Статус України у складі Речі Посполитої

Непростою була си­туація перебування України в складі Речі Посполитої, де було взято курс на поглинання візантійсько-православної традиції панівним західним типом культу­ри. Водночас українство дістало більше шансів прилучитися до західних досяг­нень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольською навалою, приречені на фіксацію старих візантійських канонів.

Перш за все поставало питання збереження національної мови.

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Піс­ля монголів «вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу посо­вує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви і наші українські письмен­ники і збагачують московську літературу. Вже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: Св. Петро Волинець (пом. 1326) та Св. Олек­сій Чернігівець (1293—1377 рр.)», — писав митрополит Іларіон (Огієнко).

Українська церква в гетьманську добу

Найважливішу, організу­ючу роль в українській культурі цього періоду продовжує відігравати Церква, що консолідує духовний пошук суспільства, виробляє його світогляд і ідеали, опікується мистецтвами й сприяє розвиткові науки. У досліджуваний період Церкві випадає стати і берегинею національної спадщини, розвивати споконвіч­ні начала народної культури, охороняти її самобутність.

Однак Церква в Україні в цю пору переживала непрості часи. По-перше, під ударами турків упала в XV ст. Візантія — оплот православ’я. Православна церква України продовжувала залишатися під владою константинопольського, патріарха, але виявилася через занепад грецької церкви у важких умовах; розви­ток церковної культури тут сповільнився.

По-друге, майже всі українські єпископи звернули свої погляди до Риму як до останньої надії зберегти християнство і залишитися в лоні Європи. Внаслідок цього виникає союз двох Церков — унія, або греко-католицька церква (1596 р.). Вона догматично й адміністративне приймає владу римського папи, але зберігає православну обрядовість. Унія була компромісом не лише з Римом, але і з Польщею, бо припинялися гоніння на візантійський обряд. У відповідь на звинувачення в «ополяченні» уніатська церква інтенсивно розвиває національні українські начала в культурі, стає охоронницею цієї спадщини. Замість сліпого наслідування греків приходить широке використання національної традиції — у музиці, живописі, проповіді тощо.

5

Православ’я в Україні виявилося у важкому стані, не стало своїх єпископів, без яких Церкву не можливо уявити. А польська влада забороняла призначати нових православних князів Церкви. Лише таємна посвята ряду єпископів в 1620 р. єрусалимським патріархом, що відвідав Україну, вдихнула життя в майже загас­ле українське православ’я тієї пори.

Водночас ця ситуація стимулювала релігійно-духовне вільнодумство і церко­вну полеміку. Як відомо, розвиток друкарства сприяв виданню Біблії різними мовами, це в свою чергу призвело до Реформації, розколу римської церкви.

Проникали в Україну й ідеї Реформації, лютеранство, кальвінізм і відродже­не з небуття аріанство («соціанство», або ж «антитрінітаризм») — вчення, що відхиляло Трійцю. Українці-протестанти на свій лад збагатили національну куль­туру. Зокрема принцип епохи Реформації — подавати народові Св. Письмо рідною мовою — визначив певну українізацію церковних книжок, які писалися церковнослов’янською мовою (напр., «Пересопницьке Євангеліє»),

Полемічність, що прийшла на зміну колишній однодумності, сприяла роз­виткові освіти, відкривала шлях новим віянням у культурі. Ситуація свідчила, при всій її непевності, що Україна є частиною європейського світу, тобто суспі­льством, де інтенсивно ведеться пошук істини і потроху вимальовується почуття плюралізму. Середньовічна епоха, коли всі поляки були католиками, а всі укра­їнці — православними, минула безповоротно. Подібна «конкуренція» пішла саме на користь українському православ’ю (реформи Петра Могили). По цій ситуації, одначе, боляче вдарило приєднання України до Москви після 1654 р. та, зокрема, підпорядкування українського православ’я новоствореному після падіння Візантії Московському патріархату (від часів християнізації українське православ’я безпосередньо підпорядковувалося Константинополю). Досягнення української церковної культури цієї пори — оновлення богословської думки, ши­роке використання стилю бароко в мистецтві та ін. викликали у Москві недові­ру й підозру. Було, що й палилися українські книжки, як «заражені латинством».