Предмет економічної теорії. Реферат

Економіка як народне господарство має дві сторони свого вираження: по-перше, як матеріально-натуральне наповнення, по друге, як сукупність виробничих відносин, що пов’язують процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фази постійного відтворення економіки

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов’язана через об’єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об’єднується розглядом проблем народного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття та пізнання відповідних об’єктивних законів природи чи суспільства.

Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними їй методами пізнання об’єктивної реальності. Розглянемо докладніше теорії і методи, що застосовуються для пізнання соціально-економічних процесів.

Якою б розмаїтою не була людська діяльність, вона повинна мати свою власну основу. Такою основою є економічне життя суспільства, тісно пов’язане з потребами та інтересами людей. В перекладі з грецької економіка означає мистецтво ведення домашнього господарства ("ойкос"-дім, домашнє господарство; "номос"-вчення, закон).

Вперше цей термін ввів у обіг Аристотель (III ст. до н. е.). Він розділив науку про багатство на економіку та хримастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою - накопичення грошей, до якого ставився негативно.

Мислителі стародавнього світу робили спроби з’ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (IV-III ст. до н. е.) започаткував нову на той час економічну науку в творах "Економіка" та "Про доходи", зміст її невпізнанне змінився. По-перше, ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім’ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, всього світу.

По-друге, воно організується не тільки за територіальною, ай за виробничою ознакою. Отже, нині поняття "економіка" охоплює: сім’ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємозв’язаних господарств груп країн, об’єднаних у різноманітних інтегральних організаціях: світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їх об’єднань.

Економіка як народне господарство має дві сторони свого вираження: по-перше, як матеріально-натуральне наповнення, по друге, як сукупність виробничих відносин, що пов’язують процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фази постійного відтворення економіки.

Матеріально-натуральне наповнення економіки проявляється в продуктивних силах суспільства, що відображають систему відносин "людина - природа". До них належить передусім робоча сила як здібність людини творити в матеріальній та духовній сферах. Робоча сила втілюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.

Другою складовою продуктивних сил є речовий фактор виробництва, тобто засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення тих чи інших своїх матеріальних та духовних потреб.

Засоби виробництва поділяються на предмети праці та засоби праці. До перших належать предмети, що дані природою, та ті, що в процесі праці переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукції для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, інструменти та інші технічні знаряддя; по-друге, технологічні процеси та енергопостачання і, по-третє, автоматизовані системи управління (АСУ), електронно-обчислювальні машини (ЕОМ), комп’ютери тощо.

Центральне місце в системі засобів праці посідають накопичені людством знання. Людина живе у світі обмежених можливостей. Обмежені її фізичні та інтелектуальні здібності, час, який вона може приділити тому чи іншому заняттю, засоби, які можуть бути використані для досягнення поставленої мети. Обмеженість наявних ресурсів була, є і залишається головною і досить жорсткою умовою, яка нашаровується об’єктивною реальністю на розміри і можливості зростання особистого та суспільного багатства. Але це стосується конкретної людини і конкретних умов існування суспільства.

Щодо розвитку суспільства в цілому в історичній перспективі, то можливості людини необмежені. Протягом багатовікової історії люди суттєво розсунули рамки зазначених та інших обмежень, проте перед індивідом, як і перед суспільством в цілому, завжди на кожному етапі постає проблема вибору напрямів та способів використання обмежених ресурсів. Цю проблему можна вирішувати різними методами, які лежать у площині економіки. Серйозною проблемою є не тільки виробництво, а й розподіл його продуктів між різними верствами населення.

Сукупність виробничих відносин представлена організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами, про які йдеться при визначенні конкретного предмета економічної теорії. Економіка як наука, тобто як систематизоване знання про суть економічних явищ та процесів, почала оформлюватися тільки в XVII- XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.

В економічній науці ще за часів У. Петті (XVII ст.) почався процес диференціації знань. Тепер це система дисциплін. Підготовка економістів в Україні сьогодні ведеться більш як з 50 спеціальностей.

Існує багато сучасних визначень поняття "економічна наука". Серед них основними є такі, які визначають її як науку:

• про умови та форми, за яких відбуваються виробництво та обмін і відповідний розподіл продуктів між людьми, про шляхи розв’язання проблеми організації споживання й виробництва;

• що вивчає проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, устаткування, технічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва та розподілу продуктів між членами суспільства;

• що з’ясовує закономірності руху цін, грошей, норми процента, капіталу і прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя.

Наведені точки зору відображають тільки певну сторону економіки, і кожна з них окремо не охоплює повністю її систему. Власне, це визначення економічних наук, що вивчають різні сторони багатогранного економічного життя. Однак усі вони підкреслюють тісний зв’язок економіки з виробництвом та ринком.

Об’єктом вивчення всіх економічних наук є економіка в цілому. Якщо об’єкт вивчення для них є спільним, то предмети вивчення є різними. "Сім’я" економічних наук безперервно збільшується. В її структурі, якщо мати на увазі вивчення не окремих функціональних сторін чи галузей суспільного виробництва, чим займаються конкретні економічні науки, а економічну систему в цілому, то економічна теорія, безумовно, займає основне місце.

Економічна історія та історія економічних учень також вивчають економічну систему в цілому, але в різних аспектах. Перша досліджує конкретні форми функціонування та розвиток економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн (або їх груп).

Друга аналізує відбиття у свідомості різних суспільних верств тих економічних відносин, які існують у певному відрізку часу. Iсторія економічних учень розкриває також об’єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл та напрямів в економічній науці.

Окрему групу утворюють спеціальні (функціональні) підрозділи економічної науки - економічна статистика, економіка праці, фінанси, кредит і грошовий обіг, бухгалтерський облік та ін.

Найбільшу групу складають галузеві економічні науки, які вивчають специфіку виявлення виробничих відносин, їх законів та функціональних систем (управління виробництвом, грошово-фінансовий механізм їй ін.) в різних сферах суспільного виробництва. Найбільш загальною галузевою наукою є економіка промисловості. Однак і вона поділяється на економіку хімічної, металургійної, нафтодобувної чи іншої промисловості, оскільки постійно розвивається суспільний поділ праці, відокремлюються відносно самостійні галузі виробництва і, як наслідок, все більш конкретизуються економічні дисципліни.

У зв’язку з тим що нематеріальна сфера (наука, освіта, охорона здоров’я та ін.) тісно зв’язана з галузями матеріального виробництва, бере участь у розподілі, обміні та споживанні суспільного продукту, економічну сторону має як матеріальна, так і нематеріальна виробнича діяльність людей. Виділяються нові галузеві економічні дисципліни - економіка сфери послуг, економіка освіти, економіка туризму тощо.

Оскільки об’єктом вивчення всіх економічних наук поряд із специфічним предметом кожної з них є відносини і зв’язки між людьми в процесі їх економічної діяльності, то взаємодіють і науки через обмін інформацією, використання результатів суміжних досліджень тощо. Методологічною основою системи економічних наук є економічна теорія.

У минулому люди, які починали вивчати економічну теорію, майже завжди вимагали короткого, чіткого визначення цього предмета. Цьому попитові не бракувало пропозицій. Наведемо деякі з таких визначень.

Економічна теорія — це наука про види діяльності, пов’язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

Економічна теорія — це наука про використання людьми якісних чи обмежених продуктивних ресурсів (земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад машини, і технічні знання) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, яловичина, пальто, концерти, шляхи, яхти) і розділу їх між членами суспільства з метою споживання.

Економічна теорія — це наука про щоденну ділову життєдіяльність людей, досягнення ними засобів до існування і використання цих засобів.

Економічна теорія — наука про те, як людство розв’язує її завдання у галузі споживання і виробництва.

Економічна теорія — це наука про багатство.

Цей перелік досить великий, однак якщо провести годину у відповідному відділі доброї бібліотеки, освічена людина зможе продовжити його. Втиснути у декілька рядків точний опис певного предмета, що чітко відокремив би його від суміжних дисциплін і дав уявлення початківцю про всі питання, які охоплює цей предмет, - справа нелегка. Економічна теорія, безперечно, включає всі елементи, наведені як у цих визначеннях, так і тих, що могли увійти до довшого переліку.

Якщо примусити спеціаліста обрати зі всіх наведених дефініцій лише одну, то у наш час він, очевидно, зупинився б на другій. Йому відомо, яке значення мають гроші, і якби Китай починаючи з наступного року відмовився від використання грошей взагалі, то перед ним постала би величезна кількість проблем, які покликана вивчати економічна теорія. Дії Робінзона Крузо і самостійних поселенців, хоч вони й не займались обміном товарів чи бартерною торгівлею, також належать до компетенції економічної теорії.

Якщо говорити про звичайний перебіг життя, то економічна теорія не може описувати почуття людини під час недільної обідні, смак гусячого м'яса, яке вона їсть, слухаючи як Еліот читає свої вірші чи як співає Сінатра про страждання кохання: про муки смерті. Найбільш значне у житті не можна придбати задарма, але його не можна купити і на ринку.

Отже, жодне визначення предмета економічної теорії не може бути точним, оскільки у цьому, по суті, і немає потреби. Для ознайомлення з предметом можна було б навести таку його коротку характеристику: "Економічна теорія — це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їхньої участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і у майбутньому між різними людьми і групами суспільства".

Об’єктом економічної теорії є економіка в цілому (на мікро-, макро- і глобальному рівнях). Мікрорівень економіки починається з сім’ї; фірма (підприємство) є його основною ланкою. Макрорівень охоплює господарство цілої країни, а глобальний - міждержавні економічні об’єднання та всесвітнє господарство.

Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання та ін. Важливим є вивчення світового досвіду розвитку економічної теорії та відповідних навчальних дисциплін.

Так, розглядаючи предмет економіки, П. Самуельсон і Р. Нордхаус наголошують на тому, що люди вибирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів для вироблення різних продуктів та розподілу їх між членами суспільства. Якщо виходити з прагматичне спрямованості навчального процесу,, то такий підхід цілком виправданий.

У рамках економічної теорії досліджується не тільки оптимізація виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. В той же час вчені _не відмовляються і від політико-економічного аналізу відносин власності, оскільки не можна звести економічну науку лише до конкретно-економічного знання.

Термін "політична економія" щодо економічної теорії був застосований ще французьким меркантилістом А. Монкретьєном у праці "Трактат політичної економії", написаній в 1615 р. З грецької "політикос" перекладається як державний, суспільний. Отже, цей термін означає науку про ведення господарства в державі, суспільстві.

Сьогодні школа економістів Чікагського університету (США) під керівництвом відомого вченого М. Фрідмана видає "^оиі-паі ої РоIіНсаI Есопогпу", присвячений проблемам політичної економії. Сучасний рівень розвитку політичної економії розглядається у чотиритомному словнику, виданому під редакцією Дж. Iтвелла, М. Мі-лгейта, П. Ньюмена "ТЬе ^е\V Раі^гауе. А Оісїіопаі-у о{ Есопотісв"; Ьопгіоп, ^ V. еіс., 1987 (уоі. З, р. 906).

Сьогодні вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає дослідження розвитку економічних явищ та процесів через пізнання виробничих відносин. Функцією економічної теорії є характеристика основ економічних систем, яка подається через аналіз виробничих відносин: організаційно-економічних та соціально-економічних.

У процесі організації виробництва виникають організаційно-економічні відносини, які відбивають певний иого рівень. Вони відображаються такими абстрактно-загальними категоріями, як "праця", "засоби виробництва", "розподіл праці" тощо, і виражають систему відносин "людина - виробництво".

Організаційно-економічні відносини безпосередньо зв’язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини зображені господарською системою організації та управління економікою на різних рівнях.

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських системах окремих галузей суспільного виробництва - економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров’я та ін. їх специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки.

Серед останніх сьогодні виділяються, по-перше, ринкова система, в центрі якої - товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, в центрі якого-ефективне ведення господарства. Загальні організаційно-господарські відносини - це відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів та кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо. Саме вони, оскільки не охоплюються конкретними економічними науками, належать до загальної економічної теорії.

Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків "людина - людина". До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов’язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів та послуг.

Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів в сучасному суспільстві та управлінні господарством. Це дозволяє також визначити рівень відповідності економічної діяльності вимогам зростання суспільного багатства і пов’язаним з ним інтересам переважної більшості членів суспільства.

Вивчення соціально-економічних відносин дає змогу побачити, хто реально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та інших членів суспільства.

Виробничі відносини відповідають історично певній формі власності на засоби виробництва та діалектичне взаємодіють з продуктивними силами.

Поняття "власність" - одне з. центральних у курсі економічної теорії. Власність існує на трьох рівнях. Перший з них матеріально-натуральний (заводи, ферми, лікарні, навчальні та наукові заклади тощо), другий - юридичний, коли йдеться про правове оформлення володіння, розпорядження ним та його використання, і третій - політекономічний, який відображає реальне, а не юридичне присвоєння результатів економічної діяльності.

До організаційно-економічних форм власності належать індивідуальна, колективна, державна тощо; до соціально-економічних - приватна, суспільна (остання може бути місцевого, загальнодержавного і навіть загальносвітового рівня), змішана. Кожна з них має свою сферу оптимального застосування. Загальним критерієм ефективності тієї чи іншої форми власності виступає міра відчуження виробника від засобів виробництва та його результатів. У певному суспільстві одна з форм власності є панівною. Відповідно до неї складаються соціально-економічні відносини.

Політекономічний аспект економічної теорії охоплює також аналіз економічних законів та їх взаємодії.

Організаційно-економічні та соціально-економічні виробничі відносини відтворюються постійно в найрізноманітніших формах і поєднаннях. Поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови економічного життя суспільства, називаються економічними категоріями (наприклад, "товар", "вартість", "прибуток", "національний доход" тощо). Економічні категорії відбивають суть економічних явищ і процесів.

Економічні закони виявляють об’єктивні, стійкі при-чинно-наслідкові зв’язки як усередині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними самими, розкривають сутність цих зв’язків (наприклад, закони вартості, середнього або монопольного прибутку, співвідношення між складовими національного доходу та ін.). Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим.

Економічні закони є всезагальні, загальні та специфічні. Всезагальні закони відбивають співвідношення між продуктивними силами і виробничими відносинами, їх взаємодію. Це закони відповідності виробничих відносин характеру і рівню продуктивних сил, економії часу, підвищення потреб тощо.

Суспільному виробництву завжди притаманні риси виробничого процесу як такого, незалежно від його соціально-економічної структури. Пізнання всезагальних економічних законів допомагає осягнути фундаментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства.

Загальні закони відображають взаємозв’язок між продуктивними силами та організаційно-економічними відносинами (наприклад, закони товарного виробництва).

Специфічні закони розкривають ступінь розвитку організаційно- та соціально-економічних виробничих відносин (наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибутку та ін.). Так, відносини "товар - товар" на певному етапі трансформуються у "товар - гроші - товар" і згодом - у "гроші - товар - гроші", залежно від ступеня розвитку суспільства. Специфічні економічні закони, з одного боку, характеризують певну економічну систему в процесі її розвитку, з другого - окремі її сфери.

Загальною основою дії економічних законів є об’єктивна, суперечлива біосоціальна сутність людської істоти. Біологічна сутність людини відображує її об’єктивні природні характеристики. Щодо соціальної сутності, то вона є породженням об’єктивного процесу розвитку людського суспільства. Звідси економічні закони породжуються об’єктивною реальністю, яка створює саму людину.

Розрізняються сутність економічного закону, механізми його дії та використання. Щодо економічних законів застосовуються такі категорії діалектики, як кількість і якість, зміст і форма, ціле і часткове, суперечність тощо.

За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони в своїх інтересах. Свідоме, узгоджене господарювання неможливе без пізнання економічних законів.

Перші спроби вивчення економічних процесів та явищ були ще в працях Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Сенеки, Цезаря, мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії тощо. Формування економічної науки належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогодні воно охоплює сферу як матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так і нематеріального (охорону здоров’я, освіту, наукове консультування тощо).

Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилістів (від італійського гпегсапіе - торговець, купець). Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той період відбувалося через торгівлю. Тому меркантилісти виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля.

Основна частина послідовників економічного вчення К. Маркса, які назвали себе марксистами, головну увагу сконцентрували на розкритті сутності експлуатації та на створенні умов переходу до безринкового господарства в післяреволюційний час.

Головний шлях розвитку суспільства вони вбачали у швидкому переході до нового устрою, що має всіляко підштовхуватися державним насильством. Історичний же досвід свідчить, що перехід до нового суспільного ладу відбувається не через політичне насильство, а через виникнення нових економічних відносин на основі розвитку продуктивних сил та еволюцію організаційно-економічних і соціально-економічних відносин.

Наукові послідовники К. Маркса не відкидали і значення дослідження та розкриття поряд з соціально-економічними й організаційно-економічних проблем зростання багатства суспільства, особливо за післяреволюційних умов.

Представники іншого напряму, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва (передусім землі, праці, капіталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців - власників засобів виробництва. Але історичний розвиток довів важливу роль соціальних питань, тому вчені змушені були все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії питань соціально-економічних відносин, хоча й оцінювали їх здебільшого як похідні від організаційно-економічних..

Межею, що поділяє означені дві течії у політичній економії, є проблема форм власності. Якщо перша відстоює та обґрунтовує суспільну власність як потребу економічного розвитку, то друга - приватну. Історичний же досвід свідчить, що обидві форми у своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному прогресу, а разом з ним і загальному розвитку суспільства в цілому та кожної окремої людини. Проблема полягає не у самих формах власності, а в тому, як вони співіснують відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку суспільства, зокрема його продуктивних сил.

Слід зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролі та значення, яка тісно пов’язана з проблемою форм власності, також займає важливе місце у розмежуванні двох сторін, розвитку економічної теорії.

На сучасному етапі державне регулювання економіки, як свідчить практика, має поєднуватися з ринковим через різні форми суспільної та приватної власності.

Сьогодні не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартості чи організації ефективного функціонування господарства. Тільки їх діалектичне поєднання дає можливість розкрити економічну теорію в усій її багатогранності. Одвічним суттєвим питанням є те, як вирішити проблему зростання суспільного багатства водночас з його використанням в інтересах тих, хто його створює.

Отже, предметом економічної теорії в її політекономічному аспекті е вивчення виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління господарським процесом і системи ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО Фази суспільного виробництва Нагадаємо насамперед відому істину про те, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей. Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз:

а) власне виробництво; б) розподіл; в) обмін; г) споживання. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості. Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте. Виробниче споживання - це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільне необхідного продукту. Отже, даний вид споживання фактично означає виробництво. З ним пов'язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили. Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб. Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживацький характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання. Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу) Розрізняють такі види розподілу: а) розподіл засобів виробництва; б) розподіл трудових ресурсів; в) розподіл предметів споживання. У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну. Обмін виступає в трьох видах: а) обмін діяльністю і здібностями; б) обмін засобами виробництва; в) обмін предметами споживання. Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин. Сфери виробництва За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три великі сфери, або блоки галузей: 1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо. Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію. Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки. В розвинутих країнах сфера послуг виробництву - велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий. Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі: охорону здоров'я й фізичну культуру; загальну середню, спеціальну середню, професійно-технічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо; житлово-комунальне господарство; пасажирський транспорт і зв'язок; побутове обслуговування; культуру й мистецтво. Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила. Така "роздвоєність" властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей). Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Тривалий час в економічній літературі дана сфера людської діяльності включалася до невиробничої сфери, поряд з такими її ланками, як держапарат, партапарат, управління громадських рухів, армія, міліція. Однак такі міркування неправомірні. В сфері соціальної інфраструктури створюються послуги, які задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють примноженню суспільного багатства. Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою. Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70° о усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі. Обсяг і якість соціальних послуг - важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури. Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає. Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам: а) створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво; б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва. Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.

Форми власності

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, та з іншого — спосіб поєднання робочої сили з засобами вироб­ництва.

В економічному житті існують різні форми відносин, тому наявність різних форм власності – закономірне явище.

Кожна з форм власності має свої особливості, свої плюси та мінуси. Тому дослідження даного питання “Форми власності” є вкрай важливим і необхідним. Особливо актуальним його дослідження є в Україні, де природа власності мала і має складний характер. Особливо малодослідженою є така форма власності як приватна.

1. Поняття про функціональні форми власності

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).

Рис. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та кому­нальну форми власності. В окремих випадках виділяється колектив­на (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

• спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

• соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

• характер використання та споживання створеного в процесі ви­робництва продукту;

• специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

• мету виробництва та характер управління економічними про­цесами.

2. Еволюція відносин власності

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, при­стосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважа­лася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи сус­пільства — відносинах власності — можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержав­ну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв'язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл  процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інте­ресах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізува­тись і розвиток різних форм власності, конкретно історична су­купність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей ство­рення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці люди­ни, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

3. Індивідуальна власність – як вихідна форма власності

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею люди­ни набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто при­родні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індиві­дуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта інди­відуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною лан­кою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, ви­користовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характери­зує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпре­тації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалі­зується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індиві­дуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона фор­мується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундамен­тальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії — положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге — виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпоря­дження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтере­сам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про за­гальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історич­ному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалі­зується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

4. Принципи формоутворення основних форм власності

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутво­рення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є до­сить очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтво­рення.

Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що "визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури — нові й старі, ті, що відживають І щойно народжуються, стимулюють і водночас стри­мують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виник­нувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і пе­редусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктив­ної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності не­одмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток про­дуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватнокапіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбу­вався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'я­заний з утвердженням приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки фео­дальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як ос­новного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, заснова­ну на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структу­ра економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрокра­тична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історич­ного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну неста­більність економічної системи суспільства, її саморозпад. «Капіта­лістична власність, — писав з приводу цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К. Каутський, — неодмін­но буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не створено об'єк­тивних умов для господарської організації, більш прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити капіталістичну власність насильницьким шляхом» (Каутський К. Материалистическое понимание истории. - М., 1931. - Т. 2. - С. 434).

4. Домінуючий об’єкт власності

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації прита­манний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відби­ває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля та існуючий на ній тварин­ний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння — первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень — сім'ї, роду, общини — неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем­ля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступо­во перетворилася з колективної основи існування людини на відо­соблений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських еко­номістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможли­во застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», — продовжував Дж. С. Мілль. — Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Пору­шення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є пев­ною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено та­кий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевлас­ника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділян­ки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людсько­го суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, — писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. — Л., 1935), — була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історич­ного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, — підкреслював він, — свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. — М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природнокліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації — азійська, ан­тична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстен­сивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на зем­лю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком при­родно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумо­вила специфічні характеристики різноманітних локальних струк­тур феодалізму — суспільної формації, для якої власність на зем­лю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням. Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної влас­ності на землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на зем­лю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону». У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машин­ного виробництва, вперше в історії домінуючим об’єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, пе­редусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індуст­ріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між пра­цею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її про­дуктивного використання. Як наслідок, засоби виробництва, відчу­жені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала панів­ною формою економічної системи капіталізму. Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв’язку з розвитком сучасної технологічної революції та станов­ленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання, на відміну від робо­чої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас слід ура­ховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукуп­ності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватнокапіталістична власність на засоби виробництва.

Товарне виробництво

Життя людського суспільства складна, різноманітна і суперечлива. Майже скрізь у світі, щоб вижити, людина повинна працювати, бо навколишнійого речі у своєму природному стані, формі та місцезнаходження не можутьзадовольнити його потреби. Людина долає небезпеку і незручностісвого і природного проживання, змінюючи форму, стан і місцезнаходженняоб'єктів природи, займаючись виробництвом матеріальних благ. Виробництвоє процес впливу людини на речовину природи з метою створенняматеріальних благ, необхідних для розвитку суспільства. Історично вонопройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення найпростіших продуктів довиробництва найскладніших технічних систем, гнучких переналагоджуванихкомплексів, обчислювальних машин. У процесі виробництва не тількизмінюється спосіб та вид виготовлення благ, але й виникають нові формиекономічних відносин, відбувається моральне вдосконалення самоголюдини.

Система організаційно-економічних відносин, за якої корисніпродукти створюються для їх продажу на ринку називається товарнимвиробництвом, яке є базисом економічного розвитку суспільства.

Мета даної роботи - на основі узагальнення матеріалу з даної проблемирозкрити сутність товарного виробництва, його основні форми іпротиріччя, а також, спираючись на результати теоретико-методологічного тааналітико-інформаційного дослідження, вивчити особливості товарноговиробництва в Росії. Аналіз проведено на основі даних Російськогостатистичного збірника. У роботі використані дані науково-практичногоі аналітичного журналу «Економічний аналіз». СУТНІСТЬ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА УМОВИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ

Історія сходження суспільства від нижчих щаблів до вищихсвідчить, що громадському господарству якісно різних етапіврозвитку виробництва властиві загальні економічні форми, які відображаютьстан продуктивних сил і виробничих відносин з точки зорусуспільного розподілу праці та її кооперації, ступеня роз'єднання абоз'єднання виробників, відносинами власності, утримання таспецифіки стимулів економічного прогресу.

Натуральне господарство - це такий спосіб організації господарськоїдіяльності, при якому виробництво спрямовано безпосередньо назадоволення власних потреб виробника, тобто має місцевнутрішньогосподарського споживання.

натурального господарства властиві такі основні риси:

. універсальний переважає ручна праця, заснований на примітивній технологічній базі (мотика, лопата, граблі тощо) та виключає його поділ на відособлені види;

. замкнутість (автаркіческая форма господарювання), відсутність зв'язку з іншими господарськими одиницями (кожна одиниця спирається на власні ресурси і забезпечує себе всім необхідним для життя);

. вироблений продукт не приймає форму товару та утворює фонд життєвих засобів для самого виробника;

. наявність прямих економічних зв'язків між виробництвом та споживанням: вони розвиваються за формулою "виробництв - розподіл - споживання", тобто створена продукція розподіляється між учасниками виробництва і, минаючи стадію обміну, використовується з метою особистого і продуктивного споживання; . консерватизм, традиційність, обмеженість виробництва та споживання, щодо постійні масштаби і галузеві пропорції виробництва, що обумовлюють повільні темпи економічного розвитку. Натуральне господарство - історично перший тип організаціїгосподарської діяльності людей. Воно виникло в далекій давнині, уперіод становлення первіснообщинного стоячи, коли почаласявиробнича діяльність людини і з'явилися перші галузі господарства - Землеробство і скотарство. У чистому вигляді натуральне господарствоіснувало лише у первісних народів, що не знали поділу праці,обміну та приватної власності. У докапіталістичних формаціях натуральнегосподарство займало переважне місце в суспільному виробництві, хоча вантичних рабовласницьких державах вже мало місце досить розвинутатоварне виробництво. Натуральне господарство - одна з головних рисфеодальної економіки. Натуральну форму тут мав присвоюється феодаломдодатковий продукт. Останній виступав у вигляді різноманітних натуральнихповинностей і платежів. Натуральний характер мало й господарство залежнихвід феодалів селян. Разом з тим панування натурального господарства вдокапіталістичних економічних системах не виключало розвитку товарно -грошових відносин. У міру розвитку продуктивних сил натуральнегосподарство витісняється товарним виробництвом. При капіталізмі воно по? я індивідуальним виробництвом ремісників і селян, які здійснюються ними з метою задоволення особистих потреб.

Просте товарне виробництво, по-перше, широко поширене і вданий час: 55% населення у світі - це дрібні товаровиробники, ав країнах Латинської Америки та Африки - до 90%, по-друге, воно єживильним середовищем для виникнення розвиненого товарного виробництва. Прикапіталізмі товарне виробництво прийняло загальний характер.

Поява розвиненого товарного виробництва пов'язане із затвердженнямкапіталістичної економічної системи. Тому його називаютькапіталістичним товарним виробництвом. Для капіталістичного товарноговиробництва є наступні риси:

. засоби виробництва належать капіталістам, а робочі позбавлені засобів виробництва;

. капіталіст експлуатує найману працю, безоплатно привласнюючи значну частину продукту чужої праці;

. спільну працю багатьох робітників під командою капіталіста використовується з метою отримання ним прибутку.

Слід зазначити, що в другій половині XX ст. збільшиласявиробництво продуктів, реалізація яких не проводиться через ринок. Можнанавіть сказати, що в господарському житті виділився особливий - нетоварнийсектор.

По-перше, мова звичайно йде про державному секторі національноїекономіки, де створюються громадські блага: дороги і канали, будівлі іпарки, підприємства газопостачання та водопровідні споруди, громадянськаабо військова безпека, безкоштовну освіту і т.д.

По-друге, якщо альтернативою ринкового регулювання вважатипланомірність, то можна говорити про наявність безпосередньо громадськогохарактеру виробництва, що мав місце в докапіталістичних формаціях. Мова в даному випадку йде не про повернення до натурального господарства, а проподальшого прогресу, просування до принципово нових форм організаціїсуспільного виробництва, що поєднує в собі всі досягнення, отриманіна попередніх етапах в еволюції форм господарювання.

При розвиненому товарному виробництві товарами стають не тільки всіпродукти праці, але й фактори виробництва (земля, праця, капітал іпідприємницькі здібності). Ринкові відносини набувають загальнийхарактер. Відбувається уречевлення всієї системи економічних відносин,які виступають як відносини між речами, виникає товарний фетишизм.

Концепція товарного фетишизму в цілому, як і сам термін, повністюналежить К. Марксу (Капітал. Т. 1, гл. 1, § 4). Суть товарного фетишизму - В уречевлення відносин між людьми, панування речей-товарів надними. Товаровиробник на своєму щоденному досвіді переконується, що йогодобробут залежить від «поведінки» товарів на ринку, від того, будуть вонипродані чи ні, за високою або низькою ціною. Таким чином, речі, які сталитоваром, як би набувають «живу душу». Виходить, що не люди керуютьрухом продуктів праці, а продукти праці, що прийняли форму товарів,керують долею людини. На думку К. Маркса, тільки знищивши товарне (ринкове) господарство, можна позбутися від товарного фетишизму.

Досягнення товарним виробництвом його вищого ступеня розвитку пов'язаноіз затвердженням капіталістичного способу виробництва у процесіпервісного нагромадження капіталу, яка утворює передісторію капіталуі включає дві сторони:

1) перетворення маси виробників у людей особисто вільних, але в тойже час позбавлених будь-яких засобів виробництва. Цей процес означаєпоява на ринку нового товару - робочої сили;

2) зосередження грошового багатства і засобів виробництва в рукахменшини.

Процес відділення виробників від засобів виробництва відбувавсядуже повільно, і сам по собі не складав ще епоху первісногонакопичення капіталу і переходу товарного виробництва у нову якість. Прискорювачем цього процесу стала економічна активність держави,яка сприяла формуванню первісного нагромадження капіталучерез відділення безпосереднього виробника від засобів виробництвашляхом насильницького обезземелення селянства.

Основними джерелами первісного накопичення великих грошовихкоштів стали: колоніальна система, система державних позик;податкова система, система протекціонізму. Походив двоєдиний процес:освіта капіталістів-фермерів і промислових капіталістів. Дуже важливу роль у цьому процесі відігравало держава.

Слід підкреслити, що насильство саме по собі не могло зумовитипояви нової економічної системи, яка виникає на основіоб'єктивних економічних процесів. Але насильство рішуче прискорювалорозвиток товарного виробництва в його вищу форму - капіталізмі. Тутпроявляється діалектична єдність економіки і політики, активнаекономічна роль держави.