Порівняльний аналіз Конституції 1996 року та 2004 року на підставі рішення Конституційного Суду України

 

Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття.

Давайте проведемо порівняльний аналіз текстів Конституції у редакціях від 1996 року та 2004 року.

Повноваження Верховної Ради України та народних депутатів скорочуються з п’яти до чотирьох років. З п’яти до чотирьох скорочуються також повноваження сільських, селищних, міських, районних, обласних рад

Верховна Рада України відтепер може лише надавати згоду на призначення Президентом України прем`єр-міністра.

Звужується перелік підстав, відповідно до яких народні депутати можуть бути позбавлені мандатів. Віднині залишається чотири норми: складення повноважень депутата за його особистою заявою; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України.

Скасовано підстави для дострокового позбавлення мандату: якщо депутати, обрані від політичних партій до парламенту не входять до складу фракції тієї партії чи блоку. Крім того, втратили чинність положення щодо обов’язкової необхідності формування коаліції депутатських фракцій. Зменшено перелік підстав, за якими Президент може розпустити парламент. Відтепер Президент не може оголосили про припинення дострокових повноважень Верховної Ради, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій; чи протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформовано персональний складу Кабміну. Залишилась лише така підстава для розпуску парламенту: якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись.

З поновленням Конституції 1996 року звужуються повноваження Верховної Ради України. Зокрема, віднині парламент знову не призначатиме уряд, депутати позбавлені можливості призначати голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України та звільняти їх з посад; призначати на посаду та звільняти за поданням Президента голову Служби безпеки України.

За парламентом залишилось надання згоди на призначення на посаду Президентом України генерального прокурора України, водночас питання звільнення вирішуватиметься лише Президентом.

Відповідно до Конституції 1996-го року, право законодавчої ініціативи, крім Верховної Ради України, Президента України, народних депутатів України, Кабінету міністрів України, матиме також Національний банк України.

Зі скасуванням змін до Конституції від 2004 року голова парламенту позбавляється права підписувати та офіційно оприлюднювати закон, якщо Президент України не підписав закон, вето на який було подолане.

Також спікер парламенту, у разі дострокового припинення повноважень Президента, вже не виконуватиме його обов`язки, це право повертається прем’єр-міністру.

Крім того, повертається норма, що чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п`ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України, вибори глави держави проводяться в період дев`яноста днів з дня припинення повноважень.

Відповідно до рішення КС, розширюються повноваження Президента. Відтепер він знову призначатиме за згодою Верховної Ради України прем`єр-міністра, припинятиме повноваження прем`єр-міністра та прийматиме рішення про його відставку. Також глава держави призначатиме за поданням прем`єра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинятиме їхні повноваження на цих посадах.

Відповідно до Конституції 1996 року, Президент відтепер утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням прем`єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Скасовує акти Кабінету міністрів та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Кабінет міністрів України залишається вищим органом у системі органів виконавчої влади. До складу Кабінету міністрів входитимуть прем`єр-міністр, перший віце-прем`єр-міністр, лише три віце-прем`єр-міністри та міністри.

Кабмін віднині складатиме повноваження перед новообраним Президентом України, а не новообраним парламентом.

Отже, як бачимо, з відміною політичної реформи 2004 року ми повернулися в часи дії Конституції 1996. Тому нагальною є потреба  внесення змін до законів та інших підзаконних актів, аби врегулювати суспільні відносини відповідно до Конституції України.

 

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Після проголошення незалежності України на її території продовжувала діяти Конституція УРСР від 20 квітня 1978 p., в яку вносилися зміни та доповнення. В 1990 р. розпочалася діяльність по створенню і прийняттю нової української Конституції, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нормами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни мають право звертатися до міжнародних інстанцій.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, президентсько-парламентську форму правління в Україні. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада. Главою держави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і збереження мов національних меншин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житло.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.

Преамбула – це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.

Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, екологічної безпеки, статті, що визначають державну символіку. Розділ II. «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»

містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та конституційні обов’язки людини і громадянина. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції.

Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного законодавчого органу України – Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють правове становищеПрезидента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

Розділ VII. «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування органів правосуддя, визначають статус суддів.

Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України.

Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження органів влади автономії.

Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів.

Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду. Розділ XIV. « Прикінцеві положення» вказує, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття, а день прийняття Конституції є державним святом – Днем Конституції.

Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані негайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції.

Конституція України 1996 р. є основою подальшого розвитку національного законодавства та правової системи України.

Розглядаючи розділ "Права і свободи людини і громадянина" Конституції, можна констатувати, що ідея прав людини добре перекладена українською мовою з англійської, французької та німецької. Здавалося б, усе гаразд, і ми будемо мати усі необхідні в нормальному суспільстві права і свободи. Але дискусійним видається питання про реалізацію та гарантії цих прав і свобод.   Перше, що впадає в око, це велика кількість прямих запозичень з міжнародних пактів ООН про права людини 1966 року. Але автори тексту практично не розрізняють норми пакту про громадянські та політичні права, що держава мусить виконувати при будь-яких обставинах, і норми пакту про соціальні, економічні та культурні права, реалізація яких залежить від економічного стану країни і які можуть бути нормами прямої дії тільки при наявності коментарів, що визначають для судів трактовку цих норм. Бездумне копіювання західних зразків має результатом оте остогидле радянське лукавство, що було в усіх конституціях за часів СРСР. Ми вже мали супердержаву, суперресурси, суперзахищеність, і все це розвалилось, і було ясно, що ці приписи про позитивні права були беззмістовними. Тому просто знущанням сьогодні виглядає "право на житло", "право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє јхарчування, одяг, житло", "право на безпечне для життя і здоров’я довкілля" (ст. 47,48,49) й інші позитивні права, які в наших умовах ніхто і ніколи не захистить в суді.   Такі норми не можуть бути конституційними.   Здається, що автори самі не вірять в те, що пишуть.   Важливим є питання про право на приватну власність та підприємницьку діяльність (ст.41,42).   Згідно ст.92 правовий режим власності визначається законом.   На нашу думку, його треба було б визначити якраз у Конституції. Власність в її абсолютному сенсі невіддільна від людини, позбавити людину власності - все одно, що руку відрубати. А у нас виходить, що якийсь новий парламент може змінити режим власності (з другого боку, незрозуміло, чому гарантії підприємництва визначаються тільки законом, чому уряд не може встановити які-небудь гарантії?). Треба зазначити, що реалізація цих прав обмежується законом, і ці обмеження чітко не окреслені. Але не тільки законом. Наприклад, твердження, що використання власності не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, безумовно, буде використовуватись посадовими особами на свій розсуд, і це обмеження може цілком нівелювати право власності. Це право може бути взагалі скасованим державою за умов воєнного або надзвичайного стану. Ст.41 передбачає примусове відчуження об’єктів приватної власності "з мотивів суспільної необхідності", умови конфіскації майна визначаються поточним законодавством про надзвичайний або воєнний стан. Знову-таки попереду держава. У будь-якій нормальній країні "мотиви суспільної необхідності" полягають в тому, щоб приватну власність було неможливо відібрати в умовах миру і безпеки. Гарантія відшкодування вартості справу не рятує. За   Конституцією держава не наважується вийти на ринок власності як звичайний суб’єкт, тоді вона була б принаймні на рівні з громадянським суспільством. Навпаки. Забезпечення державою "соціальної спрямованості економіки" (ст.12), а також весь контекст ст.41, означає не що інше, як державницьку зверхність до особи власника, і свідчить про підсвідому зверхність держави над ринком, влади над економікою, про несприйнятливість влади до засад економічної свободи й взагалі економічних інтересів громадянського суспільства. Про це свідчить також ст.74, яка забороняє референдуми щодо законопроектів з питань податків та бюджету. Мудра держава апріорі розумніша за громадян. Чи то працює історична пам’ять: буржуазні революції виникали саме з причини підвищення податків?   Ще один приклад захисту держави від громадян - ст.44, яка визначає право на страйк "для захисту своїх економічних і соціальних інтересів". Реалізація цього права обмежується законом з урахуванням "необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей". Цей припис трактується однозначно: страйки з політичними вимогами заборонені. Але в Україні панує державна власність, і це означає, що страйків з політичних мотивів уникнути неможливо. Що інше мають робити шахтарі, вчителі, лікарі, науковці тощо, коли держава фактично кидає своїх громадян напризволяще, не виплачуючи заробітну платню по півроку?   Взагалі Конституція грішить величезною кількістю обмежень прав людини, це стосується насамперед громадянських та політичних прав. Можна сміливо прогнозувати, що деякі обмеження, такі, як-от "моральність населення", "захист репутації", "в інтересах громадського порядку" та інші, будуть визначатись не законом, а живою владою. У цьому ми бачимо презумпцію патерналізму влади: є можновладці, які краще за громадян розуміють, що морально, а що ні, що на користь громадському порядку, а що ні. Загальні обмеження (їх перелік подано в ст.64) і спеціальні обмеження, які наводяться на додаток проголошеної свободи чи права (ст.29-44) можуть звести нанівець майже усі перелічені права і свободи. Тому сумнівною виглядає реалізація прямої дії Конституції (ст.8) і стосовно цих прав і свобод.   Треба зазначити, що Конституція не передбачає безпосереднього звернення громадян в Конституційний Суд зі скаргами на порушення конституційних прав і свобод (ст.150), не передбачено звернення і звичайних судів. Таким чином, судовий захист громадянських та політичних прав і свобод вельми проблематичний й ст.8 залишається звичайною декларацією.   Щоби довести це твердження, розглянемо більш подробно обмеження свободи слова в Конституції. Ставлення до свободи слова є пробним каменем будь-якої державної політики, якщо йдеться про випробування на реальний демократизм, на реальну підпорядкованість держави громадянському суспільству.   За Конституцією свобода слова може бути обмежена   в інтересах "національної безпеки", "територіальної цілісності", "громадського порядку", "здоров’я і моральності населення", "для захисту репутації або прав інших людей", "для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно", "для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя", "в умовах воєнного або надзвичайного стану".   Можна вважати обмеженням свободи слова й обов’язок "шанування державних символів" України (ст.65), й наявність спеціального закону про відповідальність за посягання на честь і гідність Президента (ст.105). На нашу думку, було б добре, якби свій негативізм стосовно держави людина обмежувала пошкодженням державних символів. Нагадаємо, що Верховний Суд США виправдав людину, яка спалила американський прапор, саме на підставі першої поправки до Конституції США: законодавча влада (Конгрес) "не має права видавати закони на впровадження будь-якої релігії чи заборону вільно виконувати її, а також не має права видавати закони, що обмежували б свободу слова, преси та права народу мирно збиратися й звертатися до уряду, просячи усунути якусь кривду". Обмеженням свободи слова, свободи політичної діяльності є й зобов’язання депутатів та сенаторів скласти присягу, відмова від якої означає втрату мандата. З нашої точки зору, не можна нікого примушувати будь-що говорити, так само як не можна нікому затикати рота. За проектом виходить, що відмова промовити чужі слова важить більше, ніж голоси сотень тисяч виборців.   Викликає також сумнів постулат про "свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законом" (ст.16). Право формується як результат політичної діяльності. Отже, все, що відбувається в галузі політики, має доправовий характер, це та сфера, де в повній мірі має існувати свобода думки, свобода слова. ¶ як людина не повинна обмежувати свої думки перед прийняттям рішення, так і суспільство не повинне обмежувати свободу політичних дискусій. В цьому сенсі політична діяльність не може бути обмеженою правом. Введення обмежень щодо обговорення загальних політичних проблем, державної стратегії та тактики є закладанням засад ніби апріорного відставання. Взагалі в законі не можна написати наперед те, чого не повинно бути в політиці.   Загалом можна зазначити, що підхід авторів тексту до прав і свобод людини є пуританським. Дискусійним є твердження ст.68, що "кожен зобов’язаний... не посягати на права та свободи інших осіб". Безумовно, треба рахуватися з іншими, не можна перетворювати реалізацію своїх прав в агресію до інших людей. Однак, визнаємо, що   М.Монтень був правий, коли писав, що нещастя одного є вигодою іншого. Чи є сенс вводити в Конституцію ідеалістичні доктрини? У бізнесі, наприклад, таке "посягання" обов’язково має місце. Треба погодитись також із Г.Спенсером, який вважав, що право мусить брати до уваги й інстінкти людини. Конституція повинна рахуватися не тільки з раціональними аспектами людської поведінки, але й виходити за межі традиційного раціоналізму. Суспільні за назвою інтереси є переважно індивідуальними, їх неможливо пізнати апріорно на преспективу багатьох поколінь. Ч.Беккаріа підкреслював, що чи не єдиною сталою рисою суспільства є його вічна нестабільність, динамізм і, як наслідок, певна мінливість образу справедливого. Пошуки форм, які не заперечують розвиткові особистості, зберігають вільне обернення ідей (крім тих, що йдуть від влади) і є головним завданням конституціоналізму. А ми й досі не можемо позбавитись суто марксистських уявлень про суспільство як про піраміду раціональних людських активностей, у яких обов’язково має бути вектор, що визначається державою. Хтось назвав проект Конституції в редакції від   26.10.93 "інструкцією для українського народу". На жаль, мусимо констатувати, що ця характеристика й сьогодні актуальна.

1 Поняття і основні властивості Конституції як основного закону держави Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий, перш за все, соціальне — політичний аспект сутності конституції. Конституція — це фіксація становища співвідношення політичних сил, що склались на час прийняття конституції. Це — своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо. А такі інтереси дуже різноманітні. Багато з них виникають і реалізуються в політичній сфері, яка як відомо, є об’єктом діяльності політичних партій, громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така діяльність знаходить свій вираз в різноманітних правових, в тому числі й конституційних документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок. В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план. Проголошення 24 серпня 1991р незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади — відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалось становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо). У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Українська держава поступово входить у світове співтовариство як повноправний і рівноправний суб’єкт. Поряд із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому [2]. Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави — це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Якою мірою і яку роль вона відіграє в процесі державотворення української нації покаже майбутнє. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначне сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя у перехідний період. Нова Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних характеристик правової держави; впровадження ідей парламентаризму; запозичення досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально — етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо. Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо. Термін "конституція" походить від латинського слова "constituto", що буквально можна перекласти як " устрій, установлення, утвердження ".Разом з тим існує думка, що він бере початок від звороту " rem publicum co ", з якого починаються окремі акти римських імператорів. Конституція — категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях древньогрецьких філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу — хартіях (Магдебурзьке і Любекське право 13 — 18 ст.). Сучасне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII -XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави. Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р. До останніх сьогодні відносять і Конституцію Пилипа Орлика 1710. Наука конституційного права знає різні підходи (погляди різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким "онституція — це Основний Закон держави, що об’єднує у собі групу норм із вищою юридичною силою, які закріплюють основи державного ладу, права, свободи та обов'язки особи і громадянина, систему та принципи організації державної влади, територіальної організації держави тощо". Конституція — це Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства й держави. Конституція — політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національне — державний і адміністративне — територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу. Конституція — це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни — це Основний Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір різних положень [7]. В основі цієї системи — Конституція, що є не тільки установчим документом держави та її основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого самоврядування і те. ін., а й юридичним актом. Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії. Як документ установчий, Конституція повинна містити процедури розв’язання суперечностей, що виникають у процесі діяльності держави. Одна з функцій Конституції, яка випливає із її суті, — це затвердження справжнього народовладдя. Конституція не може заважати саморегуляції суспільства: вона повинна бути орієнтиром, еталоном, на який рівняються його політичні, правові та моральні цінності. Завдання полягає в тому, щоб через усвідомлення сутності Конституції, "поставити на місце" співвідношення суспільства й держави. Це, безперечно, не означає, що традиційні класові протиріччя зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план. На першому плані є фактори, обумовлені кризою сучасної цивілізації, необхідністю збереження людства від загибелі. Саме в таких умовах особливої ваги і значення набуває соціальний консенсус, де Конституція відіграє особливу роль, виступає головним політико-правовим засобом його забезпечення. З огляду цього змішуються оціночні характеристики: Конституція має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності і ефективності Конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня суперечка відносно того, чим є Конституція: законом суспільства чи держави. Відповідь однозначна: вона повинна стати основою, правовою базою ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім засобом його самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод людини. Будь — яка Конституція виникає і діє для того, щоб врегулювати устрій держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ суспільства вона не може бути. Вона не може стояти осторонь від таких спеціальних інституцій як власність, права і свободи громадян; громадські та релігійні об’єднання; громадянське суспільство з його політичною, економічною та соціально-класовими основами; влада як авторитарний спосіб організації суспільства; права і свободи нації тощо. Це — елементи організації суспільства, а не державного устрою, його прерогатив. Закріплення таких засад суспільства є одною з функцій Конституції як Основного Закону суспільства й держави. Основними рисами конституції є: 1) її основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші суспільні відносини, які визначають "лице" суспільства; 2) народний характер, який полягає в тому, що конституція має служити народу, створюється ним, забезпечує його участь в управлінні справами суспільства і держави; 3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам; 4) органічне поєднання стабільності й динамізму конституції. 2. Процес прийняття Конституції України 1996 року. Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що супроводжувався низкою суттєвих змін від сповнень до Конституції 1978р., розпочався 16 липня 1990р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У цьому процесі можна виділити три основних етапи. Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України. 24 жовтня 1990р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР Л.М.Кравчука. Роботу цієї Комісії можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994р.). У середині першого періоду чітко виокремлюється ще кілька, етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991р., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991р., всенарадне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня — 1 грудня 1992р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993р. Незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані принципи найновішого українського конституціоналізму, зокрема, що Конституція України мала грунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет проголосила незалежність України та створення самостійної української держави — України. Акт незалежності наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому напрямку пішов закон "Про правонаступництво України ", ухвалений 12 вересня 1991 р. До прийняття нової конституції він визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 р., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України встановлював кордони надавав права громадянства всім особам, що мешкали на території України за станом на 24 серпня 1991р [6]. 1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі 90,32 % з тих, хто взяв участь у голосуванні підтвердили Акт проголошення незалежності. 1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення. Результатом всенародного обговорення і праці Конституційної комісії став черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р. Та на жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою хвилею конституційного процесу, а, навпаки майже повного його занепаду, процес було фактично перервано. Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 по 8 червня 1995р. Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада 1994 р. створена Конституційна комісія, яка була тимчасово загальнодержавною комісією, співголовами якої стали Президент України Л.Д.Кучма та Голова Верховної Ради України О.О.Мороз. Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв’язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України порізному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад ст.2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93- організацію влади на засадах принципу поділу влад). Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні [4]. Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р.(Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України") до 28 червня 1996 р. — прийняття Конституції України Верховною Радою У країни. Потрібно звернути увагу на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема: а) створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права; б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою). в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який представила ця Робоча група,! передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України; г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії на розгляд для доопрацювання проекту Конституції України; д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів; є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р [9]. Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного процесу у суверенній Україні — етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою. Але конституційний процес в цілому тільки набирає сили: попереду прийняття десятків органічних та інших законів. Він взагалі триває увесь час, поки існує держава і розвивається енергійно чи повільно, з урахуванням особливостей розвитку відповідного суспільства і держави. 3. Правова характеристика Конституції України 1996 р. як політико-правового документу. Розглядати Конституцію України лише як правовий акт було б не зовсім правильно. Вона є надзвичайно важливим політико-правовим документом довгострокової дії, яким збагатилася наша держава фундаментом не лише сучасних, але й майбутніх перетворень у нашому суспільстві, основою його консолідації. Одночасно хотілося б звернути увагу, що в ній містяться і окремі моральні орієнтири соціальної справедливості у нашому суспільстві і державі. Конституція закріплює в Україні основи державної політики б спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Через зміст Конституції проводиться надзвичайно цінна і гуманна ідея про те, що саме держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки. І це є головним її обов'язком. Ми вже сьогодні усвідомлюємо, що інакше не повинно бути. Адже Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тому держава з її апаратом повинна служити, перш за все, своєму народові. Крім політичного значення, нова Конституція України має надзвичайно велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все — це Основний Закон нашої держави, який має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це значить, що Конституція є основним джерелом нашого законодавства розрахованим на тривалий період. З точки зору ознак Конституції України як правового документу її юридичними властивостями є те, що: 1. Конституція — це, насамперед, закон, тобто акт виключної ваги і значення; 2. Конституції властиве юридичне верховенство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати Конституцію; 3. Конституція є основою правової системи України, її законодавство, поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх; 4. Конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни, тобто це закон що має підвищений ступінь стабільності; 5. Існує досить складний механізм реалізації Конституції, оскільки її дія відбувається на трьох рівнях: на рівні реалізації Конституції в цілому; на рівні реалізації окремих конституційних інститутів; на рівні реалізації конституційних норм. Функції Конституції України. Функції Конституції обумовлені її змістом, тією роллю, яку вона виконує в регулюванні суспільних відносин, задоволенні соціальних потреб. Багатство змісту, складність суспільних відносин обумовлює багатоплановість функцій та їх спрямованість. Одна група таких функцій "обслуговує" потреби Конституції, інша — виходить далеко за межі Конституції як політико-правового феномену. Конституція виступає як невід’ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо, ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції Конституції розкривають її сутність стосовно тих завдань які стоять перед суспільством на конкретному етапі його розвитку, при чому не рідко одне й те ж завдання вирішується за допомогою кількох функцій. Функції Конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, про що свідчить зміст Основного Закону, на ті суспільні відносини, які охоплюються дією Конституції [8]. Функції Конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того вони базуються на них. Однак функції Конституції не вичерпуються політичними, юридичними та іншими сферами. За сферами впливу Конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції як, політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції. Зміст економічної функції полягає в тому, що Конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічні устрій суспільства, базу, на якій функціонують всі інші інститути. Закріплення в Конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності, створює умови для реалізації економічної політики України, успішного функціонування її господарського механізму. Зміст і особливості політичної функції визначається тим, що Конституція — не тільки правовий але й політичний документ, який закріплює основні засади політики в різноманітних сферах суспільства й держави. Політична функція Конституції полягає в тому, що вона формує найсуттєвіше в політиці: належність влади в країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме Конституція закріплює інтереси і волю народу, його державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні. Конституція справляє величезний ідеологічний вплив на волю і поведінку мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі якого лежить ідея народного суверенітету. Конституція в одночас формує певний тип суспільної свідомості, невід’ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню антигромадських мотивів. З цих позицій можна стверджувати про наявність у Конституції ідеологічної (культурної) функції. Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного оформлення найважливіших соціальне — економічних і політичних інститутів суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджується в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження. Роль установчої функції Конституції, таким чином, полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства і держави, визначає їх спрямованість. Правотворча функція Конституції реалізує себе за допомогою норм, які визначають основу правового статусу суб’єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів. Правоохоронна функція Конституції полягає у забезпеченні належної дії інститутів і норм Основного Закону, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів, тощо. Сутність інтегративної функції в тому, що Конституція відіграє роль своєрідного інструменту який об’єднує всі ланки правової системи в одне ціле, при чому таке об'єднання — не механічне, безсистемне, а ґрунтується на основі відповідних вимог і принципів. Типовими в цьому відношенні є конкретні норми Конституції про економічну систему які визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права. Системотворча функція Конституції зводиться не тільки до того, щоб забезпечити цілісність і збалансованість правової системи, її динамізм і стабільність. Вона визначає принципові вимоги що до призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості і застосування права, законності і правопорядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром. Таким чином, за місцем і роллю Конституції в суспільному житті її основні функції поділяються на соціальні і нормативне — правові. Соціальними функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна) та інші. Правові функції: установча, регулятивна, інтеграційна, охоронна [3]. Головне призначення Конституції, що реалізується в її функціях, — не політика, не ідеологія а фундаментальні засади вільного суспільства вільних людей. Структура Конституції України являє системно — структурну цілісність що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від функціонального навантаження. Таким в цілому і є наш Основний Закон. У своїй структурі Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів перехідних положень. Розділ I "Загальні положення " включає 20 статей (ст.ст. 1-20). Розділ II "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина" складається із 48 статей (ст.ст.21-68). Розділ III "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74). Розділ IV "Верховна Рада України (ст.ст. 75-101) Розділ V "Президент України" (ст.ст.2-112). Розділ VI ”Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120). Розділ VII "Прокуратура" (ст.ст. 121-123). Розділ VIII "Правосуддя" (ст.ст. 124-131). Розділ IХ "Територіальний устрій України." (ст.ст. 132,133). Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139). Розділ XI "Місцеве самоврядування" (ст.ст. 140-146). Розділ XII "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153). Розділ XIII "Внесення змін до Конституції України " (ст.ст. 154-159). Розділ XIV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160-161). Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14). Таким чином, структура Конституції — досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів. В преамбулі Конституції України формулюються цілі, мета побудови держави, важливіші вихідні положення політико-правового характеру, зокрема: положення про державне — політичне розуміння поняття український народ, за яким його визначають як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом становлять український народ; положення про те що дану Конституцію прийнято на основі здійснення українською нацією права на самовизначення. Положення про те, що дану Конституцію прийнято для забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; Положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України, усвідомлюють усю свою відповідальність перед богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу. Положення про визначення Конституції Основним Законом України. Основна частина Конституції включає інститути та норми, які "вичерпують" її зміст. Після преамбули перший розділ Основного Закону закріплює загальні засади конституційного ладу, як керівних начал, що визначають сутність Конституції в цілому, усіх її інститутів і кожної статті зокрема. Пріоритетність людини як найвищої соціальної цінності є змістом логічно обумовленого другого розділу Конституції. Інтересам людини, захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність.