5. Лексико-граматична своєрідність модальних слів. Групи модальних слів за походженням. Розряди модальних слів за значенням.

У лінгвістичних дослідженнях межі вживання терміна “модальність” втратили свою визначеність, а тому діапазон його розуміння хитається від невизнання як такого до розуміння як текстоутворювальної категорії [10, с. 13]. Водночас чи не єдиний спільний знаменник більшості трактувань модальності становить акцентування на її суб’єктивності, тісному зв’язку з людиною, що виявляється в зумовленості будь-якого модального значення точкою зору мовця [2, с. 190]. Як наслідок, модальність, попри різноплановість трактувань, може вважатися універсальною функціонально-семантичною категорією, що постає як експліковане мовними засобами ставлення мовця до змісту повідомлюваного в межах комунікативної одиниці [2, с. 193; 7, с. 40]. При цьому, у контексті дослідницьких пошуків лінгвістичної сутності модальності, так само актуальною все ще є проблема визначення меж модальних значень, вирішення якої можливе за умови встановлення системи засобів їх вираження [7, с. 53]. Звідси, з-посеред засобів формування модальності на рівні комунікативних одиниць зокрема виділяються модальні слова і вирази, а також вставні компоненти [2, с. 194; 11, с. 367-368]. Модальні слова – вказують на суб’єктивно-об’єктивні відношення людини до явищ дійсності та їх різноаспектних зв’язків [3, с. 134]. В українській мові модальні слова – лексико-граматичний клас незмінних слів, що виражають ставлення мовця до висловленої ним думки й містять оцінку явищ дійсності та їхніх зв’язків з погляду ймовірності, можливості, необхідності тощо; у реченні основною синтаксичною функцією модальних слів є функція вставного слова з модальним значенням; за значенням модальні слова поділяють на дві групи: 1) ті, що передають значення реальності, достовірності, ствердження (безперечно, безумовно, дійсно, звичайно, зрозуміло, природно, справді, щоправда і под.), 2) ті, що виражають значення можливості, ймовірності, припущення (видно, вірогідно, здається, ймовірно, мабуть, може, можливо, очевидно, напевно, певно та ін.); модальні слова походять від різних частин мови, які набули синтаксичної функції вставних слів, але здебільшого цей клас слів зростає за рахунок прислівників прикметникового походження (безперечно, безумовно, дійсно, звичайно, зрозуміло, ймовірно, певно), тому їх нерідко зараховують до модальних прислівників, водночас інша група модальних слів сформувалася на основі дієслівних форм третьої особи (здається, може, розуміється).

6. Особливий статус вигука у мові. Звуконаслідувальні слова. Вигуки-предикати.

Вигуки - це слова, які служать для вираження різних емоцій, почуттів, не називаючи їх.

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони не називають предметів, ознак чи дій і не виконують службових функцій, а лише виражають почуття: О, які були великі зорі, як синіло й склилось навкруги (М. Рильський); Ох, якби тільки можна, то я б сама те горе одвернула! (Леся Українка).

За походженням вигуки поділяються на первинні (не похідні) і вторинні (похідні). Первинні вигуки не співвідносяться з іншими частинами мови, вони утворені з одного, двох чи кількох звуків: а! о! ей! ой! тю! фе! о! пхе! ану! люлі! Вторинні вигуки утворилися з інших частин мови, найчастіше повнозначних: матінко! непе! жах! страх! дурниці! лишенько! біда! рятуйте! геть! годі!

За значенням вигуки поділяються на емоційні та вигуки, які виражають різні волевиявлення людини (спонукальні).

Емоційні вигуки виражають різні почуття: радість, здивування, горе, сум, захоплення, жаль, рішучість, сумнів, похвалу, переляк, зневагу, незадоволення, обурення (ой! ах! ов-ва! ого! еге!)

Другу групу вигуків становлять вигуки, які передають різні волевиявлення людини (спонукальні): наказ (геть! годі! цить! марш! гайда! гей! соб! цабе!); оклик, звертання, бажання, привернути чиюсь увагу (ей! алло! гей! гов! агей!); спонукання до дії (ану, ну, нумо).

До вигуків належать також слова, словосполучення, що виражають привітання, подяку, прощання, вибачення (вигуки етикету): Добрий день! На добраніч! Дякую! Вибачте! Будь ласка!

Близькими до вигуків є звуконаслідувальні слова. У мові існують слова, які передають акустичне уявлення мовців про звуки і шуми природи, деяких процесів тощо.

Звуконаслідувальні слова (звуконаслідувальники) — невідмінювані лексичні одиниці, що відтворюють засобами мови природні нечленороздільні звуки людей, тварин, предметів.

Звуконаслідувальники є результатом імітації людиною:

— пташиних криків, звукових сигналів: ку-ку !, тьох-т ьох !, цвірінь-цвірінь !, кра-кра! , куд-кудах!, ку-ку-рі-ку!,га-га-га !

— криків і звукових сигналів домашніх тварин та звірів: м у !, гав-гав ! , няв-няв !, хрю-хрю!, ме !, бе!;

— звуків, що виникають при падінні живих, неживих предметів: бух!, трах!, ст ук!, геп!, бабах!, трісь!, хрусь !;

— звуків дії різноманітних механізмів: тік-так! (годинника), тра-та-та-та! (кулемета), тр-р-р-р! (трактора), у-у-у ! (потяга), дзинь ! (дзвінка) тощо;

— дії фізіологічних процесів: кахи !, чхи!, ха-ха ! , х і-х і ! ,тьху ! , апчхи ! ;

— шумів різноманітних природних явищ: свист чи шум вітру, дощу, грому, хлюпіт води.

Пройшовши через свідомість людини, будучи вимовленими її мовним апаратом і введеними в текст, у дискурс із комунікативною метою, вони набувають статусу слів. Однак деякі мовознавці не визнавали звуконаслідування за слова. О. Пєшковський вважав, що в них немає поділу на звуки і значення, властиве слову, оскільки все значення — в звуках. В українському мовознавстві звуконаслідувальники розглядають як різновид вигуків (Л. Мацько) або як групу слів, яка прилягає до вигуків, але не зливається з ними повністю, оскільки не виражає ні емоцій, ні волевиявлень (А. Колодяжний, К. Городенська).

На думку О. Тихонова, звуконаслідувальнику притаманні суттєві ознаки частиномовного статусу:

— наявність лексичного значення і його звукова мотивованість;

— загальновживаний характер більшості звуконаслідувальників, поряд з якими існують і індивідуально-авторські новотвори;

— постійний звуковий склад (х і-х і-хі , гав-гав ! , ку-ку !, ку-ку-р і-ку ! тощо), що сприяє адекватному розумінню їх усіма носіями мови;

— відображення у тлумачних словниках як колективно осмислених мовних знаків-слів;

— незалежність семантики від контексту;

— відсутність граматичної ізольованості від інших слів у тексті;

— здатність до субстантивації і вживаність їх у функції підмета, додатка, присудка;

— здатність керувати іншими словами в реченні і мати при собі означення;

— наявність зв’язку з іншими частинами, мови, що виражається в активній участі звуконаслідувальників в утворенні похідних дієслів та іменників;

— здатність до валентності з багатьма суфіксами і префіксами;

— значно вищі словотвірні можливості в галузі афіксації порівняно із займенниками, числівниками, вигуками, модальниками, станівниками.

Оскільки звуконаслідувальники є активною частиною системи мови, збагачують її словотвірні ресурси та лексико-фразеологічний фонд, то, на думку О. Тихонова, їх можна розглядати як окрему частину мови. На цьому фоні видається непереконливим твердження І. Милославського про позачастиномовний статус звуконаслідувальників у мові.