Українська словесність та мис­тецтво цієї пори

Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесен­ня набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування пере­мог українського народу проти іноземних за­гарбників.

У XV ст. в Україні зароджується фольк­лорна історична поезія. Поява історичних пі­сень і дум зв’язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної землі. До нашого часу дійшли думи про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.

У літературній творчості художнє начало ще не отримало того розвитку, що в західних країнах, — як і у всьому візантійсько-православному культурному регіоні, тут ще домінувала церковна книжність. Варто згадати збірник «Ізмарагд» — дидактичні твори про гріх та цноту, повагу до старших тощо. Було завершено розпочатий ще у княжу добу «Києво-Печерський патерик» (Касьянівська редакція), надрукований у Печерській лаврі.

Водночас формуються зачатки нової, художньої літератури західного типу. Автором першого українського вірша був Гарасим Смотрицький, який в дусі ренесансної стилістики з’єднав у рамках одного літературного твору Христа з Музою і застосував античні розміри віршування.

8

Його син Мелетій Смотриць­кий у своїй «Граматиці» (1619) дав експериментальні зразки цього гекзаметру та сапфічної строфи.

Феноменальна латиномовна поезія українських авторів XV—XVI ст. Павла Русина,

Я. Вислицького, Я. Дантишека, Г. Тичинського-Рутинця, С. Кленовича. Останній — автор патріотичної поеми «Роксолана», який сподівався, що в Укра­їні буде новий Парнас.

Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. З’являються полемічні жанри (трактати, діалоги, диспути, памфлети). Серед їхніх авторів були вже згадані церковні діячі, письменники, учені: Л. Баранович, І. Гізель,

І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У цих творах приділялася увага не тільки богословським, але й філософським та соціально-політичним, проблемам.

Ідея збереження української культури та протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали у своїх творах право українського народу на свою мову, віру і звичаї.

Одні, як, наприклад, Захарія Копистенський, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський гаряче відстоювали православ’я. «Палінодія» Захарії Копистенського, написана холодно-об’єктивно з величезною ерудицією.

Однак загального резонансу набували не академічні трактати. Звертає на себе увагу яскравий, народний стиль Івана Вишенського, що прагнув відродити жанр апостольських послань: живучи в Афонському монастирі (Греція), він відправляв до України лист за листом, підносячи в них ідеали православного чернецтва. Ось уривок з «Послання до єпископів», що прийняли унію з Римом:

Особливу роль у церковній полеміці відіграв талановитий Мелетій Смотрицький, автор згаданої «Граматики» та ряду яскравих полемічних творів. Звертає на себе увагу «Тренос» (в перекладі з грецької — плач), у якому українська православна церква зображена у вигляді нужденної старчихи, вигнаної власними дітьми:

Однак, врешті сам Смотрицький стає греко-католиком, і це — характерний момент духовного життя епохи.

Унію, як церковну єдність, захищав Лев Кревза (очевидно, у співавторстві з єпископом Іосафатом Кунцевичем, що віддав життя за свої переконання).

З’являються в цю пору й такі чисто ренесансні особистості, як Станіслав Оріховський-Роксолан («Руський Демосфен»), який навчався у Німеччині, зі­йшовся там з Лютером; потім викладав у Болонському та Падуанському універ­ситетах. Він відомий як автор полемічних творів «Хрещення русинів» та «Від­ступництво Риму», надиханих атмосферою Реформації.

Набуває значення майстерність проповідника. З’являються теоретичні трак­тати з риторики. З найбільш видатних явищ такого роду варто назвати «Меч духовний» і «Труби словес проповідних» Лазаря Барановича. Майстром про­повіді був й Іоанікій Галятовський («Наука альбо способ складання казаня» та «Ключ разумінія»).

Проповідь, що мала головною метою коментар Біблії, відкривала і можли­вість власної літературної творчості. У XVII ст. формуються такі яскраві літера­турні індивідуальності, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович, що ста­нуть видатними діячами культури вже в умовах підросійської України. Розвиток риторики свідчить про інтенсифікацію духовного життя, про зрос­тання рівня літературної майстерності. В Європі стає відомим вираз ректор роксмонанум— український ритор.