2. Органи крайового місцевого самоврядування

Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном.

У сільських місцевостях політична влада здійснювалася поміщиками які призначали з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені). Вони були службовцями домінії, плату одержували від поміщиків. Влада мандатора мала універсальний характер: вони збирали податки, встановлювались різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по І інстанції.

У 1866р. в Галичині затверджувались повітові громади (гміни), в яких створювались керівні органи – повітові ради 26 депутатів і виконавчі органи – повітові комітети 7 членів на чолі з повітовими старостами (затверджені імператором). Старости мали широкі адміністративно-господарські повноваження.

У 1861р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми. Усі виборці поділялися на чотири курії, з яких кордна окремо обирала депутатів до сейму на строк 6 років. До І курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-промислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та інші.). Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих виборців обирався один уповноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не всі селяни входили до 4 курії.

Безпосередньо керівнику сеймом і голосування на його засіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чинника - крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором як правило з польських магнатів, його заступник був звичайно львівським греко-католицьким митрополитом. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет.

3. Захоплення західноукраїнських земель Австрією

Захопивши за І поділу Речі Посполитої 1772р. Галичину, австрійський уряд потурбувався про узаконення цього реакційного акту. Австрійський канцлер А. Куниць доручив розшукати в архівах Австрії матеріали, які могли б будь-яким чином виправдати безправний акт розділення Польщі й участі в ньому Австрії.

На підставі зібраних матеріалів наприкінці 1772р. було складено й опубліковано обґрунтування окупації. Юридичною її „підставою” став факт короткочасного панування в Галичині угорського короля Андрія ІІ (після смерті Романа Мстиславовича Андрій ІІ взяв під опіку вдову і дітей – Данила і Василька. Заволодів Галичиною і назвав себе королем Галичини).

Австрійський уряд штучно об’єднав українські і польські землі в один адміністративний край – Королівство Галичини і Володимерії. Договір від 3 травня 1815р. між Росією, Пруссією і Австрією остаточно закріпив територію Галичини за Австрією.

З 1809р. до 1815р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814-1815 рр.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт ввійшов до складу Росії.

Північна Буковина (історична назва території сучасної Чернівецької області) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туреччиною в липні 1774р. після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793р. увійшла до складу Росії. Закарпатську Україну з ІІ Пол. ХІ ст. почали захоплювати угорські феодали. У 1526р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.

Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформлено проголошенням у 1713р. Карлом VІ неподільності земель Габсбурської імперії. У 1723р. представницькі збори Угорщини відмовилися від власної державності на користь Австрійської імперії. Економічна політика Австрії під час панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів Австрії.

Соціально-економічне гноблення посилювалося національним гнобленням.