Зміст фінансово-кредитних ризиків та їх страхування.
Фінансові і кредитні ризики розмежовують за суб’єктом, у котрого вони виникають. Так фінансові ризики виникають у суб’єктів господарювання, переважно у підприємств виробничої сфери. Кредитні ризики виникають у комерційних банків при здійснені ними активних операцій ( у неповерненню позичальником отриманого кредиту і несплати відсотків за нього, тощо).
Кредитний ризик пов'язаний з можливістю невиконання підприємством своїх фінансових зобов'язань перед інвестором у разі використання кредиту. Він виникає у відносинах з кредиторами, контрагентами, постачальниками, посередниками, акціонерами тощо [3]. Кредитний ризик – це ризик несплати позичальником основного боргу та процентів по ньому відповідно зі строками та умовами кредитної угоди.
Дослідження умов виникнення ризиків в діяльності підприємства дає змогу виявити основні з них. Це:
неефективне планування та прогнозування ринкової ситуації і фінансово-господарської діяльності при наданні кредиту;
недостатнє обґрунтування оцінки ділової, фінансової і кредитної спроможності клієнта-споживача продукції підприємства, та його гарантій, а отже низький рівень ймовірності повернення коштів;
виникнення непередбачених обставин, зумовлених політико-правовими, соціально-економічними і іншими факторами, що ускладнюють повернення кредиту підприємством-контрагентом;
форс-мажорні обставини;
нецільове використання кредиту;
збитковістю галузі застосування кредиту;
складний фінансовий стан підприємства, яке отримало кредитні ресурси.
Як вказує Л.О. Примостка кредитний ризик можна розглядати як кредитний ризик на рівні окремої позики так і ризик кредитного портфеля, відповідно до цього виділяються і методи управління кредитним ризиком [4]. Вітлінський В.В. та очолюваний ним колектив авторів суттєво розширюють суть кредитного ризику. Вони визначають його як поняття, що асоціюється не лише з процесом кредитування, а й має відношення до всіх фінансових угод, для яких характерним є виникнення пари «кредиторська вимога-боргове зобов’язання». Це стосується кореспондентських рахунків даного комерційного банку в інших банках, операцій з фінансовими інструментами, операцій з цінними паперами, а також лізинговими та факторинговими операціями». Такий підхід безумовно є досить широким і стосується різноманітних фінансових операцій. Але виходячи з того, що кредитний ризик, є перш за все ризиком, пов’язаним із кредитними відносинами така позиція авторів не є виправданою [2].
Останнім часом банки різних країн усе гостріше відчувають проблему управління кредитним ризиком. Спираючись на загальноприйняте визначення поняття «управління ризиком», слід зазначити, що управління банківським кредитним ризиком — це суворо формалізований процес з чіткою послідовністю етапів, механізмів і методів управління.
Під методом управління банківським кредитним ризиком розуміють сукупність прийомів і способів впливу на керований об'єкт (кредитний ризик) для досягнення поставлених банком цілей.
Можна виділити три основні цілі управління банківським кредитним ризиком:
1. Попередження ризику. Дана мета досягається шляхом ліквідації передумов виникнення кредитного ризику в майбутньому.
2. Підтримка ризику на визначеному рівні. Ця мета припускає дотримання банком вимог щодо рівня ризику, що встановлюється центральним банком, а також визначається самим банком відповідно до власної ризикової стратегії.
3. Мінімізація ризику при деяких заданих умовах, що охоплює комплекс заходів прямого впливу на кредитний ризик.
Характеризуючи методи управління банківським кредитним ризиком, необхідно розкрити їх спрямованість, зміст і організаційну форму. Спрямованість методів управління орієнтована на об'єкт управління — кредитний ризик у всіх його проявах. Специфіка прийомів і способів впливу на об'єкт управління складає зміст методів управління кредитним ризиком. Організаційна форма визначає характер впливу на ризикову ситуацію. Це може бути прямий (безпосередній) і непрямий (створення відповідних умов) вплив.
В економічній літературі найчастіше говорять про чотири загальні методи управління фінансовим ризиком: запобігання, зниження (мінімізація), страхування, усунення. Стосовно управління кредитним ризиком комерційного банку досить добре вивчені такі методи регулювання ризику як диверсифікація портфеля активів, аналіз платоспроможності позичальника, створення резервів для покриття кредитного ризику, аналіз і підтримка оптимальної структури кредитного портфеля, вимога забезпеченості позичок і їх цільового використання.
Таким чином, проблема управління банківським кредитним ризиком набуває трохи іншого змісту, оскільки сукупність методів управління в ній розглядається як система заходів непрямого і прямого впливу на керований об'єкт — кредитний ризик. Безсумнівно, що при виникненні серйозних проблем з поверненням кредитів переважного значення набувають методи прямого впливу. Проте застосування непрямих методів, основу яких складають методи попередження ризику, дозволяє значною мірою ліквідувати передумови виникнення в банку подібних ситуацій кредитного ризику.
Різноманітність видів кредитних операцій зумовлює особливості та причини виникнення кредитного ризику, який виникає, зазвичай, через недобросовісність позичальника кредиту; погіршення його фінансового стану; несприятливу економічну кон'юнктуру; некомпетентність керівництва фірми тощо [3].
Кредитне страхування — відносно новий вид страхування, який почав розвиватися з розвитком споживчого кредиту в країнах з ринковою економікою, де населення купує будинки, автомобілі, товари тривалого користування з розстрочкою платежу. Згідно із законодавством, страхування кредитів — один з видів добровільного страхування, що пропонується страховими компаніями [6].
Об'єктом страхування кредитного ризику виступають майнові інтереси, пов'язані з матеріальними збитками, що можуть бути завдані страхувальнику внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань, передбачених кредитним договором (договором позики) між позичальником і страхувальником (позикодавцем, кредитором).
Необхідною умовою виникнення відповідальності є факт настання страхового випадку, а як результат — поява ризику неплатоспроможності позичальника.
Страховим випадком вважають збитки страхувальника внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником своїх обов'язків, передбачених кредитним договором (договором позики). Сюди відносять: неповернення або часткове повернення позичальником кредиту (позики) у встановлені кредитним договором строки, невиплату ним відсотків у повному обсязі та в установлені кредитним договором строки, невиконання інших обов'язків, передбачених кредитним договором [3].
Страховий платіж залежить від характеру кредиту, діяльності позичальника, мети використання кредиту, наявності товарно-матеріальних цінностей або іншого майна у власності позичальника, що можуть стати забезпеченням прав регресних вимог страховика при настанні страхового випадку, і визначається з урахуванням кредитоспроможності позичальника, цільового призначення кредиту та інших умов, передбачених кредитним договором.
Страхова сума вираховується з суми кредиту та відсотків за користування ним. Ці дані містяться у кредитному договорі, укладеному між страхувальником і позичальником [3].
Існують випадки, коли кредитний договір пролонгований страхувальником. Тоді укладається додаткова угода до чинного договору страхування. Тільки після цього настає відповідальність страховика на строк пролонгації. При цьому страховий платіж вираховується так само, як при укладанні чинного договору.
Ризик кредитного договору дещо відрізняється від типових ризиків, які є основою майнового страхування і тому суть страхування кредитів також дещо відрізняється від інших видів страхування і виявляється у двох формах організації страхового захисту:
Делькредерна форма організації.
Страхувальником є банк, який, крім того, є і застрахованим, безпосередньо захищає свій інтерес за допомогою страхування. Виникає "власне страхування фінансового ризику". Відносини формуються лише між страховою компанією та банком [1].
Рис 1.1.1 Схема взаємовідносин між сторонами за делькредерного страхування кредитів
Банк отримує страхове відшкодування у разі невиконання позичальником своїх зобов'язань; залишає частину ризику на свою відповідальність; інформує страхову компанію про зміни у кредитному договорі [5].
Страхова компанія приймає рішення щодо страхування запропонованих ризиків; переймає від банку право подання регресного позову до позичальника; вживає санкції щодо банку при порушенні ним взятих зобов'язань.
Страхування ризику неповернення кредиту належить до цієї форми організації страхового захисту.
Заставна (гарантійна) форма організацій.
Позичальник, страхуючи свою платоспроможність, захищає інтереси кредитора. Страхова компанія виступає гарантом оплати заборгованості позичальника у визначених строках на користь застрахованого. Тобто позичальник виступає у ролі страхувальника, а банк — застрахованим [1].
Сторонами у заставному страхуванні є: банк, який є застрахованим і на користь якого має бути виконане зобов'язання; позичальник, який є страхувальником і який зобов'язаний повернути кредит і відсотки за нього; страхова компанія, яка є гарантом виконання зобов'язань.
Рис 1.1.2. Схема взаємовідносин між сторонами за заставного (гарантійного) страхування кредитів
Гарантійне страхування може здійснюватися у двох варіантах: перший — застосування страхового захисту до окремого кредитного договору; другий — застосування страхового захисту до певної кількості кредитних договорів одного позичальника.
Принципова відмінність між формами організації страхування кредитів полягає у тому, хто виконує роль страхувальника. Зауважимо, що при делькредерній формі страхування банк виступає страхувальником, а при заставній — страховим агентом. Спільною рисою двох форм організації страхового захисту банківських кредитів є покриття негативного результату, який банки отримують через неплатоспроможність своїх позичальників.
Кожна з наведених форм страхування кредитів (делькредерна або заставна), безумовно, має бути представлена конкретними видами страхування, зміст яких буде залежати від форм кредитування та умов надання кредитів. Однак незалежно від техніко-організаційного механізму здійснення цих страхових операцій їх економічна суть є настільки єдиною, наскільки близькою є суть тих кредитних і страхових відносин, що лежать в основі страхування кредитів. Тому в усіх випадках суть страхування кредитів зводиться до покриття негативного результату, який кредитори отримують внаслідок неплатоспроможності своїх боржників [5].
Універсальна сукупність видів страхування кредитів, яка широко використовується у міжнародній страховій практиці, формує ієрархічну піраміду, наділену всіма ознаками системності. Як класифікаційний критерій прийнята технічно-страхова ознака. Такий критерій класифікації вперше запропонували німецькі вчені ще на початку XX ст. Згідно з їх пропозицією загальне поняття "страхування кредитів" структурно складається з двох таких самих понять, але нижчого порядку: сектору делькредерних кредитно-страхових відносин, у яких страхувальником є кредитор, і сектору видів страхування кредитів, де страхувальником є боржник. Нижчу ланку складових елементів піраміди як в одній, так і в іншій групі становлять різні види страхування відповідно делькредерного і заставного походження [1].
Як видно з наведеної схеми, двочленний характер системи страхування кредитів дещо порушений введенням особливого типу - страхуванням довіри, котрий однаковою мірою відмінний як від делькредерного, так і від заставного страхування. Делькредерне страхування складається з двох груп: страхування товарних кредитів і страхування фінансових кредитів. Друга група обслуговує споживчий кредит і кредит, призначений на придбання засобів інвестиційного характеру. З огляду на стрімке зростання страхування товарних кредитів у спеціальній літературі навіть розглядалася можливість принципового поділу страхування кредитів на три основні групи:
а) страхування фінансових (банківських) кредитів;
б) страхування товарних кредитів;
в) страхування застав[1].
Рис. 1.1.3. Схема видів страхування кредитів
Нині банки більшою мірою надають перевагу заставному страхуванню. Це пов'язано перш за все з тим, що при використанні делькредерного страхування банку доводиться залишати частину ризику неповернення кредиту на своєму утриманні відповідно до загальноприйнятих умов договору страхування (тобто застосовується франшиза). Крім того, банк сплачує значні страхові платежі, що знижує прибутковість кредитних операцій.
Важливим для банку є страхування ризику неповернення кредиту. Страхувальниками є банки, які мають право застрахувати суму виданого кредиту з відсотками чи лише суму основного боргу, страхувати відповідальність кожного окремого позичальника чи всіх позичальників. Страховими випадками є: неповернення або часткове повернення позичальником кредиту в установлені строки; невиплата відсотків у повному обсязі та в установлені кредитним договором строки; невиконання інших зобов'язань, передбачених кредитним договором [5].
Строк дії договору страхування ризику неповернення кредиту найчастіше відповідає строку дії кредитного договору. Для оцінки ризику страхова компанія вимагає від банку низку відповідних документів. Страхові тарифи визначаються з урахуванням таких головних чинників — цільового призначення кредиту, фінансового стану страхувальника, кредитної історії позичальника. Страхова сума визначається на основі розміру суми кредиту та відсотків за його користування. Межа відповідальності страховика становить 50—90 % суми непогашеного кредиту та відсотків за його користування.
У договорі добровільного страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту страхувальником може бути будь-яка юридична чи фізична особа, яка бере кредит. Страхова компанія бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку виплатити страхове відшкодування банку у межах страхової суми. При укладенні такого договору страхування обов'язково до уваги береться фінансове становище і ділова репутація страхувальника — позичальника. Страхову премію позичальник сплачує одноразово у строк, визначений договором страхування. У разі відсутності коштів у страхувальника для сплати страхової премії допускається її сплата банком із суми кредиту, що надається.
Найчастіше при наданні іпотечного кредиту банки вимагають страхувати предмет іпотеки (є обов'язковою нормою), життя позичальника та право власності на нерухомість. Предмет іпотеки страхується від збитків загибелі чи знищення внаслідок пожежі, вибуху, стихійного лиха, незаконних дій третіх осіб. Добровільне особисте страхування позичальника забезпечує банку покриття ризиків, що пов'язані з життям, здоров'ям та працездатністю застрахованої особи[1].
Титульне страхування — це страхування втрати майна у результаті втрати права власності, яке передбачає захист майнових інтересів власника нерухомого майна, пов'язаних із можливістю зазнати збитків, що викликані втратою чи обмеженням майнових прав на нерухоме майно. Перш ніж укласти такий договір страхова компанія детально вивчає історію об'єкта нерухомості. Укладається договір страхування втрати права власності на нерухомість на строк володіння, користування та розпорядження страхувальником зареєстрованим правом власності [1].
Страхові комплексні послуги для банку передбачають захист від кримінальних ризиків, від комп'ютерних та електронних зловживань (можливий у двох варіантах — англійському з детальним описом об'єктів страхування та короткому американському) та професійної відповідальності працівників банку. Процес укладання такого договору є непростим, тривалим і поетапним. Поліс може передбачати як максимально широке покриття всіх ризиків банку, так і вибіркове покриття окремих ризиків [5].
У будь-якій господарській діяльності завжди існує небезпека грошових втрат, що випливає зі специфіки тих чи інших господарських операцій. Небезпеку таких втрат виражають собою фінансові ризики.
Під фінансовим ризиком розуміють ризик, який випливає з фінансових угод або фінансової діяльності, коли як товари виступають валюта, цінні папери, грошові кошти [3]. Фінансовий ризик виникає у сфері відносин підприємств з банками та іншими фінансовими інститутами. Він пов’язаний з імовірністю втрат грошових сум або їх недоотриманням.
Фінансовий ризик є однією з найбільш складних категорій, яка пов’язана зі здійсненням господарської діяльності, якій властиві наступні основні характеристики:
1. Економічна природа. Фінансовий ризик проявляється у сфері економічної діяльності підприємства, прямо пов‘язаний з формуванням його прибутку і характеризується можливими економічними його збитками в процесі здійснення фінансової діяльності.
2. Об’єктивність прояву. Фінансовий ризик є об’єктивним явищем в функціонуванні будь-якого підприємства; він супроводжує майже всі види фінансових операцій і всі напрямки його фінансової діяльності. 3. Ймовірність реалізації. Проявляється в тому, що ризикова подія може як відбутися, так і ні в процесі здійснення фінансової діяльності підприємства.. 4. Невизначеність наслідків. Фінансовий ризик може супроводжуватись, як суттєвими фінансовими втратами для підприємства, так і формуванням додаткових його доходів.
5. Суб’єктивність оцінки. Рівень ризику носить суб’єктивний характер. Ця суб’єктивність, тобто нерівнозначність оцінки даного об’єктивного явища, визначається різним рівнем повноти і достовірності інформаційної бази, кваліфікації фінансових менеджерів, їх досвіду в сфері ризик-менеджменту та іншими факторами [3].
Управління фінансовими ризиками передбачає наступні методи:
ризик-менеджмент. Більшість компаній як в усьому світі застосовують ризик-менеджмент у своїй діяльності. Це пов'язано з існуючими фінансовими ризиками. У комерційній діяльності завжди можливі варіанти недогляду фінансової вигоди чи неповернення кредиту, а також процентні й інвестиційні ризики;
страхування фінансових ризиків. Цей метод є найбільш розповсюдженим у світовому масштабі, проте недостатньо розвинутий в Україні;
мінімізація фінансових втрат завдяки встановленню роздрібних цін товару у твердій іноземній валюті. Тим самим валютний ризик лягає на плечі покупця. У той же час частина вітчизняних компаній вважає формування резервного фінансового фонду самим оптимальним способом запобігання фінансових втрат. Він дозволяє прикрити валютні «діри» у випадку «несприятливої погоди» на ринку.
Страхування тісно пов'язане з підприємницькою діяльністю, яка неможлива без ризику. При допомозі страхування створюються деякі фінансові гарантії стабільності й прибутковості виробництва. У випадку настання різного роду несприятливих ситуацій, в які рано чи пізно певною мірою потрапляє кожна підприємницька структура, страхування є не тільки спосіб захисту господарства від різного роду руйнівних стихійних чинників, а й засіб подолання несприятливих періодів в економічній ринковій кон'юнктурі.
Страхування фінансових ризиків — вид майнового страхування, яке за своєю суттю є страхуванням ризику втрати прибутку чи неотримання доходу внаслідок різних причин. У вітчизняній страховій науці та практиці питання страхування фінансових ризиків є дискусійним та неоднозначним [5].
В економічній, страховій літературі зміст поняття фінансового ризику не є однозначним. Здебільшого страхування фінансових ризиків розглядається у вузькому та широкому розуміннях. У вузькому розумінні це страхування тлумачиться як страхування лише кредитних ризиків, у широкому - воно охоплює також усі види страхового захисту тих ризиків, які виявляються в будь-якій сфері певних фінансових відносин або безпосередньо спричинюють фінансові втрати[1].
Страхування фінансових ризиків регламентується Законом України "Про страхування". У статті 6 Закону наведено перелік видів добровільного страхування, серед яких названо страхування фінансових ризиків. У зв'язку з цим страхова компанія на підставі ліцензії та правил страхування фінансових ризиків (які встановлюються страховиком і визначають загальні умови та порядок здійснення добровільного страхування) має право здійснювати такий вид страхування [6].
До страхування фінансових ризиків відносять:
страхування недоотримання (втрат) прибутку (доходу);
страхування на випадок зниження обумовленого рівня рентабельності; страхування ризику засновника;
страхування біржових ризиків;
страхування валютних ризиків [3].
Враховуючи, що змістом страхування є захист від можливих втрат інвестиційних вкладень, строк дії договору страхування визначається переважно періодом окупності капітальних витрат, оскільки конкретні строки окупності дуже різняться за видами діяльності (напрямами вкладень), навіть у межах одного виду діяльності. Це залежить від часу функціонування підприємства, рівня його технічної оснащеності, якості організації та управління, ступеня включення в інфраструктуру тощо. Тому строки дії та умови договорів мають переважно індивідуальний характер.
Страхування фінансових, ризиків передбачає деякі обов'язкові умови щодо укладання договорів. Страхувальнику належить мати дозвіл, ліцензію або патент на ведення комерційної діяльності та інші необхідні документи. У своїй письмовій заяві він повинен інформувати страхову організацію про передбачувані операції, очікувані витрати та доходи, підписані контракти й інші обставини, які дозволяють страховику оцінити ступінь ризику [3].
Своєю чергою, страхова компанія зобов'язана збирати й аналізувати інформацію про різноманітні сторони діяльності страхувальника, зокрема, про рівень рентабельності, кредиторську й дебіторську заборгованість тощо.
Тарифні ставки зі страхування фінансових ризиків визначаються з врахуванням рівня стабільності ринкових відносин та прогнозу перспектив їхньої динаміки; строку страхування; виду діяльності тощо. Для кожного підприємства ризик має специфічні характеристики, які визначаються, насамперед, галузевою спрямованістю.
Розмір збитку визначається шляхом додавання суми втрат прибутку, пов'язаних зі спадом виробництва (товарообігу), і суми додаткових витрат, спрямованих на уникнення або зменшення темпу спаду виробництва та його відновлення:
— втрати прибутку, пов'язані зі спадом виробництва (товарообігу), визначають шляхом множення різниці між сумою стандартного виробництва (товарообігу) і сумою реального обсягу виробництва (товарообігу) на показник прибутковості;
— сума додаткових витрат визначається на підставі попередньо наданого страхувальником і узгодженого зі страховою компанією (визначений упродовж трьох днів з дня настання страхового випадку) переліку заходів щодо зменшення темпів спаду виробництва і не може перевищувати суми, визначеної шляхом множення вартості обсягу виробництва продукції (товарообігу), збереженого завдяки додатковим витратам, на показник прибутковості, за мінусом суми витрат, яких страхувальник міг би уникнути.
Якщо страхувальник після страхового випадку може продовжувати господарську діяльність на іншому об'єкті чи підприємстві (поза місцем знаходження застрахованого майна) або встановити позмінний режим роботи, то розраховані прибутки від цієї діяльності враховуються при розрахунку збитків як показник, що зменшує суму збитку.
Страхування від втрат прибутку передбачає виплату відшкодування, яке замінює для страхувальника суб'єкта регулярне надходження грошових коштів, необхідних для фінансування підприємницької діяльності, зберігання фінансової рівноваги на такому рівні, яка була б досягнута при ненастанні страхових випадків[3].
Отже, страхування кредитів - це господарський механізм, метою якого є покриття випадкових, оцінюваних, майнових потреб, що виникають із ризику забезпечення кредиту. Характерною рисою страхування кредитних ризиків є те, що це не одноразова дія, а наскрізний процес: аналіз ризику здійснюється не тільки у попередньому режимі, а й після укладення страхової угоди. Страхування фінансових ризиків — вид майнового страхування, яке за своєю суттю є страхуванням ризику втрати прибутку чи неотримання доходу внаслідок різних причин.