2.1. Економічні інтереси та їх структура
Оскільки економічні інтереси — найконкретніша форма вияву відносин економічної власності, то відповідно до існування у сучасній структурі таких відно-син трьох основних типів власності (приватної, колективної, суспільної, у випадку розвитку державної власності в інтересах всіх членів суспільства) виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас економічні інтереси є формою вияву відпо-відних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремими індивідами, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічни-ми потребами економічні інтереси — це рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва.
У західній економічній літературі, а останніми роками й у вітчизняній, визначається поділ економічних інтересів лише на суспільні та приватні, а колективні інтереси нерідко ігнорують або розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів. На рахунок думки захід-них учених, то вона відображає не сьогодення, але ідеї двохсотрічної давнини, коли в економічній системі капіталізму існували, переважно, лише дві форми власності, а колективна була винятком. Наприкінці XX ст. таке твердження перетворилося на догму, стереотип, оскільки кожна велика і навіть середня за розмірами компанія існує у формі акціонерного товариства. Якщо виходити з практики еволюції капіта-лістичного способу виробництва, то з середини XIX ст., тобто від часу масового виникнення акціонерних компаній, в яких об'єднується капі-тал кількох індивідуальних підприємців, власність стає колективною (груповою, асоційованою) капіталістичною, її суб'єктом вже не є лише індивід.
Привласнення прибутку здійснюється залежно від суми капі-талу, яку вносить до акціонерної компанії капіталіст. На цю величину він отримує певну кількість акцій, на які за результатами виробництва отримує відповідну суму дивідендів. Відтоді існують колективні еко-номічні інтереси, тобто акціонерна власність змінює сутність капіталі-стичної власності не повністю, а частково. Якби цього не сталося, ко-лективна капіталістична власність не могла б забезпечити прогрес про-дуктивних сил (адже цю роль уже не могла виконати індивідуальна капіталістична власність, що й стало головною причиною виникнення такої більш розвинутої форми капіталістичної власності).
У наступний період еволюційних перетворень капіталістичного спо-собу виробництва ця форма власності закріплюється в розвитку акціо-нерних компаній закритого типу, акції яких не продаються на фон-довій біржі. У США їх називають "партнерствами". Кількість акціо-нерів у них не перевищує 300 осіб, які часто пов'язані родинними зв'яз-ками. Проте ці компанії не відіграють вагомої ролі в американській економіці. Тому в процесі подальшої еволюції капіталістичного спосо-бу виробництва в його межах відбуваються глибші зміни у відносинах власності, зумовлені виникненням і розвитком акціонерних товариств відкритого типу, акції яких котируються на фондовій біржі.
У найбільшій американській компанії кількість акціонерів перевищує 3 млн осіб, по-ряд із колективною капіталістичною власністю частково розвивається власність найманих працівників, тобто трудова капіталістична власність. Тому суб'єктами акціонерної власності певною мірою стають наймані працівники, які на свої акції отримують певну суму дивідендів (7—10 % від заробітної плати). Суб'єктом трудової колективної форми влас-ності є лише трудовий колектив, члени якого залежно від трудового стажу, кваліфікації тощо володіють неоднаковою кількістю акцій і отри-мують неоднакові суми дивідендів. Про її колективну природу свідчить, зокрема, той факт, що у разі звільнення робітник може претендувати тільки на вартісний еквівалент частини майна, а саме майно підприєм-ства дрібнитися не може. Ця вимога стосується і типових акціонерних компаній.
Невизнання колективних економічних інтересів означає,
по-перше, полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектра відносин економічної власності, зокрема, заперечення плюралізму форм власності, оскільки фіксуються лише форми власності, притаманні суспільству вже кілька століть тому.
Це не тільки суперечить реаліям дійсності, а й не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є визначення проміжних ланок між двома протилежними сторонами. Колективна форма власності є проміжною між приватною (що належить окремій особі, або, як максимум, сім'ї) та державною власністю.
по-друге, ігнорується окремий, відносно самостійний тип економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючий. Адже економічні інтереси є формою вияву відповідних відносин економічної влас-ності. Якщо ж відкидається колективна власність, то відкидаються й колективні економічні інтереси (вони ототожнюються з приватними). За цих умов між ними не можуть існувати суперечності, а, отже, й джере-ла розвитку економічної системи, що не відповідає реаліям практики.
по-третє, в такому випадку ні в теорії, ні на практиці не стимулюється пошук мотивів і механізмів посиленню ролі колективних інте-ресів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто як вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень.
по-четверте, не береться до уваги, що в Конституції України, крім положень про те, що основою економічної і політичної свободи окремої особи є приватна власність, має бути визначена основа економічної сво-боди трудових колективів, якою може бути лише колективна власність. Відповідно суспільна власність — основа економічної свободи суспіль-ства загалом, умова задоволення його суспільних потреб (у розвитку освіти, охорони здоров'я, довкілля тощо).
У твердженні, що колективна власність є похідною від приватної, а тому її недоцільно називати поряд із приватною, до уваги береться лише процес виникнення колективної власності, а не її роль у сучасній еконо-мічній системі. У такому випадку публічну власність можна розгляда-ти як похідну від приватної, при цьому ігнорується й те, що колектив — не арифметична сума його членів, що він має свої специфічні інтереси, особливості й закономірності розвитку. Ігнорування колективної влас-ності призводить до штучного розриву сучасного характеру виробниц-тва і праці та характеру привласнення, створює штучні перепони на шляху до осмислення процесів майбутнього. Адже не викликає сумніву посилення ролі колективної власності у прогресі сучасних продуктив-них сил, у еволюції світової цивілізації. Зокрема, зростає значення інте-лектуальної власності та інформації, що можуть перебувати, передусім, у колективній або суспільній власності.
Особисті інтереси виражають необхідність задоволення різноманіт-них потреб окремої людини; колективні потреби (передусім, матері-альні) — трудових колективів, а суспільні — сукупних потреб суспіль-ства. Інтенсивний розвиток інтегрованої капіталістичної власності про-тягом останніх десятиліть у країнах Західної Європи формує новий тип економічних інтересів — інтеграційних, в яких усвідомлюються спільні потреби країн ЄС. Внаслідок поділу суспільства на класи, соціальні верстви, прошарки і неоднакового їх стосунку до власності на засоби виробництва та ство-рений продукт, наявності у руках певної верстви чи класу економічної або політичної влади в суспільному інтересі різною мірою відобража-ються економічні інтереси індивіда, колективу, окремих прошарків на-селення тощо. Економічні інтереси більшості сучасних найманих працівників спря-мовані на отримання предметів споживання та послуг, а інтереси влас-ників засобів виробництва — на збільшення різних видів власності (цінних паперів, нерухомого майна, коштовних металів тощо). Тому за-собом реалізації економічних інтересів працівників є отримання заро-бітної плати, а власників засобів виробництва — привласнення при-бутків. Протягом останніх десятиліть у розвинених країнах світу з ши-роким розповсюдженням акцій, впровадженням нових форм заробіт-ної плати (наприклад, участі у прибутках) економічний інтерес деяких найкваліфікованіших працівників певною мірою реалізується в отри-манні частини прибутку (у формі дивідендів). Засобом реалізації су-спільних інтересів є збільшення національного доходу, державної влас-ності на засоби виробництва та частки одержавленого національного доходу.
Економічні інтереси більшості найманих працівників є особистими інтересами (на відміну від приватних, які є формою вияву приватної трудової власності). Засіб реалізації особистих інтересів — отримання заробітної плати, а приватних інтересів — отримання доходу від реалі-зації створених товарів і послуг.
Колективні інтереси також існують у двох основних формах:
1) трудові колективні інтереси, тобто інтереси працівників, які викупи-ли підприємство. Таких підприємств у США налічується майже 11 тис. Значна їх кількість формально існує і в Україні після переходу частини державної власності до рук трудових колективів через створення за-критих акціонерних підприємств або викуп за приватизаційні сертифі-кати;
2) колективна капіталістична власність, що утворюється внаслі-док злиття капіталів кількох підприємств.
Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються особисті (у тому числі приватні), колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання не-обхідне на рівні окремого підприємства, галузі та держави. На рівні підприємства воно здійснюється через впровадження прогресивних форм заробітної плати, раціонального розподілу прибутку та стимулювання праці, розширення масштабів виробництва й відрахувань до державно-го бюджету тощо. Світова практика засвідчує, що оптимальне поєднан-ня колективних та суспільних інтересів має місце у тому випадку, коли до державного бюджету вилучається не більше 40 % прибутків.
Оптимальне поєднання економічних інтересів на рівні держави відбу-деться тоді, коли отримані державою через механізм оподаткування кошти раціонально розподіляються на соціальні витрати (розвиток освіти, охорони здоров'я, захист навколишнього середовища, розвиток економіки, оборону тощо).
З-поміж різних типів економічних інтересів нині домінують колек-тивні інтереси, насамперед, трудові колективні інтереси. Це зумовлене тим, що на підприємствах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні і нематеріальні блага. При цьому мають оптимально по-єднуватися особисті та колективні інтереси, кожен член трудового ко-лективу має бути впевнений, що створений спільними зусиллями дохід підприємства, в тому числі частина прибутку, буде раціонально розподі-лений відповідно до кількості та якості праці.