такими позначеннями можуть бути: слова, літери, цифри, зображувальні елементи, комбінації кольорів.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи. Можуть бути випадки належності інтелектуальної власності на торговельну марку одночасно кільком фізичним та/або юридичним особам.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Відповідна заявка подається до патентного відомства і має містити заяву, зображення торговельної марки та перелік товарів, робіт і послуг, для яких реєструється відповідний знак. На основі поданих документів приймається рішення, і протягом місяця з дня його прийняття заявник отримує свідоцтво.

До майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку належать: право на її використання, виключне право дозволяти використання, виключне право перешкоджати неправомірному використанню торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання та інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом. Майнові права, відповідно до ЦК, належать володільцеві відповідного свідоцтва, володільцеві міжнародної реєстрації, особі, торговельну марку якої визнано в установленому порядку добре відомою, якщо інше не встановлено договором.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку — 10 років з дати, наступної за датою подання заявки в установленому порядку, якщо інше не встановлено законом. Володілець свідоцтва про право інтелектуальної власності на торговельну марку вправі продовжити 10-річний строк, який сплинув, щоразу на 10 років, відповідно до законодавства.

Майнові права на торговельну марку може бути припинено достроково у таких випадках:

1) якщо торговельна марка перетворилась на загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг;

2) за ініціативою володільця свідоцтва, за умови, що це не суперечитиме умовам договору або закону.

Права інтелектуальної власності на торговельну марку може бути визнано недійсними у порядку встановленому законом. Наприклад, у разі невідповідності зареєстрованої торговельної марки умовам надання правової охорони чи наявності в свідоцтві елементів зображення знака та переліку товарів і послуг, яких не було подано у заявці.