8.2 Процеси функціонування і розвитку, регламентація режимів запобігання і ліквідація нс.
Серед проблем, що вимагають першочергового розв’язання, особливе місце посідає проблема стійкого функціонування об’єктів народного господарювання, особливо в умовах НС.
Розвиток науково – технічного прогресу в Україні, реалізація великомасштабних проектів пов’язані з підвищенням ризику виникнення техногенних та природно - техногенних катастроф з регіональними , національними і глобальними наслідками.
Сьогодні в Україні експлуатуються ядерні реактори, хімічні об’єкти із значними запасами отруйних та вибухонебезпечних речовин. В промисловості значну частину займають потенційно небезпечні виробництва, до яких належать такі об’єкти, де відносно раптове порушення технологічних систем супроводжується тяжкими екологічними і соціально – економічними наслідками.
Потенційно небезпечні об’єкти (ПНО) мають велику питому вагу у структурі промислового виробництва, на які припадає 42% вартості основних промислово – виробничих фондів, більше як 38% обсягу виробництва і 21% працюючих. Щорічно країна втрачає тисячі людей внаслідок аварій на транспорті, у вугільній промисловості, від пожеж. Суттєве підвищення ризику виникнення НС в Україні пов’язане також і з тим, що найбільш небезпечні технічні системи і об’єкти розміщені,як правило, в місцях найбільшої концентрації людей. Внаслідок диспропорції в розміщенні продуктивних сил, які допускались протягом багатьох років, територія нашої країни зазнала значних техногенних навантажень. Ці навантаження ускладнюють функціонування техносфери і супроводжуються посиленням антропогенної дії на природне середовище [37].
Ефективність економіки держави залежить від того,наскільки окремі галуз, підприємства народного господарства здатні стійко працювати не тільки в звичайних умовах, а й в умовах надзвичайних ситуацій.
Значні руйнування, пожежі та втрати серед населення,викликані наслідками надзвичайних ситуацій, можуть стати причиною значного скорочення випуску продукції, а отже, і зниження економічного потенціалу держави.
Це вимагає завчасного вжиття заходів щодо забезпечення стійкого функціонування об’єктів на випадок виникнення НС та максимальне запобігання і ліквідації цих НС.
Структурно – функціональна схема державного управління безпекою та захистом населення від НС в Україні наведена на рис.8.1
Рис 8.1 Структурно
– функціональна схема управління
безпекою в Україні
8.3 Органи управління, сили і ресурси з попередження та реагування на нс на державному рівні.
Держаними органами управління у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру є:
1) Кабінет Міністрів України;
2) Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, до компетенції якого віднесене питання захисту населення від НС;
3) Інші спеціально уповноважені центральні органи (це науково дослідні і проектні інститути тощо);
4) Місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень визначених Законом України «Про захист населення і територій від НС…»
5) Органи місцевого самоврядування в межах повноважень визначених законом.
Координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері захисту населення і територій від НС здійснюють: Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України.
У разі необхідності Кабмін України утворює спеціальні комісії загальнодержавного, регіонального, місцевого та об’єктивного рівнів (Стаття 28 Закону України «Про захист населення і територій від НС техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000р.)
До сил цивільного захисту належать:
- оперативно – рятувальна служба цивільного захисту;
- спеціальні, аварійно – рятувальні формування та їх підрозділи (воєнізовані);
- спеціальні служби центральних і інших органів виконавчої влади на які покладено завдання цивільного захисту;
- формування особливого періоду;
- авіаційні та піротехнічні підрозділи;
- технічні служби та їх підрозділи;
- підрозділи забезпечення та матеріальних ресурсів.
Потреби цивільного захисту у військовій техніці, приладах і спеціальному майні задовольняються центральними органами виконавчої влади, уповноваженими з питань матеріальних ресурсів та економіки з оплатою замовником – виробником вартості виділених матеріальних ресурсів (відповідно до статті 14) [40]