Архітектура

України в цю пору спочатку широко спирається на київські традиції. Водночас до архітектури проникають елементи народного стилю з області дерев’яного будівництва: кам’яні споруди — церкви, замки та міські будівлі втрачають «візантійський» характер, все частіше їх споруджують з вико­ристанням старовинних українських традицій. Зокрема беруться за зразок де­рев'яні церкви — трибанні й п’ятибанні, такі як прекрасна дерев’яна церква Св. Юра у

м. Дрогобич.

У цю пору в українському зодчестві часто використовуються звичайне дере­во, оскільки можливостей для кам’яних будівель було обмаль. Дерев’яні церкви тодішньої України криті гонтом (дерев’яна черепиця), який надає будівлі ви­шуканого вигляду.

У західних областях зі зрозумілих причин поширений готичний стиль (ве­личний кафедральний римо-католицький собор Успіння Богоматері у Львові, перебудований згодом у

9

стилі бароко). Деякі елементи готики — наприклад, стрілчасті вікна — починають використовуватися й у православній архітектурі.

Значна частина архітектурних пам’ятників була орієнтована не на декора­тивний, а на утилітарно-практичний ефект: будівля, в першу чергу, повинна була захистити від ворожого нападу. Поширені були замки-фортеці. Ренесансні принципи фортифікаційної архітектури відчуваються у фортецях міст Кам’янця-Подільського, Хотина, Острога, Луцька.

У той же час українська архітектура XVI—XVII ст. адаптує й принципи ренесансного стилю. Видатні пам’ятники українського ренесансу, що знахо­дяться у Львові, ввійшли в історію не тільки українського, але й загальноєвро­пейського мистецтва. До будівель львівського ренесансу належать численні бу­динки на площі Ринок, зокрема відома Чорна кам’яниця, будинок львів’янина-італійця Бандінеллі та ін. Найвищий злет українського ренесансу у Львові —

Успенська церква, (архітектори П. Римлянин, В. Капінос, А. Прихильний) і вежа Корнякта (архітектор П. Барбон); кап­лиця Трьох святителів, (архітек­тор П. Красовський). Усі ці будівлі створю­ють унікальний та досконалий архітектурний ансамбль.

Ренесанс природно переростає згодом у пишну архітектуру бароко. Завдяки цьому розкішному стилю й розвиткові технічних мож­ливостей водночас змінюють свій вигляд україн­ські міста. Бароковий римо-католицький кос­тьол стає характерною деталлю міського пейза­жу, особливо на заході України. Вишукані зразки католицького церковного бароко містить архі­тектурна панорама Львова. Перебудовується в дусі барокової пишноти Київ, зокрема набувають нового вигляду Софійський собор, Успенський собор у Києво-Пе­черській лаврі. Світське бароко знайшло свій класичний вираз у будинку Лизогуба (Полкової канцелярії) у Чернігові.

Стиль бароко став формантою української культури. Цей стиль на українському ґрунті роз­вивався в трьох різновидах. Існувало шляхет­ське бароко — пишне, вигадливе за формами і архітектурною думкою (подібна до нього також архітектура і мистецтво місь­ких церков на Заході України). У маленьких містечках і селах культивувалася простіша фор­ма так званого козацького бароко: округлі, динамічні форми невеликих за розмі­ром архітектурних споруд, прикрашених вираз­ним ліпленням. Цей же стиль простежується у традиційному українському костюмі (вишиті сорочки, шаровари, вінки зі стрічками й ін.). Козацьке бароко невловимо переростає в на­родне бароко; цей стиль стає формантою укра­їнського національного стилю, широко прони­каючи в культуру народних мас. У стилі бароко формуються вироби з металу, кераміка, відомі українські килими, розписи житла; широко вико­ристовується орнамент у народному стилі, у яко­му переважають рослинні мотиви.

На українському ґрунті бароко стає про­відником нового, ренесансного світовідчуття, відкриває шлях ідеям як гуманізму, так і Контрреформації. Бароко припускає діалог із язичниць­ко-античною спадщиною, дає простір філософській насичено­сті та пластичній досконалості стилю, поєднанню християн­ської духовності та пластично­сті образу. Воно впливає на нові принципи літературної творчості, музики, живопису й архітектури, декоративно-прикладного мистецтва.

Нові ідеї в архітектурі впли­нули і на розвиток тодішньої української скульптури, тісно з нею пов’язаної. На стінах будинків, палаців, церков з’я­вилися скульптурні рельєфи і пишна різьба (наприклад, «Хресна дорога» у нинішній православній церкві м. Тер­нопіль). З’являється і скульп­турний портрет, що широко застосовувався у жанрі надгроб­них пам’ятників.

Українське малярство цієї пори характеризується доволі високим рівнем. Фреска збага­чується ренесансними віяннями. Це сюжети «Різдво Христове» та «Успіння Богородиці» у Кирилівській церкві Києва (XIV ст.). Релігійні образи, що були раніше статичними, ску­тими каноном, поступово на­бувають руху, збагачуються психологізмом та натурними деталями. Звертає на себе ува­гу ікона з с. Красова «Богоматір-Одигітрія», в якій впевне­не відтворення візантійського канону поєднується з натхнен­ною спіритуалістичною інтер­претацією християнського іде­алу і водночас з яскравістю фарб і життєвістю трактування на­тури. Майстром українського та напіванонімними майстрами, що підписувалися ініціалами («Т.Т», «Г.В» та ін.), виступають серйозні майстри складної композиції та точного моделювання дрібної деталі, які доводять візантійський канон до рівня артистичної досконало­сті (титульний лист «Євангелія учительного» роботи Н. Зубрицького та ін.).

Наприкінці XVII ст. значно розвивається в Україні, набуває нового вигляду музично-театральне мистецтво. Джерела розвитку українського театру бе­руть початок від народних ігрищ Київської Русі, в яких поєднувалися елементи народної драми та пантоміми. У XVI—XVII ст. у

10

народних верствах поширюєть­ся мистецтво блазнів — народних співаків, музикантів, танцюристів, акробатів, жонглерів, дресирувальників звірів та ін. Карнавально-сатиричні моменти поєд­нуються тут з живою імпровізацією.

Популярним стає також вертеп, ляльковий театр (з XVII ст.), який поєдну­вав елементи релігійної містерії з народною імпровізацією. Вистава йшла у дво­поверховій скриньці (подвійна сцена); у верхній частині фігурували біблійні персонажі, у нижній — сатиричні, насичені злободенністю. Тут діяли постійні, як у так званій комедії масок на Заході, характери-персонажі: Дяк, Шинкарка, Москаль-солдат, Циган тощо.

У XVI—XVII ст. виникає шкільний театр, який розвивався у вузькому колі, наприклад — у Києво-Могилянській колегії, де студенти самі писали п’єси і виконували всі ролі, до жіночих включно, розвиваючи й літературну майстер­ність, і вміння триматися перед аудиторією. Оскільки тут навчалася велика кількість людей, переважно — майбутніх священиків, все це набувало і якогось суспільного резонансу. Розквіт шкільного театру пов'язаний з Київською колегією.

Музика розвивалася у народній та професійній формах. Саме в цю епоху сформувалося мистецтво кобзарів, які використовували в своїй творчості історико-героїчні теми; кобзарський спів супроводжувався грою на бандурі та лірі. З’явилися троїсті музики, невід’ємна частина народного свята (скрипка, бубон та цимбали, інколи як третій інструмент фігурували басоля, флояра, сопілка тощо).

Для порівняння: коли згаданий Симеон Полоцький поставив у Москві спектакль за написаною ним п’єсою (на біблійний сюжет!), то цар і бояри, подивившись «пазо­рище», побігли митися до лазні, бо виставу зрозуміли як гріх.

Одноголосий розспів змінюється багатоголоссям (партесний спів); зокрема у поширенні бага­тоголосого співу велику роль відіграли братські школи. У ствердженні цього типу співу значне місце посідає Н. Ділецький, видатний українсь­кий композитор. У сфері церковного співу сфо­рмувався київський розспів з його м’яким ліри­змом та емоційною повнотою.